Безрезультатний опір партії узурпації влади Й.Сталіном

Одночасно і паралельно зі збиванням вірного і відданого Сталіну оточення у ВКП(б) починаючи із середини 20-х років з'явилися групи комуністів, які прагнули не допустити, чи хоча б загальмувати наростаючий процес концентрації величезної влади в руках одного діяча, а також згуртувати під прапорами ленінізму більшовицьке ядро партії. Тим більше що в сталінщини в той час уже з'явилася визначена соціальна база і внутріпартійна опора. Але серед сил, що виступали проти єдиновладдя, була відсутня та єдність, якай необхідна була для того, щоб зупинити наростаючий вплив і панування партії однієї особистості. Це пояснювалося тим, що учасники опозиції Сталіну переслідували різні цілі, обумовлені, в остаточному підсумку, боротьбою за владу.

Ленін першим забив тривогу, розуміючи, що погіршення стану його здоров'я може перешкоджати його виступу на XII з'їзді партії, який наближався.

У грудні 1922 – січні 1923 року він продиктував своїм секретарям листа до з'їзду, згодом названу «політичним заповітом», у якому містилася пряма вказівка перемістити Сталіна з посади Генерального секретаря.

З усієї сторони Сталін взявся контролювати дотримання Ленін установленого лікарями режиму абсолютного спокою. Після консультацій з докторами 24 грудня 1922 р., було вирішено, що Ленін може диктувати щодня протягом 5-10 хвилин, але ці записи не повинні носити характер поштової кореспонденції, що йому не слід приймати відвідувачів, і що люди, які оточували Леніна, не повинні інформувати його про поточні політичні події.

Відповідно до запису в щоденнику чергових секретарів, зроблені Фотієвою Л.А., у Володимира Ілліча створилося враження, що не лікарі дають указівки Центральному Комітету, а Центральний Комітет дав інструкцію лікарям, який повинен бути його лікувальний режим.

У березні 1923 року після чергового приступу Ленін утратив здатність до активної діяльності, і вмер 21 січня 1924 р. Параліч і смерть Леніна з'явилися для Сталіна політичним порятунком, немає ніяких свідчень, що він сприяв прискоренню подібного результату. Тому не дивно, що виникнення культу Леніна збіглося з періодом його хвороби і смерті. Ленінські ідеї демократії і бачення світлого майбутнього знаходили дійсний відгук у серцях народу, і тільки його особисті протести стримували ріст загального преклоніння перед ним. Після смерті Леніна Сталін наполіг на тому, щоб забальзамувати тіло і виставити його на загальне поклоніння в спеціальному склепі на Червоній площі для тих, хто не встиг попрощатися з Вождем у день похорону.

8 жовтня 1923 року Л. Троцький, який був тоді членом Політбюро, направив у ЦК заяву, у якому говорив про свій протест проти бюрократизації партійного апарату, згортанню внутрішньої демократії і принципів виборності. Виражав він там і протест проти сформованого партійного керівництва, самого Сталіна, що насаджувалася ним недемократична «секретна ієрархія».

15 жовтня 1923 року в ЦК РКП(б) надійшов ще один документ, відомий як «Заява 46-ти», підписаний діячами партії, якій йшли за Троцьким, а також комуністи стривожені положенням справ у партії. Цей документ, багато в чому схожий із заявою Троцького, може вважатися однією із серйозних спроб змістити Сталіна з посади Генсека, обмежити надмірну владу секретарів ЦК. Ці документи, а також розгорнута на сторінках «Правди» і в парторганізаціях дискусія, у центрі якої стояли питання партійної демократії, могли зіграти свою роль у тому, щоб змістити Сталіна з посади Генсека, але цього не трапилося в силу різних обставин.

Серед них можна виділити відсутність у цих документах прямої вказівки; компромісний характер постанови спільного засідання Політбюро ЦК і президії ЦКК від 5 січня 1925 року. Незабаром, однак, питання про те, що Сталін не може бути Генеральним секретарем, стало відкрито.

На XIV з'їзді партії в 1925 році Сталін уже мав досить сил для встановлення єдиновладдя. Для цього він вибрав таку тактику: надав підтримку Н.І.Бухарину по корінних питаннях діяльності партії і суспільно–політичного життя країни. Це дало підставу Зинов'єву і Каменеву обвинуватити Політбюро і ЦК у «кулацьком ухилі». Зокрема Л.Б. Кам'янівши заявив: «Ми проти того, щоб створювати теорію «вождя». Ми проти того, щоб робити «вождя»». Це була перша спроба в історії партії відсторонити від керівництва Сталіна. Це заява Каменева на з'їзді зробило ефект бомби, яка розірвалася, але потерпіла поразку. До цього часу Сталіну удалося залучити на свій бік ряд членів партії і підкорити собі партійний апарат. Не останнє значення тут мала і та обставина, що заодно зі Сталіним виступав один з найвизначніших членів партії – Н.І.Бухарін. Йосип Віссаріонович не без допомоги Бухаріна використовував сформовану ситуацію для «відсікання» від керівництва партії спочатку Троцького, а потім Каменева і Зинов'єва.

Сталін у ході нової дискусії зайняв єдино вірну для себе тактичну позицію: зіставляючи численні цитати, він показав, що недавно ці люди самі обвинувачували один одного в невірності Леніну і ленінізму, і показав, таким чином, їх без принциповість. Іншу більш «важку роботу» у суперечці з Троцьким, Каменевим і Зинов'єв Сталін надав Бухаріну і його послідовникам. Це містило в собі досить хитрий хід: відтіснити і Бухарина і його однодумців від прямих зв'язків з партійним апаратом і гнітючого більшості партійних мас. Стравити між собою Троцького і Бухаріна, а потім «вийти» переможцем з цієї сутички.

XV з'їзд партії в грудні 1927 року підтвердив виведення з Політбюро, а потім і виключення з партії Троцького, Каменева і Зинов'єва (також були виключені ще 75 видатних діячів партії). У 1928 році ряд опозиціонерів заявили про своє відмовлення від опозиційної діяльності і підпорядкуванні рішенням партії, у тому числі Каменева і Зинов'єв, вони і були відновлені в партії. Проти ж троцькістів репресії були посилені, вони були заслані у віддалені райони країни чи поміщені у в'язниці. Сам Троцький у 1928 році був висланий за межі СРСР, а опозиція його ідейно й організаційно розгромлена. З волі Сталіна учасники опозиції стали зображуватися як «вороги народу» і шпигуни іноземних держав.

У 1928-1929 роках Н.І.Бухарін і його послідовники А.І.Риків, М.П.Томський, А. Зліпків, Д. Марецький, Е. Цетлін та інші – починають виступати проти політики проведеної Сталіним.

Проаналізувавши положення справ у партії й у суспільстві, вони зрозуміли, наскільки пагубний курс, який проводиться Сталіним. Вождь і його оточення вели політику у відношенні села, яка розколювала робітничий клас і селянство, насаджувала бюрократичні методи в партійному житті, була диктатом у взаєминах із братерськими партіями. Особлива ставка робилася на загострення класової боротьби. Таким чином, у центрі полеміки, що розгорнулася, стояли питання соціалістичного будівництва в СРСР і тактики Комінтерну. Розбіжності споконвічно набули політичний характер, до чого прагнув Сталін і чого не боявся Бухарин, теоретик і ідеолог партії, вихований на принципах ленінської демократії. Його, на відміну від Зинов'єва і тим більше Троцького, не цікавило захоплення посади генсека. Для правильного розуміння подій, які розверталися, варто мати на увазі політичне розміщення сил до цього часу в Політбюро. Сталіна твердо підтримували тільки Молотів, Куйбишев, Ворошилов, іноді до них примикав Калінін, ще два члени – Орджонікідзе і Рудзутак найчастіше займали коливну позицію. Крім Бухаріна, Рикова, Томського кандидатами в члени Політбюро були керівник московських комуністів Н.А. Угланов і ще ряд секретарів місцевих організацій.

Одним з перших документів, які мали відношення до нової ситуації, був лист Бухаріна Сталіну датований 1 – 2 червня 1928 року. У ньому відзначалося, що в керівництва партії відсутній цілісний план виконання рішень XV з'їзду ВКП(б), у ньому вказувалося на наростання з боку Сталіна курсу на вживання надзвичайних заходів у селі, проведення в життя лінії відмінної від наміченої партійним з'їздом. Подальший розвиток події одержали на пленумах ЦК у липні 1928 року, на зборах Московської парторганізації у вересні того ж року, у доповіді Бухаріна присвяченого п'ятій річниці з дня смерті Леніна, у його публіцистичних виступах у друкованих органах. Бухарін також у противагу Сталіну вважав, що НЕП не вичерпала свої потенційні можливості і є реальна основа продовжити політику кооперування, як це пропонував у свій час Ленін. Особливістю виступів Бухарина і його соратників було те, що вони не носили фракційного характеру, не були «правим» чи яким-небудь іншим ухилом у партії. Швидше за все, можна говорити про протиборство, що відбувалося, вплюралізмі думок чи у рамках Політбюро ЦК партії в ленінському дусі. Загострення відбувається в 1929 році при розгляді на засідання Політбюро ЦК і Президії ЦКК заяви Бухаріна від 30 січня, а потім спільної декларації Бухаріна, Рикова і Томського від 9 лютого – так називаної «платформи трьох».

У цих документах були поставлені питання про неприпустимість внутрішньої політики Сталіна – «військово-феодальної експлуатації села» і політики у відношенні Комінтерну. У повний голос пролунала пропозиція про необхідність корінної зміни складу Політбюро. Це мало на увазі пряме відсторонення Сталіна від керівництва партією, але відкрито про це не говорилося і не писалося, і це був фатальний прорахунок Бухаріна і його прихильників. Таким чином, ще одна реальна можливість змінити розстановку сил була упущена.

Зі своєї сторони Сталін не сповільнив скористатися ситуацією, яка створилася. Він перейшов у рішучий наступ з метою зміцнити свої позиції. У ході цього використовувалися різноманітні міри: консолідація і зімкнення свого оточення, перетягання на свою сторону членів Політбюро ЦК і ЦКК, які вагалися, і керівників місцевих партійних організацій, що симпатизували сталінському надзвичайному курсу.

У квітні 1929 року був проведений Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК, а в червні – пленум Виконкому Комінтерну. У своїх виступах Бухарін почав нову спробу обґрунтувати свої позиції в питаннях подальшого будівництва соціалізму і протистояти прагненням Сталіна, представити його як організатора нової опозиції курсу партії, яким він насправді і не був. Для Вождя народів необхідно було підтвердження «загострення класової боротьби» і у відсутності такого в дійсності треба було використовувати те, що малося. Він перейшов у лютий наступ, його промова «Про правий ухил у ВКП(б)» одержала підтримку більшості учасників цього форуму. Характерно, що Сталін вів свою боротьбу з Бухаріним цілеспрямовано, використовуючи всі можливі засоби. Його задачею було не тільки принизити і деморалізувати своїх опонентів, але і не допустити їх зімкнення для боротьби з ним. Тому він став домагатися публічного визнання їх помилок. Результатом стало виведення Н.І.Бухаріна зі складу Політбюро ЦК у листопаді 1929 року. Потім пішло звільнення від посади члена президії Виконкому Комінтерну, а Риків і Томський одержали попередження. Але до повної перемоги було ще далеко. Дуже сильно ускладнювало боротьбу зі сталінською надмірністю те, що кожна публікація Бухаріна в друці кваліфікувалася як антипартійний виступ. І якщо критикуєш Сталіна – виходить, нападаєш на партію.

Утвердження всевладдя Сталіна завершується на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б) в 1937 році. Незважаючи на опір, який чинився, Сталін остаточно закріпив своє одноособове панування в партії й у державі. Проявилося це й у тім, що після Пленуму почалося планомірне масове знищення кадрів партії, які мали ленінське загартування і досвід підпільної боротьби. Ця перемога Сталіна була результатом загального відходу від ленінської концепції будівництва соціалізму, укорінення командно-адміністративного стилю управління справами держави і суспільства, посилення сліпого підпорядкування вождю, придушення самостійності партійних і державних кадрів.