Впровадження судової реформи

Після довгого процесу розробок будь якої реформи починається головний етап – це її впровадження в життя. Судова реформа яка офіційно була розпочата 20 листопада 1864 р. почала втілюватися в життя спершу через підготовчі дії – пошук будинків, вироблення бланків та форм, впровадження нотаріальної та адвокатської служби, перепис населення, а потім заснування судових установ (мирових судів, з’їзду мирових судів, судових палат, окружних судів), формування судово-територіальних одиниць імперії – судових округів та судових палат.

Реалізація нової нормативно закріпленої моделі судочинства та судоустрою вимагала великих зусиль з боку держави і суспільства. Російська імперія була багатонаціональна і розробники реформи одразу проголосили про поступове впровадження судової реформи, а в особливо активних національних регіонах (Царство Польське, Закавказзя, Середня Азія), які були потенційно загрозливі для самодержав’я - судові статути повинні були бути трансформовані під національні умови території.

Задля забезпечення організованого здійснення намічених перетворень, 19 жовтня 1865 року Олександр ІІ затвердив «Положение о введение в действие Судебных уставов 20 ноября 1864 г.» [6, с. 1 - 14], що стало основним нормативним актом, який встановлював порядок проведення реформи.

«Положення» стало керівництвом по впровадженню судових статутів на території імперії. У статтях розписувався механізм заснування інституту мирових суддів та затвердження його персонального складу окремими особливими повітовими присутствіями та затвердження мирових суддів в губерніях за допомогою окремого особливого повітового представництва з членів повітової земської управи, предводителя дворянства, поліцмейстера, міських голів, повітового судді та ін. Пропозиції щодо персонального складу списків кандидатів на посаду мирового судді подавало земство. За відсутності земства створювались спеціальні тимчасові комісії [6, с. 3].

Списки повинні були складатися не більше трьох місяців від початку роботи комісії. Таж сама комісія розробляла та надсилала до міністерства юстиції план розподілу повіту на мирові дільниці, який ураховував «населення, простір, зручність сполучення та розвиток промислів та торгівлі» [6, с. 3].

Відповідно до Устрою судових установлень від 20 листопада 1864 р. в європейській частині імперії утворювались мирові суди, які діяли на території судових дільниць, що включали в себе декілька повітів. На одну дільницю як мінімум один мировий суддя, що обирався на три роки. Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування - земських зборів та міських дум [45, с. 449]. Одночасно допускалося заступників або помічників мирових суддів, а також почесних мирових суддів, які виконували деякі судові функції безоплатно.

До найважливіших категорій кримінальних справ, які підлягали розгляду мировими суддями, відносили справи про правопорушення проти порядку управління, проти порядку і спокою, проти суспільного благоустрою, порушення статуту про паспорти, проступки проти особистої безпеки (зберігання зброї, пороху), про крадіжку(крадіжка предметів на суму не більше як 300 руб.).

Мирові судді виносили вироки з такими мірами покарання, як догани, зауваження, грошові штрафи до 300 руб., арешт до трьох місяців, тюремне ув’язнення до одного року.

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. Вироки і рішення з’їзду мирових суддів вважалися остаточними і знову апеляції не підлягали. Однак вони могли бути оскаржені в касаційному порядку. Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату [74, с. 122 – 123].

Розробники судової реформи чітко спланували процедуру заміни старої системи новою, але цей процес був вельми затягнутий і тому лише через 2 роки після обнародування судових статутів були відкриті судові округи та судові палати Санкт – Петербургу та Москви, що й стало початком вже функціонування нової системи судочинства. Разом з тим, мирова юстиція запроваджувалась раніше ніж коронна (загальна).

Наслідком судової реформи 1864 р. була корінна зміна всього судового ладу Росії. У результаті проведених перетворень у російській держави склалася чітка інстанційна судова система, що складалась із судів першої інстанції, апеляційних судів і Касаційного Суду, які діяли на всій території українських губерній [21, с. 127].

Після впровадження суду присяжних у судову практику число противників
останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зросла кількість його прихильників [82, с. 28]. Але низка проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, неможливість їх нерозв’язання як у практичному, так у теоретичному відношенні через державну систему самодержавства, породило напружену і складну наукову дискусію [54, с. 125].

Напруженість породжувало і те, що судові палати, як судово-територіальні одиниці були занадто великими, що гальмувало судовий процес. Процедура розгляду була тривалою та затяжною, оскільки справи розглядалися палатами далеко від місця їх виникнення, в губернських містах, та зокрема на виїзних сесіях, які відбувалися через великі проміжки часу [77, с. 467].

Розглядаючи становлення окремих інститутів судової гілки влади ми звернемо увагу на якісний показник штату який працював у цих структурах.

Суд присяжних розвивався в «межах дозволеного» самодержавним царським урядом. При обранні місцевості, де проектувалося введення суду присяжних, враховувалось багато факторів - етнічний склад, щільність населення, соціальна структура, грамотності [58, с. 216], рівня розвитку громадських відносин та правової культури [69, с. 90].

Останнім нововведенням в межах судової реформи було утворення в Сенаті у 1877 р. департаменту, на який було покладено функцію вищої дисциплінарної інстанції для всіх суддів і передбачено утворення дисциплінарного присутствія у складі шести сенаторів [90, с. 77].

Наказами 1872 і 1878 років було передбачено утворення особливої присутності Сенату. Склад такої присутності щорічно затверджувався царем, функції голови зазвичай покладалися на одного з першоприсутніх (голів касаційних департаментів), а членів - на тих, що призначалися персонально: п’ять сенаторів і чотири станові представники (губернський представник дворянства, міський голова губернського міста, предводитель дворянства повіту і волосний старшина з Санкт-Петербурзької губернії). Вони розглядали справи про політичні злочини і злочини, здійснені суддями, прокурорами та іншими працівниками установ судової влади.