Імперського суду

20 листопада 1864 року імператор Олександр II підписав Указ Правительствуючому Сенату, що затвердив чотири законодавчі акти: Устрій судових установлень, Статут кримінального судочинства; Статут цивільного судочинства, Статут про покарання, які накладають мирові судді. У подальшому ці акти, як єдине ціле матимуть загальну назву – Судові статути 20 листопада 1864 р. й стали основою всієї судової системи Російської імперії до революції 1917 р.

У згаданому Указі наголошувалося, що мета реформи полягає у встановленні в Росії суд швидкого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих, прославити судову владу, дати їй належну самостійність і загалом утвердити в народі пошану до закону, без якої неможливий суспільний добробут і яке повинне бути постійним керівником дій всіх і кожного, від вищого до нижчого [13, с. XL].

Судові статути 1864 року внесли у імперський судоустрій важливі елементи цивілізованого правосуддя - суд присяжних засідателів і адвокатуру. Статути скоротили кількість судових інстанцій, проголосили демократичні принципи судочинства, незалежність суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність процесу, скасували систему формальних доказів і різницю підсудності за станами, запровадили інститут судових слідчих, мирова юстиція стала виборною [74, с. 123]. Порівняно із середньовічними інститутами і принципами суду і процесу, що існували в Росії до 1864 року, запровадження нових інститутів і принципів, при всій їх обмеженості, було, безперечно, прогресивним фактом.

Нова система правосуддя включала в себе всі судові установи. Головна роль серед них за законом належала судам. При них же складалися органи, установи та особи всіх інших судових установлень (прокурори і судові слідчі; судові пристави, їх товариства, присяжні повірені та їхні ради; канцелярії судових місць, нотаріуси та кандидати на посади по судовому відомству), яким у судочинстві належала допоміжна роль. Внаслідок такого розподілу ролей між судами і всіма іншими судовими установами суди в цій системі іменувалися «судовими місцями». А решта що складалися при них органи, установи (в літературі і на практиці їх іноді іменували «судовими установами», «судовими службами» або навіть «магістратами») розглядалися в якості допоміжних органів суду. Вінцем всієї системи судових установлень, за принципом організаційної єдності було єдине судове відомство - Міністерство юстиції Росії [85].

За судовими статутами судова система імперії поділилась на дві частини за територіальним та виборчим чинниками:

- місцеві суди – мировий суд, з’їзд мирових суддів, які були виборчою ланкою суду;

- загальні суди - окружний суд, судова палата, де судді призначалися владою.

Єдиною касаційною інстанцією для всіх судів імперії ставали департаменти Сенату – кримінально-касаційний та цивільно-касаційний [27, с. 164].

Мировий суд був запроваджений для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирова юстиція, виборчий та одноосібний у першій інстанції суд [97, с. 124]. Повіти і міста були місцем знаходження мирових суддів. Повіт з існуючими на його території містами становив мировий округ, який поділявся на дільниці, в кожній з них правосуддя здійснював дільничний мировий суддя [ 71, с. 23].

Місцевому судовому інституту – системі мирових судів, організатори реформи відводили вельми важливу роль. Ці суди були щонайближче до населення і його проблем. Саме вони повинні були сприяти, як наголошувалося в Указі від 20 листопада 1864 р., впровадженню суду швидкого, правого, милостивого і рівного «для всіх підданих» [13, с. XL].

Самостійність мирового судді при здійсненні правосуддя, одноосібний розгляд справ, його безсторонність, відсутність зацікавленості в результаті справи, незалежність від виконавчої влади, використання місцевих звичаїв, норм моральності дозволяли йому більш оперативно розглядати конкретні справи і приймати по них справедливі рішення.

Мирові судді обиралися, з місцевих жителів, які володіли земельними ділянками площею не менше 400 десятин або мали нерухоме майно вартістю не менше ніж 1500 рублів(містах – 3000 - 6000 руб.) на 3 роки повітовими земськими зборами, а в містах – міськими думами із затвердженням Сенату. У Волинській, Київській та Подільській губерніях мирові судді призначалися міністр юстиції.

Мировим суддям були підсудні дрібні кримінальні справи, що порушені приватними особами, які можуть закінчитися примиренням, справи про крадіжки, шахрайство, лісові порубки, привласнення знайденого майна, образ, побиття людини, крадіжки, проступки проти громадського порядку, справи, порушені поліцією та іншими адміністративними органами. Мирові судді мали право: оголошувати зауваження, догану, накладати грошове стягнення не більше як 300 руб., карати арешту на строк до 3-х місяців та тюремним ув’язненням до 1 року [14, с. 5]. Мировий суддя розглядав справи одноособово в скороченому порядку судового провадження, фіксуючи все, що стосувалося справи, в протоколі. Вирок суддя виносив, виходячи «зі свого внутрішнього переконання, побудованого на сукупності обставин, вив ленних при судовому розгляді». Вирок вважався остаточним, тобто не підлягав перегляду в апеляційному порядку, якщо ним призначалося зауваження, догана, грошове стягнення не більше як на 15 крб. з однієї особи або арешт на строк до 3 днів та коли розмір шкоди або збитків не перевищував 30 крб. [27, с. 166].

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. До складу цих установ входили всі мирові судді, що працювали на території конкретного повіту Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату [74, с. 123 – 124].

Законність рішень з’їздів мирових суддів, за визначених в законі умов, могла бути перевірена окружним судом. Дільничні мирові судді за посадою рахувалися державними службовцями і забезпечувались високою платнею.

У відповідності до Судових статутів 20 листопада 1864 р. спеціальна юридична освіта для мирових суддів не вимагалась. Судді повинні були отримати освіту в будь-яких вищих або середніх навчальних закладах або скласти відповідний іспит. Альтернативним варіантом була робота, яка вимагала протягом 3-х років отримання практичних знань та свідоцтв поро виробництво судових справ. Дослідниця С. Лонська на основі детальних статистичних дослідження говорить про феномен «напівпрофесіоналізму» мирових суддів, в значенні неповної юридичної освіти [58, с. 216].

Система загальних судів складалася з: 1) окружних судів; 2) судових палат, які були другою інстанцією, що розглядала апеляційні скарги на рішення і вироки окружних судів і 3) Правительствуючий Сенат – вища судова інстанція.

В основі розподілу окружних судів полягала не загальноадміністративна одиниця - губернія чи повіт, а особлива територіальна одиниця - судовий округ, хоча, як правило, він співпадав з губерніями. Декілька окружних судів утворювали судову палату [43, с. 551].

Судові засідання, за ст. 153 Устрою судових установлень, для вирішення кримінальних та цивільних справ відбувались у судових інстанціях відкрито та публічно, що робило суд насправді гласним у порівнянні з попередньою системою судового розгляду справ [16, с. 20].

Окружний суд був державним органом, який виконував не тільки судові, але й слідчі та нотаріальні функції. Голови і члени цих судів призначалися імператором за пропозицією міністра юстиції, який, рекомендуючи до призначення кандидатів, повинен був рахуватися з думкою загальних зборів суддів того суду, де належало працювати тому, кого призначають. До претендентів на суддівські посади, згідно із законом, висувалися жорсткі й численні вимоги (вища освіта, юридична практика, наявність певного майна, бездоганність репутації) [16, с. 56]. Термін повноважень не встановлювався.

У складі окружних судів утворювалися, залежно від кількості суддів, присутствія (у деяких великих судах таких присутствій було декілька). Їм була підсудна більшість справ, віднесених до компетенції загальних судових інститутів (справи про злочини, які не могли розглядатися місцевими судовими органами). До основних їх повноважень відносились розгляд кримінальних і цивільних справ у першій інстанції. Окружні суди виступати в ролі другої інстанції по відношенню до з’їздів мирових суддів і перевіряли законність їх рішень [17].

Залежно від особливостей конкретної справи, складності і тяжкості злочину закон передбачав можливість утворення колегій у різному складі. Закон встановлював розгляд справ середньої тяжкості в окружних судах колегіями у складі трьох професійних суддів; в інших випадках - професійними суддями за участю станових представників, а в тяжких - професійними суддями за участю присяжних засідателів.

Суд за участю станових представників був одним з проявів непослідовності судової реформи 1864 року. «Замахнувшись» на множинність судів дворян, що створилися для «обслуговування» купців, ремісників, селян та інших станів, влада не зважилась повністю ізолювати суди від впливу станових інтересів. Були окреслені категорії злочинів, розгляд справ, які вилучались із загального судочинства і передавались до представників основних станів. До таких відносилися, наприклад, справи про державні та службові злочини [27, с. 170].

Розгляд кримінальних справ за участю станових представників здійснювався не тільки в окружних судах, але і в судах інших інстанцій загальних судових установ - в судових палатах і Правительствуючому Сенаті.

При їх розгляді до професійних суддів приєднувалися передбачені законом чотири станові представники - губернський і повітові предводителі дворянства, міський голова і волосний старшина (припускалася деяка зміна такого складу станових представників: у розгляді справи міг брати участь не сам губернський предводитель дворянства, а хтось інший, якому довірялося виконати цю місію від імені дворянських зборів). Станові представники брали участь в ухваленні вироків, користуючись такими ж правами, що і професійні судді: при ухвалі вироків вони засідали всі разом і всі разом вирішували питання як про те, чи винен даний підсудний у скоєнні злочину, в якому його звинуватили, так і про те, чи підлягає він покаранню, а якщо підлягає, то якому.

Кримінальні справи підлягали розглядові окружного суду в тому ж складі з участю присяжних засідателів. Справи про злочини і проступки, за які в законі були передбачені покарання, пов’язані з позбавленням усіх прав і переваг, розглядалися не інакше як за участю присяжних засідателів [16, с. 27]. Вироки в справах, розглянутих за участю присяжних засідателів, вважалися остаточними, апеляції не підлягали і могли бути оскаржені або опротестовані в касаційному порядку до Правительствуючого Сенату.

Суд за участю присяжних засідателів складався з двох колегій: коронної, яка складалася з трьох суддів-професіоналів, а також колегії засідателів присяг («лава присяжних») з 12 осіб [43, с. 552].

Колегія (лава) присяжних засідателів складалася з 12 осіб, підібраних адміністративною і судовою владою. Функції присяжних полягали у рішенні питання про винність підсудного, функції коронного суду – у визначенні міри покарання.

Судові статути встановлювали певні умови, необхідні для обрання присяжними засідателями: російське підданство, вік не менше як 25 і не більше як 70 років, проживання не менше ніж два роки в повіті, де проводилися обрання в присяжні засідателі. Не могли бути обраними в присяжні засідателі особи, які перебували під слідством і судом за злочини; особи, які мали судимість і відбували покарання в тюрмі, звільнені із служби за рішенням суду чи із духовного закладу за проступки, боржники, особи, які перебували під опікою за марнотратство, а також особи, які мали фізичні вади – сліпоту, глухоту, німоту, душевну хворобу, особи, які не володіли російською мовою [6, с. 11].

Комісії, що спеціально утворилися, завчасно складали списки всіх, хто в даній місцевості міг бути викликаний до суду як присяжний. Після складання списків під час відкриття справи проводилося жеребкування, за яким і обирали майбутніх присяжних засідателів [47, с. 76].

Розробники судових статутів звернули увагу на розмір майнового цензу, яким повинна володіти особа, щоб мати право бути внесеною в списки присяжних засідателів. Розглядаючи питання про розмір майнового цензу, Державна рада відкинула як неприйнятну для Російської імперії англійську, французьку і бельгійську системи, які встановлювали ценз для присяжних засідателів від суми щорічного платежу податку в скарбницю держави. Ця неприйнятність пояснювалася тим, що в Росії існували стани і окремі особи, які були звільнені від платежів податків. Встановлено, що сума оцінки майна кандидата в присяжні засідателі, має бути високою [27, с. 170].

Важливим моментом для набуття статусу присяжних засідателів становила процедура присяги, що здійснювалась священиком під керівництвом головуючого судді. Тільки після цього певна особа отримувала право присяжного засідателя.

Основною функцією присяжних було ухвалення рішення з питання про те, винен чи невинен підсудний у скоєнні злочину, в якому його звинувачували. У разі визнання підсудного винним вони могли висловити свою думку щодо того, заслуговує або не заслуговує він поблажливості при визначенні міри покарання. Тобто, суддя професіонал встановлював лише міру покарання за тим чи іншим вироком присяжних, керуючись Статутом кримінального судочинства [96, с. 634].

Під час судового слідства присяжні мали право оглядати сліди злочину і речові докази, а також мали право через голову суду задавати допитуваним запитання. Після закінчення судового слідства і дебатів суд ставив запитання, які належало вирішити присяжним засідателям: чи винний підсудний і якщо винен, то виявити обставини, що особливо збільшують або зменшують ступінь вини. Рішення присяжних (вердикт) ухвалювали по кожному питанню більшістю голосів. Вироки, винесені окружним судом з участю присяжних, а також усі вироки судової палати вважалися остаточними і могли бути скасовані тільки в касаційному порядку Сенатом [74, с. 125].

Наступним судовим інститутом були судові палати. Судові палати, що були вищестоящими інстанціями по відношенню до окружних судів. Створювалися палати в кожному окрузі, що складався з декількох губерній, за особливим розкладом. Судова палата розділялася на департаменти, голова і члени яких призначалися царем, після представлення міністром юстиції [27, с. 173]. Вимоги до тих, хто хотів обіймати таку посаду, багато в чому співпадали з вимогами, що пред’являлися до кандидатів в окружні судді.

Вінчав вершину пірамід загальногромадянських судів – Правительствуючий Сенат, який ставав органом адміністративної юстиції. У його складі було створено два касаційні департаменти – у цивільних і кримінальних справах. Вони і виконували касаційно-судові функції:

- перевірку в апеляційному порядку обґрунтованості і законності вироків, винесених без участі станових представників судовими палатами або суддями самого Сенату (сенаторами);

- перевірку в касаційному порядку законності рішень і вироків всіх вказаних вище судових інстанцій, зокрема вироків, винесених за участю засідателів присяг або станових представників (у такому порядку не могли перевірятися лише вироки сенаторів, поставлені без участі станових представників) [16, с. 34].

Присяжні повірені вступали до процесу: за вибором та дорученням осіб які звернулись до них по юридичну допомогу, за призначенням у відповідних випадках Радами присяжних повірених та головами судів.

Судовими повіреними ставали за ст. 354 Устрою судових установлень особи: які мали атестат університету або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичної науки або складання юридичного іспиту, стаж роботи не менше за 5 років у судовому відомстві, на тих посадах котрі були пов’язані у здобутті практики на основі провадження судових справ, ті котрі не менше 5 років були учнями та помічниками присяжного повіреного [16, с. 48].

За присяжним повіреним закріплялася функція кінцевого вирішення справи, яку він повинен був виконати. Якщо того потребувала справа, то вона могла розглядатись по різним інстанціям одного рівня до того моменту поки не була розглянута та не винесений вирок, але в межах одної судової палати судового округу [75, с. 149].

Більшість справ присяжні повірені отримували на розгляд за призначенням голови суду. Присяжний повірений призначений головою або Радою відповідного суду не міг відмовитись від виконання наданого йому доручення, не надавши для цього аргументованих доводів. У той же час. оплата праці повіреного присяжного гарантувалась встановленою державою таксою на послуги адвокатів [18, с. 190].

Частіше за все присяжні повірені виконували роль довіреної особи батьків неповнолітніх, дружин, які за думкою держави вимагали найбільшої допомоги, уваги та турботи. Судові статути суворо регламентували діяльність нового інституту суду вимагаючи чіткої звітності за проведені справи, а за невиконання або низький рівень виконання доручень, справ присяжний повірений карався попередженням, доганою, забороною професійної діяльності на один рік та виключення з числа присяжних повірених. Також, присяжні повірені могли притягатись і до кримінальної відповідальності в наслідок умисних незаконних дій, змови з протилежною стороною судової справи, підкуп та інші [75, с. 151].

Керівним органом присяжних повірених була Рада, яка обиралась щорічно, засновувалась на демократичних принципах устрою та функціонування. До повноважень Ради належало вирішення таких питань, як: прийом та облік присяжних повірених, надання їм свідоцтва, розподіл між присяжними повіреними відсоткового збору, призначення присяжних повірених захисниками або довіреними особами у справах, розгляд скарг на дії захисту. Але усі дії Ради присяжних повірених можна було оскаржити в судовій палаті за якою вона була закріплена [75, с. 152].

Судові статути 20 листопада 1864 р. закріпили розбудову всієї системи правосуддя на основі змагальності, що і пояснювало впровадження присяжних повірених в судовий процес. Статутом цивільного судочинства передбачалося, що «суд у жодному разі не збирає доказів або довідок, та обґрунтовує рішення виключно на доказах, наданими сторонами» [12, с. 67]. Основними принципами змагальності було, те що сторони були зацікавлені у з’ясування обставин справи, оскільки кожна з них прагнула задовольнити свої вимоги й у зв’язку з цим намагається відшукати для суду всі факти, які свідчать на її користь, що відповідало сутності цивільного процесу.

Отже, судові статути 20 листопада 1864 р. стали основою перебудови імперського суду. На засадах положень, які були закладені в статутах в систему правосуддя впроваджувались нові інститути судочинства - суд присяжних, інститути мирових суддів, судових слідчих, присяжних повірених. Разом з цим була реорганізована прокуратура, поліція і проголошені демократичні принципи судочинства - гласність, усність, змагальність, презумпція невинуватості та інші.

Створювалося нова чітка система юрисдикції та підпорядкування органів правосуддя, що ліквідовувало громіздкість судової ланки влади. Одночасно з новою структурною організацією судочинства зменшувався тиск влади на формування кадрового складу суддівського корпусу, ведення слідства та винесення вироків.

Судові статути створили модернізовану та наближену до європейського зразка систему правосуддя в імперії, що посприяло розвитку нових інститутів суду, еволюції правової думки, сприяло активній законотворчості та підвищувала рівень довіри суспільства та якість відправлення суду в Росії.

Прогресивні нововведення, за судовими статутами, створили сприятливі умови для повноцінного функціонування суду, який гарантував права на правосуддя кожному громадянину та принцип рівності перед законом всіх верств імперського суспільства.