Передумови реформи

Судова реформа була наслідком загальної кризи російського самодержавства. Системна криза торкнулася інститутів судочинства та їх функціонування. Структура та основи організації діяльності дореформеного суду були закладені «Учреждением для управления губерний» 1775 р. Суд з часом перетворився на формальний орган, оскільки всі його функції виконували адміністративні органи - губернські правління, органи поліції.

Суд на середину ХІХ ст. був становий з безліччю інстанцій, складними і заплутаними процесуальними вимогами та великою кількістю виключень з загального судочинства. У дореформеному суді було складно визначити коло справ, які мають підлягати розгляду тим чи іншим судовим органом. Суд будувався за становим принципом. Участь суспільного елемента у вигляді станових засідателів, які обирались на декілька років в судову палату не виправдовувала себе і носила скоріше формальний характер [19].

Існувало багато спеціальних судів – військовий, духовний, комерційний, совісний, межовий та ін. Найбільшим недоліком дореформеного суду було хабарництво, яке набуло жахливого, всепоглинаючого характеру. Спроби уряду боротися з ним не давали ніяких результатів, оскільки воно охопило весь державний апарат. Судова система була породженням феодально-кріпацької системи державної влади.

Дореформений суд Російської імперії характеризувався великою громіздкістю. Існувала велика кількість судових інстанцій, побудованих на станових засадах.

Судова влада залежала від адміністрації. Фактично судова система була її придатком. Суди знаходилися в повній залежності від адміністративної влади, що говорить про суб’єктивність всіх процесів, а якщо рішення суду не влаштовувало владу, то вона скасовувала його розпорядженням вищих інстанцій [81, с. 123].Особливо яскравою була думка А. Устінова – лідера тверського дворянства, який зазначав, що суд у нас не важить нічого, адміністрація тримає всю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде бажане їх керівництву. При цій системі ніде немає права і панує одне низьке, неприборкане свавілля, що поважає тільки гроші і суспільне положення [45, с. 231].

Слідство відбувалося за «зачиненими дверима». Велося таємне та письмове діловодство зі складною системою доказів, застосовувалися тортури, постійний психологічний тиск на підсудного. Через домінування в слідстві системи формальних доказів доля підсудного залежала цілком і повністю від волі судового чиновника [19]. Наслідком цього стала велика кількість несправедливо засуджених.

Суддівські кадри відрізнялись низьким загальноосвітнім рівнем та відсутністю юридичного фаху. Посади суддів обіймали військові, секретарі, чиновники низького рангу, які не знали законів, не цікавились правосуддям та не мали судової практики. Судовій практиці були притаманні корупція серед суддів та слідчих.«А ні царські накази, а ні страх перед законом, а ні та ненависть… котрою клеймив народ лицемірів-суддів, називаючи їх «чорнильною кляксою», «кропивним зерном», не зупиняла багатьох користолюбців…, продавати закон та совість…»[87, с. 162]. Хабарництво було настільки поширеним, що наприклад міністру внутрішніх справ В. Паніну довелося давати, через посередників, хабар для прискорення майнової справи своєї доньки [19].

Слідство та судовий процес у дореформений час відрізнялись довготривалістю. Більшість цивільних та кримінальних справ розглядалась протягом десятків років і закінчувались через давнину справи або смерть підсудного.

В той же час низький рівень репресивності суду призводив до того, що більше половини підсудних звільнялись через брак доказів та припинення позову. Внаслідок цих явищ величезна маса людей лишалась за судовим процесом та мала низький рівень довіри до правосуддя.

Саме ці процеси у дореформеному суді підштовхнули владу і суспільство, до негайної судової реформи. Якщо брати сутність, то реформа є політичною дією, а її головне призначення полягає у тому, щоб за короткий термін часу надолужити відставання від прогресу, що надає змогу державі існувати далі і динамічно розвиватись [61, с. 103]. Потребу оновлення відчувало імперське суспільство та одним з найважливіших кроків, на шляху оновлення державного механізму, стала реформа суду, яка від самого початку не залежала від станових інтересів та привілеїв [30, с. 88].

Проблеми у судовій системі розумів Микола І, який у відповідь на доповідь про стан справ в департаментах Санкт-Петербургу (не вирішено 3375 справ, не виконано 1500 наказів, розтрачено 650 тис. карб.) наклав критичну резолюцію: «Неслыханный срам! Беспечность ближнего начальства неимоверна и ничем не извенительна; мне стыдно и прискорбно, что подобный беспорядок мог под глазами моими и мне оставаться неизвестным» [25, с. 26].

Зауважимо, що у судовій реформі були зацікавлені всі стани російського суспільства, крім судових чиновників, які мали великий зиск від недосконалого судочинства і не бажали пристосовуватися до нових порядків. Прихильником судової реформи виступив, перед усім, імператор Олександр ІІ та його брат Костянтин Миколайович, якій був навіть радикальнішим за брата [74, с. 122].

М. Чубинський писав, що без селянської реформи спроби поліпшити суди незмінно терпіли невдачу, найважливішою з причин було існування узаконеного безправ’я, як кріпосництво [45, с. 231 – 232].

Для систематичного перегляду всього судового ладу працювала комісія з 1843 р., яку очолював Д. Блудов. Наслідком роботи комісії стали розроблені нею малоефективні та консервативні проектів майбутніх змін у системі судочинства [45, с. 249]. Реформатори – правознавці розуміли, що для дореформеного суду, від якого, як говорив І. Аксаков, «волос стає дибом и мороз дере шкіру» заходи, щодо покращення вже не підходили, а існувала нагальна потреба радикальних змін усієї системи суду.

На основі скрутного становища судової системи Микола І у 1848 р. створює спеціалізоване ІІ відділення особистої канцелярії імператора, головною метою якого було створення проектів статутів цивільного та кримінального судочинства [72, с. 163]. З різних куточків імперії під час роботи комісії, надходили різні проекти від передових представників різних верств імперського суспільства.

Процес розробки та підготовки основних положень майбутньої судової реформи вчені розподіляють на два періоди. Перший це з 1848 по 1861 рік, другий з 1861 до 1864 (В. Шувалова, А.Трусов), які обґрунтовували надану періодизацію важливістю селянської реформи в процесі розробки перетворень суду. Ми не будемо заперечувати значення селянської реформи 1861 р., але на нашу думку можна виділити інакшу періодизацію процесу розробки судових статутів. Основою наданої нами періодизації - є діяльність видатних юристів та їх вплив на перебіг розробки Судових статутів.

Отже, перший етап це 1843 – 1857 – розробка теоретичних консервативних заходів для оновлення системи правосуддя, робота над статутами Д.М. Блудова, [84]; другий - 1857 - 1861- розробка теоретичних положень структурного реформування суду при активній роботі С. Зарудного, прихід до влади Олександра І, прискорення темпів розробки [52, с. 116] в цей період був виданий перший Положення про судоустрій, де закріплювалась концепція діяльності мирових суддів [86]; третій 1861 – 1864 - кінцева розробка та редагування Судових статутів у відповідності до нових умов соціально-економічного розвитку імперії (селянська 1861 р., земська 1864 р. реформи) Д.Стасов, С. Зарудний, Н. Буцковський, К. Победоносцев, Д. Равинський, під керівництвом В.П. Буткова [34, с. 386]. Важливо відзначити, що майбутній контрреформатор та поборник консерватизму К. Победоносцев приймав активну участь у розробці положень про гласність та відкритість нового суду в Росії, за що отримав особисту вдячність імператора Олександра ІІ [72].

Тепер ми більш детально розглянемо процес розробки судової реформи у період з 1843 по 1864 рр. У 1843 році було створено спеціальне ІІ відділення канцелярії імператора Росії. Очолив її граф Д.М. Блудов [84]. В цьому ж році керівник ІІ відділення потребував зауваження від членів судового міністерства, на основі яких склав «пропозиції», щодо необхідних покращень суду. У 1845 році розпочалась робота над підготовкою нового Кримінального укладання, підготовчі роботи по покращенню цивільного процесу. Г. Джаншиєв охарактеризував цей період як «паліативний», тобто проекти змін залишалися на папері і носили характер «часткових реформ» [34, с. 394].

Участь у судових перетвореннях, а саме їх підготовці, узяв видатний юрист Д. Стасов та автор основних статутів реформи С. Зарудний. Разом з колегами вони мандрували по країнах та вивчали судові системи Німеччині, Франції, Італії саме в період з 1857 до 1861 рр. Ознайомившись з європейським досвідом, Д. Стасов взяв активну участь у підготовці майбутньої реформи суду, через організацію низки юридичних гуртків у Петербурзі задля теоретичного та практичного дослідження правових питань, які на практиці втілив С. Зарудний [56, с. 10]. У останній період підготовки з 1861 по 1864 рр. засідання комісії з розробки Судових статутів та юридичного гуртка Д. Стасова проходили спільно, де обговорювалися положення реформи та матеріали по підготовці статей кримінального та цивільного статутів. Д. Стасов пізніше напише зауваження до проекту Статуту цивільного судочинства [42, с. 201-202].

З 1857 – 1860 рр. робота щодо розробки реформ прискорилась через зміну поглядів керівника комісії графа Д.М. Блудова [84]. Внаслідок чого було внесено до Державної Ради «Устав гражданского судопроизводства», «Положение о присяжных поверенных», «Устав судопроизводства», автором і упорядником яких був С. Зарудний. Проекти становили величезний крок вперед. Серед «непорушних начал» проголошувалося: відділення влади судової від адміністративної, знищення канцелярської таємниці, гласність, усність, запровадження змагальності та адвокатури, нові механізми апеляції [34, с. 397].

Розробку судової реформи прискорило скасування кріпосного права з 1861 р. серед розробників реформи постало питання впровадження суду присяжних як елементу нового судочинства. Поштовхом у вирішенні питання запровадження суду присяжних в Росії належить московському губернському прокурору Д. Ровєнському, ідеї якого зустріли підтримку з боку юристів Н. Буцковського та С. Зарудного [49, с. 64]. У своїй записці Д. Ровєнський, вказує значимість участь народно-суспільного елементу в російському карному суді, розвивав думку про необхідність заміни існуючих при судах станових засідателів на присяжних засідателів. Запорукою успіху перетворення станового кримінального суду в суд присяжних була у тому, що представники суспільства за реформою зосереджували свою увагу виключно на питання про вину або невинність підсудного [86, с. 196 ].

На початок 1861 року на розгляд Державної ради було подано загалом з 1857 по 1861 рр. 14 законопроектів, що пропанували різні зміни в структурі судової системи та судочинства, загалом матеріали судової реформ склали 74 томи [35, с. 201].

З 1862 р. починається розробка і положень про майбутній інститут присяжного повіреного, який очолив українець за походженням видатний адвокат, вчений-юрист О. Кістяківський. Потребу в цьому інституті пояснюється низьким рівнем освіти, правовою безпомічністю переважної більшості населення, недостатній розвиток змагальності, незрозуміле уявлення своїх прав та свобод, а також способів його захисту, що і спричинило виникнення верстви адвокатів [75, с. 147].

Головним у роботі С. Зарудного було вирішення питання: яким має бути склад суду, зокрема кримінального, бо для досягнення загальної довіри до суду, особливо кримінального, потрібно відповісти на запитання за яких умов досягається загальна довіра до судових рішень? До цих умов він відніс: 1) чисельність членів суду; 2) право обвинуваченого відводити суддів; 3) склад суду повинен складатись з постійних та змінних членів [53, с. 116].

Необхідність негайної судової реформи диктувалася економікою країни, що знаходилася в глибокій кризі після Кримської війни. Саме вона давала можливість розраховувати на допомогу іноземного капіталу.

Для укладання вже кінцевих проектів статутів була утворена особлива комісія, до якої були залучені найкращі юридичні сили російського суспільства, починаючи з сенаторів, професорів права та закінчуючи представниками з числа найбільш вдалих практиків. Комісія почала з того, що проаналізувала всі зауваження та побажання, що надійшли раніше. В процесі аналізу значна кількість відозв, зауважень та пропозицій з місць були переглянуті та восени 1863 р. були складені остаточні проекти Статутів, котрі були підкріплені ґрунтовними, виваженими та професійно розписаними пояснювальними записками.

У такому вигляді статути надійшли на розгляд ІІ департаменту та міністерству юстиції восени 1863 р. Міністр юстиції Д. Замятін після перегляду Статутів надав вичерпний додаток в 500 сторінок із зауваженнями та роздумами щодо Статутів. У грудні 1863 р. проекти Судових статутів надійшли разом з численними зауваженнями до Державної Ради, за участю найвизначніших вчених і практиків вітчизняної юстиції.

Судова реформа 1864 р., як бачимо, готувалася і проводилася за найактивнішої участі фактично всієї юридичної громадськості тодішньої Росії. У численних і багатосторонніх обговореннях проектів Статутів брали участь не тільки члени Державної ради, міністри, сенатори і професори, але й представники всього юридичної спільноти Росії, аж до секретарів повітових судів. Участь значної кількості висококласних юристів забезпечило реформі міцний науковий фундамент. [53, с. 116].

Це свідчить, що процес розробки судових статутів був на високому ріні і, на відміну від інших реформ, був комплексним та системним [26, с. 87].

Отже, судова реформа була однією з головних на порядку денному в Російській імперії, оскільки суспільство потребувало змін у цій сфері.