Корпоративного управління

На початку 1990-х років особливо гостро стала проблема системного підходу до корпоративного управління. Інвестори потребували повної і чіткої інформації про функціонування механізмів корпоративного управління в компанії, треба було закріпити правила й процедури, які б забезпечували доступ до інформації про діяльність компанії. Тому виникла потреба у розробці компаніями власних кодексів корпоративного управління, які б відображали розмежування сфер діяльності й відповідальності, а також розподіл виконавчих і контрольних функцій.

У країнах, що розвиваються, кодекси корпоративного управління, як правило, приділяють найбільшу увагу базовим принципам корпоративного управління (таким, наприклад, як справедливе відношення до акціонерів, розкриття інформації про власників компанії, її фінансових показників, процедури річних зборів акціонерів).

У розвинутихкраїнах ці моменти, як правило, уже закріплені законодавчо. Система, яка застосовується в англосаксонських країнах, приділяє максимум уваги акціонеру, німецька ж більш орієнтована на забезпечення збалансованості інтересів акціонерів і інших сторонніх зацікавлених осіб (кредиторів, працівників).

З початку 90-х років закордонні інвестори, насамперед портфельні, за підтримкою своїх урядів і міжнародних організацій (Світовий банк (далі – СБ), Європейський банк реконструкції й розвитку (далі – ЄБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Організація економічного співробітництва й розвитку (далі – ОЕСР) й ін.) ведуть активну кампанію, спрямовану на розробку й впровадження правил, які дозволяють максимально захистити права інвесторів, особливо міноритарних, від різних зловживань з боку менеджменту та акціонерів, які володіють значними пакетами акцій компанії.

Захист прав інвесторів за рахунок удосконалення корпоративного управління дає значний ефект, що також впливає на корпоративну політику в цілому, скорочуючи макроекономічні ризики. Одним з найважливіших напрямів такого роду зусиль стала розробка рекомендацій, що стосуються практики корпоративного управління в акціонерних компаніях.

Практика корпоративного управління, що відображає міжнародний і національний досвід, дозволила розробити систему стандартів корпоративного управління. Цю систему визначають:

· міжнародні стандарти – Принципи корпоративного управління ОЕСР, ЕБРР, Мережі корпоративного управління, Конфедерації європейських асоціацій акціонерів «Євроакціонери»;

· національні стандарти – Кодекси корпоративного поводження розвинених країн (Велика Британія, Німеччина, США, Франція, Японія, Канада); країн, що розвиваються (Бразилія, Мексика, Малайзія, Індія), країн СНД (Росія, Україна, Казахстан);

· моделі корпоративного управління (англо-американська, японська, західноєвропейська).

Відповідність міжнародним стандартам корпоративного управління в країнах з перехідною економікою є необхідною умовоюстворення сприятливого інвестиційного клімату, збільшення конкурентоспроможності й інвестиційної привабливості підприємства.

Варто зазначити, що правовий статус кодексів неоднаковий в різних країнах. Положення більшості європейських кодексів корпоративного управління носять рекомендаційний характер.

В окремих країнах він є обов’язковою умовою, щоб цінні папери компанії пройшли лістинг на біржі.

Основу кодексів становлять питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності Ради директорів, забезпечення контролю за діяльністю в цілому менеджменту компанії.

Основними орієнтирами міжнародних норм корпоративного управління є національні стандарти США.

Основні принципи американського корпоративного управління такі:

1. Звітність.

· Рада директорів і менеджмент мають бути підзвітними акціонерам;

· Рада директорів повинна мати можливість ефективного моніторингу за діяльністю менеджменту;

· оплата праці менеджменту має бути пов’язана з довгостроковою діяльністю компанії.

2. Прозорість. Інвестори має бути впевнені у ясній і правдивій інформації компанії. Корпорації повинні використовувати міжнародні стандарти звітності, які були б зрозумілими інвесторам з будь-яких країн.

3. Справедливість:

· однакове відношення до всіх груп акціонерів;

· одна акція – 1 голос.

4. Методика голосування:

· матеріали голосування за дорученням мають бути чіткими і ясними;

· результати голосування мають бути точно підраховані й оприлюднені.

5. Кодекс принципів.

Усі компанії повинні розробляти кодекси поводження і взаємин з акціонерами, які мають бути строго регламентовані і яких необхідно точно дотримуватися. Кодекси повинні відповідати світовим стандартам.

6. Стратегічне планування.

Директори й менеджмент компанії повинні бачити стратегічні перспективи й не піддаватися бажанню досягти швидких результатів на шкоду стратегічним інтересам. Акціонери повинні підтримувати менеджмент, що забезпечує високу прибутковість на перспективу.

Правові основи корпоративного управління в Україні були закладені у законах «Про підприємництво», «Про власність», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизаційні папери», «Про акціонерні товариства». Відповідно до цих законів визначені учасники ринкових відносин – підприємці різних форм власності й організаційно-правових форм, у тому числі, корпорації. Однак система корпоративного управління в Україні слабка, недосконала й суперечлива.