Відьомський контракт

Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон.

Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне “але”: касети явно були речовим доказом, їхнє місце - у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися.

Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю - у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови.

- Ю-ра-си-ку, - заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, - ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал - чи підемо у міліцію?

- У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні...

- Були не потрібні - на той момент... Вони ж їх не слухали.

- Хто їм винен? - погордливо труснув головою Юрась.

- Ю-ра-си-ку, - мовила Ліна тоном терплячої виховательки дитячого садка, - коли міліція оглядала кабінет головного лікаря, Мар’яна Богданівна Омелянич іще була жива. А ми туди потрапили на день пізніше...

- Тільки в твоїй голові могла виникнути думка скласти ці події докупи так одразу. Ну, скажи мені, який зв’язок між лікарем і пацієнткою?

- Ти це гіпотетично кажеш? - спитала Ліна ядуче. - Сам прекрасно бачиш, що зв’язок безпосередній, і я була б дурепою, якби не зметикувала, що касети можуть допомогти цей зв’язок виявити.

Юрасик тяжко зітхнув. Насправді він просто страшенно заздрив Ліні, що то не йому потрапили до рук касети, що то не він приніс, як пес у зубах, останній доказ, за допомогою якого злочинці нарешті будуть покарані. В уяві Юрась Булочка бачив себе у залі суду, в ролі державного обвинувача, і з вуст його лилися слова палкої промови. Ні, лилися - це невірно: насправді він карбував кожне слово, кожне слово падало на присутніх, як Перунова блискавка з неба, запалюючи праведний гнів і ненависть до злочинців. Ось злочинці зіщулилися на лаві підсудних, пожухли, як осіння трава, а Юрась вивищився у три своїх зрости, у нього в руці караючий меч правосуддя...

З полону мрій вирвав Юрася нетерплячий грюкіт у двері. Ліна зірвалася їх відчиняти. На порозі стояла вчорашня готельна адміністраторка в зеленій хустці, тільки сьогодні хустка на ній була брунатна, темна, вона зливалася з темрявою коридору.

- До вас гості, - мовила адміністраторка, пропускаючи вперед закутану по самі очі істоту.

- Заходьте, - мовила Ліна, відступаючи від дверей.

Істота рішучо зайшла досередини і почала помалу, терпляче й послідовно розпаковуватися. Вона стягнула великі рукавиці, і під ними виявилися тонкі й красиві пальці з гострими налакованими нігтями. Руки запрацювали спритно, розмотуючи шарф. Під шарфом, накрученим поверх довгого сірого пальта, виявилася ще біла пухова хустка, а на хустці трималася синя в’язана шапочка. Коли нарешті впав останній бастіон - довжезне пальто, перед очима Юрася та Ліни стояла молода чорнокоса жінка в рожевому светрі. Ліна потрусила головою, щоб відігнати марево. Ще одної жінки в рожевому светрі, здавалося їй, вона вже не витримає.

- Ми з вами знайомі, - заговорила жінка, простягаючи Ліні руку. - Я з лікарні. З реєстратури.

“Слава Богу! ” - вигукнула Ліна про себе.

- Так, сідайте, будь ласка, - мовила вона вголос.

Жінка сіла на краєчок ліжка, з Ліниного боку, упівоберта до Юрася Булочки. Юрасик рвучко опустив ногу у дірявій шкарпетці й заховав її під ліжко.

- Ви шукаєте сина Мар’яни Богданівни Омелянич, - сказала жінка суворо.

- А в неї є син? - непідробне здивувалися Ліна та Юрась, які ще хвилину тому не підозрювали про існування жодного сина.

- Як же без сина? - так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. - Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина?

Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації - зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, - все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку - ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни Богданівни Омелянич і Святослава Пилиповича Шапки які родичі і де їх шукати.

- Можу вам допомогти, - тим часом говорила жінка в рожевому светрі, - але не безкорисливо...

- За гроші? - запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення.

- Ні, не за гроші - за послугу... - і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво.

Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: “Зараз я тебе поцілую”, - і складаються сластолюбним трикутником...

Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом.

- Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, - мовила вона, - а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: “Молода красива жінка шукає пару на все життя”.

- Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, - забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього.

- Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість...

- Звісна річ, неприйнятна, - сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. - Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, - і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення.

Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети “Речовий доказ”.

- А де ж текст оголошення? - кволо спитала Ліна.

- Так ми ж його ще не узгодили, - стенула плечима жінка. - Ось вам ручка, підписуйте.

Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру - “М”.

Жінка склала свій примірник контракту вчетверо й заховала в сумку.

- Так, тепер записуйте дві адреси.

- Чому дві? - поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги.

- Пишіть, - сказала вона. - Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга - її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися?

Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті.

- Тепер я вас більше не затримуватиму, - мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування - пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець - відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима.

Ліна впала на ліжко поряд із Юрасем Булочкою.

- Їдемо шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич? - спитала вона.

Вони обоє раптом зрозуміли, що не тільки нікому не скажуть про жінку в рожевому светрі - вони й між собою про неї більше не заговорять.

- Давай розділимося, - запропонувала Ліна. - Я до матері, а ти в його хату, а то вже година пізня...

Юрасик здогадався, що Ліна покладає великі надії на хату Мар’яни Богданівни Омелянич і тому відправляє його в хату до сина, де того, звісна річ, нема і ще днів зо три не буде, але після візиту жінки в рожевому светрі сили сперечатися зі старшою колегою у Юрася Булочки не було.

Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи.

- Де це ти так виряджаєшся? - поцікавився Юрась саркастично.

- Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені...

- А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше?

- Так, - ще раз поправила зачіску Ліна, - жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі?

- Ще б пак!

Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами - на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала.

Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала.

- Хованцю, хто там? - почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. - Заходьте! - запросив чоловік. - Я зараз вийду, секунду.

Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.

- Орест, - мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.

- Ліна Оверченко, - представилась вона, обережно вивільняючи руку. - Я журналістка. Столична газета “Речовий доказ”. Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками... - Ліна на мить замислилася, добираючи слово, - загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич...

Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.

- Кажіть, - хрипким голосом мовив він.

- Вибачте, але справа в тому, - заторохтіла Ліна, - що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, - тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, - і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я...

- Не тягніть! - не витримав Орест.

- Я хочу, щоб ви послухали касету, - промовила Ліна й увімкнула диктофон.

Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.

“Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас”.

“Про мене? ” - низький чоловічий голос.

“Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх”.

“Ти їх пам’ятаєш? - в чоловічому голосі вчувається напруга. - Ти пам’ятаєш, що вони говорили? ”

“Дуже чітко... Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під “бокс”, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету! ”

“Що вони говорили? ”

“Зараз, зараз я згадаю... Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? - схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема... Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: “Мати-Хижа-Птиця”... А я лежу - і ні поворухнутися, ні слова сказати... А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: “Я вас запам’ятала”. Ледве прошепотіла - чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов”.

“Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті? ” - голос Святослава Пилиповича.

“Ні, здається... Ні... А чому ви - бісів шаман? ”

Ліна вимкнула диктофон.

- Далі вже нічого не записано, - мовила вона.

- Виходить, - звів на неї темні очі Орест, - маму вбили через те, що вона виявилася випадковим свідком? Але що ж тоді шукали в її хаті?

Хованець низько й сердито рикнув.

Розділ XIII