Розділ 1. Теоретико-методологічні засади щодо оцінки ефективності праці та шляхів її підвищення на основі використання зарубіжного досвіду.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЩОДО ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАЦІ ТА ШЛЯХІВ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ………………….5

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА………………………………………………………………..15

2.1. Аналіз господарської діяльності підприємства «Весна»……………….15

2.2. Оцінка ефективності бізнесово-фінансової діяльності підприємства «Весна»……………………………………………………………………………...31

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ………………………………………………42

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….45

Вступ

Ефективність в широкому розумінні — це загальна результативність людської діяльності. Вона відображає співвідношення одержаного корисного результату та обсягу витрачених на це ресурсів. Економіка — це наука про використання обмежених ресурсів для найповнішого задоволення потреб суспільства. Оскільки потреби суспільства постійно зростають і практично безмежні, то найповніше їх задоволення може забезпечуватися лише за рахунок по можливості найбільш ефективного використання наявних ресурсів. Таким чином, ефективність — це ключова, серцевинна проблема економіки. Економіка — це наука, насамперед, про ефективність, а правильне розуміння цієї категорії, уміння точно її визначати і розраховувати, знаходити все нові резерви її підвищення — основне професійне призначення економістів.

Ефективність праці є багатоаспектною економічною категорією, кожен з аспектів якої розкриває окремі її сутнісні сторони і виражається у менш місткій категорії. Такими категоріями є продуктивність праці, продуктивна сила праці, якість праці, результативність праці, стабільність праці, інтенсивність праці тощо.

Проблема підвищення ефективності праці полягає в досягненні певної мети з мінімальними затратами праці. Останнє виступає однією з економічних закономірностей суспільства, що зумовлена зростаючими потребами громадян у матеріальних і духовних благах, необхідністю їх задоволення в умовах обмеження виробничих ресурсів. Підвищення ефективності праці безпосередньо пов'язане з головною метою суспільства - забезпечення економічного зростання, яке визначається збільшенням ВНП як у цілому, так і на душу населення. Збільшення кількості товарів і послуг у процесі економічного зростання забезпечує населенню країни більш високий рівень життя. Економічне зростання надає людям ширші можливості вибору занять, роботи і відпочинку.

Актуальність теми. Зростання ефективності праці забезпечує підвищення реального продукту і доходу, а тому воно є дуже важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держави з соціальною орієнтацією економіки.

Об'єктом дослідження виступає функціонування підприємства в умовах підвищення ефективності праці та її основних показників.

Метою курсової роботи є дослідження ефективності праці, її ролі в економічному зростанні підприємства, а також аналіз і резерви росту ефективності праці на підприємстві.

Для досягнення мети в роботі поставлено такі завдання, які полягають в наступному:

· визначити поняття ефективності праці;

· розглянути продуктивність праці як основний показник її ефективності;

· дослідити шляхи підвищення продуктивності праці;

· проаналізувати закордонний досвід підвищення ефективності та продуктивності праці.

Предметом дослідження є механізми та методи досягнення найвищого рівня показників ефективності праці в процесі виробничої діяльності підприємства «Весна», враховуючи досвід зарубіжжя.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЩОДО ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАЦІ ТА ШЛЯХІВ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ.

Ефективність праці — це її результативність. Вона відображає співвідношення обсягу вироблених матеріальних і/або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання ефективності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення затрат праці. У широкому розумінні зростання ефективності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ за тих самих, або і менших затрат праці.

Співвідношення результатів і витрат людської діяльності, що в загальному випадку називається ефективністю, є основною проблемою економічної теорії і господарської практики.

Витрати визначаються розміром (вартістю) використаних економічних ресурсів. Економічні ресурси прийнято поділяти на три великі групи:

1) праця (людський капітал);

2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина);

3) компоненти засобів виробництва (фізичний капітал).

Відповідно можна окремо визначити ефективність використання праці, природних ресурсів або фізичного капіталу.

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології й багатьма іншими. Економічні результати найчастіше виражаються обсягами виробленої продукції або розміром отриманого прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати характеризуються обсягом продукції (послуг), то ми маємо показники, які називаються продуктивністю, а якщо результати характеризуються розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються прибутковістю (рентабельністю).

Таким чином, ефективність вимірюється багатьма різноманітними показниками. Всі вони є показниками ефективності, однак одного узагальнюючого показника ефективності немає, як немає абстрактного ефекту, а є конкретна вироблена продукція, отриманий прибуток або якийсь інший конкретний результат.

Ефективність праці — економічна категорія, що характеризує результативність праці, а також враховує низку соціально-психологічних аспектів, а саме:

— корисність результату праці;

— значущість трудових затрат для підприємства і суспільства;

— моральне задоволення від процесу трудової діяльності. Застосування категорії " ефективність праці" в сучасному економічному і соціальному житті суспільства все більше поширюється. Це пов'язано зі зростанням кількості й ролі:

— працівників сфери обміну і грошово-кредитної системи;

— праці науковців, конструкторів, робітників та інженерно-технічних працівників, які зайняті в експериментальному виробництві нових зразків техніки, обладнання, товарів широкого вжитку;

— праці в нематеріальних галузях суспільного виробництва.

Під продуктивністю в широкому значенні в сучасній економічній теорії розуміють співвідношення між випуском товарів у вигляді продукції і послуг, з одного боку, і витратами на цей випуск, з іншого. Цей показник називають багатофакторною продуктивністю, маючи на увазі, що на неї впливають практично усі фактори виробництва. У довгостроковому періоді зростання цього співвідношення означає краще використання трудових, фінансових, матеріальних, енергетичних, технологічних і всіх інших ресурсів, воно означає розвиток економіки і створює передумови для соціального прогресу. Зменшення ж цього співвідношення означає спад не тільки економічний, але і соціальний. Значення цього показника полягає ще й у тому, що країни з найвищою продуктивністю, а не з найбільшими матеріальними й енергетичними ресурсами, стають світовими лідерами як у економічному, так і у соціальному розвитку.

Продуктивність праці — це найважливіший з показників ефективності трудового процесу, що виражається відношенням виробленої продукції (послуг) до відповідних витрат безпосередньої, живої праці.

Можна розрізняти різні види продуктивності праці залежно від того, на якому економічному рівні проводяться дослідження. Індивідуальна продуктивність праці — це продуктивність окремого конкретного працівника; виробнича продуктивність праці — це продуктивність на певній виробничій ділянці, підприємстві; локальна продуктивність праці — це продуктивність праці в регіоні чи галузі; а суспільна продуктивність праці — це продуктивність праці по економіці країни в цілому.

Кажучи про продуктивність праці, потрібно розуміти, що увага до цього питання в нашому суспільстві визначається нагальною необхідністю підвищення рівня життя населення, зокрема величини споживання матеріальних благ і послуг на душу населення. Для досягнення цієї мети інших шляхів, крім підвищення рівня суспільної продуктивності праці, в Україні немає.

Завдання підвищення ефективності суспільної праці завжди актуальне для економіки, але стає життєво важливим для її розвитку в умовах (і після) довготривалого спаду виробництва, який пережила наша країна у 90-х pp. XX ст. Невипадково в країнах з соціально орієнтованою розвиненою ринковою економікою функціонують спеціальні установи, що розробляють технології управління продуктивністю. Наприклад, у Західній Європі багато національних центрів продуктивності праці об'єднуються Європейською асоціацією національних центрів продуктивності, у Південно-Східній Азії діє Азіатська організація продуктивності праці, у США — Американський центр продуктивності праці та ін.

Звернімо увагу, що поняття ефективності стосується не лише економічних, але і соціальних процесів. Більше того, підвищення економічної ефективності має сенс лише у тому випадку, якщо воно призводить до покращення і соціальних результатів. Вироблена продукція і одержаний прибуток важливі не самі по собі, а лише як засоби підвищення рівня життя людей.

Макроекономічні параметри зростання продуктивності праці дають змогу контролювати пропорції соціально-економічного розвитку, відповідність їх соціальним критеріям та умовам ринкової рівноваги. Підвищення продуктивності праці стає дієвим засобом послаблення інфляції, основним джерелом реалізації заходів, спрямованих на соціальний розвиток і зростання рівня життя населення.

На мікроекономічному рівні продуктивність праці є одним з визначальних критеріїв та інструментів зниження витрат виробництва й забезпечення на цій основі ефективного функціонування підприємства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку. Зростання продуктивності праці покликане компенсувати підвищення заробітної плати найманих працівників, у зв'язку з цим продуктивність праці має враховуватись як важливий елемент в системі показників оцінки трудового внеску в кінцеві результати діяльності в усіх організаційних ланках підприємства. Динаміка продуктивності праці відображає успіхи підприємства в активізації людського чинника, у трудовій мотивації й розвитку персоналу, модернізації виробничого процесу, підвищенні споживчих якостей продукції та ін.

Розвиток і зміцнення економіки, розв'язання багатьох соціально-економічних проблем можливі лише за умови підвищення рівня продуктивності праці. Економічна суть підвищення продуктивності праці полягає в тому, що зменшується кількість її затрат на виробництво одиниці продукції, або є рівнозначним збільшення обсягів виробництва продукції при затратах однієї і тієї ж кількості часу. Прискорення темпів підвищення рівня продуктивності праці має велике значення, а тому є об'єктивною необхідністю у розв'язанні багатьох економічних і соціальних проблем.

Підвищення рівня продуктивності праці:

- приводить до скорочення затрат живої праці на виробництво продукції, а відтак - економії робочого часу;

- створює передумови для скорочення тривалості робочого дня, робочого тижня і загальної кількості робочих днів у році, що сприяє збільшенню вільного часу працівників аграрних підприємств, який буде використано для задоволення особистих потреб;

- обумовлює скорочення витрат на оплату праці в розрахунку на одиницю продукції;

- сприяє підвищенню ефективності використання затрат минулої праці, уречевленої в матеріальних ресурсах і промислового, і сільськогосподарського походження;

- сприяє зниженню витрат на оплату праці й витрат на виробництво загалом, що забезпечить підвищення рівня рентабельності.

Продуктивність праці належить до основних чинників підвищення ефективності виробництва, водночас сама перебуває під впливом багатьох інших, які мають певний напрям і рівень впливу, їх можна умовно об'єднати в чотири групи.

Природно-кліматичні чинники (родючість ґрунту, кількість опадів, температурний режим, тривалість вегетаційного періоду тощо) можуть негативно або позитивно впливати на кінцеві підсумки виробництва. У зв'язку з цим за одних і тих самих затрат праці можна отримати різну кількість продукції.

Технологічні чинники відображають рівень забезпечення підприємств технікою, її досконалістю, рівень освоєння ресурсоощадних, індустріальних технологій, зростання оснащеності засобами виробництва та підвищення їх надійності.

Організаційні чинники - це раціональний рівень спеціалізації і концентрації виробництва, запровадження прогресивних форм організації виробництва та праці, розвиток кооперативних відносин між виробниками.

Соціально-економічні чинники - матеріальна зацікавленість працівників, підвищення кваліфікації кадрів, поліпшення технологічної і трудової дисципліни, забезпечення належних умов праці й відпочинку, охорони праці, житлових умов, медичного і комунально-побутового обслуговування та ін. Важливе значення має також створення в колективі належного психологічного клімату, дотримання принципів соціальної справедливості.

Усі ці чинники зростання продуктивності праці тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Відповідно до наявних чинників, усі джерела, спрямовані на підвищення продуктивності праці, можна умовно об'єднати в три основні напрями:

- джерела, що забезпечують збільшення обсягів виробництва;

- джерела, які забезпечують зниження трудових затрат (зростання фондозабезпеченості та фондоозброєності праці, механізація виробничих процесів, запровадження індустріальних технологій виробництва продукції, удосконалення форм організації виробництва);

- джерела комплексного впливу, що водночас забезпечують зростання виробництва продукції та зниження трудових затрат (раціональна спеціалізація і концентрація виробництва, запровадження ресурсозберігаючих і прогресивних технологій, поліпшення організації праці та підвищення її інтенсивності, матеріальне і моральне стимулювання, кваліфікація кадрів, трудова й технологічна дисципліна, кооперація виробництва, поліпшення умов праці та відпочинку).

Резерви зростання продуктивності праці - це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що невикористані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці - це процес перетворення можливого у дійсне.

На сьогодні в економічній літературі відсутня загально визначена класифікація резервів росту продуктивності праці. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: час, сфера дії, місце їх реалізації.

Оскільки резерви підвищення продуктивності праці реалізуються в усіх галузях народного господарства, то за сферою дії вони можуть бути поділені на народногосподарські, галузеві, міжгалузеві, внутрішньовиробничі. Останні, своєю чергою, поділяються на загально виробничі, цехові та резерви підвищення продуктивності праці на конкретному робочому місці.

Народногосподарські резерви пов'язані з розвитком усіх напрямів НТП, раціональним розміщенням продуктивних сил, вирівнюванням показників економічного розвитку районів країни, вдосконаленням управління і планування.

До галузевих резервів відносять спеціалізацію, концентрацію і комбінування виробництва, вдосконалення технології, розповсюдження передового досвіду, кращих технічних досягнень у межах галузі.

Міжгалузеві резерви визначаються використанням можливостей ефективнішого функціонування виробництва в одній галузі для підвищення продуктивності праці в суміжних галузях. Так, підвищення якості сировини в добувних галузях дає економію і підвищення продуктивності праці в обробних галузях.

Внутрішньовиробничі резерви обумовлені вдосконаленням і найбільш ефективним використанням технічних засобів, покращанням структури робочих кадрів, скороченням втрат робочого часу, економією сировини і матеріалів безпосередньо на підприємстві.

Резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

2) матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва;

3) організаційно-економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання робочої сили із засобами виробництва.

В даний час найбільш передовий досвід в області організації праці накопичений у різних підприємствах промислово розвинених країн. В організації праці особлива увага приділяється продуктивності праці, що неодмінно співвідноситься з якістю продукції, що випускається.

Детально розроблені системи підвищення продуктивності праці, зокрема, в Японії і США.

В кінці 50-х років в Японії повсюдно в промисловість проник всебічний внутрішньофірмовий контроль якості, що передбачає проведення контролю з боку всіх працівників підприємства, починаючи від робітників, майстрів і закінчуючи керівництвом.

З цього моменту почало проводитися систематичне навчання всіх працівників методам контролю якості. Надалі система навчання перетворилася в безперервну і постійну систему виховування у працюючих шанобливого ставлення до споживача і якісним результатам своєї праці. При реалізації всіх заходів щодо навчання, виховання і впровадження систем контролю якості продукції і підвищення продуктивності праці, в повній мірі японськими фахівцями враховувалися і враховуються: специфіка продукції, традиції підприємств, культура та побут, рівень освіти, трудові взаємини.

Узагальнюючи досвід Японії з підвищення продуктивності праці до основних його особливостей на даний період часу можна віднести наступні:

1. Багаторічне, послідовне і цілеспрямоване вирішення проблем продуктивності праці на основі всього передового, сучасного, що накопичувала теорія і створює практика в цій області.

2. Участь всіх підрозділів і працівників підприємства у підвищенні продуктивності праці. Широкими дослідженнями встановлено, що лише 15-20% проблем, пов’язаних з продуктивністю праці, виникає з вини безпосередніх виконавців і робітників, а 80-85% - це наслідок недосконалості системи управління підприємством, відповідальність за функціонування якої несе її вище керівництво.

3. Безперервне систематичне навчання кадрів питанням забезпечення високою продуктивністю праці і управління якістю продукції, що дає високий рівень підготовки в цій області всіх працівників підприємства.

4. Ефективне функціонування широкої мережі гуртків якості на всіх стадіях життєвого циклу продукції. В даний час в Японії діє один мільйон гуртків якості, в яких беруть участь близько 10 мільйонів осіб.

5. Використання розвиненої системи інспектування всієї діяльності щодо забезпечення та управління якістю продукції та продуктивністю праці.

6. Широке використання при забезпеченні та управлінні якістю продукції передових методів вимірювання продуктивності праці і контролю якості, включаючи статистичні методи, при пріоритетному контролі якості виробничих процесів.

7. Розробка та реалізація глибоко опрацьованих комплексних програм з контролю якості та оптимальних планів по їх виконанню.

8. Наявність у сфері виробництва високоякісних засобів праці (з віковим складом до 5-7 років).

9. Наявність виключно розвиненої системи пропаганди створення високоякісної продукції та заохочення сумлінної праці.

10. Сильний вплив з боку держави на принципові напрямки підвищення продуктивності праці та забезпечення якості продукції.

Елементи організації праці використовують систему Just In Time (Точно вчасно), що дозволяє мінімізувати витрати на виробництво, підвищити продуктивність праці. Ще одна перевага японської системи, це те, що не виробляється вхідний контроль якості сировини, комплектуючих і деталей, що грає важливу роль в мінімізації витрат на виробництво. У висновку хочу підкреслити таку рису японської системи, як зупинка виробничих ліній. Цей фактор виробляє у працівників більш відповідальний підхід до випуску готової продукції, тому що він женеться не за підвищенням продуктивності праці у що б то не стало, а за підвищенням якості продукції, що випускається.