Капела Медичі

В ансамблі капели Медичі, ідея котрої — трагі­чне безсилля людини перед невмолимим швидкоплинним часом, архітектура і скульптура утворюють нерозривну єдність. Замкнена і тиха, перекрита куполом капела невеличка. Її стіни об­лицьовані білим мармуром, а пілястри, тяги, карни­зи, обрамлення вікон — темно-сірим, від яскравого світла він здається майже чорним. Легка, тендітна, неначе у траурному обрамленні архітектурна конструкція за­повнена масивними, виразними скульптурни­ми формами.

По боковим стінах розташовані гроб­ниці герцога Лоренцо Урбинського і Джуліано Немурського. В статуях герцогів немає портретної подібності. Меланхолійний, такий, що ніби увійшов у власні роздуми Лоренцо і у розквіті юності, зовнішньо зібраний, але нібито втративши рішучість зображений Джуліано — це свого роду ідеальні типи, вони постають в обладунках античних воєначальників. Саркофаги прикрашені алегоричними зображеннями часів дня: на сар­кофазі Лоренцо вміщені статуї «Вечір» і «Ранок», на саркофазі Джуліано — статуї «Ніч» і «День».

Гробницям затісно в межах відведеного для них про­стру, статуям герцогів тісно в нішах, де вони стоять, алегоричні фігури зображені в дуже складних позах на покатих і занадто коротких криш­ках саркофагів. Це відчуття щільності, напруженості входить в загальний задум капели, вносить в неї відтінок дисонансу.

Безрадісне пробудження «Ранку». З трудом скидає з себе молода квітуча жінка тягар жахних сновидінь; її обличчя сповнене страждання. Щось застрашливе є у фізичній могутності «Дня», в по­вороті його голови. Обличчя завдяки незакінченості твору справляє враження жахної таємничої маски. «Вечір», що засинає, оповитий м’яким рухом світлотіні. Болісний сон «Ночі»: поникла занурена в тінь голова, в немолодому м’язистому тілі відчувається нескінченна нескінчена втома. Глибокий смисл, вміщений в образі «Ночі», розкрив сам Мікеланджело, відповівши поету Джованні Строцці від імені статуї віршами:

Отрадно спать, отрадней камнем быть,

О, в этот век, преступный и постыдный.

Не жить, не чувствовать — удел завидный,

Прошу, молчи, не смей меня будить.

В центрі вівтарної стіни, не завершеної майст­ром, вміщена статуя Мадонни, яка годує груддю Немовля. Передчуття трагічної долі сина ніби відчужує Її від усього оточуючого. Але стримане душевне хвилювання Марії зігріте великою людяністю, в її образі відсутній той внутрішній надлом, котрий панує в інших статуях.