Наукова фантастика. Художня література та наука.

Існує багато суперечок серед критиків і літературознавців про те, що таке наукова фантастика. Тим не менше, більшість з них сходиться на тому, що науковою фантастикою є література, заснована на якомусь допущенні в області науки: появі нового винаходу, відкриття нових законів природи, іноді навіть побудові нових моделей суспільства (соціальна фантастика).

У вузькому розумінні, - наукова фантастика базується на технології та наукових відкриттях (тільки передбачуваних або вже вчинених), їх захоплюючих можливостей, їх позитивному або негативному впливі, про парадокси, які можуть виникнути. Наукова фантастика в такому вузькому розумінні будить наукову уяву, змушує думати про майбутнє і про можливості науки.

У більш загальному розумінні, наукова фантастика - це фантастика без казкового і містичного, де будуються гіпотези про світи, не засновані на потойбічних силах, імітується реальний світ.

Автором терміну " науково-фантастична" є, ймовірно, Яків Перельман, який в 1914 році написав і опублікував додаткову главу " Сніданок у невагомою кухні" до роману Жюля Верна " З гармати на Місяць", якій дав термін " науково-фантастична". До цього схожий термін - " фантастично наукові подорожі" - щодо Веллса і інших авторів ужив Олександр Купрін у своїй статті " Редіард Кіплінг" (1908).

У 1970 році W. Atheling писав: " Веллс спочатку використовував цей термін для позначення того, що ми сьогодні назвали б науковою фантастикою, в якій підставою для розповіді виступає свідоме прагнення спиратися на вже відомі (у момент написання) факти, і вже якщо в оповіданні також зустрічалося якесь диво, то принаймні мова не мала йти про цілий арсеналі чудес ".

Література другої половини 19 століття — умовний період в історії літератури від середини 19 століття до 1890-х років. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних систем у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, у США, а також течією натуралізму. В більшості країнах Сходу і Африки домінують ідеї просвітництва, але в найрозвиненіших літературах (японська, турецька) проявляються і нові течії романтизму та реалізму. В ідейному вимірі на західну літературу цього періоду значний вплив справила філософія позитивізму, а також тогочасні наукові відкриття, а на літератури Сходу — нові течії ісламу.

Період характеризується продовженням нерівномірності світового літературного процесу і водночас поглибленням міжлітературних зв'язків, особливо між Заходом і Сходом.

Зазвичай до цього періоду не зараховують перед модерністські течії, що виникали у Західній Європі ще з 1870-х років (символізм), хоч хронологічно вони відносяться до нього.

Період позначений продовженням різноманітних революційних рухів. Завершувались європейські буржуазні революції, назріла революційна ситуація в Росії наприкінці 1850-х років, відбулась громадянська війна в США, національне повстання в Індії, тайпінське повстання в Китаї та багато інших антимонархічних та антиколоніальних виступів. У Західній Європі період буржуазних революцій закінчився на початку 1870-х років, але у Центральній та Східній Європі питання буржуазних та національних перетворень продовжували залишатись актуальними. На Сході спроби якихось реформ завершувались нічим, окрім Японії. Наприкінці періоду починають формуватись нові імперії (США, Німеччина, Японія), які вступають у боротьбу зі старими. Розвиток транспорту зближує колись дуже віддалені частини земної кулі. Зближенню сприяє також активний розвиток світової торгівлі.

У цей період було зроблено багато відкриттів, що спричинили свій вплив і на літературу. На зміну «доби пари» прийшла «доба електрики». Відбулось багато відкриттів у галузі природничих наук (Дарвін, Менделєєв, Пастер, Едісон, Кох), на хвилі яких виникли настрої сподівання швидкого розкриття наукою усіх таємниць природи.

Для розвинених літератур Сходу характерні більш чи менш виражені просвітницькі тенденції, що набули тут ряд специфічних особливостей, відмінних від західного Просвітництва. Одним з основних стимулів східної просвіти було усвідомлення необхідності протистояти Європі, що нерідко поєднувалось з антиколоніальними тенденціями. У той же час східні просвітителі намагались вивести свої країни з відсталості, внести в життя останні досягнення європейської науки і техніки. Антифеодальна і, тим більше, антиклерикальна гострота європейського Просвітництва на Сході переважно стиралась, а в пропаганді просвітництва брали активну участь і традиціоналістські кола. Це породжувало такі парадоксальні з європейської точки зору явища, як «королівське просвітництво» в Сіамі, просвітницька діяльність еміра Афганістану тощо. Східна просвіта поєднувалось з релігійним реформаторством, що набирало силу у багатьох країнах. Модернізований іслам розглядався як опора просвітництва у боротьбі проти духовної експансії Заходу.

У творчості натуралістів принцип детермінованості особистості носить переважно фізіологічний характер: нездоланний вплив соціального середовища ускладнюється таким же нездоланним впливом спадковості. Детальне зображення огидного і патологічного іноді перетворюється на самоціль, як і ставка на факти.

Самі натуралісти вважали себе продовжувачами реалістичної традиції, але, як вважають окремі літературознавці, «правовірний» натуралізм, по суті, пориває з реалізмом. Творчість основоположника та теоретика натуралізму Е. Золя, як і ряду інших крупних письменників, що вважали себе натуралістами, часто не вміщується у жорсткі рамки натуралістичних теорій.

1.2. Вплив історичних подій на літературу та відображення розвитку науки в літературних творах.

Просвітництво — це ідейний та інтелектуальний рух, що виник внаслідок боротьби буржуазії (або 3-го стану) з феодалізмом, абсолютизмом і духівництвом (церквою), це період з кінця XVII до кінця XVIII століття.

Ознаменувався державним переворотом в Англії (1688-1689 pp.), кінець пов'язують з Великою Французькою буржуазною революцією (1789-1794 pp.).

Ознаки Просвітництва:

1. Гловна ідея — завдяки знанням змінити цей недосконалий світ.

2.Храктерною для Просвітництва була «ідея природної людини». Людина, на думку просвітників, є за своєю природою досконала, але її псує неправильне виховання і вплив цивілізації.

3. Головне завдання — боротьба з феодалізмом, абсолютизмом, духівництвом.

4. Головні герої епохи — люди науки, мистецтва, державні діячі - реформатори.

5. Ідея освіченої монархії, де (на чолі держави повинен стояти освічений монарх, монарх-філософ, покровитель мистецтв, наук, ремесел).

6. Героєм у творах мистецтва стає також і звичайна людина. Вона зображується з симпатією і любов'ю.

7. Час Просвітництва (XVIII ст.) — час відкриттів і подорожей.

8. Пропаганда книг і знань — прикмета епохи, створення перших енциклопедій.

9. Епоха Просвітництва (XVIII ст.) — епоха енциклопедистів — людей, обізнаних в різних галузях знань.

В Англії розвивалося літературне протистояння протягом доволі тривалого часу, так зване неоромантизмом, на противагу натуралізму і символізму - двом іншим течіям, сформованим у вищій третини ХІХ століття. Неоромантики не поділяли пристрасті натуралістів до побутової атмосфери і до приземленних героїв. Вони шукали барвистих, енергійних, натхненних героїв, незвичайної обстановки, бурхливих подій.

Можна дійти невтішного висновку, що у світогляд письменників вплинуло багато чинників, які у комплексі допомогли авторам того часу створити видатні твори англійської і світової літератури.

Події які відбувалися в історичному просторі неабияк вплинули на подальше перевтілення літератури, письменники через невеликий проміжок часу розпочали висвітлювати у своїх творах проблематику розвитку науки намагалися втілити їх у фантастичному погляді, на можливість майбутнього розвитку наукових винаходів і їхнього впливу на людство.

Такий вплив та розкриття фантастичних можливостей у науковому аспекті розкрито англійськими авторами такими як: Мері Шеллі, Б. Шоу та Герберт Веллс.

Розглянемо кожного детальніше.

Літературна спадщина М.Шеллі відзначається яскравою індивідуальністю, багатогранністю та різножанровістю, в ній знайшли цікаве художнє відображення ті суттєві процеси, які відбувалися в англійській літературі першої половини ХІХ ст., зокрема зміна естетичних позицій від романтизму до літератури вікторіанського періоду. У цьому розумінні найбільший інтерес серед творів М.Шеллі становлять саме її оповідання, що практично ще й досі не досліджені як на поетикальному рівні, так і в площині генологічній. Малий текстовий формат цих творів, які органічно вписуються у загальну жанрову парадигму так званої „romantic short story” і водночас несуть на собі відбиток суто авторської індивідуальності, дозволяє чіткіше простежити динаміку естетичних зрушень, що мали місце в англійському літературному просторі першої половини ХІХ століття.

Сьогодні, в умовах методологічного плюралізму, коли пожвавлення діалогу між представниками різних наукових шкіл та літературознавчих традицій сприяє збагаченню арсеналу дослідницьких стратегій, спостерігається потяг до ґрунтовного перегляду традиційних критичних оцінок творчості М.Шеллі, що значною мірою зумовлюється останніми дослідженнями сучасних істориків літератури та стрімким розвитком такої галузі теоретико-літературної науки, як жанрологія.

На жаль, оповідання як жанр романтичної „малої” прози в Англії тривалий час залишається своєрідною “terra incognita” для вітчизняної науки, до сфери уваги якої потрапляють здебільшого лише есе та епістолярій романтиків.
Лаконічність і динамізм жанру, до якого у своїх творчих пошуках звертається М.Шеллі у 20-і-30-і рр. суголосні з самою суттю тогочасного перехідного етапу в історії англійської літератури. Загальновизнаною в наукових колах є думка про взаємопроникнення літературних напрямів, що дозволяє в усім розмаїтті та діалектичній складності не тільки виявити специфіку тих літературних явищ, які відійшли в минуле, але й побачити їх у загальній перспективі процесу та глибше зрозуміти їхню іманентну природу і художню самобутність.,

Герберт Веллс – англійський письменник, автор соціально-фантастичних та побутових романів, оповідань, наукових робіт з літературознавства, історії, біології. Центральне місце в його творчості посіло питання про шляхи розвитку науково-технічного прогресу та його вплив на долю людства. Продовжуючи традиції Дж. Свіфта та Ж. Верна, видатний фантаст моделював та досліджував суспільство майбутнього. Серед його найвідоміших творів романи " Машина часу" (1895), " Острів доктора Моро" (1896), " Невидимець" (1897), " Війна світів" (1898), " Перші люди на Місяці" (1901).

Герберт Веллс народився в містечку Бромлі, неподалік від Лондона, у родині дрібного торговця. Закінчивши школу, працював у магазині, аптеці, проте доля крамаря його не вабить, ним володіє жага знань і прагнення присвятитися науці. Успішно склавши іспити, він отримує посаду помічника вчителя, а згодом стає студентом-стипендіатом Імперіал-коледжу Лондонського університету. У колі його інтересів – найновітніші гіпотези та теорії природознавчих наук, він працює в лабораторії славетного вченого-фізіолога Гакслі.

Під час тривалої перерви у заняттях (через хворобу) Веллс прилучився до великої літератури і відкрив для себе Кітса, Шеллі, Гейне, Платона, Спенсера, праці утопістів. Він і сам починає писати. Вже перша повість " Аргонавти хроносу" (1888) визначила основні теми майбутніх романів, що майже щорічно виходили з кінця 90-х років ХІХ століття, — " Машина часу" (1895), " Острів доктора Моро" (1896), " Невидимець" (1897), " Війна світів" (1898), " Коли прокинеться той, хто спить" (1899), " Перші люди на Місяці" (1901), " Їжа богів" (1904), " Війна у повітрі" (1908). У фантастичній формі Веллс досліджує сміливі наукові ідеї, випробовує зухвалі відкриття, ставить вражаючі експерименти.

Проте не зліт наукової фантазії цікавить письменника, а фатальні зміни в долі людства за умов науково-технічного прогресу. Г. Веллс у своїй творчості засобами наукової фантастики досліджує глибокі соціально-філософські та моральні питання, а саме: чи веде науково-технічний прогрес до прогресу в духовних та соціальних сферах життя людини; де та межа, за якою вчений може перетворитися на злочинця; як поведеться морально недосконала людина з безмежною владою, наданою їй науковим відкриттям.

Трохи з іншого боку розкриття світу науковців в літературному жанрі можна споглядати у Б. Шоу який широко використовує в п'єсах прийоми гротеску та парадокса. За допомогою алогічних, парадоксальних ситуацій він показує штучність, потворність сучасної йому англійської держави та суспільства. У парадоксальну, але реалістичну за своїми витоками манеру Шоу починає потужним струменем вриватися у фантастику, яка стає природним прийомом художнього втілення дійсності письменником-сатириком (наприклад, у п'єсі «Гірко, але правда» (1931)). Парадокси служать дуже серйозній меті: вони щохвилини примушують думку читача працювати, викликають почуття сумніву і недовіри до усього банального, загальноприйнятого, дотепно викривають стереотипи мислення і соціального життя, провокують читача до полеміки.

Драматичний конфлікт виявляється в Шоу гострим зіткненням фальшивих уявлень про життя, вигаданих ідеалів, створених суспільством для приховування правди, із справжнім розумінням життя. Такий конфлікт реалізується в напруженій ідейній суперечці, драматичній дискусії, яка перемежовується з дією. Обговоренню підлягало все — проблеми, характери та вчинки дійових осіб. Дискусії, які ведуться у драмах, збагачуються новими доказами в передмовах — Шоу присвячує цілі сторінки аналізу нових наукових відкриттів, обговорює важливі гіпотези.

Такий прийом — своєрідний заклик до того, щоб люди вчилися науково аналізувати відносини в суспільстві, стосунки в родині, проблеми виховання, освіти й навіть медицини.

Відмову від традиційної художньої і сценічної достовірності заради широкої філософської дискусії в пізній драматургії Шоу високо оцінив Б. Брехт, який назвав англійського драматурга «творцем інтелектуального театру XX століття».

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія «Пігмаліон» (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора.
Б. Шоу запропонував сучасний варіант прадавнього міфу: в центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини.
Крім того, порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона та Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання: а чи не є вибір назви ще одним парадоксом Шоу? «Хто є хто» в дуеті головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише «шліфує» особистість, яка поступово змінюється сама й змінює свого «перетворювача».