Лютневий наступ Червоної Армії

В ході короткочасного перепочинку радянські війська провели ретельну підготовку, враховуючи помилки, допущені під час минулих боїв. З лютого командування Північно-Західного фронту прийняло план операції, згідно з яким військам належало «одночасним ударом внутрішніми флангами 13-ї і 7-ї армій на Карельському перешийку прорвали укріплену смугу і розгромили сили оборони противника на ділянці озера Вуоксі до Кархула. Надалі знищити все угрупування противника на Карельському перешийку, не допустивши його відходу на захід, і вийти на фронт Кексгольм – ст. Антреа – Виборг» [23]. У зведенні Військової ради до особового складу фронту містився заклик «ліквідувати найнебезпечніше вогнище війни… і назавжди забезпечити безпеку північно-західних кордонів Радянського Союзу і міста Ленінграда» [43].

11 лютого 1940 р. радянські війська перейшли в наступ. Почався заключний етап радянсько-фінської війни. Небачена за жорстоістю боротьба розгорнулася по всьому фронту. Долаючи гранітні надовби, протитанкові рови і цілі поля дротяних загороджень, мінні поля, руйнуючи доти, бійці Червоної Армії вперто вгризалися в оборону фінів. «Росіяни, – писав Маннергейм, – на цей раз навчилися організовувати взаємодію військ… Артилерійський вогонь прокладав шлях піхоті. З великою точністю його корегували із аеростатів і бойових машин. Оскільки росіяни не економили ні на піхоті, ні на танах, масштаби їх втрат були жахливими» [47; 165].

Тактика противника полягала в тому, щоб, використовуючи особливості Карельського перешийка, специфіку місцевості і заздалегідь підготовлені рубежі, вести вперту оборону з частими контратаками силами невеликих підрозділів у різних напрямках. Такі дії мали вимотати частини Червоної Армії, ослабити їх наступальний порив і, зрештою, завдати їм поразки.

17 лютого, боячись виходу радянських військ у тил Карельської армії, фінське командування почало відводити свої частини. Снігова буря, яка продовжувалася кілька днів, затримала просування наступаючих і дала можливість противнику зайняти другу лінію оборони. Наприкінці лютого після короткого перепочинку і масової артилерійської підготовки Червона Армія перейшла в загальний наступ. Противник почав відхід на 60-кілометровому фронті на Карельському перешийку.

4 березня 70-та стрілецька дивізія під командуванням комбрига М.Л. Кирпоноса по льоду Виборзької затоки обійшла несподівано для фінів Виборзький укріпрайон. 7-й армії (командуючий – К.О. Мерецков) було поставлено завдання штурмом захопити Виборг, яке вона успішно виконала. Після цього фінське командування, відчуваючи неминучий крах збройних сил, було змушене розпочати мирні переговори. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією було укладено мирний договір, за яким воєнні дії припинялися о 12 годині 13 березня [37; 639].

Таким чином, не зважаючи на чисельну перевагу Радянського Союзу, Фінляндія досить довгий час змогла протистояти натиску Червоної Армії. Важливою у цьому аспекті є побудована фінами система укріплень-«лінія Маннергейма», що сьала суттєвою перепоною, для наступу армії СРСР. Ключову роль мала також амуніція бійців та погодні умови, в яких доводилося вести бойові дії.