Іноземна допомога фінам проти іноземної інтервенції

Оцінюючи загальний розмір допомоги західних держав, наданий Фінляндії в період «Зимової війни», потрібно визнати, що він був загалом невеликий – або, у всякому разі, явно недостатній. Що робити – «велика війна» вже вибухнула, дипломатичних, економічних та військових проблем у європейських держав було предостатньо.

Тим більше враження справляє прагнення простих людей з різних країн допомогти жителям країни Суомі відстояти свою незалежність.

Добровольцями в фінську армію вступили громадяни 26 країн. Загальна кількість волонтерів наблизилося до складу дивізії – близько 14 тисяч осіб. Необхідно мати на увазі, однак, що принаймні 70% прибулих в Фінляндію добровольців не були знайомі з військовою службою. Для проходження військової підготовки їх доводилося направляти в навчальний центр в Кемі-Торніо. На навчання був потрібен час, і більшість добровольців змогло прийняти участь у боях тільки в останні тижні війни. Але і це вдалося не всім. Дві тисячі британців і тисяча естонців, наприклад, взагалі не потрапили на фронт – переїзд до Фінляндії, навчання і формування частин, незважаючи на всю поспішність, не були закінчені до 13 березня 1940 р.

Більшість приїжджих до Фінляндії волонтерів мало коріння, які зв'язували їх з країною Суомі або з фінно-угорськими народами в цілому. Дуже уважно стежили за подіями «Зимової війни» споріднені за мовою угорці. Звичайно, заяви регента Угорщини адмірала М.Хорти про підготовку до відправки в Фінляндію двадцатипятитысячного корпусу були лише словами. Але 400 добровольців приїхали в Фінляндію, щоб допомогти в її боротьбі за незалежність. 300 громадян США фінського походження також стали до лав армії Фінляндії.

Багато волонтерів прибуло з скандинавських країн – Норвегії (725), Данії (800), Швеції (8700). З них була сформована Група «Нордланд» (іноді її називають бригадою), яка наприкінці війни була задіяна у битвах під Саллі. Командував групою шведський генерал-майор Е.Ліндер.

Згідно зі шведськими законами, громадяни цієї країни могли служити в іноземних арміях зі своєю бойовою технікою і брати участь у бойових діях. Це дозволило шведам направити до Фінляндії повністю укомплектовану людьми і технікою авіачастину – Flygflottily F-19 (командир-майор У. Бекхаммар), що отримала в ВПС Фінляндії досить дивне позначення LeR-19 (19-й авіаполк) [33].

Крім цієї волонтерської частини, у підрозділах ВПС Фінляндії служили італійські, датські, англійські, канадські, американські, польські, іспанські льотчики.

Загін із 50 добровольців зібрав двоюрідний брат Рузвельта, але дістався він Гельсінкі вже під занавіс війни. Йшла і матеріальна допомога: 10 млн. доларів із США (але за умови, що на них буде куплено продовольство), хоча влада обіцяла 60 млн.; 300 тис. фунтів стерлінгів пожертв прислали англійці; надходили гроші навіть з Абіссінії [28].

2.5. Прорив «лінії Маннергейма»

Концепція позиційної війни тяжіла над умами багатьох військових теоретиків після Першої світової. Але якщо будівництво оборонних ліній великої потужності на франко-німецькому кордоні було явною стратегічною помилкою (як зауважив один військовий історик, «лінія Мажино» була серйозною перешкодою не стільки для німецької армії, скільки для французького розуміння суті сучасної війни»), то фортифікаційне укріплення фінсько-радянського кордону зовсім не було безглуздим кроком. Явна перевага сил на користь Радянського Союзу і очевидна неможливість ведення війни з використанням великих рухомих сполук на вкрай пересіченій і залісненій території Країни Тисячі озер спонукали фінів почати зведення стаціонарного оборонного рубежу.

Історія «північних воєн» XVIII-XIX ст., та і сама географія, ясно давали зрозуміти, що найбільш вірогідний (і швидше за все – єдино можливий) шлях вторгнення до Фінляндії зі сходу по суші лежить через Карельський перешийок. Вже в кінці 20-х років Фінляндія почала зміцнювати кордон на цій ділянці. Будівництво потужної оборонної лінії – лінії Маннергейма – почалося в 1929 р. і продовжувалося до самого початку Зимової війни. Консультували будівництво великі фахівці в області фортифікації з Великобританії, Франції, Бельгії [28].

Лінія являла собою застосований до місцевості укріплений оборонний район шириною близько 135 км. і глибиною до 90 км. на просторі від Фінської затоки до південно-західного берега Ладозького озера. До складу лінії входило майже п'ять тисяч оборонних об'єктів. Основу становили 160 пов'язаних один з одним бетонних споруд. Весь район складався з декількох ліній оборони. У прикордонній зоні, безпосередньо примикаючій до лінії державного кордону, фіни укріплень не зводили. Передова позиція знаходилася від лінії кордону на 25-40 км., виключаючи ділянку в районі Ліппола, де прикордонна зона звужувалась до 5 км. В межах передовій позиції були розташовані польові укріплення з опорними точками – дванадцятьма залізобетонними кулеметними дотами. Прикордонна зона, передова позиція і розташовувалося за нею на глибину близько 30 км. передпілля головної лінії оборони охоронялися чотирма бригадами Корпусу охорони кордону загальною чисельністю близько 13000 осіб. Їх завдання полягало у спостереженні за противником і стримуванні його передових сил у разі вторгнення.

Головна позиція лінії Маннергейма складалася з 22 опорних пунктів, шириною 3-4 км. і глибиною 1-2 км. кожний. До складу опорного пункту входило кілька залізобетонних дотів і польові укріплення (проміжні вузли опору). Ці вузли складалися з розташованих у лісах поблизу від доріг бліндажів в кілька накатів з амбразурами, з розгалуженою мережею траншей повного профілю, укріплених колодами. Опорні пункти оточувалися загородженнями і протитанковими рядами колючого дроту. Як часто пишуть – «кількома рядами дроту» [13; 132]. Насправді число цих рядів доходило до тридцяти-сорока, а на знаменитій «висоті 65, 5» було сорок сім рядів мінованого колючого дроту. Враховуєьься і те, що в кінці 30-х років подолання протипіхотних і протитанкових мінних загороджень було дуже складним завданням: саперні частини робочо-селянської червоної армії, наприклад, почали забезпечуватися міношукачами лише з січня 1940 р. На той час дротяні загородження, та ще на металевих палях, а тим більше рейках або двотаврових балках, самі по собі вважалися досить ефективними протитанковими перешкодами. Але в якості основних протитанкових загороджень використовувалися рови, контрескарпи, бетонні тетраедри, гранітні брили і надовби. Бельгійський генерал Баду, який керував будівництвом укріплень на деяких ділянках фінської оборонної лінії, писав: «Найбільшу фортецю лінії Маннергейма надають зроблені в граніті протитанкові перешкоди. Навіть 25-тонні танки не можуть їх подолати. У граніті фіни за допомогою вибухів обладнали кулеметні і гарматні гнізда, яким не страшні найлютіші бомби. Там, де не вистачало граніту, фіни не пошкодували бетону» [30; 127].

Західна ділянка головної позиції, що протягнувся з південного заходу, від Фінської затоки на північний схід, до річки Вуоксе, включав лінії А і В, спиралися на 90 бетонних кулеметних дотів.

Для того, щоб розбити такий дот навіть найбільш важким снарядом, треба точно виконати ряд умов: правильно вибрати дистанцію, кут падіння і знати градуси округлості самого ковпака для того, щоб уникнути ударів [19; 371].

Перша спроба штурму лінії з ходу в грудні 1939 р. закінчилися повною невдачею, і в Москві, нарешті, зрозуміли, що воювати проти фінів силами тільки одного ЛВО більше не можна і тому стали готуватися до другої спроби штурму вже по-серйозному, без шапкозакидальських настроїв. Новий командувач С.Тимошенко перше, що зробив, ступивши на командування, це не соромлячись, зажадав у Сталіна людських підкріплень, артилерійських знарядь БМ і, найголовніше, теплий одяг, польові лазні і пункти обігріву для бійців, нарешті-то, люди змогли вперше за кілька місяців відігрітися і добре поїсти, отримати кожушки, валянки, лижі та інше настільки їм необхідне майно для дій в зимових умовах.

З внутрішніх округів на північ до Ленінграда потягнулися військові ешелони з новими дивізіями, бригадами, артилерією і танками, в результаті співвідношення сил, порівняно з груднем 1939 р., в лютому 1940 р. стало більше відповідати класичному співвідношенню 1: 3. Чисельність особового складу радянських військ становила тепер майже 460 тис. осіб проти 150 тис. чоловік фінських. Радянські війська на Карельському перешийку тепер нараховували 26 дивізій, одну стрілецько-кулеметну і 7 танкових бригад. З фінської сторони їм протистояли 7 піхотних дивізій, 1 піхотна бригада, 1 кавалерійська бригада, 10 окремих піхотних, єгерських, рухливих полків [2].

Зосередження військ проходило досить успішно і досить швидко, чому в чималому ступені сприяло значне поповнення тилових автопідрозділів підвозу, автомобілями різних марок, включаючи і авто підвищеної прохідності, напівгусеничні автомобілями ГАЗ-60 і ЗІС-22.

У результаті в цілому на ділянці прориву 13-ї армії скритно зосереджувалась сім стрілецьких дивізій. На ділянці 7-ї армії як більш скрутному на вихідні позиції виходило дев'ять стрілецьких дивізій. П'ять танкових бригад, два окремих танкових батальйони, одинадцять артилерійських полків і стрілецько-кулеметна бригада. Крім того, армії «передавалася третина всіх винищувачів фронту, чверть бомбардувальників і три чверті нічних бомбардувальників» [33].

Співвідношення сил по батальйонах на Карельському перешийку тепер було зовсім іншим, ніж у грудні 1939 р., на 80 фінських батальйонів наступали 239 радянських, що практично точно відповідало співвідношенню 1: 3. У радянських військ тепер була перевага в артилерії калібром 122-мм і більше в 10 разів. Замість двох дивізіонів великої потужності у військах 7-й і 13-ї армій тепер їх було чотири. Так що червоним командирам було тепер чим трощити бетонні коробки, побудовані на фінські народні мільйони.

Одночасно з початком перегрупування військ штаби 7-й і 13-ї армій впритул приступили до розробки самого плану прориву. Безпосередньо виїжджаючи у війська, командування прискіпливо намічали напрям головного удару. Відповідно до плану, таранний удар 7-ї армії був націлений по ділянці фронту Кархула - Муолаан'ярві. Вістря удару 13-ї армії доводилося між озерами Муолаан’ярві – Вуоксіярві. Ділянки прориву, їх ширина і глибина вибиралися з урахуванням найбільш ефективного використання артилерії і танків. Після цього була розгорнута потужна робота з дезорієнтування супротивника і почалася обережна концентрація ударних угруповань. На всіх ділянках прориву велася активна розвідка, включаючи розвідку боєм, виявляючи все нові і нові вогневі точки ворога, також активно велася розвідка і штурм фінських позицій з повітря. До всього цього війська повсюдно проводили практичні заняття на місцевості по навчанню навикам при штурмі довгострокових укріплень [43].

Таким чином, до підготовки штурму і до прориву таких сильних укріплень, яким була «лінія Маннергейма», радянське командування на цей раз підійшло дуже серйозно, з урахуванням всіх тих помилок, які були допущені на початковому етапі війни в 1939 р.

І ось, починаючи з 1 лютого 1940 p., фіни на собі відчули всю міць сталінської артилерії, за спогадами учасників тієї війни, методика роботи радянських гармашів була наступною: дзоти руйнували 152-мм артилерією, ДОТи - 203 і 280-мм. Спочатку осколково-фугасними снарядами розбивали подушку доту, оголюючи бетон. Далі справу завершували бетонобійні снаряди. Намагалися обходитися дешевими гаубицями-гарматами калібру 152-мм «МЛ-20», у складних випадках трощили бетонні коробки 203-мм гаубицями зр. 1931 року «Б-4», які фіни прозвали «сталінські кувалди», а радянські війська називали «карельський скульптор» [45].

Поступово бійці Червоної Армії розправилися і з іншими інженерними спорудами «лінії Маннергейма». Так, приміром, надовби зсувалися за допомогою 30-тонних «Т-28», більше того, сапери часто просто підривали надовби зарядами вибухівки, пробиваючи проходи для легких танків. А в 13-й легко-танковій бригаді самими танкістами практикувалася стрільба по надовби бронебійним 45-мм снарядом, який руйнує кам'яний надовб повністю, таким чином, навіть танкові підрозділи на легких танках в бойових умовах розчищали собі шлях самостійно, справа була і в тому, що РСЧА отримала бойовий досвід, досвід, на жаль, кривавий, але, тим не менш, досвід, так що на ДОТи в лобові атаки, як говорять факти, в кінці фінської війни радянська піхота вже не ходила.

Так, протягом трохи більше 40 днів Червона Армія, в першу чергу завдяки діям своїх інженерно-саперних і артилерійських військ, зуміла зламати всю «лінію Маннергейма», застосувавши при цьому грубу силу. Виявилося, що бетонні коробки піддаються артилерії, вогнеметам, вибухівці та важким авіабомбам. Ядерної зброї тоді ще не було, вакуумні бомби, і боєприпаси особливої потужності також тоді ще не придумали. Іноді мимоволі виникає питання: а яка ще армія, крім РСЧА, в ті часи була здатна прорвати «лінію Маннергейма»? Відповіді на це питання так і немає досі.