Повітряний простір

Склад

До складу території входить власне простір суші, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, її надра (до технічно доступної глибини), континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, внутрішні і територіальні води (до 12 морських миль). До державної території прирівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.

Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, заток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. Наприклад, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично належать тій чи іншій країні, наприклад Бузький чи Дніпровський лимани України. До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

У прилеглій зоні, яка має ширину 24 морські милі, держава має обмежені міжнародним законодавством права для прийняття запобіжних заходів з метою дотримання власних законів, які поширюються на територіальні води. До них переважно належить правове регулювання імміграційних, податкових, митних та інших відносин з іншими державами, організаціями та приватними особами. Значного поширення на нашій планеті набули виключні економічні зони. Їх утвердження почалося наприкінці XX століття, коли багато прибережних держав розпочали широкомасштабне економічне освоєння морських акваторій.

Конвенція з морського права 1982 року надає прибережній державі в зоні 200 морських миль від власної лінії узбережжя виключне право на експлуатацію біологічних і мінеральних ресурсів води, дна і надр. Ця держава також має право споруджувати тут штучні острови, встановлювати бурові платформи, проводити науково-дослідні роботи та здійснювати заходи з охорони, збереження і примноження багатств природного середовища. За іншими державами збережено право свободи судноплавства, польотів над виключними економічними зонами, а також прокладання підводних трубопроводів і кабелів.

Постійно розширюється господарське використання і континентального шельфу. За нормами міжнародного права до нього зараховують 350-мильну зону від узбережжя за умови глибин, які не перевищують 200 м. Якщо ж глибини суттєво більші, то континентальний шельф не повинен простягатися більш як на 100 миль від ізобати 2500 м. Приморська держава хоча й не має жодних суверенних прав на континентальний шельф, але може використовувати доступні їй ресурси.

Повітряний простір

Повітряний простір держави — розташований над територією та акваторією держави шар атмосфери (тропосфера, стратосфера й прилегла частина космічного простору). Польоти повітряних об'єктів інших держав над власною територією кожна країна дозволяє на основі спеціальних міжнародних договорів. Держава має право захищати свій повітряний простір у випадку його порушення всіма доступними їй засобами. Космічні кораблі й супутники вільно пролітають над територіями суверенних держав.

41. Дайте коротку країнознавчу характеристику Іспанії...

Іспанія належить до однієї з провідних туристичних країн світу. Тому велике значення для України має вивчення туристичного ринку Іспанії і можливість запозичення певного досвіду для організації туризму у власній країні.
Іспанія – країна, що має надзвичайно потужний туристичний потенціал. За кількістю прибуттів вона посідає 2-е місце в світі після Франції. ЇЇ географічне положення та кліматичні характеристики дають широкі можливості для розвитку всіх без винятку видів туризму. Наявність великих гірських систем дозволяє займатися гірським, лижним туризмом, а також різноманітними видами спортивного та екстремального туризму, рафтингом, дельтапланеризмом тощо.
Протяжна берегова лінія, поєднуючись з кліматичними характеристиками різних провінцій, підрозділяється на диференційовані кліматичні курорти,
на яких широкого вжитку набув спортивно-оздоровчий і лікувальний туризм. Велика кількість національних природних парків країни та природоохоронних зон сприяє розвиткові екотуризму, а також специфічних підвидів наукового туризму.
Крім пляжного відпочинку в Іспанії широко розвинений гірськолижний туризм. Там знаходяться шість регіонів для катання. Ці регіони активно відвідують іноземні туристи. Центральна гірська система розміщенна в районі Мадриду. Також Іспанія пропонує туристам широку екскурсійну програму. Головний туристський потік направляється до Фегейроса, де знаходиться театр-музей Сальвадора Далі, до Мадриду – в музей Прадо, до Ескоріалу – резиденцію іспанських королів, до Толедо – місто-музей під відкритим небом.
Але не тільки природно-рекреаційний потенціал Іспанії заслуговує на увагу.
Впродовж тисячолітньої бурхливої історії цієї країни сформувалися певні місцеві культури, архітектурні стилі тощо. Все це у вигляді пам’яток збереглося до сьогоднішнього дня і є підґрунтям для розвитку екскурсійної справи, а також пізнавального, наукового, археологічного та гастрономічного видів туризму.
З погляду Європейського Фонду освіти з питань захисту навколишнього середовища іспанські пляжі є одними з найкращих в Європі. При цьому основними критеріями є стан води, безпека (включаючи систему рятувальних і сповіщальних заходів, протипожежні заходи і т.п.), послуги, що надаються на пляжі, наявність різних споруд.
Туризм в Іспанії є найкрупнішою галуззю економіки, а його частка у розмірі ВВП складає 12%. У туріндустрії зайнято близько 2, 6 млн. чол., що складає приблизно 11% всього активного населення.
У 2001 Іспанію відвідало 74, 4 млн. іноземних туристів, зокрема 26, 2 млн. так званих екскурсантів (без ночівлі). Доходи від туризму склали майже 40 млрд. дол. (3-е місце в світі після США, Франції). 91% туристів приїжджає в Іспанію з Європи. Доходи від туризму покривають на 136, 6 % негативне сальдо торгового балансу країни, забезпечують роботою 1, 3 млн. чіл., надають дію на розвиток транспорту і інших галузей промисловості. Сфера туризму в Іспанії знаходиться під контролем держави, що значною мірою пояснюється можливостями самої країни розвивати туристичний бізнес, прагненням зберегти історичні пам'ятники своєї культури.

42. Теорії міжнародних коаліцій (альянсів)... Чесно я не знаю(((

43. Криза Віденської с-ми (1848 – 1871 рр.). Вплив Кримської та Франко-Прусської воєн...

Період кризи (1848-1871)
Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу так званого " східного питання", тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як " хвору людину Європи".

Перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла далеко не дружню позицію по відношенню до Росії. Таким чином, у Російської імперії на той час не було жодного союзника.

Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Коли з'явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після розгрому Франції у франко-пруській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.
Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу.

Напередодні франко-пруської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.
Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і роки XIX століття Бісмарк проводив політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики " блискучої ізоляції" " Великої Британії. Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.
З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній. намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з Францією.
Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 році остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 році. В тому ж році завершилося об'єднання Італії.
Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин. Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію.
50-60-ті роки XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала наступна альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.

У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.

44. Визначте, що таке республіка. Види республік...

Респу́ бліка (від лат. res publica — справа громади) — форма державного правління, за якої верховні органи державної владиобираються на певний термін, з окресленими законами повноваженнями; існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Республіка відмінна від монархії — форми державного правління, при якій верховна державна влада належить одній особі — монарху, передається у спадок.

Термін «республіка» зустрічається в працях Аристотеля. У його розумінні, цей термін використовувався для позначення держави. Він виокремив республіку двох видів: аристократія та демократія, і поряд з ним виникає ще один самостійний термін олігархія. Олігархія – породжена від аристократії. У демократичних республіках суверенітет належав народу, тобто всім вільним громадянам чоловічої статі. В аристократичних та олігархічних республіках влада належала тільки привілейованим громадянам.

Уперше вжив слово «республіка» в його сучасному значенні форми держави видатний політичний діяч Ніколо Макіавеллі.

Ознаки республіки

Республіці властиві такі риси:

· Існування одноосібного і колегіального глави держави — президента і парламенту.

· Парламент представляє законодавчу владу.

· Завдання президента — очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік.

· Виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін.

· Юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент).

· У випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент.

· Відповідальність вищих органів держави за виконання своїх повноважень перед народом або вищим представницьким органом.

· Верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

· Державна влада розподілена на законодавчу, виконавчу і судову.

Класифікація республік

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

· президентська республіка;

· парламентська республіка;

· республіка змішаного типу.

У президентській республіці президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Класичною президентською республікою вважають США. Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом.

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина)

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська) форма республіканського правління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 року. В Європі — Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україната ін..

45. Дайте характеристику географічного положення Албанії. Державнийустрій та політична система Албанії.

Офіційна назва - Республіка Албанія. Державний устрій - Албанія - республіка. Глава держави - Президент. Глава уряду - прем'єр-міністр. Законодавча влада належить однопалатним Народним зборам. Географічне розташування - держава знаходиться на заході Балканського півострова. На південному сході і півдні межує з Грецією (довжина загального кордону - 282 км), на сході - з Македонією (151 км), на півночі і північному заході - з Сербією і Чорногорією (287 км). Омивається водами Адріатичного та Іонічного морів (берегова лінія - 362 км). Протока Отранто, завширшки 75 км, відділяє Албанію від Італії. Площа території - 28 748 кв. км (140 місце в світі). Адміністративний поділ - поділяється на 36 округів (реті) і 1 муніципалітет - столичну область. Кількість населення - 3, 510 млн. осіб (станом на липень 2001 року). Столиця - Тирана (404 тис. мешканців). Інші великі міста: Дуррес (112, 3 тис. мешканців), Ельбасан (101, 7 тис.), Шкодер (91, 3 тис.). Державна мова - албанська. Релігія - Мусульмани - 70%, православні (Грецька Православна церква) - 20%, католики - 10%. Державне свято - 28 листопада -День незалежності. Державний прапор. Згідно з Конституцією, Державний прапор Республіки Албанія містить в центрі зображення двоглавого чорного орла з розправленими крильми на червоному фоні відповідно до традиції нинішнього століття. Червоний колір прапора - символ крові албанських патріотів, пролитої ними під час багатовікової боротьби проти турецьких загарбників. У нинішньому вигляді прапор існує з 1945 року. Державний герб. Герб Республіки Албанія являє собою зображення двоглавого чорного орла на червоному щиті варязького типу. Щит обрамлений прямими чорними лініями, що звужуються донизу. На ньому є напис чорними літерами: " Республіка Албанія". Орел на гербі - символ бойового духу албанського народу, спосіб життя якого, за народним повір'ям, схожий з духом і способом життя албанця. З давніх часів албанці називають свою гірську державу " Шкіперією" (Shqiperia), що у перекладі означає " країна орлів", а себе - нащадками орлів. Чорний двоглавий орел був емблемою національного героя Албанії - Скандербега, який у ХV ст. вів національно-визвольну боротьбу проти турецького іга. Державний гімн. У відповідності з Конституцією Державним гімном Республіки Албанія є гімн державного прапора. Грошова одиниця - лек = 100 кіндаркам. Членство у міжнародних організаціях - ООН, ОБСЄ (з червня 1991 року), ОІК (з грудня 1992 року), РЄ (з липня 1995 року), Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), СОТ, МБРР, МВФ, МФЧХіЧП, ФАО, ВООЗ тощо.

Відповідно до Конституції, прийнятої на національному референдумі 28 листопада 1998, країна є парламентською республікою.

Вищий представницький і законодавчий орган – Збори Республіки А. (з 2002 голова – Сервет Пеллумбі) складається з 140 депутатів, що обираються на термін 4 роки. При цьому 100 з них обираються за мажоритарною системою в одномандатних округах, а інші 40 – за партійними списками на основі пропорційного представництва.
Для набуття політичною партією або коаліцією депутатських мандатів встановлено ліміт у 2, 5% отриманих на виборах голосів.

Збори Республіки А. більшістю в 2/3 спискового складу таємним голосуванням обирає на строк 5 років президента республіки (з 2002 – Альфред Моїсіу). Президент може бути переобраний на новий термін тільки один раз.

Президент видає мандат на формування складу майбутнього уряду (з 2002 прем’єр-міністр – Фатос Нано) кандидату, висунутому від політичної партії, що отримала на парламентських виборах найбільшу кількість голосів виборців. Для схвалення складу кабінету міністрів у парламенті достатньо простої більшості голосів депутатів.

Важлива роль у формуванні і функціонуванні виборних органів влади належить політичним партіям, їх зареєстровано близько 50 (2003).

Провідними партіями і головними політичними суперниками є Соціалістична партія (голова – Фатос Нано) і Демократична партія (Салі Беріша). Ними відповідно були очолені сформовані в 2-й пол. 1990-х рр. дві великі коаліції: лівоцентристський Альянс за державу і правий Союз заради перемоги.

46. Погляди представників марксистської парадигми на міжнародні відносини...

Засновники марксизму Карл Маркс (1818 -- 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 -- 1895), а також їх російський послідовник Володимир Ульянов-Ленін (1870 -- 1924) у своїх концептуальних схемах міжнародної політики та міжнародних відносини виходили з основоположних ідей марксистської ідеології про класову боротьбу, всесвітньо-історичну місію пролетаріату і неминучість перемоги соціалізму. Поряд з очевидною затеоретизованістю деяких положень, не можна заперечувати конкретних практичних надбань представників цього напряму в підходах і розумінні суті та направленості розвитку міжнародних відносин.

Початок всесвітньої історії, а значить і такого рівня розвитку міжнародних відносин, коли вони дійсно набрали характеру відносин між народами, класики марксизму пов'язували з епохою капіталізму. Саме капіталістичний устрій привів до створення єдиного світового ринку і перетворив буржуазію в панівний клас у масштабах всього світу. Звідси, міжнародні відносини набули чітко вираженого двоякого характеру. В економічному плані вони стали відносинами експлуатації, в політичному -- відносинами панування і підпорядкування, а значить і відносинами класової боротьби та революції. На цій поставі теоретики марксизму робили як мінімум два висновки. Перший -- внутрішня політика держави, в основі якої знаходиться капіталістичний спосіб виробництва (тобто велика промисловість), визначає зовнішню політику, її характер, зміст, направленість, прояви. Другий -- національний суверенітет і державні інтереси вторинні, так як об'єктивні закони сприяють становленню світового суспільства, в якому панує капіталістична економіка і рушійною силою якого є класова боротьба та всесвітньо-історична місія пролетаріату.

К. Маркс і Ф. Енгельс, як прихильники чіткої детермінації подій у всесвітньому масштабі впродовж історичного розвитку людства, важливе місце відводили обгрунтуванню положення про те, що в суспільній сфері, в тому числі в галузі міжнародних відносин, все підпорядковується строгим законам і закономірностям. Базовим при цьому був закон зміни суспільно-економічних формацій. На основі цього закону В.Ленін створив свою теорію імперіалізму, як вищої фази в розвитку капіталізму, яка одночасно, на його думку, була останньою стадією капіталістичного розвитку і свідчила про загнивання і неминучу загибель буржуазного ладу. На міжнародній арені дана фаза супроводжувалася зростанням напруги та виникненням імперіалістичних воєн.

У праці " Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" В. Ленін відзначав, що з завершенням епохи політичного поділу світу між імперіалістичними державами на перший план виступає проблема його економічного поділу між монополіями. Останні вступають у гостру конкурентну боротьбу між собою, що стає джерелом світових політичних криз, війн і революцій. Такі війни слугували засобом, за допомогою якого панівні класи намагалися захистити свої інтереси, зміцнити свої позиції як всередині держави, так і на міжнародній арені.

Теоретики марксизму в цілому негативно оцінювали війни. " Війна це те саме, як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу", -- писав К. Маркс. Водночас і він, і його послідовники не заперечували воєн взагалі, а тільки закликали розрізняти їхнє політичне значення. Звідси, подібно до Г. Гроція, марксисти поділяли всі війни на несправедливі, загарбницькі і справедливі. До перших відносилися насамперед імперіалістичні війни, які вели великі держави за території, економічні прибутки і політичне панування. Навпаки, війни, спрямовані проти буржуазного ладу, за національне визволення, проти деспотичних режимів вважалися правомірними і справедливими. Головну умову утвердження миру К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в боротьбі робітничого класу за повалення влада буржуазії та знищення експлуатації.

47. Закінчення Першої світової війни та її геополітичні наслідки...

11 листопада 1918 p. німецька делегація у Комп'єнському лісі підписала угоду про перемир'я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.
Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних територій та лівого берега Рейну, передати державам Антанти військовий флот, озброєння та військове майно.

В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.
Після завершення першої світової війни постало питання мирного врегулювання повоєнних проблем.

Геополітичні наслідки І Світової війни:

1. Розчленування Німеччини.

? а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати підписання перемир'я 11 листопада 1918 р.;

? б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав відбутися плебісцит місцевого населення;

? в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;

? г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;

? д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;

? е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією;

? є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);

? ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р.

входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;

? з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. перейшла до Литви.

В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини).

2. Союзники Німеччини втратили:

Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Болгарія. Частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2, 5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.

Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

3. Розподіл колоній шляхом установлення так званої мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає «мандат»). Ліга Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».

Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.

Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

48. Що таке державний кордон? Як встановлювалися кордони між державами в минулому? Що таке делімітація та демаркація кордонів? Які є класифікації кордонів...?

Держа́ вний кордо́ н — лінія і уявна вертикальна поверхня, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території, — суходолу, вод, надр, повітряного простору — тобто межі розповсюдження державного суверенітету.

Державний кордон — це політична й економічна межа, лімітована державним ладом, національною відособленістю, митним контролем, правилами зовнішньої торгівлі та іншими критеріями. Першим позначенням кордону вважається встановлення у Давній Греції прикордонної колони міжПелопоннесом і Аттикою.

Деякі державні кордони позначені тільки знаками; на них немає митного контролю та вони не охороняються. Такі " кордони без кордонів" існують між країнамиШенгенської зони.

Відомі такі класифікації кордонів:

· морфологічна («геометричні», «астрономіч­ні», «звивисті» тощо);

· природно-географічна (орографічні, гідро­графічні та ін.);

· генетична (антецедентні, накладені, релік­тові);

· функціональна;

· за історичними умовами і послідовністю виникнення (колоніальні, післявоєнні та ін.).

У класифікаціях за морфологією та природними особливостями кордони відрізняються характером конфігурації. А строномічні кордони проводять по паралелях і меридіанах у місцевостях, які або мало заселені, або є залежними територіями. Їх також стали ви­користовувати при розмежуванні морських кор­донів острівних держав. Класичним прикладом такого кордону є кордон між США і Канадою, що йде від Великих озер на захід, кордони штатів у США в цій частині країни теж проведені за таким принципом. Під час освоєння Великих рівнин за законом про гомстеди в третій чверті XIX ст. рівними лініями, що йшли чітко в широт­ному та меридіональному напрямках були наріза­ні наділи (кожний площею 1 % квадратної милі), які отримували фермери. Згодом за цією схемою сформувались і кордони штатів. Астрономічними є кордони в Арктиці та зони розмежування в Антарктиді. Після появи на Тихому океані моло­дих острівних незалежних держав для розмежу­вання їхніх морських рубежів були використані астрономічні та геометричні кордони.

Геометричні кордони, застосовуються при розмежуванні слабо осво­єних або колоніальних територій. Вони проводяться як лінії розмежування між двома точ­ками, астрономічні координати яких точно відомі, при цьому часто ігноруються природні та історич­ні рубежі. Геометричні кордони стали звичною справою при розмежуванні виключних економіч­них зон. Класичним став приклад розмежування шельфу в Північному морі. Багаторічну суперечку між приморськими державами за басейн, багатий ресурсами нафти і газу, було вирішено так: роз­раховано математично точки в центрі акваторії моря і від них «нарізані» сектори, межі яких сти­куються з точками стику кордонів на узбережжі та протоках. Звивисті або ламані лінії кордону є різновидами геометричних кордонів. Методика їх проведення може бути різною. Наприклад, при проведенні кордону в затоці, протоці або аква­торії складної конфігурації його проводять через точки, рівновіддалені від точок берега, що мають сталі координати. Розмежування по річці — поширене явище. В Україні наприклад, важливі ділянки річкових кордонів: по Дунаю — в Одеський обл., по Тисі — у Закарпатті, по Дністру — у Вінниць­кій обл., по Західному Бугу — на Волині, по Дніпру — у Чернігівський обл. На озерах кордон найчасті­ше по прямій лінії сполучає точки виходу кордону на береги водойми.

При проведенні кордонів у горах та на рівни­нах застосовують комбінації вищезазначених ме­тодів. При цьому важливо, щоб опорними точка­ми кордону були вибрані орієнтири (наприклад, максимуму висот), які б не зникли або не змінили своїх географічних координат. Кордони можна також класифікувати за генезою формування.

Антецедентні (або «піонерні») кордони по­ставали на безлюдній або мало освоєній терито­рії. Такими були кордони між США та Канадою, Канадою та Аляскою, кордони в Сахарі, на Аравійському п-ві, у джунглях Амазонки, у Росії — кордони автономних утворень — Республіки Саха (Якутія), Чукотки, Республіки Комі та ін.
Субсекветні («наступні») кордони встановлю­ють на територіях з усталеним культурним і мов­ним розмежуванням і, якщо можливо, враховують ці відмінності території. Виключна більшість су­часних кордонів Європи є такими. Враховувалось етнічне та мовне розмежування і при формуван­ні політико-територіального поділу в колишньо­му Радянському Союзі (в Російській імперії цей чинник цілеспрямовано ігнорувався). Наприкінці XX ст. вимушені були наблизити внутрішні кордо­ни своїх держав до схем етнічного розмежування території Китай, Індія, Пакистан, Нігерія та ін.

«Накладені » кордони теж делімітувалися на те­риторіях уже заселених із установленим етнічним розмежуванням. Але через ті чи ті причини дого­вірні сторони ігнорували існуючі реалії. Показовою щодо цього є історія країн Центральної Європи. Так, Річ Посполита послідовно була розшматована сильнішими сусідами, і по землях Польщі пройшли кордони Пруссії і Росії, Пруссії і Австро-Угорщини, Австро-Угорщини і Росії. Тож землі українського народу поділив кордон Австро-Угорщини і Росії. Після Першої світової війни відновилася Польща, але землі народу України перетнулися кордонами між Польщею, СРСР та Чехо-Словаччиною. В Африці майже всі кор­дони були «накладені», і численні народи й на­родності опинилися в роки незалежності по різні боки кордонів новоутворених держав. Особливо це стосується Нігерії, Камеруну, Гани, Того, Беніну, Анголи та ін.
Після Другої світової війни такі кор­дони поділили на пари самостійних держав Корею і В'єтнам. А в Європі «накладений» кордон поді­лив багатомільйонне місто Берлін, перетворившись згодом на прозаїчну бетонну стіну. На відміну від Великої Китайської стіни ця виявилася недовго­вічною, її зруйнування в 1989 р. під час об'єднан­ня ФРН і НДР стало символом часу і початком сучасного етапу життя політичної карти світу.

Реліктові кордони успадковані від минулих історичних епох. У свій час вони розмежовува­ли відмінні в етнічному або економічному плані території, нині перестали виконувати функцію кордону, але їх (тепер уже віртуальний) бар'єр і досі залишається. Як на класичний приклад, географи вказують на місце, де в Сілезькому басейні (Польща) проходив колись кордон між Німеччиною та Росією, а згодом — Польщею. Там, де тепер кордони старих імперій, зокрема в містечку Бельсько-Бяла (та й в інших части­нах Сілезії), по один бік річки місто з німець­кою архітектурою, по інший — зі слов'янською. В Україні теж є такі реліктові лінії. Перекопський т. зв. «Турецький вал» був оборон­ним рубежем Кримського ханства (тепер кордони Кримської АР). В епоху середньовіччя, і в нові, і в новітні часи він продовжує виконувати свою бар'єрну функцію, як військово-стратегічну (про­тягом XX ст. він тричі був лінією фронту), так і етнополітичну, щоправда, у різні часи — різну.
Річка Збруч довго була кордоном, спочат­ку між Австро-Угорщиною і Росією, потім між Польщею та СРСР.

Є два основних етапи встановлення державного кордону - делімітація і демаркація. Делімітація - це визначення (за згодою між урядами сусідніх держав) загального напряму проходження державного кордону і нанесення його на географічну карту. Демаркація - це проведення лінії державного кордону на місцевості та позначення її відповідними прикордонними знаками. Робота з демаркації полягає в перенесені на місцевість результатів делімітації державного кордону.

Крім зовнішніх державних кордонів, у кожної країни є внутрішні кордони. Вони поділяються на фізичні та соціальні. До фізичних кордонів належать різного роду природні межі: орографічні, ландшафтні та інші. Вони визначають ступінь розмаїтості (мозаїчність) середовища, в якому розвивається суспільна діяльність. До соціальних кордонів належать межі економічних і адміністративних регіонів. Їх встановлює держава для вирішення визначених соціально-економічних завдань. Це можуть бути межі пріоритетних зон, наприклад, для капітальних вкладень, кордони поясів цін, кордони депресивних районів і т. д.

Конфігурація - форма території країни, що визначається її кордонами. Вивчення параметрів території має визначене теоретико-методологічне значення, дозволяє формувати просторове уявлення про країну. Практичне значення конфігурації є досить важливе. Особливості конфігурації впливають на зовнішні та внутрішні зв'язки, параметри інфраструктури, розташування політико-адміністративних і промислових центрів, розміщення продуктивних сил, туристичні ресурси, а загалом - на всю галузь туризму.

Кордони між державами або формувалися історично, і це був дуже довгий процес порубіжної взаємодії двох або більше кордонів, а іноді й навіть цивілізацій, або ж установлювалися дуже швидко через війну чи внаслідок завершення переговорів і укладання відповідних угод. У цьому сенсі сучасна державна територія України може слугувати прикладом. У нас є знамениті " траянові вали", які відокремлювали Римську імперію від причорноморських степів, і відомі " змійові вали", які понад 2500 років тому захищали Київ, у той час велике місто і столицю з півдня від тих же степовиків.

49. Інтеграційні утворення країн Північної та Південної Америки... Не можу знайти!!! (((

50. Поняття міжнародної інтеграції та її види...

Міжнародна економічна інтеграція

Економічна інтеграція — це процес усунення митних та інших бар'єрів, що традиційно існували між країнами. Образно кажучи, у приміщенні ліквідують внутрішні перегородки і замість численних комірчин роблять один великий зал.

Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об'єднання національних господарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Така інтеграція розглядається як форма вибіркової дискримінації (selective discrimination). При цьому фритрейдерство успішно поєднується з протекціонізмом. Перша політика поширюється на членів угруповання, а друга — на всі інші держави, які не є членами угруповання. Міжнародну економічну інтеграцію можна справедливо розглядати і як форму колективного міжнародного економічного егоїзму.

Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Інтеграцію можна тлумачити як уніфікацію (тобто зведення воєдино) господарств різних країн. Економічна інтеграція в умовах ринкової економіки означає вільний рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили у межах певного угруповання країн.

Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн-учасниць.

Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф у торгівлі з іншими країнами.

Спільний ринок — третя форма економічної інтеграції — передбачає " чотири свободи", тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.

Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п'яту форму — " повну економічну інтеграцію". Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.

У межах угруповання здійснюється спільна економічна і валютна політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн-учасниць і перетворюється на єдине ціле.

Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтеграції є Європейський Союз (ЄС). У своєму розвитку це угруповання пройшло всі відомі інтеграційному процесу етапи. Нині ЄС удосконалює складові своїх економічного і валютного механізмів.

51. Генуезька та Гаазька конференції. Рапалльський договір 1922 р...

Генуе́ зька конфере́ нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія (СССР). Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів.

Конференція мала важливе значення для уряду РРФСР, що не мав тоді міжнародного визнання. Головою делегації РРФСР був призначений Ульянов (Ленін); заступником — Георгій Чічєрін, який у Генуї, куди Ленін не виїжджав, користувався всіма правами голови. У склад делегації Росії також входили: Леонід Красін, Максім Літвінов, Вацлав Воровський, Ян Рудзутак, Адольф Йоффе, Християн Раковський, Наріман Наріманов, Олександр Шляпніков, Борис Штейн та інші.

США не брали участі в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція має не суто економічний характер, а скоріше політичний. США були представлені спостерігачем — послом в Італії Р. Чайлдом. З делегатів західних держав найактивнішу роль грали Девід Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобританія), К.Вірт, Вальтер Ратенау (Німеччина), Л.Факта (Італія), Ж.Барту, К.Баррер (Франція).

Приводом для скликання Конференції було дослідження заходів «до економічного відновлення Центральної і Східної Європи». Фактично основним питанням було прагнення європейських країн до акомодації з комуністичним режимом в Москві.

На конференції було створено 4 комісії:

· політична

· фінансова

· економічна

· транспортна

Російська (радянська) делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обґрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на 3О років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в глухий кут і в принципі не принесла нічого позитивного.

Але радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (безНімеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.

Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.

Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.

На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.

Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).

Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.

Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.

Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.

Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.

Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.

Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.

Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.

Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.

На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

52. Яке значення столиці країни? Як поділяють столиці за походженням?

Столиця — це головне місто держави, адміні­стративно-політичний центр країни. Тут розта­шовані вищі органи державної влади й державно­го управління, державних, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має ши­рокі міжнародні зв'язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків. Тому у столичному місті держава старається зо­середити кращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьо­му столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх, так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструк­тури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто по­винне мати хорошу транспорту доступність до ре­гіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою — якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх елек­тронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і кон­тактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють декілька типів столичних міст. Це:

· Родові столиці. У феодальні часи числен­ний, а нині майже відсутній тип столичного посе­лення, статус якого пов'язаний з його володінням певною владною особою (королем, князем, геть­маном тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин — за Івана Мазепи.

· Столиці — історичні міста. Вони, як пра­вило, виросли як управлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне положення і вира­жали загальнонаціональні інтереси як ядра «сер­цевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ.

· Ситуаційні столиці. їхнє виникнення пов'я­зане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столи­ця не може виконувати свої функції. Це, напри­клад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій у 20-ті роки XX ст.

· Штучні столиці. До їх числа можна відне­сти значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніаль­них володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперсько­го впливу на певних самоврядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

· Політичні столиці. Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіо­нальних політичних сил (Вашингтон — у США, Канберра — в Австралії, Абуджа — у Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, напри­клад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані/

За характером географічного положення сто­личне місто може займати центральне або пери­ферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а за ним і політико-географічне) по­ложення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об'єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміні­стративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв'язків у країні й регіоні.

За функціональними ознаками столичні міс­та можуть бути монофункціональні та поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політичну (управління правовим по­лем і політичним життям держави). Таких міст по­рівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині в ньому розвинені різні функції.

Поліфунщіональні столиці разом з політич­ними функціями концентрують економічні, фі­нансові, державотвірні функції, а також, як пра­вило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути:

а) багатофункціональні столиці моноцентрич­них держав з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно силь­них держав, як Франція, Великобританія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.;

б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є одноосібними лідерами в державі (США, Індія, Китай, ФРН та ін.);

в) поліфункціональні столиці слаборозвинених, або невеликих за чисельністю держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.

53. Характеристика географічного положення Боснії і Гецеговини. Особливості державного устрою та політичної системи Боснії і Гецеговини.

Офіційна назва - Боснія і Герцеговина- Bosna i Hercegovina(бос. мовою); Bosnia and Herzegovina(анг. мовою).

Географічне розташування - країна розташована на півдні Європи, на Балканському півострові. Межує: з Хорватією - на півночі і заході, з Югославією - на півдні і сході. Виходу до моря не має.

Площа країни - 51 тис. кв. км.: Федерація БіГ - 26, 01 тис. кв. км; Республіки Сербської -24, 99 тис.кв.км

Кількість населення - 3, 770 млн. осіб (2006 р.): боснійці - 43, 7%, серби - 31, 4%, хорвати - 17, 3%.

Столиця - м. Сараєво- 304 тис. осіб (2004 р.). Однак це місто є столицею тільки для мусульманських жителів країни, оскільки розташоване в їх секторі. Адміністрацією сербської частини Боснії є місто Пале, а для сербських жителів Боснії роль столиці виконує Бєлград, для хорватів - Загреб.

Інші великі міста - Баня-Лука (150 тис. осіб), Зеница (142, 6 тис. осіб), Тузла (80 тис. осіб).

Адміністративний устрій - складається з двох адміністративно - територіальних утворень: Федерації БіГ, яка складається з 10 кантонів і Республіки Сербської.

Офіційна мова - боснійська (босанська), хорватська, сербська.

Релігія - мусульмани - 40%, православні - 30%, католики - 15%.

Грошова одиниця - конвертована марка = 100 пфеннінгів

Членство в міжнародних організаціях - РЄ(2002), член ООН.

Процес державного будівництва Б. і Г. знаходиться на початковому етапі. Це – держава з унікальною формою устрою іправління, що поєднує елементи федерації та конфедерації (інститут колективного президентства, наявність двох армій і т.д.). Діє Конституція, прийнята в 1995 (є частиною Дейтонської угоди).

Б. і Г. складається з двох Утворень (ентитетів): Федерації Б. і Г. і Республіки Сербської.

Функцію глави держави виконує колективний орган – Президія Б. і Р., який складають три представника державотворчих народів. Вищий законодавчий орган – Парламентська скупщина (парламент), що складається з двох палат (палати народів і палати представників). Вищий орган виконавчої влади – Рада міністрів.

Члени Президії Б. і Г. і депутати палати представників обираються прямим таємним голосуванням окремо в кожному ентитетів (сербський представник в Президії і 1/3 депутатів палати представників від Республіки Сербської, представники босняків і хорватів в Президії і 2/3 депутатів палати представників від Федерації Б. і Р.). Термін повноважень 4 роки (нинішній склад обраний в 2002). Палату народів (5 сербів, 5 босняків і 5 хорватів) формують парламенти Утворень.

Освіти (Федерація Б. і Г. і Республіка Сербська) володіють широкими повноваженнями з елементами державної самостійності, мають власні Конституції. Функції виконавчої та законодавчої влади в кожному з Утворень здійснюють президент, уряд і парламент, які діють фактично незалежно від центральних властей.

Партійна система будується на національній основі. Провідні партії представляють сербів, хорватів і босняків: Сербська демократична партія, Хорватська демократична співдружність, Партія демократичної дії. Робляться спроби створення мультиетнічних партій (найбільш впливова з них – Соціал-демократична партія Б. і Г.).

Внутрішня політика спрямована на реалізацію Дейтонської угоди, що передбачає зміцнення державних інститутів, повернення біженців, врегулювання міжнаціональних відносин, модернізацію економіки. Значний вплив на внутрішнє життя країни надає широке міжнародне присутність (миротворчий військовий контингент, інститут Високого представника та ін.).

Головні пріоритети зовнішньої політики – інтеграція в європейські та євроатлантичні структури та регіональне співробітництво.

54. Геополітична концепція А.Мехена...

Теорія Морської могутності (англ. Sea Power, також «Морської сили») — геополітична концепція Альфреда Мехена, яка каже, що головним чинником сили держави є наявність військово-морського флоту.

Термін вперше згадується у його праці «Вплив морської сили на історію, 1660–1783» 1890 року

Створення

Як військово-морський експерт, Мехен вважав панування Великої Британії на морях тим прикладом, який потрібно досягти і перевершити^[2]. Найвідомішим досягненням Мехена у галузі теоретичних знань було сформулювання концепції «морської могутності» одночасно з англійським віце-адміралом Філіпом Коломбом. У цій теорії Мехен казав, що «військово-морський флот морських океанічних країн (навідмінно від сухопутніх країн) відіграє вирішальну роль у забезпеченні могутності держави»^.

Також Мехен виділив 6 основних чинників, що впливають на морську могутність націй^[4]:

· природні чинники

· географічне розташування відносно інших країн

· наявність гаваней, портів

· протяжність берегових ліній

· людські чинники

· кількість населення, що може працювати на флоті

· здатність населення займатися торгівлею

· тип політичної системи, що по-різному впливає на розвиток флоту

Для забезпечення могутності держави, згідно з Мехеном, морські країни мають розвивати як військовий флот (як підтримання боєздатності самого військового флоту, так і створення для нього баз у всьому світі), так і розвиток торгового флоту (задля забезпечення перевезень як у мирний час, так і під час війни, а також виконання спільних завдань із армією).

Концепцію морської сили Мехен записав формулою:
МГ=ВФ+ТФ+ВБ
де МГ — Морська могутність, ВФ — Військово-Морський Флот, ТФ — Торговий Флот, ВБ — Військово-Морські Бази.

55. Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її значення.

Вашингто́ нська конфере́ нція — конференція з обмеження озброєннь та вирішення проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану, що склалась після Першої світової війни. Відбувалась з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. у конгрес-холі Constitution Hall, Вашингтон.

У роботі конференції взяли участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія та Португалія. Також були присутні делегати від британських Домініон і делегат, що виступав від імені Індії.

Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР — однієї з головних тихоокеанських держав — від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію.

Основні договори

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

· Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

· Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушену згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1, 75, Італія — 1, 75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі.

· Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайську-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Ціндао — Цзінань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.