Розміщення населення. Урбанізація.

Придатні для сільськогосподарського використання землі становлять в Китаї лише 10% території, причому розташовуються вони головним чином в приморських провінціях. Приблизно 90% від загальної чисельності населення Китаю проживає на території, що становить лише 40% загальної площі країни, головним чином на сході країни. Найбільш щільно заселені райони нижній частині дельти Янцзи і Північно-Китайської рівнини. Величезні периферійні території Китаю практично безлюдні.

країн, але після 1949 року поступово починає збільшуватися кількість міського населення, за рахунок будівництва нових промислових центрів. У цей період в країні з'являється більш 500 великих міст і міст " мільйонерів" (більш 30), крім того, Китай займає перше місце в світі за кількістю городян.

За чотири десятиліття рівень урбанізації в країні піднявся в п’ять разів, перевищивши 50%. За загальної чисельності городян Китай вийшов на перше місце в світі, набагато перевершивши Індію, США та інші країни. Потім, в 1990-х рр.., Урбанізація зробила нові успіхи.

Однак такі мажорні висновки потребують принаймні в трьох коментарях, що відображають згадану китайську специфіку.

По-перше, вона стосується причин зростання міста. Відомо, що в принципі подібних причин може бути три:

· природний приріст населення в самих містах;

· міграції населення з сільської місцевості в міста;

· адміністративне розширення території міст і збільшення їх числа.

Всі ці три причини сприяли зростанню міського населення в Китаї, однак пропорція між ними склалася досить незвичайна: 25% зростання забезпечував природний приріст, 20 — внутрішні міграції населення і 55% — адміністративні перетворення.

Справа в тому, що в другій половині XX в. саме поняття «місто» в Китаї змінювалося неодноразово. Спочатку міська «квота» тут була чи не найвищою у світі, оскільки містом вважався населений пункт з чисельністю жителів понад 100 тис. чоловік (!) І лише в окремих випадках — з меншим населенням. Однак розпочата в 1984 р. адміністративна реформа круто змінила колишній підхід. За рішенням Державної ради КНР містом стали вважати центр промисловості, торгівлі або ремесла з населенням понад 3000 осіб, що знаходиться під безпосереднім управлінням повітової адміністрації, в якому 85% жителів зайняті поза сільського господарства. Ясно, що така міра не могла не привести до стрибкоподібного зростання чисельності городян.

Але і це ще не все. Одночасно було вироблено адміністративне розширення території міст, в населення яких включили жителів не тільки ближніх і дальніх передмість, але і обширних сільських територій. За задумом реформаторів створення таких «сільських міст» мало сприяти згладжування відмінностей між містом і селом, поширенню міського способу життя на сільську місцевість, зменшення відтоку жителів з села в місто, а також кращому забезпеченню міст продовольством. В результаті розширення територій великих міст в їх межах опинилися сотні тисяч і навіть мільйони людей, зайнятих у сільському господарстві (наприклад, в Пекіні і Тяньцзіні — по 1, 2 млн, в Ченду — 1 млн, в Гуанчжоу — 700 тис.). Можна погодитися з С. Н. Раковським, який назвав подібну ситуацію «полуурбанізаціей».

Особливо разючий щодо цього приклад Чунцина, який в 1997 р. став четвертим в країні містом центрального підпорядкування. При цьому йому виділили з території величезної за чисельністю жителів провінції Сичуань площа в 82 тис. км2, що приблизно дорівнює території Австрії чи Чехії! А чисельність жителів у його нових межах склала 31 млн чоловік, тобто відповідно в 3, 6 і 3 рази більше, ніж у цих країнах! Цікаво, що з 30 млн в самому Чунціні (з передмістями) живуть 7, 5 млн осіб, тоді як інша частина припадає на інші міста і сільську місцевість. Ось і виходить, що адміністративний місто Чунцин нині дає більше сільськогосподарської продукції, ніж багато європейських країн.

Це і є один з китайських парадоксів.

Усе пояснює, чому китайські показники рівня урбанізації, наведені в таблиці 36, дуже сильно відрізняються від офіційних даних ООН. Згідно з останніми, частка городян у Китаї в 2005 р. склала 43% всього населення, що нижче середньосвітового рівня і приблизно дорівнює рівню для групи країн, що розвиваються. За тими ж даними, загальна чисельність городян у Китаї зростала таким чином: у 1985 р. — 251 млн, в 1990 р. — 302 млн і в 2000 р. — більше 400 млн і в 2005 р. — 560 млн чоловік. Не доводиться дивуватися і тому, що ООН не вважає Чунцин з його 30-мільйонним населенням найбільшим містом світу.

По-друге, специфіка Китаю знаходить відображення в нерівномірності самого процесу Урбанізації. Наочне уявлення про нього дає та ж таблиця 36. З її даних випливає, що в 1949-1960 рр.., Тобто в початковий період індустріалізації, спостерігалося поступальний розвиток урбанізаційних процесів, пов’язаних насамперед з великим промисловим будівництвом у містах і переміщенням в них робочої сили з сільських районів. Потім, в 1961-1963 рр.., Настало не лише відносне, але навіть абсолютне зменшення міського населення, що пояснюється розвалом економіки в попередній період «великого стрибка», коли, як уже зазначалося, і загальна чисельність населення країни також скоротилася. Далі, протягом другої половини 1960-х і 1970-х рр.., Рівень урбанізації не змінювався, та й абсолютне зростання міського населення був порівняно невеликий (від 1 млн до 4 млн на рік). Це саме той період, коли були прийняті адміністративні заходи, що забороняли переселення в міста і, більше того, 16 млн чоловік були виселені «на перевиховання» в сільську місцевість. На початку 1980-х рр.. така стабілізація змінилася невеликим підйомом.

Але особливо звертає на себе увагу друга половина 1980-х рр.., Коли в Китаї почався справжній «міський вибух». Справді, всього за кілька років частка міського населення зросла вдвічі, а абсолютна чисельність городян збільшилася в 2, 5 рази, причому середньорічний їх приріст склав 50-60 млн, а в 1984 р. досяг навіть 90 млн осіб. Неважко здогадатися, що такий стрибок пояснюється адміністративною реформою, проведеною в цьому році. І тільки в 1990-х рр.. і на початку XXI в., коли в економіці Китаю відбувався великий підйом, динаміка процесу урбанізації теж стала стабільною і стійкою.