Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 9.Роль особистості в політиці






1. Концепції людини в політиці

Проблема ролі особистості в політиці відноситься до числа «вічних», вона завжди привертала увагу філософів, істориків, письменників, релігійних мислителів та психологів. Проте в полі зору науковців найчастіше знаходяться видатні політики, лідери, що безпосередньо впливають на хід історії, тоді як роль пересічного громадянина в політичному житті залишається малодослідженою. Проте сучасна політична наука визнає необхідність дослідження ролі особистісного фактору в політичних процесах.

На сьогоднішній день в науці склалося два основних підходи до трактування проблеми особистості в політиці, один з яких відводить особистості вирішальну роль в політиці, інший зводить її до мінімуму.

На вирішальній ролі особистості в політичних процесах наполягають С.Хук та Дж. Барбер. На їх думку саме особистість лідера, вождя відіграє вирішальну роль у визначенні напрямку політичного розвитку суспільства. Особливого значення тут набувають особистісні риси вождів: їх політичний талант, здібності, вміння, авторитет. Б. Паскаль виразив цю позиці. У відомому висловлюванні «якби ніс Клеопатри був трішечки коротшим або довшим, то історія людства мала би зовсім інший вигляд».

Протилежний підхід принижує роль особистості в політиці. Представник цього напрямку А.Інкелес стверджує, що в масштабних політичних процесах індивідуальні особливості «гасять» одна одну, отже, слід вивчати не індивідуальні, а масові закономірності перебігу політичних процесів.

Ці два основні підходи можуть бути доповнені іншим баченням детермінант політики. Так, марксистська традиція виокремлює економічні фактори як рушійну силу розвитку політичних процесів, а представники функціоналістського напрямку фокусують увагу на дослідженнях системоутворюючих складових політичних партій, організацій та рухів.

Окрім визначення «ваги» особистості в політичному житті, важливим є розуміння змісту взаємодії особистості і політики. В історії політичної думки склались досить стійкі системи уявлень про особливості взаємодії людини і сфери політичного життя, які можуть бути описані в термінах «моделі підпорядкування» та «моделі інтересу».

Ідеї моделі підпорядкування людини державі були висловлені ще у працях Т.Гоббса, Г.Спенсера, А. Де Токвіля, Ж.-Ж. Руссо та ін. На думку прихильників цієї теорії, необхідність такого підкорення диктується самою природою людини – нерозумною та егоїстичною. Особистість, виступаючи в якості об’єкту політики, має потребу у контролі та підпорядкуванні з боку надособистісних утворень – суспільно-політичних структур та інститутів.

Модель інтересу базується на започаткованому А.Смітом, У.Годвіном та іншими науковцями баченні інтересу як основного механізму, що приводить політику в рух. Соціальний і політичний порядок є результатом комбінації інтересів різних людей, отже, для здійснення ефективної політичної діяльності потрібне не підпорядкування, а узгодження інтересів вільних індивідів. Такої позиції притримується сьогодні більшість науковців.

Аналізуючи таке різноманіття підходів до розгляду ролі особистості в політиці, Ф. Грінстайн визначив основні типи ситуацій, що визначають роль окремої особистості в політиці:

 коли з’являються нові політичні обставини, що не мали аналогів в історії, роль особистості максимальна;

 в складних та суперечливих ситуаціях з великою кількістю невизначеностей роль особистості дещо менша, проте залишається великою;

 при виникненні ситуації вибору між різними силами, що пропонують різні політичні рішення, роль особистості зберігається, але зводиться усього лише до вибору однієї з альтернатив.

Загалом, роль особистості в політичному процесі тим вища, чим сприйнятливіше середовище до того, що пропонує йому особистість, чим сильніші позиції людини в політичній системі та чим яскравішим є сила «Его» окремого політика.

 

2. Політична соціалізація: становлення особистості громадянина

Жодна людина не народжується ні філософом, ні політиком, ні особистістю, ні громадянином. І особистістю, і громадянином людина стає лише оволодівши необхідними якостями. Для особистості це перш за все відповідність певним експектаціям (вимогам-очікуванням), що пред’являються людині групою чи соціальним оточенням, для громадянина – законослухняність, лояльність до держави, політичної системи, розуміння своїх прав та обов’язків у суспільно-політичному житті. Всіма цими якостями оволодіває я в процесі політичної соціалізації.

Політична психологія розглядає процес політичної соціалізації, відштовхуючись від загальноприйнятого в психології та соціології розуміння соціалізації як процесу включення індивіда в суспільство через засвоєння ним досвіду попередніх поколінь, закріплених в культурі. Відповідно, політична соціалізація – це процес включення індивіда в політичну систему за допомогою набуття нею досвіду цієї системи, закріпленої в політичній культурі суспільства. Метою політичної соціалізації є адаптація людини до цієї системи, перетворення її в особистість громадянина.

Взаємодія індивіда та політичної системи є двостороннім процесом взаємної адаптації індивіда і системи один до одного. Політична система, відіграючи роль механізму збереження політичних цінностей та норм, забезпечує спадкоємність поколінь в політиці. З іншого боку, в процесі цієї взаємодії вимоги політичної системи переводяться на рівень індивідуальної психіки, стаючи такими політичними характеристиками психіки особистості, як чином політична свідомість та політична поведінка членів суспільства.

Поняття «політична соціалізація» є набагато ширшим за поняття політичного виховання, яке передбачає цілеспрямований вплив на людину з метою формування певних якостей. Політична соціалізація включає і механізми стихійного впливу на та власну активність людини, спрямовану на освоєння оточуючої її політичної дійсності. Людині притаманна здатність обирати з поміж декількох політичних пропозицій ті, які найбільшою мірою відповідають її внутрішнім переконанням (як усвідомлюваним, так і несвідомим). Особливості перебігу процесу політичної соціалізації та її результати залежать від багатьох чинників, серед яких найважливішими є суспільство, його політична культура та активність самої особистості.

Політична соціалізація здійснюється багатьма шляхами – від передачі підростаючому поколінню наявного досвіду, втіленого в нормах політичної культури за допомогою сімейного виховання, навчання, засобів масової комунікації та інформації, а також через набуття особистістю нових, раніше невідомих політичних знань та політичного досвіду. В реальному житті обидва напрямки переплітаються.

Політична соціалізація може бути прямою  участь особистості у політичних зборах, виборчих компаніях, оволодіння політичними знаннями в процесі вивчення наукових дисциплін політологічного спрямування, здійснення впливу на свідомість людини політичної пропаганди; непрямою  особистість мимовільно наслідує наявним зразкам політичної поведінки. Особливе значення в процесі політичної соціалізації мають самовиховання та самоосвіта, завдяки яким людина самостійно робить творчий свідомий вибір у сфері політичного життя.

 

3. Стадії політичної соціалізації особистості

Етапи політичної соціалізації пов’язані перш за все з віковими змінами в ході розвитку індивідуальності і формування особистості.

На основі даних емпіричних досліджень виокремлюють три етапи політичної соціалізації.

1 етап: 3-5 років  12-13 років. Уже в 3-4 роки дитина в доступній для неї формі отримує перші уявлення про політику через сімю, найближче оточення та засоби масової комунікації. Американські науковці Д. Істон та Дж. Девіс з’ясували, що політичні орієнтації та установки людей закладаються ще в ранньому дитинстві на основі неполітичного досвіду, який дитина отримує у своєму найближчому оточенні. Дитина спочатку ідентифікує себе з батьками, які приймаються нею за зразок. Коли дитина починає ходити в школу, розширюється коло її соціальних зв’язків. У 7-13 років дитина починає розуміти і сприймати більш абстрактні політичні символи, відбувається не лише кількісне накопичення знань про політику, але і їх якісна зміна, починає формуватися свідоме ставлення до політики.

2 етап: 13-18 років. В підлітковому віці починає формуватися політичне «Я» особистості. Емоційне ставлення щодо політичних інститутів, символів влади доповнюються знанням специфічних функцій та ролей, які виконують у суспільстві ті чи інші владні інститути.

3 етап: з 18 років. Людина вступає у безпосередні відношення зі світом політики, отримуючи право волевиявлення шляхом голосування.

Політична соціалізація не завершується отриманням паспорта. Подальший політичний розвиток особистості визначається не лише віковими змінами, але й засвоєнням нових політичних ролей, досвідом власної участі у політичному житті. Засвоєння нових соціально-політичних ролей часто вимагає відмови від засвоєного на ранніх стадіях соціалізації і що складало фундамент особистості. В такому разі мова йдеться про складний процес ресоціалізації особистості.

Результатом політичної соціалізації може бути як активне включення особистості в політичне життя суспільства, так і повна байдужість до цієї сфери суспільного життя. Як крайні варіанти політичної соціалізації можуть розглядатися політична активність, політична пасивність чи політична відчуженість.

Політична активність проявляється у діяльності політичних груп чи окремих індивідів, що пов’язана з розвитком або зміною існуючого соціально-політичного устрою і відповідних владних інститутів. Найяскравішим проявом політичної активності є дії, спрямовані на революційні чи реформаторські зміни суспільства.

Політична пасивність характеризується байдужістю до політики і небажанням приймати особисту участь у політичному житті. Політична пасивність, що набуває «хронічного» характеру, є ознакою низької політичної культури певних прошарків населення або навіть суспільства в цілому. Часто політична пасивність може бути індикатором початкової форми протесту проти існуючої політичної системи.

Політичне відчуження є політико-психологічним наслідком надмірної бюрократизації політичного життя. Рядові громадяни, не маючи змоги реально впливати на прийняття політичних рішень, сприймають владу як абсолютно інородний феномен, у особистості не формуються жодні політичні характеристики, навіть такі. Як здатність до критичного ставлення до політичного устрою.

 

4. Типи політичної соціалізації

На основі характеристик політичних цінностей та норм, прийнятих у суспільстві зразків поведінки прийнято виокремлювати такі типи політичної соціалізації:

 гармонійний тип  включає наявність культурно однорідного середовища, зрілих демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечують діалог влади і суспільства. Влада та індивід за таких умов притримуються усталених ідеалів, норм та цінностей, що дозволяють новим поколінням безперешкодно входити в політичне життя. Прикладом можуть бути раїни британсько-американської культури;

 плюралістичний тип  допускається ігнорування інтересами соціально-політичної спільноти за паралельного звеличення особистісних ціннісних пріоритетів. Наявність великої кількості різнорідних субкультур припускає початкову соціалізацію в межах ідеалів своєї культурно-етнічної групи. Такий тип політичної соціалізації характерний для країн материкової західної Європи;

 конфліктний тип  характеризується високим рівнем ідентифікації власної позиції з чітко визначеним груповим інтересом та усвідомленням інтересу інших груп як суперечливого своєму. Значна культурна та соціально-економічна нерівність зумовлює високий рівень насилля, схильність до помсти та прагнення до влади в таких суспільствах. Прикладом може слугувати Афганістан, в якому орієнтації на вузько племінні цінності розкололи країну на два ворожі табори  таджицько-узбецький та пуштунський.

 гегемоністський тип  проявляється в ігноруванні інтересів соціально-політичної спільноти за паралельного звеличення особистісних ціннісних пріоритетів. Входження людини в політику можливе винятково на засадах цінностей деякого класу (буржуазії, пролетаріату), певної релігії (ісламу чи християнства), певної ідеології (комунізму, лібералізму). Цей тип політичної культури характерний для таких закритих політичних систем, яким був, для прикладу, Радянський Союз.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.