Другий жмуток

І

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,

Стояв на мості я в важкій задумі,

Про тебе думав я, душе моя,

Про щастя те, що, наче сонний привид,

Явилося, всміхнулося і щезло,

Лишивши жаль по собі невмирущий,

І я згадав одно оповідання,

Що тут над Сяном від народу чув.

Зима була, замерз зелений Сян,

І по блискучім льодовім помості

Гладкий протерли шлях мужицькі сани.

Ось раз була неділя. В самий південь

Із церкви люди вийшли. Сяло сонце,

Іскрився сніг. Юрба народу вийшла

Над Сян, велись веселі розговори.

За Сяном ось на полі сніговому

Щось зачорніло, дзвоники бреньчать,

Копита стукають о змерзлу землю,

І вчвал жене по втоптаній дорозі

Препишна чвірка. Упряж дорога

Полискує до сонця; наче вихор,

Карета мчиться, з батога візник,

Мов з пістолета, лускає...

Убогий

Сільський народ глядить на сю появу,

Дивується. І хто се міг би їхать?

Ніколи тут ні чвіркн, ні карети

Такої не видали. Ні старі,

Ні молоді придумати не можуть,

Хто се так їде, відки і куди?

Ось чвірка, не спиняючись ні хвиля,

На лід влетіла. Глухо застогнав

Поміст хрустальний, дзвінко задудніли

По нім копита кінські, заскрипів

Замерзлий сніг під шинами коліс.

І луснув з батога візник, мов вихор,

Неслася чвірка.

Та нараз посеред

Ріки, де криє льодова кора

Найглибший вир, щось хруснуло – лиш раз.

Одніський раз щось хруснуло! Широкий

Круг льоду, мов обкроєний, подався,

І чвірка, і карета, і візник,

Лиш Сян забулькотів, неначе дявол,

І облизався. Лиш зелена хвиля

Широким валом хлюпнула верх льоду

І знов вернула в таємничу тоню,

А чвірки ні карети – ні сліду.

І не дізналися ніколи люди,

Хто се так їхав, відки і куди.

Ніхто за ними не питав ніколи,

Ані в ріці ніхто останків жадних

Не віднайшов. Коли б один хто бачив

Се диво, а не сотня свідків, сам він

З часом собі би вірить перестав,

Сам він з часом на тому би спинився,

Що се був сон.

Се мого серця драма!

Якби не ті літа важкої муки,

Пекучих болів, сліз і божевілля,

Глухої резиґнації, скажених бунтів

Придавленого серця, то я сам,

Пригадуючи першу нашу стрічу

І той промінчик ясної надії,

Що блис мені тоді, – присяг би нині,

Що се був сон, надсянськая легенда.

ІІ

Полудне.

Широкеє поле безлюдне,

Довкола для ока й для вуха

Ні духу!

Ні сліду людей не видать...

Лиш трави, мов море хвилясте,

Зелене, барвисте, квітчасте,

І сверщики в травах тріщать.

Без впину

За річкою геть у долину,

І геть аж до синіх тих гір

Мій зір

Летить і в тиші потопає,

У пахощах дух спочиває, –

У душу тепла доливає

Простір.

Втім – цить!

Яке ж то тихеньке ридання

В повітрі, мов тужне зітхання,

Тремтить?

Чи се моє власнеє горе?

Чи серце стрепалося хоре?

Ах, ні! Се здалека десь тільки

Доноситься голос сопілки.

І ось

На голос той серце моє потяглось,

В тім раю без краю воно заридало

Без слів.

Тебе, моя зоре, воно спогадало

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів.

ІІІ

Зелений явір, зелений явір,

Ще зеленіша ива;

Ой між усіми дівчатоньками

Лиш одна мені мила.

Червона рожа, червона рожа

Над усі квіти гожа;

Не бачу рожі, не бачу рожі,

Лиш її личка гожі.

Золоті зорі в небеснім морі

Моргають серед ночі,

Та над всі зорі внизу і вгорі –

Її чорнії очі.

Голосні дзвони, срібнії тони,

Слух у них потопає,

Та її голос – пшеничний колос,

Аж за серце хапає.

Широке море, велике море,

Що й кінця не видати,

Та в моїм серці ще більше горе:

Я навік її втратив.

IV

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

V

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,

Отінив, як хмара.

VI

Ой ти, дубочку кучерявий,

Ой, а хто ж тебе скучерявив?

Скучерявили густі лози,

Підмили корінь дрібні сльози.

Скучерявили темні ночі,

Зранили серце чорні очі.

Чорнії очі, пишна врода.

Гордая мова, непогода.

Гордая мова – вітер зимний,

Вічна розлука – жаль нестримний.

Вже ж моє серце сохне, тане,

Вже ж моя краса в’яне, в’яне.

Вже моя сила слабне, гнеться,

Вже мені весна не всміхнеться.

Падуть листочки зв’ялі, зв’ялі –

От так і сам я впаду далі.

Решту красоти, решту сили

Поріжуть живо острі пили.

Острії пили, людська злоба,

Стопче байдужість, як худоба.

VII

Ой жалю мій, жалю,

Гіркий непомалу!

Упустив я голубочку

Та вже не спіймаю.

Як була близенько,

Не дав їй принади, –

А тепер я не знаходжу

Для серця розради.

Як була близенько,

Я ще вагувався,

Щоб так швидко улетіла,

Я й не сподівався.

А як улетіла,

Вернуть не схотіла,

То забрала за собою

Мою душу з тіла.

Забрала всі мрії,

Всі втіхи, надії,

Як весна бере з собою

Квіти запашнії.

VIII

Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,

Мою бентежить душу,

І не твій хід, що кождий крок

Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я

Не вчую слова ласки,

Не вид, в котрім душа твоя

Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій,

Котрим вона вповита,

Не гармонійний вигляд твій,

Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя,

В красу перетопляв я,

І всю красу, весь жар чуття

На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб!

Душа моя – аж дивно –

До неї, наче той поліп,

Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг

Мій дух до неї, мила, –

І тут вона – аж страх! аж страх!

Твій вид мені явила.

Неначе блискавка ярка,

Що зразу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, –

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом;

Я чув: тут смерть моя сидить,

Краси вповита чаром.

Я чув, і з жаху весь тремтів,

І розкішшю впивався;

Від тебе геть тікать хотів,

Круг тебе все снувався.

Мов той Іксіон, вплетений

У колесо-катушу,

Так рік за роком мучусь я,

І біль мою жре душу.

І дармо ліку я шукав

На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,

Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,

Люблю я власну мрію!

За неї смерть собі зроблю,

Від неї одурію.

ІХ

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

Х

В ВАГОНІ

Мов сполохана, без тями,

Так земля з-під моїх ніг

Утіка – стовпи, смереки

Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче полотно простерте

Велетенськая рука

Враз стяга, так лан за ланом,

Сад за садом утіка.

Тільки я стою, та зорі,

Що високо там горять,

Не втікають, мов на доказ,

Що є в світі стійкість, лад.

І сміються вічні зорі,

Іронічно миготять;

“Ми і ти! – неправда? – доказ,

Що є в світі стійкість, лад! ”

XI

Смійтесь з мене, вічні зорі!

Я нещасний, я черв’як!

В мене серце, нерви хорі,

Не подужають ніяк.

Сам з собою у роздорі,

Своїх власних дум боюсь…

Смійтесь з мене, вічні зорі!

Я слабий, над труси трус.

Сам від себе геть, за море

Я тікаю... Чи втечу?

Я – кайданник! Власне горе

За собою волочу.

ХІІ

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити –

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, –

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

XIII

Отсе тая стежечка,

Де дівчина йшла,

Що з мойого сердечка

Щастя унесла.

Ось туди пішла вона

Та гуляючи,

З іншим своїм любчиком

Розмовляючи.

За її слідами я,

Мов безумний, біг,

Цілував з сльозами я

Пил із її ніг.

Наче потопаючий

Стебелиночку,

Зір мій вид її ловив

На хвилиночку.

І мов нурок перли ті

На морському дні,

Сквапно так мій слух ловив

Всі слова її.

Отсе тая стежечка

Ізвивається,

А у мене серденько

Розривається.

Залягло на дні його

Те важке чуття:

Тут навіки згублений

Змисл твого буття.

Все, що найдорожчеє,

Найулюблене,

Чим душа жива була,

Тут загублене!

Чим душа жива була,

Чим пишалася...

Отсе тая стежечка,

Щоб запалася!

XIV

Якби знав я чари, що спиняють хмари,

Що два серця можуть ізвести до пари,

Що ламають пута, де душа закута,

Що в поживу ними зміниться отрута!

То тебе би, мила, обдала їх сила,

Всі би в твоїм серці іскри погасила,

Всі думки й бажання за одним ударом.

Лиш одна любов би вибухла пожаром,

Обняла б достоту всю твою істоту,

Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, –

Тільки мій там образ і ясніє й гріє...

Фантастичні думи! Фантастичні мрії! -

Якби був я лицар і мав панцир добрий,

І над всіх був сильний і над всіх хоробрий,

Я би з перемоги вороги під ноги,

Що мені до тебе не дають дороги!

Я б добувсь до тебе через мури й стіни,

Я побив би смоки, розметав руїни,

Я б здобув всі скарби, що їх криє море,

І до ніг би твоїх положив, о зоре!

Де б тебе не скрито, я б зламав верії.

Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,

Що співа і плаче, як біль серце тисне,

Що будуще бачить людське і народне,

А в сучаснім блудигь, як дитя голодне,

Що із неба ловить зорі золотії,

Але до дівчини приступить не вміє, –

Ідеали бачить геть десь за горами,

А живеє щастя з рук пустив без тями

І тепер, запізно, плаче і дуріє –

Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

XV

Що щастя? Се ж ілюзія,

Се привид, тінь, омана...

О ти, ілюзіє моя,

Зрадлива і кохана!

Кринице радощів, чуття

Ти чарочко хрустальна!

Омано дум, мого життя

Ти помилко фатальна!

Я хтів зловить тебе, ось-ось,

Та враз опали крила:

З тобою жить не довелось,

Без тебе жить несила.

З тобою жить – важка лежить

Завада поміж нами;

Без тебе жить – весь вік тужить

І днями, і ночами.

Нехай ти тінь, що гине десь,

Мана, луда – одначе

Чому ж без тебе серце рвесь,

Душа болить і плаче?

Нехай ти тінь, мана, дім з карт

І мрія молодеча,

Без тебе жить – безглуздий жарт,

І світ весь – порожнеча.

Як той Шлеміль, що стратив тінь,

Ходжу я, мов заклятий,

Весь світ не годен заповнить

Мені твоєї страти.

XVI

Як не бачу тебе,

Кожда хвиля – тяга безконечна;

Як побачу тебе,

Відновляється рана сердечна.

Як не бачу тебе,

То довкола і зимно, і темно;

Як побачу тебе,

Запече щось у серці страшенно.

Щоб побачить тебе,

Мов несуть мене ангельські руки;

Як побачу тебе,

Геть мов гонять пекельнії муки.

Ні без тебе нема,

Ні близ тебе спокою, мій світе!

І земля не прийма,

Ох, і небо навіки закрите.

XVII

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

XVІІI

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,

Левкоєю пахуче-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки.

Як ідеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні...

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.

XIX

Як віл в ярмі, отак я день за днем

Свій плуг тяжкий до краю дотягаю;

Немов повільним спалююсь огнем,

Та ярко бухнуть сили вже не маю.

Замерли в серці мрії молодечі,

Ілюзії криниця пересохла;

Різкі, сухі мої зробились речі, –

Пора худого жнива надійшла.

Худеє жниво! Сіялось, мабуть,

Замало й ненайкращої пшениці,

А час не ждав! Холодні зливи йдуть, –

Важку ворожать осінь нам зірниці.

XX

Сипле, сипле, сипле сніг.

З неба сірої безодні

Міріадами летять

Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура,

Зимні, мов лихая доля,

Присипають все життя,

Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття,

Одубіння, отупіння

Все покрив, стискає все

До найглибшого коріння.

Сипле, сипле, сипле сніг,

Килим важче налягає...

Молодий огонь в душі

Меркне, слабне, погасає.