Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Депозитарій






Депозитарій (зберігач) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її найвища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. В роки " холодної війни", щоб уникнути політичних ускладнень для ряду спільних договорів великого значення призначався не один, а кілька депозитаріїв. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. вказав як депозитаріїв уряду СРСР, Великобританії і США. Такий прийом зустрічався і в подальшому. Договір з відкритого неба 1992 передбачив як депозитаріїв уряду Канади та Угорщини. У подібних випадках пов'язані з договором документи можуть здаватися як одному з депозитаріїв, так і всім їм.

Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У випадку розбіжностей між якоюсь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і приймають рішення.

Основні функції депозитарію наступні: збереження оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; одержання та зберігання інших відносяться до договору документів та інформування про них учасників; реєстрація договору.


56) У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним правовим актом, то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не відповідати інтересам певної держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у праві міжнародних договорів існує інститут застережень. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено правило, що держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє їх внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню заяву держави, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних положень договору. Застереження, зроблене при підписанні міжнародного договору, має бути також підтверджено і при його ратифікації.

У разі прийняття застереження іншими учасниками договору воно діє щодо держави, яка його заявила, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому разі договір між цими учасниками діятиме в тій частині, якої застереження не стосується. Хоча держава, яка заперечує проти застереження, може заявити, що не визнає себе зв'язаною зобов'язаннями договору щодо учасника, який зробив застереження. Наприклад, Україна зробила 16 застережень до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. при її ратифікації1. Внесення Верховною Радою України таких численних застережень до невеликого за обсягом документа викликало справедливу критику в Україні і за її межами, оскільки деякі з них не відповідали положенням самої Угоди про створення СНД і нормам Віденської конвенції 1969 р.2 Пояснюється це тим, що по суті ці застереження є поправками до Угоди 1991 р., оскільки змінюють її, а процедура ухвалення поправок і відповідно до положень Угоди 1991 р. (ст. 10), і згідно з нормами Віденської конвенції 1969 р. (ст. 39-41) інша, ніж процедура внесення застережень. Наприклад, не може вважатися застереженням те, що прийняла під такою назвою Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. у п. 1: " Замінити назву Угоди, виключивши слово " створення", і слово " Співдружність" писати з малої букви. Заголовок повинен читатися так: " Угода про співдружність незалежних Держав" 1. Те саме стосується і п. 2-4 рішення Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. Зміст визначених пунктів, названих парламентом України терміном " застереження" 2, безумовно свідчить, що це поправки до Угоди про створення СНД 1991 р. У міжнародному праві застереження мають бути застереженнями, а поправки - поправками.

Застереження, заперечення й ухвалення застережень повинно оформлюватися письмово і доводитися до відома учасників договору; натомість згода на застереження може бути і мовчазною. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від нього. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не вимагається. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти заперечення у будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від нього повинні здійснюватися у письмовій формі.

При підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні або приєднанні до міжнародного договору держави можуть робити заяви, в яких розкривають зміст своєї позиції щодо предмета договірного регулювання. Такі заяви е односторонніми актами, що не мають міжнародно-правових наслідків. Подібні заяви також не слід плутати із застереженнями до міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р., договір може бути змінений за угодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). При цьому всі договірні сторони повинні повідомлятися про будь-яку пропозицію стосовно поправок до багатостороннього договору, причому кожна з договірних держав має право брати участь: а) в ухваленні рішення про те, що слід зробити щодо такої пропозиції; Ь) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір.

Два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору тільки у взаємовідносинах між собою, якщо:

а)- можливість такої зміни передбачається самим договором;

б) така зміна не забороняється договором і:

в) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов'язань;

г) не зачіпає положення, відступ від якого є несумісним з ефективним здійсненням об'єкта і мети договору в цілому (п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).

Як бачимо, поправки і за призначенням, і за процедурою ухвалення істотно відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють застосовність певних положень договору щодо конкретного учасника. При цьому принципове значення має норма про те, що застереження не повинні суперечити об'єкту і меті договору.

57) Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1 липня 1991 р. був підписаний Протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу 1955 р. та Протокол про його пролонгацію від 26 квітня 1985 р. державами - учасницями цього Договору. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому. Зазвичай договори зобов'язують, щоб заява про денонсацію була направлена депозитарію або іншому учаснику за 6-12 місяців. Коли в договорі немає формального положення про можливість його денонсування, проте характер договору передбачає право на це, або було встановлено, що учасники мали намір передбачити можливість денонсації, у такому разі повідомлення про денонсацію має бути направлене не менше, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення договору на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens). Проте, забезпечуючи стабільність міжнародних відносин, міжнародне право сприяє збереженню чинності договорів, у зв'язку з чим і підстави для анулювання міжнародних угод не прийнято тлумачити розширювально: коли в ході розгляду в Суді ООН справи стосовно проекту Габчиково - Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) Угорщина представила п'ять аргументів на підтримку правомірності її повідомлення про припинення дії Договору (наявність крайньої необхідності, неможливість виконання Договору, докорінна зміна обставин, істотне порушення Договору Чехословаччиною і поява нових норм міжнародного екологічного права), Суд у рішенні від 25 вересня 1997 р. вказав, що навіть якщо і буде встановлена наявність крайньої необхідності, вона не є підставою для припинення договору. На неї можна посилатися лише з метою звільнення від відповідальності держави, що не виконала положення будь-якого договору. Розглянувши решту аргументів, Суд ООН також відкинув їх належність і зробив висновок, що, не зважаючи на те, що ні Угорщина, ні Чехословаччина не змогли виконати свої зобов'язання за Договором 1977 p., їх обопільно протиправна поведінка не поклала край дії Договору і не призвела до його припинення.

Таким чином, слід підкреслити, що для анулювання міжнародного договору не достатньо простого його порушення з боку інших учасників, воно має бути істотним. Істотним воно буде у разі відмови від договору, яка не допускається міжнародним правом, і при порушенні положення, що має істотне значення для досягнення мети договору. Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, необхідний для виконання договору. Проте не можна посилатися на цю обставину, якщо така неможливість є результатом порушення самим учасником договору зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого ним на себе щодо будь-якого іншого учасника договору.

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору.

Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу для згоди учасників на обов'язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню, дає право на анулювання міжнародного договору. Проте на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір встановлює державний кордон, або якщо така корінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є наслідком порушення ним зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого цим учасником на себе щодо будь-якого іншого учасника договору. При появі нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання зобов'язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов'язань, що з'явилися внаслідок виконання договору.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника відповідно до положень договору або з відома всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про припинення його дії у відносинах між собою, якщо таке припинення передбачається договором або ним не забороняється, а також якщо воно не впливає на реалізацію прав та обов'язків інших учасників і не є несумісним з метою та об'єктом договору.

Учасники міжнародних договорів повинні дотримуватися правила естопеля. Відповідно до цього правила учасник договору втрачає право посилатися на підстави припинення, призупинення або недійсності міжнародного договору. Відбувається це тоді, коли учасник договору, знаючи про наявність таких підстав, ясно або мовчазно погодився (через його поведінку) з тим, що договір залежно від випадку дійсний, зберігає силу або залишається у дії (ст. 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

На практиці застосування естопеля - складне і суперечливе, оскільки поняття " поводження держав" має вельми широку інтерпретацію зацікавленими учасниками договору.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає певної відповіді на питання про вплив війни на дію міжнародних договорів. У ст. 73 Конвенції йдеться: " Положення цієї Конвенції не передбачають жодних правил з питань, які можуть виникнути щодо договору... з початку військових дій між державами" 1. Проте внаслідок аналізу договірної практики і звичаєвого права можна зробити деякі висновки щодо цієї проблеми. Так, двосторонні політичні угоди (про дружбу і співпрацю, про ненапад, про створення союзу, про дипломатичні та консульські зносини і т. ін.), що були в силі на момент початку війни, припиняють свою дію. Призупиняють дію договори економічні і зі спеціальних питань (про науково-технічну, культурну та інші види співпраці). Після закінчення війни держави ухвалюють рішення про їх відновлення або припинення. Багатосторонні договори з початком війни між деякими учасниками цих договорів продовжують у цілому діяти, проте із призупиненням дії у взаємовідносинах воюючих держав до закінчення війни. У взаємовідносинах нейтральних учасників договору і воюючих учасників такі договори зберігають свою силу. Деякі міжнародні договори, укладені на випадок війни, починають застосовуватися з початком бойових дій.

 

Припинення дії договору означає втрату ним його юридичної сили. Це може мати значення як для всіх учасників міжнародного договору, так і для однієї або кількох сторін.
Підставами припинення дії міжнародного договору можуть бути:
- закінчення терміну дії договору;
- виконання умов договору;
- виникнення нової норми імперативного характеру, що припускає скасування застарілих положень;
- денонсації договору однією або кількома сторонами за умови, передбаченої в договорі;
- скасування договору за спільною згодою його учасників;
- новація (перегляд або ревізія умов договору і укладання нового договору);
- анулювання (одностороння відмова від договору внаслідок істотної зміни обставин).
У міжнародно-правовій літературі можна зустріти поділ способів припинення дії міжнародних договорів на вольові (розірвання) й автоматичні.
До вольових способів відносять: скасування, денонсацію, новацію, анулювання.
До автоматичних - закінчення терміну, появу нової імперативної норми, загибель договірного об'єкта, зникнення суб'єктів договору, виникнення війни між державами - сторонами договору, настання скасовуючої умови та ін.

 

58) Сьогодні засоби масової інформації різних держав досить часто використовують термін " міжнародне право". Практично щодня можна почути повідомлення про те, що дії уряду держави А порушують норми міжнародного права, а реакція на них з боку сусідньої держави В була стриманою і такою, що відповідає міжнародному праву.

Все частіше міжнародні міжурядові і неурядові організації та індивіди апелюють до міжнародного права. Що представляє цей так популярний нині феномен?

Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права і створюються шляхом узгодження позицій учасників цих відносин та забезпечуються у разі потреби індивідуальним або колективним примусом.

Міжнародне право є особливою системою права, відмінною від внутрішньодержавної. Специфіка системи міжнародного права пояснюється перш за все особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком створення і функціонування норм.

Об'єктом регулювання норм міжнародного права є суспільні відносини між акторами (дійовими особами)1 міжнародної системи. Причому сама ця система істотно відрізняється від внутрішньодержавної системи за елементами, які її утворюють, характером їх зв'язку, взаємодії й взаємопроникнення, попередження й усунення конфліктних ситуацій.

Так, головними елементами внутрішньодержавної системи права є громадяни, юридичні особи і державні органи. Відносини у внутрішньодержавній системі - це перш за все владні відносини, які здійснюються законодавчими, виконавчими і судовими органами. Основними акторами міжнародної системи виступають суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, і міжурядові організації, над якими немає організації політичної влади. Відносини між ними мають не субординацій-ний, а координаційний характер.

Суб'єктами внутрішньодержавного права є індивіди, юридичні особи і державні органи. При цьому головним актором внутрішньодержавної системи виступає громадянин. Саме громадяни створюють державу та її органи, щоб вони служили їм відповідно до норм внутрішньодержавного права. Суб'єкти міжнародного права - суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, міжурядові організації (ООН, МОП, ІМО та ін.), державоподібні утворення (раніше - Данциг, Західний Берлін, нині - Ватикан). Слід підкреслити, що правозастосовну міжнародну правосуб'єктність мають індивіди і неурядові організації (Грінпіс, Міжнародна амністія, Асоціація міжнародного права та ін.). Головними акторами міжнародної системи є суверенні держави, на підставі волевиявлення яких утворюються вторинні або похідні суб'єкти міжнародного права - міжурядові організації й державоподібні утворення.

Для міжнародної системи характерна відсутність законодавчого органу. Тому порядок створення норм міжнародного права відмінний від процедури створення норм внутрішньодержавного права. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права і втілюються в міжнародних договорах або звичаях.

Особливістю міжнародної системи є також та обставина, що в ній немає судових і виконавчих органів з функціями, ідентичними тим, що є в будь-якій внутрішньодержавній системі. А це означає, що порядок функціонування і застосування норм міжнародного права відрізняється від аналогічного порядку внутрішньодержавного права. У міжнародному праві головними принципами реалізації його норм є добросовісне виконання взятих зобов'язань і факультативна судова юрисдикція.

Всі ці факти свідчать про те, що міжнародне право - це самостійна і специфічна система права. Проте, не зважаючи на специфіку цієї системи регулювання міжнародних відносин, вона є системою правових норм, тобто юридично обов'язкових розпоряджень. Саме це відрізняє цю систему від інших способів регулювання міжнародних відносин, наприклад, від міжнародної моралі й міжнародної ввічливості, з якими міжнародне право взаємодіє. Спостерігається також взаємовплив міжнародного права і зовнішньої політики держави, під якою розуміється загальний курс її діяльності на міжнародній арені. Зовнішня політика повинна здійснюватися у правових рамках, тобто відповідати нормам міжнародного права. У жодному випадку зовнішньополітичні інтереси держави не можуть бути виправданням відступу від вимог міжнародного права. У свою чергу зовнішня політика і дипломатія як найважливіший спосіб її здійснення покликані сприяти прискоренню створення міжнародно-правових норм, необхідних для регулювання певних відносин, з метою забезпечення їх стабільності й поступального розвитку.

Слід також підкреслити, що міжнародне право - це не просто сукупність юридичних норм, а система права, що складається з тісно взаємопов'язаних елементів (галузей, інститутів і норм), об'єднаних навколо системотвірного елемента - основних принципів міжнародного права.

Необхідно звернути увагу на те, що міжнародне публічне право, або просто міжнародне право (обидва поняття ідентичні й широко використовуються в юридичній літературі), відрізняється від міжнародного приватного права, яке є комплексним правовим утворенням, що складається з норм внутрішньодержавного права, що регулюють цивільно-правові, трудові й сімейні відносини з іноземним компонентом. Міжнародне приватне право охоплює такі предмети, які одночасно підлягають юрисдикції двох або більше держав. З огляду на те, що внутрішні закони різних держав, які належать до цих предметів, часто суперечать один одному, виробилася сукупність принципів, що мають на меті запобігти або обмежити такі конфлікти (колізії). Міжнародне право і міжнародне приватне право взаємодіють один з одним, але по суті це різні правові явища.

Міжнародне публічне право виступає одним з регуляторів міжнародних відносин. Для більш повного розуміння його суті, природи, значення, ролі та можливостей у регулюванні міжнародних відносин важливого значення набуває характеристика міжнародного права як правової системи і, зокрема, його відмінностей, переваг та певних недоліків порівняно з національним (внутрішньодержавним) правом.

Зазвичай більшість науковців стверджують, що міжнародне публічне право - це система права, хоча і з певними притаманними їй особливостями1. Таким чином, наголошують на тому, що, незважаючи на значні особливості, міжнародне публічне право зберігає всі ознаки, характерні для правової системи. Цю обставину важливо зауважити, тому що деякі дослідники, акцентуючи увагу на таких особливостях, перебільшуючи їхнє значення, стверджують, що цей регулятор міждержавних відносин не володіє рисами, які б характеризували міжнародне право саме як систему права. На їхню думку, ці особливості настільки значні, що дозволяють говорити про міжнародне право швидше як про систему політичних, а не юридичних норм.

При порівнянні міжнародного публічного права з внутрішньодержавним до особливостей міжнародного права, як правило, відносять:






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.