Припинення, зупинення та визнання міжнародних договорів недійсними

Припинення міжнародного договору, тобто втрата ним чинності або вихід із нього учасника здійснюються у відповідності з умовами самого договору, а за згодою інших сторін – у будь-який прийнятний час та спосіб.

Виділяються такі підстави припинення дії міжнародних договорів:

1. Закінчення строку на який договір був укладений, якщо сторони не домовилися про продовження строку його дії (пролонгація договору). Про продовження строку дії міжнародного договору сторони можуть домовитися як під час укладення міжнародного договору, так і після набрання ним чинності.

2. Повне виконання зобов’язань, передбачених договором.

3. Скасування міжнародного договору за спільною згодою усіх його учасників.

4. Заміна договору новою угодою, що регулює ті ж відносини між тими ж суб’єктами.

5. Вихід з договору:

а) денонсація договору – тобто відмова держави чи міжнародної організації від договору з попереднім (а іноді і наступним) попередженням інших учасників договору, якщо можливість такої відмови передбачена міжнародним договором. Як правило, у міжнародних договорах визначаються такі елементи процедури денонсації: строк, коли держава вправі заявити про денонсацію, строк після оголошення заяви про денонсацію, по закінченню якого договір припиняє чинність для цієї сторони, умови денонсації, форма та зміст повідомлення про денонсацію і т.д. інколи право держав на денонсацію міжнародних договорів обмежується. Зокрема, Женевські конвенції про захист прав війни 1949 р. не можуть бути денонсовані під час війни.

б) анулювання договору – це відмова держави чи міжнародної організації від міжнародного договору за наявності достатніх підстав, передбачених міжнародним правом. До таких підстав відносяться істотне порушення умов договору іншими учасниками, неможливість його виконання (втрата об’єкту договору), а також докорінна зміна обставин. За наявності таких обставин може бути анульований будь-який міжнародний договір, не залежно від того, чи передбачена у ньому можливість анулювання чи ні.

Зупинення міжнародного договору – це тимчасове припинення дії договору у відповідності з його умовами або за згодою сторін. Зупинення дії міжнародного договору не призводить до розриву відносин між його сторонами і не може перешкоджати іншим учасникам договору користуватися належними їм правами. Під час зупинення дії міжнародного договору сторони зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до неможливості відновлення дії договору.

Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. Такі підстави поділяються на підстави абсолютної недійсності договору та підстави відносної недійсності договору.

За наявності абсолютних підстав укладений договір є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:

· згода держави на обов’язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;

· договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла – до, під час, чи після укладання договору.

Наявність відносних підстав безпосередньо не впливає на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підствами визнання договору недійсним є:

· порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;

· укладення договору під впливом помилки;

· укладення договору внаслідок обману;

· укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.

Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов’язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам jus cogens.

Юридичні наслідки для учасників міжнародного договору наступають тільки після набрання ним чинності. Саме з цього моменту його учасники повинні керуватися принципом pacta sunt servanda (договори мають виконуватися).

Згідно з положеннями Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., порядок і дата набрання чинності договором визначаються в його тексті або узгоджуються договірними сторонами під час переговорів (ст. 24). Зазвичай міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту здачі певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію. Іноді в договорі визначена процедура набрання ним чинності через певний строк після здачі на зберігання депозитарію необхідної кількості ратифікаційних грамот. Таким чином, наприклад, набула чинності в листопаді 1994 р. Конвенція ООН з морського права 1982 p., а саме через 12 місяців після здачі депозитарію 60-ї ратифікаційної грамоти.

Набрання міжнародним договором чинності має велике значення у визначенні строку його дії. У міжнародній практиці відомі договори, що укладаються на певний строк (частіше за все це торговельно-економічні угоди), на невизначений строк, без констатації строку дії та із вказівкою на безстроковий характер договору. Як правило, положення про строк дії міжнародного договору або його безстроковий характер містяться в заключних статтях.

Строк дії міжнародного договору до його закінчення може бути продовжений або відповідно до його положень, або за згодою його учасників, що іменується в міжнародному праві пролонгацією. З певних причин припинений міжнародний договір може бути відновлений зацікавленими державами. Ця процедура називається відновленням, абореновацією, міжнародного договору.

Не слід плутати строк виконання і строк дії договору. Так, Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 р. є безстроковим, а строк виконання зобов’язань сторін з ліквідації вказаного класу озброєнь — не більше трьох років з моменту набрання чинності договором.

Крім часового аспекту, міжнародні договори також мають просторову (територіальну) сферу дії. Зазвичай дія міжнародних договорів поширюється на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасниць, якщо інше не передбачене в самому договорі. Дія деяких багатосторонніх договорів поширюється на міжнародні території спільного користування, наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. і Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. Різні частини Конвенції ООН з морського права 1982 р. поширюються на різні територіальні сфери — від внутрішніх морських вод держав до повітряних просторів над відкритим морем. Статут ООН має практично необмежену територіальну сферу дії.

За загальним правилом, дія міжнародних договорів не поширюється на треті держави, що не беруть участь у ньому — pacta tertiis пес nocent пес prosunt (договори не шкодять і не сприяють третім особам). Проте в деяких договорах держави-учасниці передбачають можливість мати права й обов’язки за цим договором для третіх сторін. У такому разі договірні права й обов’язки поширюватимуться на треті сторони тільки за наявності їх безумовно висловленої згоди у письмовій формі (ст. 35 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Деякі міжнародні договори (наприклад, Константинопольська конвенція про забезпечення вільного користування Суець- ким каналом 1888 р.) надають певні права третім державам. Такі держави, що користуються наданим їм правом, повинні виконувати умови користування цим правом, тобто мати також певні обов’язки.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладений відповідно до норм міжнародного права і в ньому втілено дійсну угоду суб’єктів міжнародного права, яка не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

Поняття “дія міжнародного договору” і “дійсність міжнародного договору” співзвучні, але, по суті, різні. Дія договору в основному характеризується часовим чинником, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб’єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні угоди.

Недійсність міжнародного договору залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору має об’єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб’єктів, що його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій підставі секретні протоколи до Пакту Молотова — Ріббентропа 1939 p., у яких ішлося про поділ сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З’їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення.

Відносна недійсність міжнародного договору означає його за- перечуваність однією зі сторін. Частіше відносна недійсність договору зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Право на заперечування з’являється у держави в тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, які регулюють процедуру укладення міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо договір укладений міжнародною організацією з порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їх статутних документах.

Дія договорів, їх застосування і тлумачення;

Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: " Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає " точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. " Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

Застосування міжнародних договорів включає в себе такі поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних договорів, деякі інші питання.

Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили — " не обов'язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності". Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті " дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.

Якщо з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два чи більше), то для визначення договору, котрим слід керуватися, виходять з таких положень:

а) якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або наступним договорам;

б) якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору

Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування. Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори, які стосуються території, що не є державною територією учасників. Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.

За часом дії розрізняють договори термінові, невизначено термінові, безтермінові й особливі.

Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

Безтерміновими називаються договори, в яких або не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань за ним, який може продовжуватися до виконання зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).

Застосування міжнародного договору нерідко вимагає його тлумачення. Тлумаченню можуть підлягати окремі фрази, найменування, терміни, а нерідко й весь договір. Конвенція вимагає сумлінного тлумачення, з урахуванням об'єкта і мети договору, з урахуванням усього договору в цілому, його преамбули і додатків, різних документів щодо договору або його укладання. Зокрема, важливе значення мають документи підготовчої роботи над проектом. Більшість авторів керуються, безумовно, правильним засновком, що міжнародний договір насамперед юридична норма, тому він підлягає звичайним для юридичної норми способам тлумачення.

Розрізняють внутрішньодержавне тлумачення, автентичне тлумачення, яке передує договору, його учасниками, міжнародне тлумачення, тобто тлумачення міжнародними органами, у тому числі органами міжнародного правосуддя, логічне, історичне, граматичне, систематичне, звичаєве (узуальне), тобто тлумачення, засноване на дослідженні звичаєвої поведінки держав у даних умовах, неофіційне і деякі інші.