Додаток до теми 10

Сучасна українська література багата іменами, жанрами і формами. Однак митців, чия творчість пройнята сильним громадянським пафосом, сьогодні залишилося небагато. Одним з найбільш сучасних поетів і громадських діячів, у якого “поняття музи і громадськості нерозривні” є, на наш погляд, Борис Ілліч Олійник.

Справедливо, на наш погляд, Михайло Шевченко, соратник поета по перу, зазначав: “Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен: Ліна Костенко і Борис Олійник.

Борис Олійник – це письменник, який прийшов в літературу з величезним життєвим досвідом, неординарний насамперед своєю несхожістю на інших, власним, оригінальним баченням народної душі, вмінням у буденних життєвих епізодах відчути велику людську драму з її радощами і горем, великодушністю і щирістю, вірністю і зрадою, чесністю і лицемірством. Творчість Бориса Олійника – «це майстерність, якої не видно», це справді загадка незвичайного таланту глибоко національного за своєю суттю художника, твори котрого можна із певною відповідальністю назвати епопеєю народного життя часів і втішних, і гірких.

У 2004 році в Києві вийшла друком нова книга Бориса Ілліча Олійника. Це - “Пісня про матір”, яку складають справжні ліричні шедеври – вірші про матір, що вже стали класикою. Крім того, до збірки увійшли соціально-філософські роздуми про долю рідного народу, спадкоємність поколінь, історію і майбутнє України. Завершує книгу витончена, шляхетно-возвишена, поліфонічна інтимна лірика.

Посилення інтересу широких літературознавчих кіл до лірики Олійника, що спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і знаменних явищ сьогоденного літературного життя.

Сьогодні, немає сумніву, в Україні щодо духовності склалася вкрай несприятлива ситуація: знищується українська книжка, телебачення вперто пропонує культ насильства, сурогатної культури, примітивного розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою стоїть надзавдання – розробити нові засоби виховання молоді на основі високих загальнолюдських цінностей: на ідеалах добра, любові, милосердя, справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження і збагачення духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина українських письменників, особливо Бориса Олійника, має великий потенціал для реалізації поставленої мети.

Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномена людини, і цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність», «людина та її честь» об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів. Лірика Б. Олійника випромінює енергетику людиноцентризму й людиноутвердження, пройнята пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

Б. І. Олійник - один з багатьох письменників, які художньо досліджують психологію особистості, розкриття духовних та моральних цінностей. Він займається проблемою виховання духовно зрілої особистості, яка є центральною для педагогічної науки та соціальної практики.

Поет постійно замислювався і замислюється над важливістю моральних факторів, без яких навіть найвищий матеріальний добробут не дасть відчуття повноцінності життя. Олійникова любов до людей і до рідної землі відлунює в думці про те, що батькам на старості тяжко дивитися на те, що їх діти виросли егоїстами, духовно бідними людьми, яких задовольняють лише власне щастя і весь сенс життя у них зводиться до накопичення багатств.

У своїх творах Б.Олійник обстоює право кожного на природній розвій, виступає проти руйнації духовного світу людини, бореться за чистоту й незайманість свого персонажа, вирваного новим ладом із родючих ґрунтів материзни й кинутого сваволі, мов перекотиполе, в хаос незахищеності й чужинства. Герої ж намагаються бути самими собою: дітьми природи, людьми щирими й добрими

З упевненістю можна сказати, що Б.Олійника найбільше хвилює проблема морального здоров’я суспільства, духовних основ життя народу, збереження його самоідентичності, історичної пам’яті й совісті як виду історичної енергії багатьох поколінь. Естетична цінність його творів невіддільна від етичної сутності таких вічних категорій духовності, як чуйність, доброта, ввічливість, громадянська гідність, милосердя. Один із найсвітліших художників, він утверджує кожну окрему людину як найвищу цінність буття. Кожен рядок Бориса Олійника пройнятий нестерпним болем за понівечені людські долі і невільні душі. Вся його творчість – то відчайдушний крик, це біль його душі, котра не сприймає жорстокості, фарисейства, бездуховності, аморальності своєї доби… Отже, з впевненістю можемо стверджувати, що поезія Бориса Олійника має великий виховний потенціал.

…………………………………………………….

Якщо митець й академік стає культовою постаттю, це свідчить про непересічний рівень суспільства і сформовані соціумні цінності. Якщо академік і митець тривалий час виступає у культовій іпостасі, це є свідченням неабиякої ваги й талановитості цієї особистості. Якщо ім’я митця-академіка у широкій соціумній та національній свідомості пов’язується з ореолом культовості, то це переконує у надзвичайному майбутті таких соціуму і нації. Усі щойно виділені якості супроводжують творчу діяльність Бориса Олійника – поета, академіка, критика, журналіста, публіциста, есеїста, громадського діяча, політолога й політика, який увійшов у духовний простір України на рубежі 50-60-х років ХХ століття й уже досить давно, з помежів’я 70-80-х років, для багатьох представників інтелектуально-творчої еліти є знаковою постаттю.

Борис Ілліч Олійник, мистецька й політична діяльність якого, безперечно, має міжнародне звучання, став одним із духовних лідерів України другої половини ХХ століття, втіливши у собі - своїй свідомості, літературній творчості, публіцистиці - драматизм її морально-філософських і культурно-політичних змін.

Борис Олійник належить до поетів, яким пощастило за життя, яких видавали активно, охоче й часто щороку. Після дебютної збірки поезій невдовзі з’явилася наступна - «Двадцятий вал» (1964), а далі розгорнувся справжній «поетичний серіал» (якщо мислити й оцінювати написане поетом крізь призму нинішніх реалій), у якому виділяються книжки «Вибір» (1965), «Поезії» (1966), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «На лінії тиші» (1972), «Рух» (1973), «Ми знаєм, для чого жить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» та «Доля» (обидві - 1981), «Поеми» (1983), «Міра» (1984). 1985 року вийшли друком «Вибрані твори» (у 2-х томах), на межі гострополемічних 80—90-х років побачила світ не менш полемічна збірка віршів і поем «Поворотний круг» (1989), а на початку ХХІ століття - збірка «Стою на землі» (2003).

Як аналітик літературного процесу Борис Олійник видав книжку «Планета поезія» (1983), що складалася з його літературно-критичних статей різних періодів. Ставши у 70-ті роки офіційно визнаним поетом, митець був відзначений Державною премією СРСР та Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Його твори перекладалися різними мовами і виходили книжками «Стою на земле» (1973), «Стихи» (1977), «Золотые ворота» (1982), «В зеркале слова» (1984), «Заклинання вогню» (словацькою, 1982) тощо.

Актуальність.Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномена людини, і цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність», «людина та її честь» об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів. Лірика Б. Олійника випромінює енергетику людиноцентризму й людиноутвердження, пройнята пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

У поезії Бориса Олійника рельєфно виявляються засади української класичної художньої традиції, що засвідчують себе у наснаженій трибунності й щемкій ліричності, аналітичному пророцтві і бунтівній прогностичності мислення. Проте звертався поет і до модернізації поетичного стилю. Як підкреслюється у другій книзі «Історії української літератури ХХ століття», введення «у художній текст прозаїзмів, влучних висловів з народного побутового мовлення, прямої та діалогічної мови, зміна канонічної метрики за допомогою пауз, недомовленості» надавали його поезії «довірливих природних інтонацій», достеменної безпосередності й виразності звучання. Поетичні твори Бориса Олійника також органічно настояні на фольклорних і притчових композиційно-стильових прийомах. Серед жанрів, що їх митець розробляв й активно практикував, виділяються притчі, пісні, балади, вальси, оди, послання, присвяти, ліричні цикли, поеми.

……………………………………………………………………………..

Справедливо, на наш погляд, Михайло Шевченко, соратник поета по перу, зазначав: “Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен: Ліна Костенко і Борис Олійник”.

Творчий доробок Б.Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності. Борис Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини.

Борис Олійник належить до покоління поетів, яких називають шістдесятниками. Справді, на початку 60-х років ХХ століття за Дмитром Павличком та Ліною Костенко почувся і його голос у злагодженому хорі Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, інших молодих та завзятих, які стали сівачами на ниві красного письменства.

“Тим-то попри певні суб’єктивні мотиви, що реалізувалися часом і не без формальних захоплень, основною темою в творчості молодих поетів була все-таки велич людини доброї волі, її розуму, почуттів і високих устремлінь. І водночас молоду поезію пронизували відчуття тривоги, яку таїв у собі атомний вік. То було планетарне, більше того – космічне возвеличення людини і таке ж планетарне, космічне відчуття тривоги, поєднане з утвердженням готовності молодого покоління самовіддано стати на захист людини і людства”. Саме в цьому сенс багатьох творів поетів ”шістдесятників”, зокрема поезій Б.Олійника.

Борисові Олійникові, як на думку Олеся Гончара, органічно чужа будь-яка поза, манірність. “Крикливе “якання”, самозамилування – не для цього поета. У ставленні до своєї особи він не буває надміру самовпевненим, натужно величальним, скоріше в цих випадках, він вдається до самоіронії, і це викликає незмінну симпатію читача”.

Посилення інтересу широких літературознавчих кіл до лірики Олійника, що спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і знаменних явищ сьогоденного літературного життя.

Додаток до теми СВ №11

Віктор НЕБОРАК — поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературознавець.

Народився 9 травня 1961 р. У смт. Івано-Франкове Львівської області. З 1963 р. — мешканець Львова. Закінчив українську філологію Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер — Львівський національний університет ім. І. Франка) (1983) та аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (1989). Учителював на Ворошиловградщині (тепер — Луганщина) (1983—1984) та Львові (1984—1985) у системі профтехосвіти. Займався продюсеруванням поезо-симфо-рок дійств, був концептуалістом кількох фестивалів («Вивих», Львів, 1992; «Альтернатива», Львів, 1994), продюсером і ведучим театралізованих акцій «Реберітація» Львів, 1992—1994, понад 20 дійств), читав лекційні курси з різних періодів української літератури у рідному університеті (1993—2000). 1985 p. Разом з Юрієм Андруховичем та Олександром Ірванцем заснував відому в Україні поетичну групу «Бу-Ба-Бу» і є Прокуратором «Бу-Ба-Бу» — «носієм верховної виконавчої влади». З 1991 р. працює у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Лауреат премій фонду Щербань-Лапіки (1996) та ім. Павла Тичини (2002). Член Національної спіли письменників України та Асоціації українських письменників. Живе у Львові.

Віктор Неборак — автор поетичних книг: «Бурштиновий час» (Львів: Каменяр, 1987), «Літаюча голова» (К.: Молодь, 1990), «Alter ego»(К.: Укр. Письменник, 1993), «Розмова зі слугою» (Івано-Франківськ, 1993), «Епос про тридцять п’яту хату» (Львів: Аз-Арт, 1999), тому давніших і нових поезій «Літостротон: Книга зібраного» Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка, 2001), двомовного видання (українською й англійською мовами) «»Літаюча голова» та інші вірші» (Львів: Срібне слово, 2005; переклад М. Найдана), «Повторення історій» (К.: Факт, 2005), роману «Базилевс: Нововіднайдені розділи Львівської Книги Пере­чень, переписаної 2005 року» (Львів: Срібне слово, 2006), книг: «Повернення в Леополіс» ([Львів: Класика, 1998]), хронопису кінця тисячоліття «Введення у Бу-Ба-Бу» (Львів: Класика, И; 2-ге вид., доп. Та переробл.: Львів: ЛА «Піраміда», 2003),

«А. Г. та інші речі» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007), моногра­фії «Перечитана «Енеїда»: Спроба прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія» (Львів: ЛВІЛШ-«Астрон», 2001), один з авторів книги «Бу-Ба-Бу. Т.в.о. /…/ ри» (Львів: Каменяр, 1995) та журнального проекту «Крайслер Імперіал» (Четвер. — 1995. — 4.6), упорядник альма­наху львівських літераторів «Королівський ліс» (Львів: Класика, 2000) та прозового спецвипуску «Стара-нова галицька проза» в журналі «Дзвін» (2002. — 4.4).

Віктор є також автором експериментального музично-поетич­ного проекту «Nebo-госк»: «Страхітливі уродини», який вийшов на CD: Неборок (Атлантік, 2003; Серія: «Українська колекція: Рок України»).

Його перша збірка — «Бурштиновий час» — вийшла разом з поезією Олександра Ірванця та Сергія Рачинця.

Віктор Неборак відомий передовсім як поет, член літератур­ного угруповання «Бу-Ба-Бу», з яким часто виступав в Україні та Європі, та як колоритна постать культурно-мистецього життя Льво­ва. Впродовж п’яти років (з січня 1995 р. до грудня 1999 р.) органі­зував і вів у Львівському музеї етнографії та художнього промис­лу популярний цикл літературних вечорів «Третє тисячоліття» (58 авторських вечорів сучасних українських письменників, у тому числі і з діаспори, на основі яких були створені літературні про­грами для Львівського телебачення).

Роман «Базилевс» спочатку друкувався уривками під різними назвами: «Пан Базьо та решта», «У пошуках Базилевса». Уперше Віктор оприлюднив увертюру до роману у «Перевалі» (1993. — 4.1), а згодом низку розділів — у «Сучасності» (1994. — 4.5: «(Пляш-космоктач) — (Вода)»; 1995. — 4.9: «(Балаканина) — (Потоки)») та книзі «Бу-Ба-Бу. Т.в.о. /.../ ри» (1995: Трохи «Балаканини»). Продовженням роману є і «Монолог на вулиці Марка», який пись­менник опублікував під псевдонімом Анонім в альманасі «Коро­лагосні ліс» (2000). Вікторова проза вміщена також у «Дзвоні» (2002. — 4.4).

Поезія В. Неборака опублікована у багатьох виданнях, зокре­л «Вісімдесятники: Антологія нової української поезії» (Едмон­тон, 1990), «Десять українських прозаїків. Десять українських пое­тів» (К.: Роккард, 1995), «Сучасна українська література кінця XX — поч. XXI ст.» (К.: Школа, 2006; упорядник І. Андрусяк) та ін.

Дедалі більше зацікавлення викликає й публіцистика Віктора. Так, в останніх двох книгах «Повернення в Леополіс» (1998) та «Введення у Бу-Ба-Бу» (2001, 2003) він оригінально відтворив життя львівської богеми та нової літературної генерації в Україні наприкінці другого тисячоліття. Резонанс викликала його полемічна стаття «Послання до О. 3. Вкупі зі зверненням до Вельмишановно­го Читача» (Із приводу публікації Оксани Забужко «Психологічна Америка» й азіатський ренесанс, або Знову про Карфаген» // Сучас­ність. — 1994. — 4.9), опублікована у «Сучасності» (1995. — 4.2).

Обдарування Віктора яскраво проявилося і в літературознав­чих інтерпретаціях окремих віршів та новел українських письменни­ків, зокрема Богдана-Ігоря Антонина «Мертві авта» (Потяг 76. — 2002. — 4.1), Павла Тичини «Не Зевс, не Пан...» та Василя Стефаника «Побожна», «З міста ідучи» і «Злодій» (Записки Перекладаць­кої Майстерні 2000—2001. — Львів, 2001. — Т.1).

Як літературознавець Віктор Неборак цікавиться широким спектром нової української літератури. Це помітно і в монографії «Перечитана «Енеїда», яке на сьогодні є не лише новим поглядом на Котляревського і його знамениту поему, що перевертає усталені її трактування, а й новим виміром самого Віктора як творчої особис­тості — оригінального і вдумливого науковця-інтерпретатора.

Серед інших літературознавчих праць письменника виділити слід статті: «Світ, народжений від пострілів (Про поезію Євгена Плужника)» (Дзвін. — 1990. — 4.7), «Смерть і вічність у поезії Воло­димира Свідзінського (Натурфілософський аспект)» (Світо-вид. — 1992. — 4.2), «Наукове і ненаукове пізнання світу: літературознав­ство і поезія (Павло Тичина «Не Зевс, не Пан...»)» (Записки Пере­кладацької Майстерні. — Львів, 2001. — С.83—93).

Зрозуміло, що увагу читачів і перекладачів у першу чергу при­ваблювала поезія Віктора Неборака. Тож не дивно, що його вірші перекладені багатьма мовами і вміщені у різних часописах та ан­тологіях, зокрема: «Una iconografia del alma: Poesia Ucraniana del Siglo XX» (Ediciones UNESCO Torremolinos, Malaga, 1993), «From Three Worlds: New Writing from Ukraine» (Boston, Massachusetts, 1996), «Leading Contemporary Poets: An International Antology» (Western Michigan University, 1997), антології української поезії XX століття в англомовних перекладах «Сто років юності = A Hundred Years of Youth» (Львів: Літопис, 2000), «Reich mir die Steinerne Laute. Ukrainische Lyrik des 20 Jahrhunderts» (Reichelsheim, 1996), L’krajinska lirika» (Matica Hrvatska, Zagreb, 1998), «Wiersze zawsze > 4 wolne. Poezja ukrainska w przektadach Bohdana Zadury» (Wroclaw: Biuro Literasckie, 2004) та ін. І його проза та публіцистика вже зацікавила за­рубіжних тлумачів. Так, польською мовою перекладено розділ з роману «(Пляшкосмоктач) — (Вода)» та декілька есеїв «Wprowadzenie do Bu-Ba-Bu» і надруковано відповідно в журналах «Literatura na swiecie» (1995. — Nr. 10) та «Czas kultury» (Poznan. — 1994. — Nr.5—6; 1995. — Nr.l, 2) та ін.

…………………………………………………………………………………………

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Аналіз творчості

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

…………………………………………………………………………………………

Творчість Віктора Неборака тісно пов'язана з постмодернізмом, що в кінці XX ст. спричинив об'єднання митців у різні творчі спілки. Так, у 1985 році Неборак став співзасновником літугруповання «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), тривалий час був продюсером поезо-симфо-рок постановок, створив концепцію кількох фестивалів («Вивих», «Альтернатива»), також був одночасно і продюсером, і ведучим театралізованих акцій «Реберітація».

Поезія В. Неборака — цё по-справжньому нове альтернативне слово в сучасній українській літературі, його твори — не для легкого читання, а для непересічного читача, який цікавиться поезією. У його невеликих творах спостерігаємо глибинне розуміння ідей та проблем. Ліричний герой — переважно невтомний мандрівник у просторі й часі. Однак особливу увагу вдумливий читач звертає на лінгвістичний аспект творчості Віктора Неборака: мова поета вражає насамперед тим, що в нього українські слова творяться і співіснують у незвичайних комбінаціях і поєднаннях, а відсутність розділових знаків дозволяє словам по-різному поєднуватися між собою й цим самим справляти глибоке враження. Таким чином, читач на власний розсуд компонує словосполучення і стає ніби співавтором твору. Митець вважає, що в історичному контексті одне літературне століття відрізняється від іншого насамперед мовою. Тож перед кожним літературним поколінням, точніше перед кожним художником слова, стоїть найперше завдання — мовне. Загалом же у кожному творі поет визначає якусь конкретну мету, проте загальна тенденція для всіх його творів —це пародіювати, ніби бавлячись словом. Цим зумовлені новизна та авангардність, величезна кількість лінгвістичних та поетичних експериментів (автор — послідовний постмодерніст).

До таких експериментів належить, зокрема, низка поезій, об'єднаних за способом вираження, — «Віршоване шоу» із збірки «Літаюча голова» (1990). Калейдоскопом постають образи, змінюючись, трансформуючись, перебираючись із одного місця на інше і тим самим викликаючи асоціації, почуття та роздуми. «Фантазія метро» — справді фантазія, оскільки перед нами постає фантасмагоричний малюнок з «літаючою головою», що її тобі «підпилює двійник» з тьмяної і ряхтливої шибки вагону підземки. У вірші «НЛО» — теж політ, і неважливо як — з головою чи без неї — на фантастичному десантному човні «К-АТАС-ТРОФА» з безліччю дір то в глибинах океану, то в безмежному космічному просторі. У третій поезії — ще одній «фантазії метро» — автор у своєрідній манері описав усю історію не тільки людства, але й планети Земля в підземеллі метро, там, де «все вужчий тунельний протяг». Поетичні рядки «Фантазії на тему ранкового автобуса» не рясніють різними привидами і духами, як у попередньому творі, але поїздка в цьому громадському транспорті постає в апокаліптичному вигляді: «Тіла автобус чавить, як цитрини. А душ екстракт замінює бензин». Наступні вірші «Фантазія метро. Відображення» та «Метро. Версії», за задумом автора поступово переносять його дух із горизонтальної площини у вертикальну. Детальніше цей процес відображений у наступних віршах збірки: «Вертикальне скло тяжке і гостре» та «Вертикаль». Вірші ж восьмий («Літаюча голова. Виробничий автопортрет») і десятий («Вона піднімається як голова...») остаточно створюють фантасмагоричну атмосферу «поетичного шоу». Автор досить вільно поводиться і з правилами словотвору, ніби жонглюючи словами, і з традиціями віршування. Цей яскравий взірець модерної літератури приваблює читачів своєю йовизною й незвичністю.

«Сад» — це поезія з першої збірки автора «Бурштиновий час» (1987). Зауважимо, що бурштин називають каменем, у якому застиг час. Можливо, авторові теж хочеться спинити час, аби застигли побачені моменти життя (сад) і відчуття краси, яка полонить його серце. У вірші «Сад» панує зелень, навіть час для ліричного героя має зелений колір: «Восьма забарвлена в зелений колір». Слово «сад» викликає асоціацію із зеленим кольором, і все довкола стає зеленим. Герой не може цього пояснити, він просто «так відчуває». Зелень поступово заповнює все довкола, навіть у кімнаті: «Яскравішає зелене на килимі, на кріслі, на томах Франка, в передпокої стає помітним зелене пальто». Цьому сприяє навіть прихід батька, бо він впускає «в хату зелений вечір». Зелений колір — колір буяння рослинності, символ життя на землі. Навіть чорно-білий сад зі старого фото раптом оживає зеленим кольором і струшує на долоні ліричному героєві «смарагдові каплі». У цій обмеженій простором реальності панує зелений — це колір життя і розвитку, від якого на душі «затишно і бентежно». Ми не зустрічаємо в цьому вірші нарочитого гротескного чи пародійного звучання, навпаки — твір сповнений тонкого ліризму і спокою.

У своїй поетичній творчості Віктор Неборак — послідовний майстер постмодернізму, його поезії хвилюють, викликають контрастні почуття, тим самим створюють передумови для вдосконалення людської особистості.

Твори

Бурштиновий час: Поезії. — Львів: Каменяр, 1987.

Літаюча голова: Вірші. — К.: Молодь, 1990.

Alter Еgo: Поезії 1980 — 1990 років. — К.: Український письменник, 1993.

Розмова зі слугою. — Івано-Франківськ, 1994.

Доповнена біографія // БУ-БА-БУ. Т.в.о. /…/ри. — Львів: Каменяр, 1995.

Повернення в Леополіс. — Львів: Класика, 1998.

Епос про тридцять п'яту хату. — Львів: Аз-Арт, 1999.

ЛІТОСТРОТОН (книга зібраного). — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2001. — 504 с.

Введення у Бу-Ба-Бу (Есеїстика, хронопис кінця тисячоліття). — Львів: Класика, 2001. — 256 с.

Перечитана «Енеїда» (спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія). — Львів: ЛВІЛШ — Астрон, 2001. — 282 с.

«Літаюча голова» та інші вірші:: The Flying Head And Other Poems by Viktor Neborak. — Львів: Срібне слово, 2005. — 304 с.

Повторення історій. — К.: Факт, 2005.

Базилевс. Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року. — Львів: Срібне слово, 2006. — 192 с.

А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 300 с.

Вірші з вулиці Виговського. — Львів: Срібне слово, 2009. — 116 с.

Повільне читання. — ЛВІЛШ, 2010.

Літаюча голова

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГО ЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛО Ю АЯ

АО А О

Вірш «Сад»

Восьма

забарвлена в зелений колiр

це час коли приходить з роботи батько

впускаючи в хату зелений вечiр

вiн мало говорить

вiн втомлений сiрою втомою

рано лягає спати

я бачу крiзь стiни опускає гiлки

його травневий сад

з давньоï чорно-бiлоï фотографiï

на моï долонi падають смарагдовi краплi

...затишно

i бентежно

«Сад» — це поезія з першої збірки автора «Бурштиновий час» (1987). Зауважимо, що бурштин називають каменем, у якому застиг час. Можливо, авторові теж хочеться спинити час, аби застигли побачені моменти життя (сад) і відчуття краси, яка полонить його серце. У вірші «Сад» панує зелень, навіть час для ліричного героя має зелений колір: «Восьма забарвлена в зелений колір». Слово «сад» викликає асоціацію із зеленим кольором, і все довкола стає зеленим. Герой не може цього пояснити, він просто «так відчуває». Зелень поступово заповнює все довкола, навіть у кімнаті: «Яскравішає зелене на килимі, на кріслі, на томах Франка, в передпокої стає помітним зелене пальто». Цьому сприяє навіть прихід батька, бо він впускає «в хату зелений вечір». Зелений колір — колір буяння рослинності, символ життя на землі. Навіть чорно-білий сад зі старого фото раптом оживає зеленим кольором і струшує на долоні ліричному героєві «смарагдові каплі». У цій обмеженій простором реальності панує зелений — це колір життя і розвитку, від якого на душі «затишно і бентежно». Ми не зустрічаємо в цьому вірші нарочитого гротескного чи пародійного звучання, навпаки — твір сповнений тонкого ліризму і спокою.

Вірш «Гра»

Давайте зберемося всі

друзі

влаштуємо собі забаву не від світу цього —

будемо шукати минуле щастя по крихтах

вицвіла джинсова матерія

протерта тканина часу

розстелена на галявині

внесе дух творчості

ми зіграємо всі найприємніші хвилини

люди в теперішньому дивіться, дивіться диваки дивіться скоморохи ми збираємо дзеркало! розбите на друзки відображення.

ми складаємо давні розсипані актори пам’яті гляньте

У своїй поетичній творчості Віктор Неборак — послідовний майстер постмодернізму, його поезії хвилюють, викликають контрастні почуття, тим самим створюють передумови для вдосконалення людської особистості.

Генезис літаючої голови

(віршоване шоу)

І. Фантазія метро

Фарба це ще не простір ти спробуй все ж прорубати цю чорну шия твоя кровоточить а голова у шибі стартує а голова крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід летить урочисто хвилина до карнавального вибуху губи її тяжко рухаються: я-лі-та-ю-ча-го-ло-ва

ІІ.НЛО

Ми нарекли десантний човен «К-АТАС-ТРОФА» 4 вся гума в латках, ми щомиті йдем на дно. Та є легені. Нас тримає кров здорова, і робить невагомими лайно.

Ми відпливли колись давно у розпал літа. І з того часу наплювати нам на час. В усі епохи і часи шляхи відкрито. Червоним в назві світиться «АТАС»!

вимір нас поглинув просто з хвиль. Хай з дір залатаних повітря грізно свище — це наш двигун — літаюча таріль!

Сенсація! Тарілка! Катастрофа!...Це ще питання, хто за ким спостерігав.

ІІІ. Фантазія метро

Це тіло це вбивство це привид це вішалка

цей блазень бере черепи

ціцерон'дерталець шекспір адольф чаплін

Йосип сковорода

людиноворон христос 'динозвір комаха

свиня ікласта ніч

все вужчий тунельний протяг

чорний попіл облич

тяжко голосять тіні

пронизлива мить

потвори покручі привиди виють тобою зграєю і тіло твоє примірюють як чобіт старий рипиш

IV.Фантазія на тему ранкового автобуса

Твій час і простір — цей автобус № 20. Він шлях винюхує і виє, наче пес. Ти в ньому мало не сконав сьогодні вранці, коли юрба натисла на твій прес. Куди ці люди? — По білети. — Де їх душі? —

О передайте — моє серце — п'ять копійок. Водій чатує в темній перспективі, де автоматичних пальців рух веде тоді, як твоя монета закривавлена гряде.

Тіла автобус чавить, як цитрини. А душ екстракт замінює бензин. А в чорних шибах сунуть лімузини — в них манекени, схоплені з перин.

Ось ваша здача, геній-арифметик. Збагнеш, коли зійдеш на лютий брук: не в тому сенс, що вирвав ти білетик, а в доторках липких і теплих рук!

[...]

XIII. Літаюча голова. Виробничий автопортрет

А голову літаючу монтують за подобою моєю

в шахті, бригада упирів в комбінезонах тарабанить

триметровий ніс.

У ніздрях — фейерверки, і дроти, і серпантин,

два гучномовці зяють вниз.

Мій ніс — масивний, хлопський, ніс

монументальний — де там різній шляхті! каркас триповерховий сектор управління опускають краном, мозок перетворено на важелі, педалі і кермо. Чоло моє — напнутий алюміній — варять металісте

під'єднують

[...]

X. Вона піднімається, як голова,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА - ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГОЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛО Ю АЯ

AO А О

Гра

Давайте зберемося всі друзі

влаштуємо собі забаву не від світу цього —

будемо шукати минуле щастя по крихтах

вицвіла джинсова матерія

протерта тканина часу

розстелена на галявині

внесе дух творчості

ми зіграємо всі найприємніші хвилини

люди в теперішньому дивіться, дивіться

диваки дивіться скоморохи ми збираємо дзеркало! розбите на друзки відображення.

ми складаємо давні розсипані актори пам'яті гляньте

Поезії В. Неборака притаманна фрагментарність, яскравість, феєричність. У шоу «Генезис літаючої голови» окремими широкими різнобарвними мазками зображене життя мегаполіса.

Додаток до теми СВ №12

Олександр ІРВАНЕЦЬ — поет, прозаїк, есеїст, перекладач, драматург.

Народився 24 січня 1961 р. У Львові. 1966 р. родина переїхала до Рівного. Закінчив Дубенське педагогічне училище (1980) та Мос­ковський Літературний інститут ім. М. Горького (1989). З 1982 р. учителював у школах Рівного, служив у війську. Активно співпра­цював на «5 каналі» в програмі «5 копійок». Тепер працює в Україн­ському центрі культурних досліджень, викладає в Острозькій ака­демії на відділі «літературна творчість». З 2000 р. — член журі теат­рального фестивалю сучасної п’єси «Вісбаденське бієнналє» (Ні­меччина до 2002 р. У Бонні, а з 2004 р. — у Вісбадені, земля Гес­сен). Стипендіат Мистецької Академії «Шльос Солітюд» (Штутгарт, Німеччина, 1995), Мистецької вілли «Вальдберта» (Мюнхен, Ні­меччина, 2001), Фундації «КультурКонтакт» (Відень, Австрія, 2002), Фундації Фулбрайта (2005—2006). Лауреат літературної премії ім. Г. Щербань-Лапіки (1995), премії Лесі і Петра Ковалевих (2006) — за книгу п’єс і віршів «Лускунчик-2004». Член Національної спіл­ки письменників України та Асоціації українських письменників. З 1992 р. живе в Ірпені.

Автор книг — віршів «Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр, 1987), «»Тінь великого класика» та інші вірші» (К.: Молодь, 1991), «Вірші останнього десятиліття. 1991 —2001»(Львів: Кальварія, 2001), «Любіть!.: Вірші з трьох книг і з-поза них» (К.: Критика, 2003), «Преамбули і тексти» (К.: Факт, 2005), драматургічних творів «П’ять п’єс» (К.: Смолоскип, 2002), п’єсі віршів «Лускунчик-2004» (К.: Факт, 2005), повісті й оповідань «Очамимря» (К.: Факт, 2003), роману «Рівне/Ровно (Стіна)» (Львів: Кальварія, 2002; К.: Факт, 2006), один із авторів книги «Бу-Ба-Бу. Т.в.о./…/ри» (Львів: Каменяр, 1995) та журнального проекту «Крайслер Імперіал» (Четвер. — 1995. — 4.6).

Перша поетична збірка Олександра «Вогнище на дощі» вийшла під однією обкладинкою з В. Небораковим «Бурштиновим часом» (Львів: Каменяр, 1987). Цікаво також, що п’єси Олександра побачи­ли світ окремим виданням спершу польською мовою, а відтак — рідною. В його доробку шість п’єс: «Брехун з Литовської площі», «Ма­ленька п’єса про зраду для однієї актриси» (обидві — 1992), «Елект­ричка на Великдень» (1994), «Recording» і «Прямий ефір» (обидві — 1995) та «Лускунчик-2004» (2005).

З прозовими творами — добіркою оповідань — дебютував на сторінках журналу «Сучасність» (1994. — 4.5), а його роман «Рівне/Ровно (Стіна)» вперше було опубліковано в «Кур’єрі Кривба­су» в травні—червні 2001 р. В останньому часописі надруковані також оповідання «Львівська брама» (2003. — Ч. 158. — Січ.) і «День перемоги» (2005. — 4.186. — Трав.).

Поетичні твори письменника вміщено в численних антологіях та хрестоматіях, зокрема «Вісімдесятники: Антологія нової україн­ської поезії» (Едмонтон, 1990), хрестоматійному додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (Плерома. — 1998. — Ч.З), «Українське слово» (К., 2001. — Кн.4) та «Сучасна україн­ська література кінця XX — поч. XXI ст.» (К.: Школа, 2006; упо­рядник І. Андрусяк), драматургічні — в альманасі «Пси святого Юра» ([Львів]: Видавнича спілка «Просвіта», 1997; п’єса «Електричка на Великдень»), а прозові — в антології «Квіти в темній кімнаті» (К.: Ґенеза, 1997; оповідання «Наш вожатий Фреді Крюґер»). Один з його есеїв увійшов до збірника «Нерви ланцюга: 25 есеїв про сво­боду» (Львів: Лексикон, 2003).

П’єси Олександра ставилися на сценах багатьох зарубіжних та українських театрів. Перша постановка «Маленької п’єси про зра­ду» відбулася у липні 1995 р. у Мистецькій Академії «Schloess Solitude» («Замок самотності») у Штутґарті, Німеччина (режисер — Андрій Крітенко), згодом постановку привозили на фестиваль «Мистецьке Березілля» у Києві (1997). Вона ставилася також у Штутґартському «Theater im Depot», театрі «Fact» (режисер — Ів Шрайбер) 1998 р. та в харківському театрі-студії «Арабески» (режисер — Світлана Олешко) 2002 р.

У січні 2001 р. п’єсу «Брехун з Литовської площі» у перекладі німецькою мовою (переклад Анни-Галі Горбач) під назвою «Luegner» («Брехун») режисер Андрій Крітенко спільно з Німець­ким театром Алмати (Казахстан) поставив у Штутґарті (Академія Шльос Солітюд), у листопаді — у люксембурзькому Казематтен-театрі (в рамках європейського театрального фестивалю «Act Іп»), а влітку того ж року — у Київському театрі на Лівому березі. «Бре­хун з Литовської площі» у червні 2005 р. виконувався також без­посередньо на Литовській площі в Любліні (Польща) — на місці, де й відбувається дія п’єси. У 2004—2005 pp. «Брехун з Литовської площі» ішов на сцені Житомирського драмтеатру.

Постановку п’єси «Прямий ефір» у харківському театрі-студії «Атмосфера» здійснила весною 2005 р. режисер Юлія Гузенко.

П’єси драматурга ставилися також як дипломні студентські роботи у Рівненському гуманітарному університеті та в Берлінсь­кій Школі мистецтв.

Твори Олександра Ірванця перекладено англійською, білорусь­кою, німецькою, польською, французькою, хорватською та швед­ською мовами.

Польською мовою вийшли окремими виданнями дві книги — п’єси «Recording і inne utwory» (Krakyw: Ksiqgarnia Akademicka, 2001) та роман «Riwne/Rowno» (Warszawa: Prysrycski і S-ka, 2006). Перша книга побачила світ у серії «Biblioteka wspolczesnego dramatu». До неї увійшло чотири п’єси «Маленька п’єса про зра­ду», «Прямий ефір», «Recording» та «Електричка на Великдень» у перекладі Пшемислава Томанка. Інша версія перекладу «Малень­кої п’єси про зраду» польською мовою (переклад Катаржини Ко-тиньської) опублікована в журналі «Czas Kultury» (1998, XI, Поз­нань). Польською мовою перекладена й п’єса «Брехуна з Литовсь­кої площі» (переклад Єжи Чеха з Познані). Цей переклад існує в рукописному варіанті й використовувався при постановці п’єси на Литовській площі в Любліні.

«Маленька п’єса про зраду» перекладена також німецькою 1994 р. (переклад Ґюнгільд Везелльман), хорватською (разом п’є­сою «Recording» вміщено в антології «Ukrajinski knjizevni huligani: Izbor iz suvremene ukrajinske proze» (Zagreb: Pop& Pop, 2002; переклад Ан­дрія Павлешина), англійською (переклад Тараса Кознарського і Марти Базюк; опубліковано в часописі «Ukrainian Literature: А Journal of Translation)), 2004. — Vol.1), білоруською (разом з п’є­сою «Електричка на Великдень» надруковано у мінському часопи­сі «Дзеяслов» у №1, 2002 p., переклад Уладзімера Арлова) та фран­цузькою (переклад Олеся Плюща-Маслюка під назвою «Petite piece sur la trahison, pour une actrice» вміщено за Інтернет-адресою: http: / /www.multimania.com/mazepa99/MARG/IRVANET/TRAHIS.HTM) мовами.

Хорватською мовою «Маленька п’єса про зраду» опублікова­на також у загребському журналі «Forum» (2000. — Nr.7—8).

Окремі прозові твори Олександра перекладено англійською і польською (оповідання «Загибель Голяна») та німецькою (опові­дання «Наш вожатий Фреді Крюґер») мовами й опубліковано від­повідно в антології «From Three Worlds: New Writing from Ukraine» (Boston, Massachusetts, 1996) і журналі «Akcent» (2000. — Nr3) та антології «Еіп Rosenbrunnen. Junge Erzahler aus der Ukraine» (Reichel-sheim: Brodina-Verlag, 1998).

Поетичні твори Олександра перекладено англійською та поль­ською мовами і вміщено відповідно в двомовній антології української поезії XX століття в англомовних перекладах «Сто років юності = A Hundred Years of Youth» (Львів: Літопис, 2000), анто­логії «Wiersze zawsze sa_ wolne. Poezja ukrainska w przekladach Bohdana Zadury» (Wroclaw: Biuro Literasckie, 2004) та журналах «Literatura па swiecie» (1995. — Nr. 10), «Akcent» (1997. — Nr.3) (переклад Богдана Задури).

Олександр Ірванець перекладає з білоруської, польської та російської мов. У його перекладі вийшли окремими книгами тво­ри Васіля Бикава «Ходільці» (К.: Факт, 2005), Яноша Корчака «Мо­литви тих, котрі не моляться» (К.: «Дух і літера», 2004), Григорія Остера «Шкідливі поради» та «Задачник» (К.: Школа, 2002; обидві книги). Переклав також українською мовою п’єси Гуґо Клауса (Бельгія) «День свободи, день кохання (П’ятниця)» — поставив у Молодому театрі режисер Дмитро Лазарко 1997 р., Януша Ґловацького (Польща) «Четверта сестра» — поставив у Молодому театрі режисер Станіслав Моисеев у лютому 2007 р. та Мари Заліте (Лат­вія) «Земельний податок» («Всі ми киці і коти»).

Нестримна дотепність, в’їдлива іронія й дошкульний сарказм, а за ними — несподівано ніжна, пронизана глибоким смутком лі­рика, — ось такий (принаймні, в моєму сприйнятті) справжній Ір­ванець.

Найяскравіше обдарування Олександра розкрилося в поезії та драматургії. Але він має також великий прозовий потенціал, про що яскраво засвідчив його роман «Рівне/Ровно (Стіна)». Олександр володіє надзвичайно енергійним письмом. Його прозовим творам характерна сюжетність та висока динаміка в розгортанні подій. Я глибоко впевнений, що письменник неодмінно ще здивує своїх шанувальників не одним цікавим романом, у яких досліджувати­ме нові для себе й читачів теми.

Митець і сучасність

(за поетичною творчістю Олександра Ірванця )

Олександр Ірванець свого часу належав до літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» (1985), яке сповідувало постмодернізм, що поєднував різні стильові течії, знаходячи образне вираження то в іронії, то буфонаді чи карнавалі, а то й у відвертому пародіюванні тощо. Причиною виникнення різних літературних угруповань стали насамперед зміни в суспільстві (розпад СРСР, прагнення багатьох письменників відійти від старих методів художнього зображення, депресія як наслідок тоталітарної системи), а також розширені можливості контакту зі своїми однодумцями-митцями за кордоном. Стан суспільства того часу породжував карнавальність у творах письменників, викликав сміхову рефлексію на катаклізми посттоталітарної системи: сміються тоді, коли вже зовсім забракло сліз і смутку.

О. Ірванець — представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дрібно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника.

Дехто з літературознавців закидає поетові, що він просто вправно жонглює словом. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового (карикатурного) вигляду. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети. Наприклад, поезія «До французького шансоньє» — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця. Автор зазначає, що найвища й відповідно найцінніша поезія інтимно сфокусована — це «коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста». Розвиваючи цю думку, він малює образ типового співця («французького шансоньє»), чиї пісні «легкі і світлі», його покликання — бути «гітарою», «гілкою з дерева» мистецтва. Поет акцентує увагу на мистецтві, бо мода — це не завжди справжнє мистецтво, однак співакові слід «вдягатися модно» і «лаятися модно», але водночас не забувати, що в мистецьких творах (віршах, музиці, живописі) живе справжнє почуття досконалості. Це певною мірою інтимний процес, не для публіки, не для гамірливого натовпу, який може просто цього не помітити. Однак саме відчуття досконалості творить дивні речі, надихає на щирі почуття і творчість. Тому й радить ліричний герой своєму співрозмовникові — шансоньє — час від часу пригадувати, «як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам», тоді й з'являться вірші, які можна слухати тільки «серцем і кров'ю» і сприймати тільки душею.

В описі звичайної буденної ситуації (хлопець проводжає дівчину з кінотеатру додому) у вірші «Тінь великого класика» поет ніби зупиняє мить для роздумів над зовсім небуденними речами. Чия ж тінь зустрінеться нам у вірші, розуміємо вже з міні-епіграфу: «Вул. Уїльяма-Шекспіра. Напис на табличці». У будинку, на якому ця табличка, живе дівчина, котру проводжає ліричний герой. Він зауважує, що вулиця з такою назвою «існує в будь-якій з держав», бо це англійський геніальний поет і геніальний драматург. Схоже, однак, що це не обходить супутницю ліричного героя, яка, навіть не слухаючи хлопця, «не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура», вона вся була під враженням переглянутого фільму, їй було байдуже до всього, не тільки до Шекспіра. Неодноразово поет акцентує увагу на дивному написанні — «через рисочку: Уїльяма-Шекспіра». Тому й знаний у всьому світі класик у нас залишається лише прозорою тінню, що невідступно спостерігає за всім, що відбувається: «Я відчував чийсь гострий-гострий погляд, А власник погляду десь мусив бути поряд». Навряд чи це міг бути випадковий перехожий, здається, що це власне сумління ліричного героя не дає йому спокою. Та навряд чи можемо дізнатися про це, бо він вже мусить «вертатись на автобусну зупинку», тобто від роздумів до буденності. Автор ніби сумно констатує: нині духовні скарби мало кого цікавлять, дешеві фільми викликають сплеск емоцій, але не наповнюють душу тим єдиним смислом, до якого прагне людина, — духовного й морального розвитку.