Правила груп самодопомоги

1. Все, про що говоримо на зустрічі, залишається між нами.

2. Кожен розповідає про себе і своїх переживаннях. Не говоримо про інших, не висловлюємося загально і безособово.

3. Найважливішим приводом, заради якого зустрічаємося, є щирий і відвертий обмін власним досвідом, думками, відчуттями, атому не можна:

- Критикувати, оцінювати розповідь і думку інших.

- Радити іншим, що мають робити - добрі поради є добрими для нас, а не для інших.

- Переривати розповіді інших - слухай, слухай, слухай.

- Дискутувати на теми, не пов`язані з прийнятими темами - політика, сенсації, спорт.

4. Пунктуальність - зустріч починається і закінчується у визначений час.

5. Зустрічі групи відбуваються в усталених термінах.

6. Кожен бере відповідальність за групу - група не має жодного формального керівниика.

7. Проведення зустрічі групи є ротаційне - щотижня інша особа.

8. Приходимо на зустрічі групи не лише щоб „брати” (увагу, співчуття, підтримку) від інших, а й „давати” свій досвід іншим.

9.Поділ завдань. Надзвичайно важливо, коли учасники беруть участь у функціонуванні групи. Не дозволяйте собі бути головним організатором, бо тоді це буде лише твоя група, а не спільна.

10.Місце зустрічі і час. Година і місце повинні бути зручні кожному учаснику.

11.Структурування зустрічей.

12.Частота зустрічей. Це учасники приймають рішення як часто вони хочуть зустрічатися.

Варто також звернути увагу на організаційні аспекти, такі як поділ завдань, пунктуальність, місце, час зустрічей, так щоб учасники відчували співтворення цієї групи, в якій будуть говорити про свої проблеми.

Записані правила, це інструменти соціального працівника, які використовуєте в ті моменти, коли люди запізнюються, оцінюють чи критикують.

Висновок

Групи самодопомоги (взаємодопомоги) -- групи, учасники яких, поділяючи певні особисті інтереси, маючи подібний досвід, об'єднуються для співпраці з метою реалізації власних потреб чи потреб громади завдяки обміну інформацією, взаємопідтримці, іноді -- представництву.

Участь у роботі груп самодопомоги позитивно впливає на ставлення людини до життя, бачення себе серед інших людей і в світі загалом.

Перш за все, взаємодопомога - процес, під час якого люди діляться своїм досвідом, ситуаціями або проблемами. Це і отримання надання допомоги, реалізація своїх можливостей, отримання інформації.

Відмінність групи взаємодопомоги від будь-яких інших груп полягає в тому, що тут зустрічаються люди з якимись спільними проблемами, для прикладу, батьки, в яких є діти-інваліди, люди з наркотичною залежністю, чоловіки (жінки), в яких дружини (чоловіки) на заробітках за кордоном і в яких є малі діти і т.д., тобто перелік може бути дуже довгим.

Головний фокус взаємодопомоги - емоційна підтримка та інформаційний обмін. Але хотілось би наголосити, що результативність її буде тоді, коли проблема стане спільною для певного кола. З цього виходить, що можна організувати декілька груп взаємодопомоги, але спершу треба визначити проблему.

Робота в групі може:

- допомогти людям відчути, що вони не є ізольованими і не залишаться наодинці зі своїми проблемами;

- дати можливість зустрітися і знайти друзів;

- допомогти людям стати більш впевненими у своїх силах;

- допомогти обмінюватися ідеями та інформацією, наприклад, про нові доступні ліки або про місцеві служби підтримки;

Робота в групі самодопомоги, робить її учасників більш впевненими у власних силах. Група в цілому має сильніший вплив, ніж робота кожного окремо. Групи здатні допомогти змінити особисті долі людей, а також їх навколишній світ. Вони можуть поліпшити особисте життя членів групи - послабити їх почуття ізольованості та забезпечити їх моральною підтримкою та інформацією.

Іноді організація групи самодопомоги є лише першим кроком, і згодом її діяльність набуває значно ширших масштабів. Йдеться про те, що члени такої групи, займаючись розв'язанням своїх питань, починають бачити їх у широкому соціальному контексті. На цій підставі вони вступають у взаємодію з органами влади, добиваючись прийняття загальнодержавних рішень, ухвалення законів, завдяки яким можна було б подолати проблеми певних категорій людей у межах усього суспільства.

Самостійне вивчення №4

Сутність соц.роб в громаді

Соціальна робота з групою - сукупність методів, які ви­користовуються з метою надання людині допомоги через пере­дачу групового досвіду для розвитку її фізичних і духовних сил. Нині 6-10% соціальних працівників використовують цей ме­тод як основний. Але оскільки і сім'ю можна визначити як " найбільш впливову групу", а певну організацію як сукупність декількох малих груп, то на практиці будь-який соціальний працівник має справу з групою.

Групові методи в соціальній роботі почали застосовуватися у кінці XIX ст., коли у західних країнах і Росії отримали поши­рення робітничі будинки, " гуртожитки", що створювалися рел­ігійними та благочинними організаціями.

Одним із перших досліджень у цій галузі стала робота Г. Лебона " Натовп", в якій аналізувався процес поширення інфекційних зах­ворювань у групі. Значний вклад у розробку теорії групи вніс Ч. Кулі, який ввів поняття " первинна група". Вагомий вплив на ранню тео­рію груп здійснили роботи П.Кропоткіна, який протиставив дарвіністській ідеї про боротьбу за існування принцип співробітниц­тва як основний фактор, який сприяє виживанню людства.

Остаточне визнання теорія груп як метод соціальної робо­ти отримала в 30-і pp. XX ст., коли була створена Національна асоціація США з вивчення групової роботи (1936 р.) і почав видаватися журнал " Групи в освіті, рекреації і соціальній роботі".

Під технологіями групової роботи слід розуміти спільну діяльність людей, які, працюючи в групах по 2-10 чоловік над певними завданнями і проблемами, самостійно спрямовують свою діяльність, вибирають засоби своєї роботи і встановлюють норми взаємодії.

Найбільш важливим результатом групової роботи є перетво­рення внутрішнього світу її учасників. Основа цих перетворень -переосмислення життєвих цінностей. Сприяння цьому проце­сові зі сторони спеціаліста отримало назву " аксікреація" - по­родження, " вирощування" у людини чи групи нових чи пере­осмислення старих цінностей.

У процесі аксікреації соціальний працівник не повинен повністю ідентифікуватися з групою. Його професійний обов'я­зок - зберігати можливість контролю над ситуацією, якщо вона набуває деструктивної спрямованості. Аксікреацію не слід фор­сувати - вона повинна органічно виявлятися на основі про­цесів, що відбуваються в групі.

Перевага групової роботи над індивідуальною - отримання " додаткового продукту" за рахунок досягнення і використання так званого синергетичного ефекту: результат групової роботи переважає просто суму результатів роботи її окремих членів, учасники почувають себе комфортно, впевнено, їхня активність підвищується і, як результат, відбувається якісний стрибок. Синергетичний ефект здійснюється за рахунок поділу праці, спеціалізації, кооперації, інтеграції. Стійкий синергетичний ефект досягається на етапі достатньої зрілості групи.

Згідно з документами Комітету з питань практичної робо­ти Національної асоціації соціальних працівників США групова робота використовується: 1) з виправною метою, коли спра­ва стосується одного чи декількох членів; 2) для попередження соціальних дисфункцій; 3) для забезпечення нормального розвитку окремих членів групи; 4) для утвердження особистості; 5) з метою навчання і виховання почуття громадянськості; 6) для здійснення однієї цілі чи для всіх цих цілей одночасно.

Прийнято розрізняти два основні типи груп: створені спец­іально для роботи з їх членами і вирішення внутрішньо-групових проблем (внутрішньо орієнтовані) та створені для досяг­нення якоїсь зовнішньої по відношенню до групи мети.

Внутрішньо орієнтовані групи, в свою чергу, поділяються на два типи: а) спрямовані на нормальний розвиток своїх членів (групи соціалізації); б) групи, мета яких – виправлення

відхилень, що виникли в ході попередньої соціалізації (групи ресоціалізації).

У групах соціалізації метою соціальної роботи є допомога індивіду, що відчуває затруднения при виборі цілей соціалізації, а також сприяння досягненню уже вибраної цілі.

Групи ресоціалізації також вирішують два завдання: соціаль­ний контроль людей, які недостатньо адаптувались до вимог сус­пільства і не бажають прийняти на себе соціально спрямовані ролі, чи допомога в засвоєнні нових (альтернативних) ролей.

У кількісному складі група не повинна нараховувати мен­ше трьох чоловік - у протилежному випадкові не можуть бути досягнуті розгорнута кооперація, спеціалізація, інші групові ефекти. Чим менша є група, тим швидше і успішніше вона може вирішити поставлені завдання. У групі, яка нараховує більше як сім чоловік, виникають проблеми соціотехнічного характеру, пов'язані з регулюванням внутрішньо групових процесів; така група менш керована і розпадається на окремі мікрогрупи, робота уповільнюється, а спілкування стає більш поверховим.

Бажано, щоб група була однорідною за віковим складом і рівнем інтелекту (який не повинен бути низьким). За статевою ознакою група може нараховувати 40% чоловіків і 60% жінок чи навпаки.

При комплектуванні групи важливо враховувати і якісні критерії: компетентність й професіоналізм у галузі проблеми, що вирішується; зацікавленість у вирішенні завдання; доб­ровільність участі; добрі чи нейтральні взаємини членів групи.

До факторів, що сприяють груповій роботі, слід віднести:

адекватність складу групи тим завданням, які вона вирі­шує;

значущість завдання для всіх її учасників;

оптимальний склад і чисельність групи;

гармонійний розподіл ролей.

До факторів, що протидіють груповій роботі, відносять:

незначущість завдання, заради якого створена група;

досить жорсткі умови її існування;

поганий лідер;

неефективні способи ведення групової роботи;

склад групи, що не підходить для вирішення завдання;

багаточисельність групи;

рідкі і нетривалі зустрічі;

надія на легкий і швидкий успіх;

необґрунтована надія на соціального працівника.

2. Група, як і індивід, проходить декілька стадій розвитку. Дослідники виділяють, зокрема, такі стадії розвитку групи: попередня, або стадія формування групи; стадія конфлікту; ста­дія консолідації і ефективної роботи.

Всі спеціалісти підкреслюють виключну роль перших етапів роботи, на яких важливо завоювати довір'я групи, допомогти її членам ближче пізнати один одного, підбадьорити " мовчунів" і притримати досить активних. Важливо, щоб всі запам'ятали імена один одного - для цього використовуються різноманітні проце­дури знайомства: офіційна (наприклад, кожний називає своє ім'я); техніка " компліменту" (кожний розповідає про себе те, чого не знають про нього інші). Ідеальних способів організації знайомства не існує, кожний спосіб має свої недоліки і переваги. Після завер­шення даної процедури у кожного учасника з'являється від од­ного до трьох знайомих зі знаком " плюс" і від одного до трьох зі знаком " мінус". Важливо мати на увазі, що перші безпосередні враження від членів групи можуть бути негативними.

Стадія конфлікту, суперництва також є небезпекою для соціального працівника. У будь-якій групі спостерігається чітке розмежування інтересів її членів. У групі з вузькими, чітко визначеними цілями деякі учасники можуть відчувати інші потреби, ніж потреби більшої частини групи. І навіть за наяв­ності спільної проблеми учасники групи можуть не ідентифі­кувати себе з іншими. Завдання соціального працівника на етапі конфлікту - допомогти членам групи усвідомити не­обхідність узгодженої роботи, перебороти " смугу штормів", ак­тивізувати осмислення того, що відбувається, орієнтувати членів групи на взаємну підтримку, вияв взаємодопомоги.

На стадії консолідації соціальний працівник допомагає групі виробити норми і способи взаємодії, а окремим членам - само-визначитися, знайти своє місце, що відповідає їхнім здібностям і нахилам.

Коли група починає працювати і потреба в соціальному працівникові послаблюється, йому слід відійти в " тінь", передо­віривши свої організаторські функції іншим учасникам. Актив­на діяльність соціального працівника припиняється, коли усп­ішна змістовна робота уже налагоджена і група приймає перші ефективні рішення.

Кожний спеціаліст використовує свої методи роботи з гру­пою. Стиль роботи спеціаліста визначається рівнем та специфі­кою його освіти, досвідом, складом характеру: одні надають пе­ревагу жорсткості, авторитарності, охоче виступають в якості " критика" і " полемізатора"; інші втручаються в роботу групи лише на прохання її учасників; треті відразу встановлюють рівноправні партнерські стосунки, підкреслюючи, що групова робота - це процес взаємного навчання соціального працівни­ка й клієнта. Залежно від завдань, поставлених перед групою, ситуації і складу учасників, ефективним може бути будь-який стиль. Важливо, щоб він допомагав людям знайти себе, згур­туватися і запропонувати цікаві ідеї.

Але слід наголосити, що, незалежно від типу групи, стилю поведінки, вибраного соціальним працівником, його основна функція в групі - посередництво.

Створення групи для продуктивної роботи є складним процесом, протягом якого члени групи повинні перебороти багато власних стереотипів щодо людської природи, взаємодо­помоги і т.ін. Головне, що повинен робити спеціаліст, - це де­монструвати впевненість в успіху спільної діяльності.

Найважливішим способом надання членами групи допомо­ги один одному є обмін інформацією, що стосується справи. Цінний життєвий досвід кожного члена групи може допомог­ти іншим її учасникам. Соціальний працівник також надає інформацію, яка у поєднанні з інформацією інших є багатим джерелом для роздумів.

Надзвичайно важливим оздоровчим елементом групової роботи є розвиток у членів групи співпереживання. Намагаю-чись зрозуміти почуття інших людей, члени групи починають по-іншому сприймати власні почуття. Група також забезпечує " тренування" відповідних якостей, почуттів, вироблення нових способів комунікації і усвідомлення тих якостей, від яких необхідно позбавлятись для досягнення життєвого успіху.

Ще один аспект групової взаємодії отримав назву " наша сила в чисельності". Деякі вчинки легше здійснювати, відчува­ючи підтримку групи; страх і невпевненість легше перебороти, діючи спільно.

Таким чином, група - це не просто деяка кількість людей, зібраних разом, а система, що характеризується спільністю по­чуттів, наявністю особливої атмосфери, яка знаходить відобра­ження в словах, міміці, позах, жестах.

Самостійне вивчення №5

Моделі та стратегії діяльності соц.прац.у громаді

Правильно накачать тело за МЕСЯЦ легко. Есть небольшой но ВЕСОМЫЙ СЕКРЕТ...

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА І СОЦІАЛЬНА РОБОТА №4 2001 рік

РОБОТА В ГРОМАДІ ЯК СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА

Сучасну соціальну роботу прийнято розглядати на трьох рівнях: індивідуальна соціальна робота, групова соціальна робота, соціальна робота в громаді. Щодо останнього типу соціальної роботи точиться чимало дискусій, позаяк неоднозначними, а інколи й суперечливими, с й саме поняття громади, і зміст соціальних програм, що реалізують на локальному рівні, і зміст діяльності професійних соціальних праці­вників, котрі не завжди с членами громади. Для України ситуація з розвитком роботи на рівні громади ускладнюється ще й розбіжні­стю між законодавчим тлумаченням громади та її професійним ро­зумінням, відсутністю досвіду фахової соціальної роботи...

Що таке громада

У Великобританії в професійній соціальній роботі термін «гро­мада» вживають у двох значеннях: територіальна громада та гро­мада за інтересами/прихильністю.

Громада, яка об'єднує людей, котрі мешкають в одній гео­графічній місцевості, - це територіальна громада (приміром, тр.-.-диційна єврейська громада в українських містах була саме те­риторіальною, оскільки євреї селилися у визначених для них ме­жах).

Громада за інтересами об'єднує людей, котрі мають спільні про­блеми, наприклад дітей-інвалідів або людей, які мають спільні інте­реси, соціальні зв'язки або характеристики. Сюди ж належать гро­мади за етнічною/національною ознакою, які нині не проживають компактно, адже люди певних національностей відчувають деяку, по-сучасному кажучи «віртуальну», межу, яка відокремлює цю групу від інших.

Американське визначення «громади» наголошує на тому, що це - «групи індивідів або сімей, члени якої:

поділяють певні цінності, мають спільні інтереси,

або користуються послугами тих самих служб та організацій

чи живуть в одній місцевості.

Інколи замість «громада» кажуть «локальна соціальна систе­ма». Під цим мають на увазі мережу взаємопов'язаних соціаль­них установ, що охоплюють усі аспекти соціального життя - сімей­ного, релігійного, правового тощо, що існує в певній географічній місцевості [3].

Переконливий аналіз провів 1972 року Р. Уоррен у своїй праці «Громада в Америці». До визначення громади він підходив з п'яти різних поглядів, беручи за основу одну з царин: структурну (тоб­то політико-правовий погляд на громаду); соціально-психологіч­ну (можна окремо вирізнити особистісно-психологічну й культур­но-антропологічну точку зору); люди та території (демографічний або екологічний підхід до громади); процеси діяльності (вивчення різних видів дій у громаді та її розвитку); функціонування соці­альної системи (розгляд громади як такої, що виконує певні функції, приміром, відтворення й споживання, процесів соціалізації, со­ціального контролю, взаємодопомоги тощо).

В Україні поняття «громада» практично не використовують у такому значення, як у професійній соціальній роботі за кордоном. «За радянських часів людину ідентифікували не з громадою, суб-культурою, а з місцем її проживання. Прописка була визначаль­ною рисою людини. Всі суспільні «блага» (пільги, послуги тощо) надавали за місцем проживання. За відсутності приватних лікарів людина могла отримати медичну допомогу тільки за місцем про­живання, наявності прописки».

Нині в українській літературі із соціальної роботи - цілкови­тий термінологічний різнобій: натрапляємо й на «громаду», й на «общину», і на «ком'юніті» та «спільноту» (слова, які насправді є перекладом одного й того ж англійського слова «соттипііу»)

Офіційно в нашій державі вживають поняття «територіальна гро­мада». Таке утворення Конституція України розглядає як первин­ний суб'єкт місцевого самоврядування. Варто зазначити, що Основ­ний Закон визнає право самостійно вирішувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами - жите­лями адміністративно-територіальних одиниць, тобто поселень або населених пунктів (сіл, кількох сіл, селищ та міст). Конституція Ук­раїни гарантує громадянам право обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівного доступу до служби в органах місцево­го самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів та посадо­вих осіб місцевого самоврядування... Отже, мешканців кількох ба­гатоповерхових будинків або мікрорайону в місті, котрі мають спільні інтереси або вирішили здійснити якусь акцію, виявити певну ініціативу, формально громадою не вважають.

Щодо поняття «громада за інтересами», то Україні ще належить відродити або ж радше прищепити це поняття, а головне - ідею взаємодопомоги членів громади, що є справою не одного дня з огляду на виплекану впродовж десятиріч звичку орієнтуватися на державу.

Окремо доречно згадати про національні громади в Україні. Хоча в окремих громадах (приміром, єврейській, яка послуговуєть­ся принципом «Всі євреї відповідальні один за одного») можна спостерігати відродження традицій доброчинності та догляду в гро­маді за тими, хто потребує сторонньої допомоги, силами її членів, проте ці форми роботи ще не набули поширення. Більше того, в Україні немає офіційного визначення «національної громади», а лише «національна меншина», до яких «належать групи громадян України, що не є українцями за національністю, виявляють почут­тя національного самоусвідомлення та спільності між собою» [6]. Наголос знову ж таки зроблено на почутті «спільності», що є суб'єктивною ознакою приналежності до громади. (Принагідне за­уважимо, що Закон «Про національні меншини в Україні» добре написаний, сучасний, але декларативний, не містить механізмів реалізації, практично ніяк не впливає на організацію соціального захисту в громаді за етнічною ознакою).

Попри існування різних тлумачень терміну й підходів до його пояснення, можна зробити узагальнення, що громада - це ідеальна конструкція, символ, що втілює уявлення людей про певні форми соці­ального життя. Ця конструкція є соціальною, бо вона грунтуєть­ся на підтримці, одностайності й взаєморозумінні людей, що ство­рює позитивний заряд енергії й цементує соціальні зв'язки.

Чому відбулося повернення до громади

Ідея громади (спільноти) останнім часом була висунута як відповідь на проблеми сучасного суспільства й свідчить, на думку вчених, про кризу сучасної держави [7, 8]. Це універсальна й гло­бальна тенденція. Всюди в світі - у капіталістичних країнах Західної Європи й Північної Америки, колишніх комуністичних країнах Європи та Азії, у країнах Тихоокеанського регіону, що бурхливо розвиваються, у менш розвинених країнах Африки, Азії та Латинсь­кої Америки - спостерігаються схожі тенденції, схожі ознаки кризи державності, схожі кроки у децентралізації управління соціальною сферою. Національні держави більше не сприймають як утворення, здатні задовольнити всі потреби своїх громадян. Життя стає індиві-дуалізованішим; найважливіші сторони життєдіяльності людини реалізуються не у великих організаціях, а в малих групах, які най­більше відповідають конкретним потребам цієї людини, зокрема духовним та пізнавальним. Більше того, скрізь у світі вкорінюється переконання, що робота централізованих державних установ відрізняється високим ступенем бюрократизму та низькою ефектив­ністю, а їхнє фінансування не забезпечує належної якості обслугову­вання. Організацію діяльності на рівні громади вважають за прий­нятнішу, ефективнішу та менш обтяжливу для державного бюджету.

Відомо, якщо в людини є можливість вибору, вона воліє, аби допомогу їй надавали вдома й бажано близькі люди. Громада у цьому випадку виконує функцію упорядкування соціальних відно­син та є проміжною ланкою між макросистемою громади в ціло­му та мікросистемою родинної та особистої підтримки.

Громада як рівень соціальної роботи є привабливою й з огля­ду на можливість поєднувати формальні та неформальні види на­дання допомоги. Так, у Великобританії є спеціальний закон, що регулює взаємовідносини у наданні допомоги в громаді, згідно з яким можна залучати недержавні організації до надання послуг, які повинні надавати державні організації (на підставі так званого соціального контракту).

Ще один момент, який впливає на розвиток у світі роботи в громаді, це процес тотальної глобалізації, пов'язаний з техніч­ним прогресом, що, як це не дивно, породило новий тип мислення і потребу в самоідентифікації, відчуття приналежності до якоїсь конкретної групи, якоїсь громади, а не «глобального селища». Ці соціальні та економічні моменти призвели до поступової переорі­єнтації поглядів - від державного соціального догляду до роботи в громаді.

Щодо України, то поштовхом до розвитку роботи в громаді є, очевидно, кілька чинників: погіршення матеріального та психоло­гічного становища соціальне вразливих груп населення, а відтак зростання необхідності в нових соціальних послугах та програ­мах; неспроможність державних, передусім стаціонарних/інтернат­них закладів соціального захисту задовольнити потреби людей, зокрема потребу бути інтегрованим у соціальне середовище; ста­новлення соціальної роботи як професії, поява фахівців, які мають уявлення про можливості та переваги організації роботи за місцем проживання чи в громадах за інтересами.

Специфіка соціальної роботи в громаді

Є кілька теоретичних моделей роботи в громаді. В 60-80-х ро­ках XX століття були розроблені концепції Росса, Ротмана, Гуль-бенкіана, Йорка. Ці теоретичні моделі спиралися на практику соці­альної роботи в різних громадах і стали підґрунтям для ухвален­ня політичних рішень щодо трансформації державного соціального догляду, зокрема за людьми похилого віку та людьми, котрі мають проблеми психічного здоров'я, - відмова від великих стаці­онарних закладів та універсальних технологій соціальної допо­моги й перехід до організації центрів у громаді та залучення доб­ровільних і приватних організацій.

У принципі процес розвитку роботи в громаді подібний до процесу індивідуальної соціальної роботи. Мова йде про контак­ти, аналіз, планування, роботу з групами у громаді, вихід за межі громади, залучення засобів масової інформації тощо.

Сучасна робота у громаді зазнала кілька фаз у своєму розвитку:

організація служб у громаді;

розвиток професіоналізму й компетентності у членів грома­

ди (співробітників та добровольців служб);

боротьба за зміни (зокрема за зміни у соціальній політиці,

що стосуються певних соціальне вразливих груп).

З погляду методології соціальні працівники, котрі займаються організацією громад, мають більше спільного з представниками інших царин, приміром, з профспілковими лідерами, політичними діячами, фахівцями з міського та сільського планування, ніж з соці­альними працівниками, котрі надають так звані прямі послуги ок­ремим особам, сім'ям, невеликим групам. Ці розбіжності в методах роботи впродовж десятиліть були причиною напруги в професійно­му середовищі західних країн.

Крім полеміки щодо характеру діяльності, існували істотні розбіжності у баченні головної мети практичної соціальної ро­боти в громаді. Що ж це має бути - здатність до побудови та інтеграції громади чи розвиток програм, спрямованих на соціа­льні зміни?

60-і роки стали поворотним моментом у спробах окреслити межу практичної соціальної роботи з організації громади в рам­ках соціальної роботи. Ключ до вирішення проблеми був знайде­ний у загальному визначенні соціальної роботи, яке дала Амери­канська національна асоціація соціальних працівників. Згідно з ним головною характеристикою соціальної роботи є система ціннос­тей, цілей, санкцій, знань та методів. Було також заявлено, що зав­дання роботи із соціального планування та організації громад спираються на цінності практичної соціальної роботи й сприяють ре­алізації загальних цілей соціальної роботи].

Дж. Ротман визначив (1968) три основні напрями соціальної роботи в громаді:

розвиток населеного пункту (проекти розвитку громади,

розвиток груп самодопомоги тощо);

соціальне планування (програмний розвиток),

соціальну дію (реформи на користь клієнтів з малозабезпе­

чених прошарків громади)].

Узагальнюючи західний досвід, можна стверджувати, що фор­ми роботи в громаді включають цілу низку як загальних для соці­альної роботи, так і специфічних для цього напряму видів діяль­ності: надання послуг, вивчення проблеми, підготовку експертних висновків, звернення за субсидіями, роботу із засобами масової інформації, переговори, угоди, проведення конференцій, страйків, бойкотів, публічних/громадських слухань, акцій громадянської непокори, представництво інтересів громади, вжиття заходів через законодавчі або виконавчі органи.

В Україні, на думку голови правління благодійного товари­ства допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатні­стю «Джерела» Р. Кравченко, поки що немає такої системи соці­альних служб у громаді, яка б протидіяла соціальному виключен­ню, так само як і відповідних законодавчих гарантій.

Проте деякі програми та служби все ж розвиваються. Наведе­мо приклад тих же «Джерел», які від недільного клубу для 15 ро­дин, де виховували дітей із розумовою відсталістю, виросли до потужної організації, що об'єднала родини всього Києва, на базі якої функціонують муніципальні служби, де послуги надають ква­ліфіковані соціальні працівники, й яка була ініціатором створен­ня й ухвалення концепції комплексної системи реабілітації розу-мово відсталих осіб, тобто боролася за зміни в політиці. Як бачи­мо, фази розвитку в громаді спостерігаються в цьому українсько­му прикладі доволі виразно.

Або поглянемо на систему хеседів - єврейських благодійних фондів, що нині діють в усіх областях України. Вони теж розпочи­налися з діяльності при синагогах невеличких груп волонтерів, які доглядали відомих їм самотніх людей похилого віку, та розподілу посилок. Тепер же хеседи - це професійні соціальні служби єврейсь­кої громади, які надають послуги не тільки людям літнього віку, але й впроваджують різноманітні общинні програми, поступово перетворюючись на общинні центри, інтегруючи громаду й розви­ваючи почуття приналежності до неї. На думку керівників хеседів України, висловлену на семінарі у жовтні 1999 року, критеріями успішної роботи в громаді є:

розробка та впровадження таких програм, які б відповідали

різноманітним потребам різних груп у громаді;

залучення волонтерів усіх вікових та соціальних груп;

взаємодія різних структур у громаді між собою;

відродження різних аспектів духовності та культури;

посилення значущості громади в житті міста;

перспективи подальшої реалізації програми як життєдіяльної

моделі життя громади.