Ред.]Перша англійська колонія в Америці

У 1585 р. фаворит Єлизавети Уолтер Релі заснував у Північній Америці першу англійську колонію на острові Роанок (затока Албемарл, Північна Кароліна). На честь незайманої королеви (virgin) її було названо Віргінією. Невміння і небажання мешканців колонії займатися важкою справою освоєння дикої країни (вони сподівалися знайти там золото), а також нестача продуктів швидко привели колонію до занепаду. Кінець колонії став невідворотним, коли жорстоке поводження англійців з індіанцями зробило останніх їхніми ворогами. Метрополія тоді не могла прийти на допомогу колонізаторам через війну з Іспанією.

У квітні 1606 р. Яків I надав двом акціонерним компаніям: Плімутській і Лондонській – право на колонізацію Віргінії. Короля вважали суверенним господарем всієї землі колоній, що виражалося в обов’язку компаній відраховувати йому певну частку від знайденого золота та срібла, а також наділяти мешканців землею від його імені. Користування землею встановлювалося у формі «вільного сокеджу» - пільгового феодального тримання, що було наближене в Англії до приватного землеволодіння. Плімутська компанія відправила перших поселенців у серпні 1606 р. Але укріпитися у Віргінії їм не вдалося через ту саму причину, що й поселенцям попередньої колонії.

Поселенці лондонської компанії відпливли з Англії у грудні 1606 р. У травні наступного року на річці, що була названа Джеймс, заснували форт Джеймстаун. Становище мешканців було дуже важким. Місце було малярійне, вода погана, до того ж, її було мало. Певних трудових навичок для освоєння дикої країни у людей не було. Полювати і рибалити люди вміли погано. Спочатку допомагали сусіди-індіанці. Але, як і в інших випадках, несправедливе ставлення до них зіпсувало стосунки. Становище колоністів стало жахливим. До того ж, компанія, дізнавшись, що Віргінія не має дорогоцінних металів, і що через неї нема «виходу на Схід», де, як вважалося, можна знайти безліч скарбів Індії і Китаю, намагалася компенсувати вкладені у заселення кошти шляхом економії на продуктах, що посилали колонізаторам, а також доходами від продажу віргінських товарів. Поки що колонія могла надсилати в Англію лише лісоматеріали. Заготівля дерев вимагала дуже великих зусиль від непідготовлених, слабких і голодних людей. Багато хто з них не витримував і помирав.

До 1610 р. у Віргінію було завезено близько 500 поселенців. До весни цього року залишилося лише 60.

В колонії поступово виникала певна суспільна структура. Виділяють декілька слоїв суспільства Віргінії. Найвищий прошарок населення – адміністрації. Трохи нижчий рівень посідали джентльмени або заможні люди, які самостійно сплатили свій приїзд до Віргінії. Таких було небагато. І найнижчим прошарком були ті, кого послали в Америку за рахунок Віргінської компанії. З ними укладали контракт на певний строк (приблизно 7 років). Протягом цього строку вони мали виконувати роботу, яку наказувала виконувати колоніальна адміністрація. За це вони отримували їжу і спорядження. По закінченні терміну вони могли сподіватися на отримання ділянки землі у приватну власність. Однак, лише сподіватись, точно таке право за ними закріплене не було. Таких «законтрактованих» поселенців називали сервентами. Сервентів рекрутували зазвичай з бідних людей, часто із злочинців. Їхати в далеку і нерозвідану Америку хотіли далеко не всі. Становище сервентів часто мало чим відрізнялося від становища рабів.

Першими великими землевласниками Віргінії, в основному, були найвищі посадові особи компанії і працівники колоніальної адміністрації, які за виконання своїх обов’язків отримували в наділи сотні акрів, в залежності від посади і в нагороду за «зусилля». Крім того, правила дозволяли землеволодіння об’єднаних власників – «асоціації», які складались з людей, що спонсорували відправку поселенців до колонії.

Оскільки прибутки колонії залишалися незначними, в 1618 р. акціонери на загальних зборах компанії замість казначея Томаса Сміта обрали нового – Двіна Сендіса. На тих же зборах було збільшено площу земельної ділянки, яку могли отримати поселенці за одну акцію (так, сервенти її могли отримати, пропрацювавши 7 років).

Сендіс був дуже енергійним керівником. У Віргінію відправили значну кількість поселенців завдяки йому. Розвиток її господарства стимулювали доставка виноградних лоз і шовковичних черв’яків. Посилали до колонії і досвідчених ремісників, скотарів, рибалок. Але шовківництво і виноградарство не приносили очікуваних результатів через місцеві природні умови і відсутність у колоністів необхідного досвіду. Виникали проблеми і у ремісників, чия продукція виявлялася мало потрібною. Не вистачало помешкань і їжі через сильний наплив поселенців. В 1622 р. компанія взагалі збанкротувала, що ще більше ускладнило життя в колонії.

Віргінія на початку свого існування пережила «тютюнову лихоманку», яка затяглася на багато років. Тютюн уже добре прижився в колонії. Він користувався великим попитом в Європі і став єдиною прибутковою галуззю місцевого господарства. Було простіше купити все необхідне за прибуток від продажу тютюну, аніж з великими зусиллями освоювати нові культури або займатися скотарством. Тому тютюн вирощували всі, в кого був хоч маленький шматочок землі. Колоністи прагнули до наживи. Це прагнення можна було задовольнити розширенням тютюнових плантацій, а також, перетворивши індіанців на рабів. В 1622 р. індіанці відповіли на це повстанням.

Всі землевласники колонії мали сплачувати квіт-ренту. Але віргінці ухилялися від неї. Центральна влада була далеко, а справи не завжди йшли добре. Тому фактично збір ренти англійським урядом не проводили до 40-х рр. XVII ст., а налагодили лише під кінець століття. Розведення тютюну – працемістка робота. За 5-6 років тютюн виснажував ґрунт. Треба було переносити плантацію, що було дуже й дуже не легко. Тому колонії потребували значної кількості робітників.

Першу партію чорних рабів було продано віргінцям у 1619 р. Можливості, які відкривала рабська праця, поселенці зрозуміли не одразу. Поширеним рабство стало пізніше. Але з 1619 р. рабство стало невід’ємним елементом соціально-економічної структури колонії.