Антифашистський рух Опору

Злочинний, антигуманний «новий порядок», встановлений нацистами на окупованій території України, викликав масовий спротив населення. Одразу після окупації того чи іншого регіону України там починався антифашистський рух опору. У антифашистській боротьбі, що розгорнулася в Україні з перших днів їх окупації нацистами, існували дві основні течії: комуністична (партизанські загони і радянське підпілля) та націоналістична (ОУН-УПА).

Значну роль в організації руху Опору відіграв Український штаб партизанського руху, створений у червні 1942 р. на чолі з Т. Строкачем. Під його керівництвом діяли великі партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова,

О.Сабурова, М. Наумова, П. Вершигори, В. Бегми та ін. На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. кв. км.

Основними формами боротьби партизан і підпільників були: диверсії на комунікаціях (нищення зв’язку, доріг, мостів, транспорту), напади на ворожі гарнізони, рейди в тил ворога, антифашистські агітація та пропаганда, організація саботажу заходам окупаційної влади. Особливо активізувався партизанський рух у 1943 р., коли дії партизанів почали координуватися з діями Радянської Армії. Так, у період Курської битви партизани провели широкомасштабну операцію «Рейкова війна», а восени 1943 р. ними була проведена операція «Концерт»: підірвані комунікації противника і виведені з ладу сотні кілометрів залізниць. У багатьох містах України (Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Вінниці, Краснодоні) існувало сильне комуністичне підпілля. Всього на території України діяло понад 60 партизанських з’єднань, близько

2 тис. загонів та груп комуністичного спрямування, 23 підпільних обкоми КП(б)У. У 1944 р. загальна кількість радянських партизан в Україні становила близько 50 тис. чол.

До початку радянсько-німецької війни керівництво ОУН співпрацювало з Німеччиною, оскільки розраховувало на її допомогу у відновленні української державності. Одразу після окупації німцями Львова лідери ОУН-Бандери вирішили поставити Гітлера перед фактом існування незалежної української держави шляхом проголошення ЗО червня 1941 р Акту про державну незалежність України. Одночасно було повідомлено про утворення українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Ці односторонні дії бандерівців викликали репресії окупантів, які супроводжувалися масовими арештами, стратами та забороною будь-якого автономного суспільного життя в Україні. З трьохсот арештованих оунівців 15 були розстріляні. Серед інших був заарештований і запроторений до концтабору і С. Бандера. У відповідь, керівництво ОУН перейшло на антинацистські позиції і почало створювати підпільну мережу, а 14 жовтня 1942 р. сформувало Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич. Ця армія нараховувала у 1943—1944 рр. 30-40 тис. бійців. УПА була найбільш організованим військовим з’єднанням українського руху опору. Тим часом, численне підпілля ОУН поширилося майже по всіх містах як Західної, так і Східної України.

У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 p., коли перша сотня УПА під керівництвом L Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У травні недалеко від села Кортеліси, що розташувалося на шляху Ковель — Рівне було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Посилення активності УПА викликало занепокоєння у німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п’ять великих каральних операцій проти повстанців.

Боротьбу з окупантами ускладнювала взаємна ворожнеча обох течій руху Опору. Оскільки радянські партизани вважали своєю батьківщиною СРСР, а оунівці - самостійну Україну, то вони ворогували між собою. Лише у жовтні- листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Це послаблювало рух Опору і призвело до тисяч людських жертв з обох сторін. Рух Опору, безперечно, став справжнім другим фронгом Другої світової війни і зробив значний внесок у справу вигнання окупантів з української землі.