Загальна характеристика видів господарських зобов’язань.

Ч. 2 ст. 173 ГК України основними видами господарських зобов'язань називає майново-господарські та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 175 ГК) [3].

Юридичним об'єктом майново-господарського зобов'язання є певна господарська дія – виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей тощо або утримання від певної дії. Такому зобов'язанню відповідає переважно активна (позитивна) поведінка зобов'язаної сторони, спрямована на виконання нею вимог управненої сторони. Пасивна поведінка (утримання від дії), як правило, не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів (наприклад, орендодавець повинен утримуватися від створення перешкод орендарю в користуванні майном). Матеріальним об'єктом (предметом) майново-господарського зобов'язання є відповідна продукція, товари, роботи, послуги, гроші або інше майно.

Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (ч. 1 ст. 175 ГК) [3].

Отже, у ч. 1 1 ст. 175 ГК майново-господарські зобов'язання названі цивільно-правовими і передбачено, що вони регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом. Це положення свідчить, що інститут зобов'язального права є суміжним інститутом для обох названих галузей. Це надає можливість при регулюванні відповідних господарських відносин обмежуватися закріпленням у ГК спеціальних норм, з посиланням у разі необхідності на положення ЦК, які є загальними для регулювання як цивільних відносин відповідно до предмета і цілей цивільного законодавства, так і відносин господарських. Тобто норми Цивільного кодексу повинні застосовуватися до тих правовідносин, щодо яких у Господарському кодексі відсутнє адекватне правове регулювання.

Майново-господарські зобов'язання складаються безпосередньо у сфері обігу. Це відносини горизонтальні, тобто в них має місце юридична рівність сторін. З точки зору предмета регулювання, в них переважає майновий елемент. Для сторін таке зобов'язання, як правило, оплатне. Суб'єктами господарсько-оперативного зобов'язання є підприємці і, відповідно, їхня ціль – отримання прибутку. Таке зобов'язання, як правило, засноване на договорі (поставки, підряду тощо) [56, с. 48-52].

Серед майново-господарських зобов'язань виділяють зобов'язання по передачі майна у власність, у господарське ведення або оперативне управління; зобов'язання з відшкодувальної реалізації майна; зобов'язання з передачі майна в користування за плату; зобов'язання з виконання робіт; зобов'язання з надання послуг; зобов'язання з перевезень; зобов'язання, пов'язані з розрахунками і кредитуванням; зобов'язання зі страхування; зобов'язання зі спільної діяльності; охоронні зобов'язання [46, с. 335].

Суб'єктивне право в зобов'язанні іменується правом вимоги, а обов'язок – боргом, управнений суб'єкт – кредитором, а зобов'язаний – боржником.

Суб'єктами майново-господарського зобов'язання є учасники господарських відносин – як суб'єкти господарювання, так й інші учасники. Негосподарюючі суб'єкти вступають у зобов'язальні відносини як управнена сторона з метою господарчого забезпечення їх діяльності (ч. 3 ст. 3 ГК). Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, є суб'єктами майново-господарських зобов'язань лише тоді, коли вони безпосередньо задіяні у процесі переміщення майна або інших матеріальних результатів і не здійснюють управлінських повноважень, що є визначальним для характеристики їх як учасників організаційно-господарських зобов'язань.

Ч. 3 ст. 175 ГК України містить застереження, згідно з яким зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК України тощо) [2].

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, є суб'єктами майново-господарських зобов'язань лише тоді, коли вони безпосередньо задіяні у процесі переміщення майна або інших матеріальних результатів і не здійснюють управлінських повноважень, що є визначальним для характеристики їх як учасників організаційно-господарських зобов'язань.

Зміст майново-господарських зобов'язань складають суб'єктивні юридичні права та обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді він полягає у наявності суб'єктивного права управненої сторони (кредитора) вимагати певної поведінки від зобов'язаної сторони (боржника) і відповідного обов'язку останньої. Зміст конкретного зобов'язання визначається його сторонами відповідно до закону, іншого нормативно-правового акта або акта управління господарською діяльністю [58, с. 298].

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених ГК України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання. (ч. 4 ст. 175 ГК) [3]. Таке зобов'язання (наприклад, благодійництво) виникає і реалізується з додержанням вимог ГК України (див. ст. 131), Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 p. [10], Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. [9], іншого законодавства. Деякі питання роз'яснюються Вищим арбітражним судом України у листі «Про Закон України «Про добродійність і добродійні організації» від 14 січня 1998 р. Зокрема, державні та комунальні підприємства, установи, організації, які повністю або частково фінансуються з бюджету, не мають права здійснювати благодійницьку діяльність. Під благодійністю розуміється добровільне безкорисливе пожертвування фізичних і юридичних осіб у вигляді надання матеріальної, фінансової, організаційної та іншої добродійної допомоги [31].

Організаційно-господарські зобов'язання є другим основним видом господарських зобов'язань. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 176 ГК України) [3].

Специфіка організаційно-господарських зобов’язань полягає в тому, що вони виникають у процесі управління господарською діяльністю, отже, один із суб'єктів зобов'язання – суб'єкт організаційно-господарських повноважень наділений певними владними повноваженнями [50, с. 267].

Поняття управління господарською діяльністю, у процесі якого вони виникають, у законодавстві, зокрема у Господарському кодексі, не розкривається. Ґрунтуючись на відповідних положеннях кодексу та висновках адміністративно-правової теорії, таке управління можна охарактеризувати як підзаконну владну діяльність з організації господарських зв'язків, що здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, а також громадянами, громадськими та іншими організаціями, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Зазначені органи, громадяни і організації у кодексі узагальнені поняттям «суб'єкти організаційно-господарських повноважень» і виступають однією із сторін в організаційно-господарських зобов'язаннях. Другою стороною у таких зобов'язаннях завжди є суб'єкт господарювання [60, с. 311].

Управління господарською діяльністю – це діяльність з організації господарських зв'язків, що здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, а також фізичними особами, громадськими та іншими організаціями, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Юридичними об'єктами організаційно-господарських зобов'язань є певні управлінсько-господарські (організаційні) дії або утримання від певних дій. Це, наприклад, дії з оперативного управління коштами державного лізингового фонду, що здійснює НАК «Украгролізинг» на підставі агентської угоди, яку вона відповідно до свого Статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2001 р. [23], укладає з Мінагрополітики України. Або утримання від дій, що завдають шкоди довкіллю, передбачених угодами про умови користування нафтогазоносними надрами, які укладаються між Державним комітетом природних ресурсів України та суб'єктами господарювання – користувачами нафтогазоносними надрами відповідно до Закону України «Про нафту і газ» вiд 12.07.2001 № 2665-III [18]. Щодо матеріальних об'єктів організаційно-господарських зобов'язань, то майновий характер останніх можна вбачати лише тою мірою, якою вони опосередковують організацію процесу переміщення майна в економіці, оптимізують даний процес, надають йому цілеспрямований характер відповідно до цілей і завдань господарської діяльності, визначених Конституцією і законами України. Тобто щодо цих зобов'язань у зазначеному аспекті більш слушно вести мову про їх організаційно-майновий характер. Матеріальним об'єктом у цьому плані є матеріальний зміст відповідних дій (майно, грошові кошти, земельні ділянки чи ділянки надр тощо) [38, с. 300].

Суб'єктами організаційно-господарських повноважень у організаційно-господарських зобов'язаннях виступають, як правило, органи господарського управління, які підрозділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної господарської компетенції. До органів загальної компетенції належать державні органи законодавчої і виконавчої влади та місцевого і регіонального самоврядування. До них належать: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; обласні і районні ради та державні адміністрації; органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради і їхні виконавчі комітети. Здійснюючи покладені на них функції організації господарювання, органи загальної компетенції, як правило, у безпосередні господарські відносини з суб'єктами господарювання основної ланки не вступають, а діють через свої структурні підрозділи, що займаються управлінням економікою, – органи спеціальної господарської компетенції [50, с. 270].

Суб'єктом організаційно-господарських повноважень може виступати також власник суб'єкта господарювання, який є засновником цього суб'єкта або будь-яка інша особа (група осіб), що володіє певними повноваженнями з управління господарською діяльністю суб'єкта господарювання.

Зміст організаційно-господарського зобов'язання, як і будь-якого іншого, складають суб'єктивні юридичні права та обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді – це суб'єктивне право управненої сторони вимагати певної поведінки від зобов'язаної сторони і відповідний обов'язок останньої. Зміст конкретного зобов'язання визначається домовленістю сторін відповідно до закону, іншого нормативно-правового акта або акта управління господарською діяльністю [60, с. 311].

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

- між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

- між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;

- між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

- в інших випадках, передбачених цим ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарювання (ч. 2 ст. 176 ГК України) [3].

Ч. 2 ст. 176 ГК України коментованої статті визначає перелік організаційно-господарських зобов'язань з точки зору суб'єктного складу [3]. Наприклад, орган управління, реалізуючи свою господарську компетенцію, вступає у зобов'язальні правовідносини із суб'єктом господарювання, оскільки таким шляхом він може стимулювати активну, ініціативну діяльність суб'єкта господарювання, допомагаючи виконати ті чи інші завдання, покладені на відповідний орган управління. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати між іншими суб'єктами господарювання, перерахованими в цій статті.

Наведений у ч. 2 цієї ст. 167 перелік організаційно-господарських зобов'язань є приблизним і далеко не вичерпним. Поняття організаційно-господарського зобов'язання відображає економіко-правове явище реального життя, коли орган керівництва економікою (суб'єкт організаційно-господарських повноважень), реалізуючи свою господарську компетенцію, вступає у зобов'язальні правовідносини із суб'єктом господарювання. Це, насамперед, стосується тих сфер управлінської діяльності, де для оптимального вирішення економічних, соціальних чи інших завдань, що постають перед зазначеним органом (органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом організаційно-господарських повноважень), необхідне підключення активної, ініціативної діяльності суб'єкта господарювання, максимальне урахування прав та інтересів цього суб'єкта, повніше їх забезпечення [50, с. 271].

У силу зобов'язання, що виникає при цьому між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, кожна із сторін бере на себе і виконує певні обов'язки і реалізує певні права. Причому обов'язки і права у даних зобов'язальних правовідносинах сформульовані за участю обох їх учасників, враховують їх інтереси, у тому числі як публічний інтерес (галузевий, регіональний чи інший), так й інтерес суб'єкта господарювання. Обов'язки і права учасників зобов'язання конкретизуються і деталізуються відповідно до конкретної ситуації, реальних життєвих обставин їх виконання, що також сприяє досягненню оптимального варіанта правомірної корисної поведінки і оптимальних позитивних результатів. Тобто, юридична форма організаційно-господарського зобов'язання, що використовується при цьому, є способом оптимального здійснення певної організаційно-господарської (управлінсько-господарської) дії. Це є найбільш адекватним сучасному етапу становлення ринкових відносин, який потребує запровадження переважно непрямих форм і методів державного регулювання [58, с. 300-301].

Відповідно до ч. 3 ст. 176 ГК України організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об’єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об’єднання) [43, с. 105-106].

Ч. 3 ст. 176 ГК України передбачає можливість виникнення організаційно-господарських зобов'язань із договору. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства [6]. Згідно до Закону України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. [11] та глави 40 цього ГК укладаються концесійні договори [3].

Прикладами договірної форми організаційно-господарських зобов'язань можуть бути названі концесійні договори відповідно до глави 40 ГК України, законів України «Про концесії» [11] і «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» [12], угоди про розподіл продукції, врегульовані Законом України «Про угоди про розподіл продукції» [13], тощо. Причому організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть як виникати з договору, так і набувати форми останнього, якщо вони виникли з інших підстав [43, с. 105-108].

Прикладами недоговірної форми організаційно-господарських зобов'язань можуть бути соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177 ГК України) [3], зобов'язання, що виникають з актів управління господарською діяльністю, зокрема з рішення компетентного органу Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання (монопольного утворення) тощо.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками (ч. 4 ст. 176 ГК України) [3].

Організаційно-господарське зобов'язання між учасниками спільної діяльності та одним із учасників, на якого покладається обов'язок ведення спільних справ, виникає з юридичного складу – договору про спільну діяльність і доручення. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками. Спільна діяльність також регулюється главою 77 ЦК України. Крім того, слід брати до уваги роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням договорів про спільну діяльність» від 28 квітня 1995 р. за № 02–5/302 [30].

Крім зазначених, у ГК України наводяться також соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. ст. 177, 178 ГК України), однак, на думку фахівців, вони не становлять окремих видів господарських зобов'язань, а є різновидами вищезгаданих видів зобов'язань.

Стосовно соціально-комунальних зобов’язань суб’єктів господарювання слід вказати, що відповідно до ст. 177 ГК України суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Крім того, суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК України можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, можуть брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем. А також суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Відповідно до ст. 178 ГК України щодо публічних зобов’язань суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. При цьому, суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом [3].

Водночас, крім легальної класифікації, в науковій та навчальній літературі пропонуються різні критерії для проведення класифікації господарських зобов'язань та, відповідно, різні їх види:

- залежно від сукупності прав і обов'язків, якими володіють суб'єкти господарських відносин, розрізняються прості і складні зобов'язання;

- залежно від підстав виникнення господарські зобов'язання підрозділяються на договірні і позадоговірні [55, с. 26];

- залежно від визначеності предмета виконання розрізняються зобов'язання однооб'єктні та альтернативні;

- за характером взаємозв'язку один з одним виділяються головні і додаткові господарські зобов'язання;

- за суб’єктним складом на двосторонні та з іншою кількістю осіб [62, с. 42].

Висновки з 3 питання.

Ч. 2 ст. 173 ГК України основними видами господарських зобов'язань називає майново-господарські та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 175 ГК) [3].

Організаційно-господарські зобов'язання є другим основним видом господарських зобов'язань. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 176 ГК України) [3].

Крім зазначених, у ГК України наводяться також соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. ст. 177, 178 ГК України).

Крім легальної класифікації, в науковій та навчальній літературі пропонуються різні критерії для проведення класифікації господарських зобов'язань та, відповідно, різні їх види.