Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Економічна система, її суть, ознаки і основні структурні елементи






 

Економічна система – це цілісна сукупність певним чином взаємопов’язаних і упорядкованих елементів, що утворюють економічну структуру суспільства.

Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

До основних структурних елементів економічної системи відносяться продуктивні сили суспільства, притаманні йому економічні відносини та господарський механізм. Ефективність функціонування економічної системи значною мірою залежить від співвідношення ступенів розвитку зазначених елементів.

Єдність засобів виробництва і працівників, що приводять їх у дію і забезпечують їх функціональне використання у суспільному виробництві утворюють продуктивні сили суспільства.

Продуктивні сили відображають взаємодію суспільства з природою, показують ступень оволодіння силами природи і є головним показником і критерієм науково-технічного і суспільного прогресу.

Будь-який процес виробництво завжди має суспільний характер. Виробництво завжди є не тільки процесом взаємодії людей з природою але й система складних і багатомірних відносин між людьми, які називають виробничими або економічними відносинами.

Виробничі (економічні) відносини – це система об’єктивних відносин, що складаються між людьми незалежно від їх бажання та свідомості з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ. Складовими цієї системи відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини складаються між людьми безпосередньо у виробничому процесі з приводу виконуваних ними виробничих функцій, які зумовлюються поділом праці між робітниками, задіяними у даному виробничому процесі. Вони зумовлюються технічною структурою виробничого процесу, застосовуваними технологіями і відображають матеріально-речовий зміст суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу організації та управління суспільним виробництвом, що зумовлюються особливим характером організації та функціонування продуктивних сил. До них належать відносини спеціалізації, кооперування, комбінування праці та обміну діяльністю між людьми.

Соціально-економічні відносини – це насамперед відносини власності в економічному розумінні, які зумовлюють спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, відносини привласнення засобів і результатів виробництва, принципи і форми розподілу результатів виробництва, характер і форми обміну тощо. Саме відносини власності визначають соціально-економічну і класову структуру суспільства а отже й специфіку економічної системи в цілому.

Економічна система – це цілісна сукупність певним чином взаємопов’язаних і упорядкованих елементів, що утворюють економічну структуру суспільства. Основними складовими економічної системи є продуктивні сили суспільства, притаманні йому економічні відносини та господарський механізм.

Діалектика продуктивних сил і виробничих відносин вперше була досліджена К.Марксом, на думку якого саме їх суперечлива єдність є внутрішнім джерелом розвитку як власне суспільного виробництва, так і соціально-економічного прогресу в цілому.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх єдності та взаємодії утворюють певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у єдності з соціально-політичною надбудовою утворюють соціально-економічну формацію. Системно утворювальним ядром способу виробництва а отже й формації вважається панівна форма власності. Саме зміна соціально-економічних формацій віддзеркалює, як стверджує К.Маркс, хід історичного розвитку людства.

В загальній для всіх суспільно-економічних формацій структурі продуктивних сил виділяють засоби праці і предмети праці, що в єдності утворюють засоби виробництва, та робочу силу працівників, які мають виробничий досвід і приводять у рух засоби виробництва.

У процесі історичного розвитку продуктивні сили постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. Так, наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя використання першої у світі наукової організації праці – системи Тейлора – дало підставу до включення у загальну структуру продуктивних сил нового елементу – форм і методів організації виробництва. Процес розповсюдження НТР у середині 50-х років ХХ ст. виступив причиною виділення науки, а внаслідок інформаційної революції 70-х років з’являється ще один елемент продуктивних сил – інформація.

Отже, продуктивні сили – це сукупність особистих і речовинних факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв’язку.

Головною продуктивною силою є людина, яка оживляє речові елементи виробництва, приводить їх у рух. Вона є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, організатором виробництва матеріальних благ та послуг, тим, хто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства. Водночас людина є суб’єктом (носієм) економічних і всіх суспільних відносин. Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини як головної продуктивної сили.

Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці. Найважливішою складовою частиною суспільного поділу праці є її кооперація. Діалектична єдність поділу праці і її поєднання виступила підґрунтям виникнення і розвитку перших форм обміну.

Перший великий суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства – відбувся у ІІІ-ІІ тис. до н.е. Виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого на обмін, пов’язане з другим великим поділом праці – відокремленням ремесла від землеробства. Поява металевих грошей, торгового капіталу, виділення класу купців зумовили третій великий поділ праці.

Отже, суспільний поділ праці – це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.

Суспільний поділ праці представлений трьома функціональними видами: загальний поділ праці – це поділ праці між великими сферами матеріального і нематеріального виробництва, такими як промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок і іншими; частковий – поділ праці усередині великих сфер за галузями і підгалузями, таким як важка і легка промисловість, тваринництво і землеробство в сільському господарстві, а також, наприклад, нафтовидобуток, металургія і автомобілебудування в рамках важкої промисловості; одиничний – поділ праці усередині одного підприємства, при цьому підприємство трактується широко, як цикл створення закінченого товару.

Розвиток основних форм суспільного поділу праці свідчить про дію закону суспільного поділу праці, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.

Система економічних (виробничих) відносин складна і багатоманітна. Вона складається із техніко-економічних, соціально-економічних та організаційно-економічних відносин, що було розглянуто у темі 1.

Соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, складають об’єктивний фундамент господарського механізму.

Господарський механізм – це функціонування сукупності організаційних структур та конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких суспільство використовує економічні закони з врахуванням конкретних умов свого розвитку.

З політекономічної точки зору він являє собою механізм використання економічних законів і покликаний забезпечувати узгодження економічних інтересів та забезпечувати тим самим реалізацію відносин власності в суспільстві.

Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної системи, так і суспільно-економічної формації. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності (адекватності) виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил. Він регулює розвиток економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами та економічними відносинами, приводячи їх у відповідність до вимог продуктивних сил. Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підходах до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.