Паттерн оцінювання для емоції гніву

На наступних двох стадіях вторинного оцінювання індивід оцінює свій копінг-потенціал, а також прогнозує відповідь від навколишнього середовища, що може підсилювати або послабляти емоцію гніву.

У межах когнітивно-мотиваційно-міжособистісної теорії був проведений ряд досліджень. К.Л. Чек і Е.Дж. Киницкі, наприклад, досліджували взаємозв’язок первинного оцінювання з емоціями гніву і суму. Негативні емоції опосередковували взаємодію між первинним оцінюванням і копінгом у наступний спосіб. По-перше, первинне оцінювання безпосередньо або побічно (через гнів і сум) негативно впливало на використання таких копінг-стратегій, як конфронтація й побудова плану дій. По-друге, позитивна переоцінка й зниження напруги/самоізоляція випробовували позитивний, але опосередкований вплив первинного оцінювання за допомогою негативних емоцій, які, на думку авторів, можуть підвищувати використання копінгу, орієнтований на емоції. І нарешті, потреба в соціальній підтримці виступає як істотний модератор як копінгу, орієнтованого на вирішення проблем, так і на емоції.

Теорія атрибуції мотивації й емоцій Б. Вайнера припускає, що каузальна атрибуція відіграє ключову роль в емоційних і мотиваційних процесах у людини. Причини успіхів і невдач аналізуються індивідом у трьох вимірах:

1) локус (чи є ці причини зумовленими внутрішньо – наприклад, здібностями або зусиллями, або зумовленими зовні – наприклад, щасливим збігом обставин або впливом інших людей?);

2) стабільність (індивід сприймає причини як тривалі в часі);

3). Підконтрольність (чи перебувають ці причини під вольовим контролем з боку індивіда?).

Каузальна атрибуція впливає на очікування індивіда й на виразність емоцій і тим самим направляє його мотивацію, що і розкривається в поведінці.

На підставі даної теорії М. Перре і С. Зелларс розробили «трансакційно-атрибуційну модель організаційного стресу». Первинне оцінювання вважається предиктором пошуку причин, чому дана ситуація сприймається як стрес (внутрішніх й зовнішніх), ці причини є непрямими предикторами поведінки подолання. Зазначений непрямий вплив пояснюється впливом афективних реакцій (емоцій) на вторинне оцінювання в процесі копінгу.

Отже, вивчення наведених теорій показало, що вони містять усі ключові елементи трансакційної теорії, однак акцент у них робиться не на понятті «стрес», а на понятті «емоційний стан» (когнітивно-мотиваційно-міжособистісна теорія) або на понятті «каузальна атрибуція» (теорія атрибуції мотивації й емоцій). Однак такі модифікації трансакційної теорії не дають відповідь на питання, які особистісні властивості забезпечують індивіду подолання стресу. Ця проблема перебуває в центрі уваги ресурсних теорій поведінки подолання.

Ресурсні теорії. З кінця 90-х років ХХ століття дослідники, які займаються проблематикою копінг-стратегій, запропонували ресурсний підхід, в якому акцентується увага на процесі «розподілу ресурсів». Цей процес мусить пояснити той факт, що декотрим людям вдається зберігати здоров'я й адаптуватися, незважаючи на різні життєві обставини.

Ресурсні теорії припускають, що існує деякий комплекс стрижневих ресурсів, які «скеровують» або направляють загальний фонд ресурсів. Цебто ключовий ресурс - це головний засіб, що контролює й організовує розподіл інших ресурсів.

У рамках ресурсного підходу розглядають широкий спектр різних ресурсів, як середовищних (доступність інструментальної, моральної й емоційної допомоги з боку соціального середовища), так і особистісних (навички й здібності індивіда). Так, наприклад, Е. Фрайденберг як головний ресурс у подоланні стресу розглядає оптимізм. Інші дослідники як один з ресурсів, що впливають на вибір копінг-стратегій, пропонують конструкт «життєстійкість» (hardiness).

Представники цього підходу виходять з того, що володіння і управління ресурсами і застосовувані копінг-стратегії можуть впливати один на одного. Так, якщо в підлітка немає бажання ефективно взаємодіяти зі своїм соціальним оточенням, у нього буде мало друзів. У цьому випадку можна наголосити, що копінг-стратегія вплинула на ресурси. Навпаки, у випадку, якщо дитина росла в збідненому соціальному середовищі, тобто в дитини були обмежені ресурси, ця обставина може вплинути на прийнятні для неї копінг-стратегії і на частоту використання нею соціальної підтримки як стратегії подолання зі стресом.

В останнє десятиліття найбільш гострій критиці підхід Р.С. Лазаруса був підданий у роботі С. Гобфолла. У запропонованій ним теорії зберігання ресурсів наголошується, що втрата ресурсів є головним компонентом у процесі розвитку стресу, на відміну від когнітивного оцінювання.

Автор вважає, що стрес має місце тоді, коли: 1) ресурсам індивіда загрожує втрата; 2) ресурси індивіда вже втрачені; 3) індивід зіштовхується з невдачею при спробі отримати додаткові ресурси після значного інвестування власних ресурсів. Більше того, він запевняє, що хоча когнітивне оцінювання є одним зі шляхів оцінювання ступеня втрати ресурсів, більшість ресурсів об'єктивно зумовлена і піддається спостереженню. Два принципи лежать в основі теорії зберігання ресурсів, а саме.

1. Принцип примата втрати ресурсів акцентує, що у випадку, коли індивід витратив і одержав однакову кількість ресурсів, втрата ресурсів значно більше впливає на стан здоров'я, емоційний досвід і спричиняє нові стресові реакції, такі як вигоряння.

2. Принцип інвестиції ресурсів припускає, що люди схильні інвестувати в те, щоб захиститися від втрати ресурсів, вони здатні відновлюватися після втрати й знаходити нові ресурси. Стрес відповідно пов'язаний із циклом втрата-придбання ресурсів. Одинична втрата ресурсів може призводити до наступних втрат, що викликає стан підвищеної уразливості. З іншого боку, придбання ресурсів може породжувати подальші придбання і, отже, сприяти меншій уразливості.

Хронічні й гострі втрати ресурсів розглядаються С. Гобфоллом як причина неуспішної адаптації й відповідно вторинних втрат ресурсів, які за принципом зворотного зв'язку посилюють дезадаптацію. І навпаки, інвестиції ресурсів можуть модерувати успішну адаптацію, збільшуючи можливість вторинних придбань ресурсів.

У зв'язку з процесами подолання вчений підкреслює, що сучасний внесок у проактивну теорію копінгу багато в чому відповідає принципам теорії збереження ресурсів. Хоча ця теорія буде розглянута нижче, варто зазначити найбільш важливі їх аспекти, прийняті до уваги С. Гобфоллом. Згідно з проактивною теорією процес стресу не може бути обмежений лише реакцією на втрату ресурсів або загрозу як таку, важливо також ураховувати зусилля, орієнтовані на придбання і підтримання ресурсних запасів. Зазначені зусилля вмикаються тоді, коли з'являються перші ознаки важких ситуацій - відбувається зіставлення ресурсів і ситуації. Незважаючи на те, що проактивний копінг спрямовано на інвестицію зусиль на особистісне зростання й досягнення цілей, важливо підкреслити, що теорія збереження ресурсів ігнорує роль оцінювання, на відміну від проактивних теорій.

Оскільки когнітивне оцінювання є ключовим принципом трансакційної теорії, С. Гобфолл змушений відмовитися від нього, що пов'язано з пошуком більш релевантної моделі взаємозв'язків між зовнішніми передумовами, процесами медіації і такими критеріями адаптації, як психічне здоров'я, суб'єктивне благополуччя та соціальна гармонія. На думку Р. Шварцера, розходження між трансакційною теорією й теорією збереження ресурсів полягає в тому, що С. Гобфолл вважає підхід Р.С. Лазаруса «високо суб'єктивним», зокрема, його теорію оцінювання, і стверджує, що об'єктивна категорія ресурсів більш важлива в поясненні процесів подолання.

Е.М. Фройнд і М. Ридигер вказують однак, що поняття «втрати ресурсів» не може бути застосоване щодо тих ресурсів, які можуть бути використані одночасно для різних цілей або видів діяльності і які не вичерпуються після використання. Серед таких ресурсів автори називають: упевненість у власній ефективності, самоповагу й особистісні чинники, які не вичерпуються по мірі використання, на відміну від матеріальних засобів, наприклад, грошей. Автори розглядають два класи ресурсів: вичерпні, «матеріальні» («commodities» - у термінах Д. Невон) і невичерпні - соціальні або пов'язані з особистісними характеристиками («alterants» - у термінах Д. Невон).

Поняття «вигоряння» (burnout) широко використовується в теорії зберігання ресурсів. Оскільки вигоряння виникає в тих випадках, коли ресурси людини з подолання стресової ситуації перевищені, заходи щодо зниження рівня вигоряння, у першу чергу, повинні бути спрямовані на відновлення дефіциту внутрішньої енергії й обмеження їх втрати. На думку С.К. Нартової-Бочавер, розвитку вигоряння можна запобігти, якщо постійно накопичувати ресурси й вчасно відновлювати їх витрати, а також використовувати адекватні ситуаціям копінг-стратегії.

Проактивні теорії копінгу. У літературі, присвяченій подоланню копінг здебільшого розглядається як реакція на середові й інтрапсихічні вимоги, сприймані як потенційна загроза, або на такі, що вже сталися, збиток, шкоду або втрату. Водночас, сучасні теорії проактивного копінгу пропонують нову концепцію поведінки подолання, де копінгу надається більш активна роль у поведінці людини.

Р. Шварцер зазначав, що ряд концепцій позитивно-психологічного змісту, які висловлені дослідниками поведінки подолання, багато в чому подібні з його проактивним підходом до копінгу. Він говорить про такі поняття, як оволодіння, оптимізація, складне завдання (виклик) та користь (вигода), придбання ресурсів. У цілому, модель Р. Шварцера ґрунтується на ідеї, що подолання є конструктом, пов'язаним не тільки із часом події, але й з відчуттям визначеності. Копінг включає чотири основні стратегії:

1) реактивний копінг – зусилля, спрямовані на те, щоб подолати втрати чи збитки або компенсувати їх;

2) антиципаторний копінг – зусилля, що здійснюються для того, щоб подолати загрози, що насуваються;

3) превентивний копінг – зусилля зі створення загальних ресурсів опору для подолання події, що може відбутися, а може й не відбутися в найближчому майбутньому;

4) проактивний копінг – зусилля по вибудовуванню загальних ресурсів, спрямованих на подолання ситуацій, що являють собою складні завдання й життєві виклики. Такі зусилля сприяють особистісному зростанню.

Схематично модель Р. Шварцера наведено на рисунку1.3.

Рис. 1.3. Модель проактивного копінгу (за Р. Шварцером)

Реактивний копінг – це зусилля, орієнтовані на подолання стресової події, що мала місце у минулому чи у сьогоденні, або на компенсацію збитку чи втрати. Передумовою реактивного копінгу є визначеність – тобто для індивіда цілком певним є те, що подія відбулася або відбувається. З метою адаптації негативний досвід має бути компенсований або пом'якшений за допомогою реорганізації цілей, за допомогою пошуку нових змістів й особистих вигод і навіть шляхом переосмислення власного життя. Реактивний копінг реалізується шляхом використання стратегій, орієнтованих як на емоції, так і на вирішення проблем, а також шляхом стратегій, пов'язаних з пошуком підтримки. Адаптивний досвід переживання шкоди і втрати вимагає внутрішньої стійкості, здатності швидко відновлювати здоровий фізичний і душевний стан та оптимістичної віри у власні здібності.

Якщо реактивний копінг стосується зусиль індивіда, що проявляються відносно тих подій, які вже сталися в минулому або тривають у сьогоденні, то антиципаторний, проактивний і превентивний копінг пов'язані із ситуаціями, які стосуються здебільшого майбутнього. Ці різновиди копінгу розрізняються за рівнем невизначеності. Антиципаторний копінг спрямований на взаємодію з критичною подією, яка з високою мірою певності має трапитися в найближчому майбутньому. Індивід може оцінювати ситуацію як загрозливу, таку, що несе виклик або дає вигоду (або як комбінацію цих можливостей). Антиципаторний копінг реалізується за допомогою стратегій, орієнтованих на розв'язання проблеми, а також за допомогою стратегій, орієнтованих на уникнення (відволікання; пошук схвалення від інших людей з оточення індивіда). В разі антиципаторного копінгу люди інвестують в ресурси, які знаходяться «під рукою» і дозволяють запобігати або боротися із стресором, максимізувавши вигоди від такої взаємодії.

Превентивний копінг, навпаки, - це довгострокова взаємодія з подіями з високою часткою невизначеності. Превентивний копінг запускається подіями, які можуть відбутися, а можуть і не відбутися у віддаленому майбутньому. Зусилля концентруються на вибудовуванні загальних ресурсів опору, шляхом виведення на передній план сильних сторін особистості й акумуляції та накопичення соціальних ресурсів і навичок «про всяк випадок». Вважається, що превентивний копінг здебільшого залежить від особистісних рис, ніж від специфіки стресору. Переконання в самоефективності є ресурсом для превентивного копінгу, оскільки ситуація, яку необхідно подолати індивіду, має неспецифічний характер.

Проактивний копінг, що дав назву розглянутій теоретичній моделі, не випереджається негативним оцінюванням, пов'язаним зі збитком, втратою або погрозою, - індивід має більш позитивний погляд на вимоги життя. «Вони розглядають ризики, вимоги й можливості у віддаленому майбутньому, але не розцінюють їх як збиток, втрату або загрозу. Більше того, вони сприймають складні ситуації як особисті виклики. Копінг з управління ризиками (risk management) трансформується в управління цілями (goal management). Індивід не реактивний, а проактивний - у тому розумінні, що він ініціює конструктивні способи дій і створює можливості для зростання. Проактивний індивід жадає поліпшення життя й вибудовує ресурси, які роблять можливими прогрес і високу якість функціонування. Стрес інтерпретується як «еустрес», тобто як продуктивне порушення й життєва енергія».

Проактивний копінг пов'язаний із «самоефективністю стосовно діяльності», що, на думку авторів, є його ключовою складовою, а також з проактивними установками – конструктом, розробленим Дж.С. Шмітцем і Р. Шварцером. Проактивні установки - це характеристика особистості, що має важливе значенні для мотивації й діяльності. Проактивні люди вірять, що вони здатні покращувати умови середовища. Такі проактивні установки можуть сприяти реалізації проактивного копінгу і є, на думку Г. Шмітца і Р. Шварцера, ключовими факторами в до-навмисній (pre-intentional) і до-діяльнісній (pre-actional) фазах цілепокладання.

Проактивні люди беруть на себе відповідальність за проблеми, причиною яких стали як вони самі, так і інші люди, вони концентруються не на перешкодах, а на вирішенні проблем. Також проактивні установки можуть бути ресурсом, що посилює прагнення до більш високої якості життя індивіда. Самовдосконалення, акумуляція ресурсів, запобігання виснаженню ресурсів і активна мобілізація є тими цінностями, які формують проактивний копінг.

Розцінюючи проактивний копінг і копінг, орієнтований на уникання, як контрастні механізми, завдяки яким люди можуть почувати себе хворими або здоровими, Р. Шварцер пропонує розглядати поведінку подолання в поняттях мотивації й діяльності. Він зазначає, що здорова поведінка або відмова від шкідливої звички можуть залежати від трьох когнітивних процесів: очікування результатів, сприйняття ризиків, переконання в самоефективності. У своєму соціально-когнітивному підході до здорової поведінки - «health action process approach» (HAPA) автор вводить тимчасову перспективу в концептуальну модель, що розділяє поведінку людини (на прикладі ставлення до свого здоров'я) на фазу мотивації й фазу діяльності (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Модель копінгу Р. Шварцера на основі процесно-діяльнісного підходу до здорової поведінки.

У фазі мотивації люди формують намір вжити заходів обережності або змінити небезпечну поведінку убік більш здорової. У фазі діяльності люди трансформують свої наміри в дії, спрямовані на досягнення конкретних цілей.

Хоча дана модель, у першу чергу, розроблялася для пояснення здорової поведінки, вона також може допомогти в розумінні саморегуляторних процесів, пов'язаних з досягненням цілей, таких як превентивний і проактивний копінг. Модель HAPA припускає, що оптимістичні переконання в самоефективності можуть підкріплювати й забезпечувати безперервні зусилля навіть після пережитих невдач і зривів. Таким чином, очікується, що переконання в самоефективності можуть виступати в ролі проактивного подолання й вибудовувати ресурси для персонального зростання із часом. І навпаки, переконання в самоефективності знижують активність копінгу, орієнтованого на уникання. Важливо відзначити, що переконання в самоефективності впливають як на фазу мотивації, так і на фазу діяльності, збільшуючи здатності індивіда слідувати довгостроковим цілям. У роботі Г. Шмітца й Р. Шварцера наголошується, що проактивні установки відіграють ключову роль у процесі мотивації при цілеспрямованій діяльності.

Проактивні установки можуть розглядатися як ресурсний чинник на початковому етапі поведінки подолання, коли формуються цілепокладання й планування. Ці установки впливають на рівень цілепокладання, визначають наміри й побічно впливають на ініціативу й підтримання цілеспрямованих дій. Тобто проактивні установки можуть також знижувати активність використання копінг-стратегії уникання при труднощах. Модель НАРА знайшла і експериментальне підтвердження: Г. Шмітц і Р. Шварцер виявили, що проактивні установки негативно корелюють з трьома показниками вигоряння. Отримані дані свідчать про те, що проактивні установки можуть виступати протективним фактором при впливі стресу на стан здоров'я людини.

Другий підхід до проактивного копінгу подано у роботах Л. Еспінволл і Ш. Тейлор. Вони визначили проактивний копінг як зусилля, що вживаються перед потенційно стресовою подією з метою запобігання їй або зміни, перш ніж вона відбулася. Автори виділяють звичайний копінг, антиципаторний копінг і проактивний копінг. Звичайний копінг - це результат переживання негативних життєвих подій, він спрямований на зниження середових або інтрапсихічних впливів, викликаних такими подіями, та на їхнє подолання. Антиципаторний копінг містить підготовку до стресового впливу події, що наближається, імовірність якої досить висока.

Проактивний копінг по часовій осі розташований перед звичайним і антиципаторним копінгом і характеризується акумуляцією ресурсів і набуттям навичок, які не призначені для опору якому-небудь певному стресору. Припускаючи, що проактивний копінг вимагає зовсім інших навичок подолання, які використаються стосовно існуючих стресорів або тих, що наближаються, як у випадку звичайного або антиципаторного копінгу, у теорії Л. Еспінволл і Ш. Тейлор виділяються п'ять послідовних стадій проактивного копінгу (рис. 1.5).

1. Акумуляція ресурсів. На даній стадії індивід створює ресурси й формує навички перед будь-яким можливим стресом. Типова поведінка на цій стадії - це мобілізація тимчасових і матеріальних ресурсів, засвоєння планування й організаційних навичок, формування міжособистісних стосунків з метою знаходження соціальної підтримки.

2. Пізнання потенційних стресів. Тут відбувається відстеження зростаючих загроз і небезпек, що виходять від навколишнього середовища. Цей крок залежить від здатності індивіда здійснювати поточний контроль за середовими й інтрапсихічними сигналами, які можуть вказувати на можливі негативні події.

3. Початкове оцінювання і попередні оцінні процедури. За їхньою допомогою індивід ідентифікує характеристики потенційного стресору (що це? на що це схоже? чи варто турбуватися про це? Чи варто далі стежити за цим?). Оцінювання ситуації може сприяти концентрації уваги і стимулювати наступну стадію проактивного копінгу - початкові зусилля з подолання.

4. Початкові зусилля по подоланню включають таку когнітивну й поведінкову діяльність, як планування, пошук інформаційної підтримки й вживання завчасних заходів.

5. Формування висновків і використання зворотного зв'язку. Індивід оцінює, які попередні зусилля були успішними, а також визначає ступінь, в якому потрібні додаткові зусилля з подолання.

Модель Л. Еспінволл і Ш. Тейлор схематично наведено на рисунку1.5.

Рис. 1.5. П'ять стадій проактивного копінгу (за Л. Еспінволл і Ш. Тейлор)

Цей підхід до копінгу є більше ситуаційним, ніж характерологічним. Автори вважають особистісні ресурси, соціальні ресурси й ситуаційні фактори ключовими компонентами, що визначають взаємодію індивіда й стресору. Дійсно, на першій стадії, коли відзначається збереження й накопичення ресурсів, важливі зазначені вище аспекти. Разом з тим, на стадії пізнання ціла низка пов'язаних з рисами особистості характеристик, таких як пильність, спостережливість, оптимізм, є значимими у визначенні потенційних стресорів. Міжособистісні стосунки також мають важливе значення у відстеженні негативних сигналів, більше того, важлива їх роль у зниженні або збільшенні сприйманих ризиків. На стадії початкового оцінювання як особистісні фактори (наприклад, самоефективність, витривалість (hardiness), тривожність, самоповага, конструктивність мислення) і ситуаційні фактори (наприклад, сприйняття контрольованості ситуації), є тими компонентами, які забезпечують копінг. При переході на стадію попередніх зусиль з подолання такі ситуаційні детермінанти, як оцінка своєї здатності управляти ситуацією, оцінка її змінюваності, оцінка свого копінг-потенціалу визначають поведінку подолання. На останній стадії проактивного копінгу як особистісні риси, так і ситуаційні фактори можуть полегшувати або перешкоджати формуванню зворотного зв'язку. Наприклад, люди із занадто завищеною самооцінкою щодо власних можливостей не усвідомлюють межі своїх можливостей і стикаються зі складними ситуаціями, будучи непідготовленими до них, що призводить до невдач. Цей висновок підтверджується експериментально щодо осіб з хронічними захворюваннями.

Аналіз концепцій проактивного копінгу висуває на перший план ту важливу роль, яку відіграють соціальні й індивідуальні ресурси в ефективній саморегуляції. У багатьох теоретичних моделях ресурси вважаються модераторами взаємовідносин між стресом і копінгом. Так менший стрес переживається тими людьми, у кого більше часу, грошей, друзів. Однак акумуляція ресурсів передує пізнаванню конкретних стресорів і проактивний копінг фактично неможливий за відсутності ресурсів.

Цебто, порівняно з теорією С. Гобфолла, ресурсам відводиться не тільки модеруюча функція, а й критична роль у тому, як індивід переживає стрес у цілому, якої форми набуває взаємодія між стресовим фактором і як протікатиме цей процес у часі. Люди, що мають обмежені ресурси, наприклад, які перебувають на нижчих рівнях соціоекономічної шкали, переживають стреси гостріше. Отже, у даній теорії співвідношення проактивних і реактивних копінг-стратегій регулюється ресурсною складовою.

Таким чином, теоретичний аналіз концепцій проактивного копінгу свідчить, що за допомогою даного психологічного конструкта можна пояснити позитивні зміни (особистісне зростання, переоцінка досвіду, здатність дотримуватись довгострокових цілей). Проте проактивні теорії не торкаються питань про передумови соціальних і індивідуальних ресурсів, що сприяють ефективному подоланню.

Копінг у психодинамічних концепціях. Р.С. Лазарус визнає необхідність формування такого підходу до поведінки подолання, що буде враховувати не тільки усвідомлювані процеси, але й несвідоме особистості: «Я давно вже переконаний у тому, що дослідження стресу, копінгу і емоцій мають зачіпати несвідомі процеси й захисти его. Я дедалі більше переконуюся в тому, що більшість процесів оцінювання в індивіда відбувається без самоусвідомлення чинників, що впливають на емоційні процеси».

Дійсно, дослідження несвідомих аспектів подолання, здійснені в трансакційній теорії, досить рідкі. Зокрема, К. Олдвін вважає, що подолання стресу може розвиватися неусвідомлено, що особливо характерно для початкової стадії деяких стресогенних впливів; надалі воно проявляється як усвідомлений процес формування й реалізації відповідних зусиль людини. Активним і усвідомленим цей процес є також при виникненні загрози, а також при очікуванні впливу стресорів і спогадах про стресові ситуації.

Найбільший внесок у вивчення несвідомого був зроблений на основі психодинамічного підходу, який започаткував З. Фрейд. У психодинамічних теоріях центральною є ідея конфлікту, викликаного неприйняттям тих або інших сторін власної особистості. Саме поняття «динаміка» запозичене З. Фрейдом з фізики XIX століття для передачі уявлення про конфлікт двох сил, результуючою яких є третя сила, спрямована в інший бік.

Розглянемо уявлення про процеси подолання з позиції психодинамічного підходу. Аби уникнути подальших термінологічних незрозумілостей, слід зауважити, що проблема подолання зі складними ситуаціями в психоаналізі й пов'язаних з ним напрямках розглядалася здебільшого в парадигмі захисних механізмів. Детальніше історія розвитку уявлень про те, у якому ступені поняття «копінг» і «захисні механізми» описують той самий або різні феномени і наскільки вони взаємозалежні, а також сучасний погляд на дане питання будуть подані далі.

У психоаналізі тривога розглядається як ключовий фактор розвитку особистості і копінг-стратегій. З. Фрейд по-різному визначав природу тривоги в ранніх і пізніх роботах. У ранній моделі (1894 р.) наявний більш фізіологічний підхід: З. Фрейд вважав тривогу реакцією на інстинктивні імпульси, що йдуть від Ід. У пізніших роботах він розвинув ідею про дві форми тривоги в Его: тривоги, пов'язаної з реальністю, і невротичної тривоги. Перша є результатом впливу зовнішніх чинників, друга викликана нездатністю Его протистояти інтрапсихічним впливам, таким як сексуальна та агресивна енергія Ід, що сприймаються як небезпека з високим ступенем невизначеності. Часто тривога починає відчуватися індивідом уже у зв'язку з передбаченням небезпеки, до моменту переживання небезпечної ситуації в реальному часі. Цей вид тривоги викликається несвідомим (або передсвідомим) пізнанням характеристик середовища, схожих з попередніми травмуючими ситуаціями. Якщо его здатне адекватно вирішити травматичну ситуацію, то в подоланні роль такого несвідомого пізнання знижується.

Копінг-стратегії - це регуляторні відповіді его на тривогу. На думку Л. Беллака, поняття «копінг-стратегії» є більш широким, ніж захисні механізми. В его-психології вся поведінка людини, включаючи сновидіння, невротичні й психотичні симптоми, а також нормальна поведінка розглядаються як спроби редукції тривоги. Розвиток копінг-стратегій пов'язаний з дозріванням его-функцій. Так, наприклад, при дозріванні захисних механізмів вони вбудовуються в несвідомий репертуар особистості. Копінг-стратегії вбудовуються і взаємодіють з характерологічними (особистісними) рисами, феноменом перенесення, захисними механізмами, неврозами тощо.

З позицій психоаналізу копінг, на думку Б.Е. Джейкобса, можна розглядати як обширну і здебільшого несвідому відповідь на тривогу і на процеси адаптації, що включає як захисні механізми его, так і поведінкові та емоційні паттерни особистісного стилю. Несвідоме відповідальне за виникнення невротичної тривоги - саме це й ускладнює «пряме» (direct) вирішення очікуваних і поточних складних ситуацій з боку індивіда. Звідси у нього з'являється необхідність в «непрямому» вирішенні таких ситуацій, чим і підтверджується, на думку автора, роль несвідомого у формуванні копінг-стратегій. «Індивідуальні копінг-стратегії виникають тоді, коли особистість намагається редукувати тривогу... Особистий стиль (характер) - це видимий «залишковий» результат повторюваних спроб особистості упоратися з конфліктом».

У світлі психоаналітичного розуміння копінгу уявляється важливим зупинитися на такому феномені як перенесення (трансфер). Концепція перенесення була розроблена З. Фрейдом для пояснення певних явищ, що виникають між ним і його пацієнтами в процесі психоаналітичної терапії, і означає процес, за допомогою якого несвідомі бажання переходять на ті або інші об'єкти в рамках певного типу стосунків, що встановилися із цими об'єктами (при цьому дитячі прообрази переживаються знову з відчуттям їх особливої актуальності).

Однак, як показали подальші дослідження, виникнення цього феномену пов'язане не тільки з психотерапією. Г.С. Салліван розробив концепцію феномену перенесення в міжособистісних стосунках. Р. Грінсон, використовуючи класичну психоаналітичну парадигму, визначає перенесення як переживання почуттів, потягів, установок, фантазій і захистів стосовно якоїсь реальної людини, які однак не відповідають їй, а є повторенням реакцій, що виникали в раннім дитинстві стосовно значущих фігур. Дж. Сендлер пропонує розширене розуміння перенесення: на його думку, перенесення є не тільки відбиттям минулого досвіду, але й містить у собі фантазію про майбутнє. Б.Е. Джейкобс зазначає, що трансфер також відповідальний і за формування поведінки подолання.

К. Хорні підкреслювала роль міжособистісних аспектів у впливі тривоги на невротичні копінг-стратегії. Її внесок важливий у плані розуміння наступних проблем:

- концептуалізації копінг-стратегій як узагальненої відповіді на тривогу;

- пояснення невідповідності між спостережуваною поведінкою індивіда і його інтрапсихічним досвідом;

- ролі міжособистісних фантазій у подоланні тривоги.

Вона описує три невротичні міжособистісні орієнтації.

1. Рух до людей (податливий тип);

2. Рух проти людей (агресивний, експансивний тип);

3. Рух від людей (відособлений тип).

Невротична потреба в любові, як приклад невротичного руху до людей, породжується компульсивною потребою відчувати любов і схвалення з боку всіх оточуючих і, як це не парадоксально, перешкоджає здатності невротичної особистості реально відчувати зрілу любов. Хоча бажання бути любимим універсальне, індивід, який має таку копінг-стратегію, потребує, щоб кожен любив його, навіть ті, хто йому самому не подобається.

Потреби такого індивіда розвиваються як захист від базальної тривоги й супроводжуються фантазією про самого себе як про безпомічну й уразливу людину, яка перебуває у ворожому оточенні. Зневага оточуючих є частиною поведінкового стилю представників першого типу й пояснюється проекцією ворожості. Фантазія при такій орієнтації наступна: «Якщо я зможу домогтись того, що вони полюблять мене, я почуватиму себе в безпеці з ними».

Друга орієнтація (копінг-стратегія), на яку вказує К. Хорні, характеризується прагненням індивіда редукувати базальну тривогу за допомогою невротичної потреби в досягненнях, в отриманні влади, престижу або впливу - тобто руху проти людей. Цей стиль можна коротко охарактеризувати як відкрито ворожий, хоча така поведінка здебільшого не переходить меж соціально прийнятих норм. При такій орієнтації індивід прагне знайти безпеку в «силі» для того, щоб уникнути почуття слабкості або уразливості, і супроводжує це фантазією: «Якщо я зможу контролювати їх (змушуючи поважати мене й підкоряючи моїй силі), значить я зможу відчувати себе в безпеці».

Третя орієнтація - рух від людей - також породжується базальною тривогою й є результатом потреби в емоційній униканні. Ця потреба ґрунтується на компульсивному бажанні уникати відносин з оточуючими через негативний досвід, пов'язаний з міжособистісними конфліктами. Хоча уникання людей певною мірою характеризує і дві вищезгадані орієнтації, але в цьому випадку така копінг-стратегія є основним паттерном спостережливої поведінки індивіда. Використовуючи цей стиль, він намагається уникнути відчуття небезпеки «ворожого середовища», намагаючись «окреслити навколо себе магічне коло, в яке ніхто не зможе проникнути». Тривога посилюється, якщо середовище проникає в це коло. Уникаючи людей, індивід прагне знайти спокій і цілісність, але гнів виявляється найбільш частим почуттям, що супроводжує його. Фантазія в цьому випадку наступна: «Якщо я віддалюся від людей, то я почуватиму себе в безпеці».

Варто зазначити, що описані потреби, пов'язані з орієнтаціями, виділеними К. Хорні, можуть спостерігатися не тільки в невротичних, але й у нормальних особистостей.

За психодинамічною парадигмою особливості характеру і копінг-стратегії формуються в процесі психосексуального і психосоціального розвитку за допомогою неусвідомлюваних процесів, пов'язаних з інтрапсихічними конфліктами. Его формує копінг-стратегії для того, щоб уникати усвідомлення інтрапсихічних конфліктів і адаптуватися до мінливого навколишнього середовища. Досягти суттєвих змін репертуару копінг-стратегій індивіда довільним шляхом – складно, і це можливо лише при певній трансформації несвідомого. Отже, поведінкові реакції на проблемні ситуації визначаються здебільшого тими властивостями особистості, що не виявляють себе у звичайних умовах, а саме - несвідомими тенденціями.

Вирішення проблеми розмежування механізмів захисту й подолання становить значні теоретичні й методологічні труднощі. При аналізі літератури з цієї проблеми привертає увагу розбіжність позицій при зіставленні понять «процеси подолання» і «захисні механізми». По-перше, позиції авторів не співпадають щодо того, в чому полягають відмінності між копінгом і захисними процесами. По-друге, немає єдиної думки про спільні риси долаючої та захисної поведінки. Дійсно, обидва види поведінки схожі, якщо не ідентичні за своїм функціонуванням – як в адаптаційних процесах, так і в реакціях на несприятливі чинники середовища. І захисні механізми, і копінг-процеси включаються в ситуаціях порушення психологічної рівноваги і сприяють швидкому зниженню негативних емоцій до початкового рівня. Для того, щоб мати уявлення про розвиток даної проблеми, необхідно зробити короткий історичний екскурс.

Перше згадування про захист міститься в кінці другої частини «Попереднього повідомлення» Є. Бройєра і З. Фрейда, що є одним з розділів «Дослідження з істерії». Уперше З. Фрейд самостійно вживає термін «захист» у своїй роботі «Захисні нейропсихози» в 1894 році. Пізніше, в «Етіології істерії» в 1896 році, З. Фрейдом вперше докладно описано функціональне призначення захисту або його мета. Вона полягає в ослабленні інтрапсихічного конфлікту (напруги, занепокоєння), зумовленого суперечностями між інстинктивними імпульсами несвідомого і інтеріоризованими вимогами навколишнього середовища, що виникають у результаті соціальної взаємодії.

Остання думка із цієї проблеми міститься в п'ятій частини статті З. Фрейда «Аналіз кінцевий і нескінченний» 1937 року. У цій роботі «захист» уперше представлений «як загальне найменування всіх тих механізмів», які, будучи продуктами розвитку і навчення, послабляють діалектично єдиний внутрішньо-зовнішній конфлікт і регулюють індивідуальну поведінку. Тобто явище пов'язується з основними функціями психіки: пристосуванням, урівноважуванням і регуляцією.

Особлива роль у розвитку теорії психологічного захисту належить А. Фрейд. Її заслуга полягає в спробі створення цілісної теоретичної системи захисних механізмів. У своїй фундаментальній монографії, що вийшла в 1936 році, вона вперше докладно описала різні способи захисної поведінки, розглянувши їх онтогенетичну організацію, джерела й адаптивну цінність. Механізми захисту розглядалися нею як перцептивні, інтелектуальні й рухові автоматизми різного ступеня складності, що виникли в процесі мимовільного й довільного навчення; визначальне значення в їх утворенні надавалося травматичним подіям у сфері ранніх міжособистісних відносин. Йдеться, отже, про генезис захисту. А. Фрейд описує дію механізмів захисту, функціями яких є захист «Я» від тривоги, зумовленої зростанням напруги, що виникає в результаті потужних інстинктивних бажань (Ід); проявів реальності, що викликають занепокоєння (Его); тривоги, зумовленої погрозами Супер-Его (почуття провини й пов'язаних із цим фантазій).

Автор розвинула ідею З. Фрейда про зв'язок між окремими способами захисту й відповідними неврозами, визначила роль захисних механізмів у нормі й патології індивідуального розвитку. І, нарешті, А. Фрейд дає першу розгорнуту дефініцію захисних механізмів: «Захисні механізми — це діяльність «Я», що починається, коли «Я» підвладне надмірній активності потягів або відповідних їм афектів, що становлять для нього небезпеку. Вони функціонують автоматично, не узгоджуючись зі свідомістю».

У цьому визначенні міститься ідея про належність захисту до несвідомих і мимовільних явищ, яка започаткувала обговорення питання про співвідношення свідомого й несвідомого, а також довільного й мимовільного в організації захисних процесів. За А. Фрейд, будь-який суб'єктивно неприйнятний будь-який суб'єктивно неприйнятний смисловий зміст, перш ніж піддатися придушенню або трансформації, має бути хоч би на короткий час усвідомлений як такий. Потім проста розумова операція згортається, фіксується і набуває мимовільного, автоматичного характеру. Отже, А.Фрейд підкреслювала несвідомість смислового матеріалу, що піддався дії захисту, і несвідомість захисного процесу.

З розвитком Его-психології характер був переосмислений як сукупність певних механізмів захисту. Згодом А. Фрейд, К. Хорні, Ф. Александер реконструюють теорію механізмів психологічних захистів без звернення до поняття Ід з його інстинктивними потягами. На його місце вони ставлять прагнення, на його місце вони ставлять прагнення до безпеки і задоволення, що боряться між собою.

Поняття про захисні механізми зазнало змін з появою так званої «селф-психології», де всередині теорії психоаналізу була сформульована нова теорія власного «Я»: розвитку, можливих порушень і лікування. У селф-психології захист був переосмислений не тільки як засіб проти тривоги, викликаної Ід, Его й Супер-Его, а також як спосіб підтримання несуперечливого, позитивного відчуття власного «Я» - підтримання оптимальної самооцінки.

Починаючи з 60-х років ХХ століття з розвитком поняття «копінг», деякі дослідники почали відокремлювати адаптивні захисні механізми від інших видів захисної поведінки і проводити межу між захисними механізмами (у вузькому значенні) і копінг-механізмами. На думку Н. Хаан, копінг-поведінка відрізняється від захисної, оскільки остання по суті є ригідною, вимушеною, що спотворює реальність і недиференційованою, тоді як подолання є гнучким, навмисним, орієнтованим на реальність і диференційованим.

Н. Хаан намагалася більш точно визначити, що ж лежить в основі усвідомленої або неусвідомленої регуляції адаптації, об'єднавши процеси адаптації і захисні механізми подолання в більше психодинамічне утворення. Вона стверджувала, що захисні механізми є патологією, і створила ієрархію механізмів адаптації, ґрунтуючись на ступені усвідомлення або неусвідомлення її стратегій. Автор виділила десять базових особистісних процесів, які можуть проявлятися в трьох видах дій: подолання - свідомі, гнучкі, цілеспрямовані дії, що допускають прояви емоцій, середньої сили; захист - вимушені, негативні, ригідні дії, спрямовані, у першу чергу, на подолання з тривогою, а не з проблемою; уникання - автоматизовані і ритуалізовані ірраціональні дії, що істотно спотворюють міжособистісні відносини. Десять базових особистісних процесів можна диференціювати за чотирма функціями: мислення, рефлексія, зосередження уваги й регуляція афекту.

Окремі процеси можуть проявлятися по-різному й з різним ступенем «патологічності». За Н. Хаан, люди використовують подолання, коли можуть діяти, а захисти - коли повинні діяти. Подолання застосовується в тому випадку, коли процеси асиміляції (засвоєння, уподібнення) і акомодації (пристосування) цілком узгоджені або їх дисбаланс не впливає на переживання людини (наприклад, коли вона одержує задоволення від фантазування або хоче таким чином здобути нові навички). Захист необхідний у випадку дисбалансу цих процесів. Уникання, як відхід від усіх типів асиміляції, здійснюється у формі пристосування до стресу або вирішення ситуації й нагадує процеси розвитку, коли потреби асиміляції перевершують можливості людини, порушують структуру особистості й людина йде у власний внутрішній світ.

Інакше кажучи, якщо ситуація не є особливо стресогенною і людина може впоратися з нею, то стратегії подолання характеризуються, як цілеспрямовані, гнучкі, що спираються на внутрішні принципи й які допускають афективні прояви. У стресових же обставинах особистість зберігає цілісність завдяки більшому або меншому перекручуванню реальності. Захисні стратегії поведінки в цьому випадку зумовлені зовнішніми чинниками, ригідні й скоріше відбивають прояви тривоги, ніж сприяють вирішенню проблеми. Ще більше суб'єктивне відбиття реальності спотворюється при використанні стратегії уникання. Вона є автоматизованою, ритуалізованою, ірраціональною, шаблонною і через це підвищує чутливість до стресогенного впливу.

Така позиція зазнала розвитку і в клінічній психології радянського періоду. Так, на думку таких дослідників, як Б.Д. Карвасарський, В.А. Ташликов, Ф.Є. Василюк тощо, відмінність механізмів копінг-поведінки від механізмів психологічного захисту полягає в тому, що перші використовуються індивідуумами свідомо й спрямовані на активну зміну ситуації, а другі - неусвідомлювані, пасивні й спрямовані на пом'якшення психічного дискомфорту. Автори вважають, що психологічний захист є непродуктивним, навіть шкідливим способом вирішення ситуації, що фруструється. Вони поділяють думку про те, що психологічний захист обмежує оптимальний розвиток особистості, її так звану «власну активність», «активний пошук», тенденцію до «персоналізації», «вихід на новий рівень регуляції й взаємодії зі світом».

Дж.Є. Вайллант, який розглядав захисні механізми як стилі адаптації, припустив, що використання захисних механізмів служить збереженню цілісності особистості у важких обставинах. Автор був одним з перших, хто вивчав процеси подолання у повсякденному житті і вніс зміни в психоаналітичну теорію подолання з урахуванням феноменів процесу адаптації. На відміну від Н. Хаан, він визнавав, що використання захисних механізмів не завжди є свідченням патології. Концепції, висунуті ним, лягли в основу сучасного розуміння проблеми розмежування копінгу і захисних механізмів. Він зазначав, що високий рівень функціонування захистів може сприяти різним формам психологічної адаптації. Причому найбільш ефективним для адаптації є функціонування зрілих захистів.

З іншого боку, як уже зазначалося, за Р.С. Лазарусом і С. Фолкман, копінг-стратегії можуть використовуватися як адаптивно, так і неадаптивно, залежно від вимог ситуації. Наприклад, нерідко копінг, орієнтований на емоції, може призвести до негативного результату і збільшення стресу.

Р. Уайт продовжив лінію Дж.Є. Вайлланта, розуміючи захисні механізми як передумову загальних процесів адаптації, спрямованих на взаємодію із середовищем. За Р. Уайтом, адаптація до важких обставин включає захист, управління та подолання. Подолання виконує три важливі функції: 1) забезпечення достовірною інформацією про зовнішні умови; 2) підтримання задовільного внутрішнього стану для процесів діяльності і обробки інформації; 3) збереження гомеостазу, цілісності організму й незалежності поведінки, свободи гнучкого використання наявних засобів.

Особливий внесок Р. Уайта полягає у визначенні значимості отримання інформації про зовнішні умови. Під захисними процесами він розуміє вимоги, необхідні для збирання інформації й дій у даних умовах. Люди, які перебувають у полоні власних емоцій, не здатні до адекватного вирішення проблем, водночас захисні процеси, мабуть, сприяють їх вирішенню. Це не є самостійною метою, але сприяє збереженню цілісності й незалежності особистості, її самоствердженню і самоповазі.

Захисні процеси, якщо вони спрямовані на підтримання цілісності особистості, сприяють її розвитку і виступають скоріше як необхідний, ніж як патологічний компонент адаптації. Р. Уайт описує подолання і як процес, спрямований на зовнішні умови, і як захисний механізм, сфокусований на особистості. Він вважає, що адаптація може бути і усвідомленою, і неусвідомленою, однак у будь-якому випадку вона має розвиваючий характер, оскільки сприяє збагаченню людських ресурсів.

Отже, у розглянутій дискусії викристалізувалося ставлення до критерію, що розмежовує захисні механізми й подолання, - йдеться про конструкт «патологічність-нормальність». Сама ідея використати зазначену дихотомію корінням сягає ранніх версій психоаналізу, однак уже А. Фрейд недвозначно наголосила, що захисні механізми є елементами нормального психологічного функціонування і розвитку. Тільки деякі форми їх надмірної виразності і/або дисбалансу можуть розглядатися як патологія.

З позицій сучасної академічної психології Ф. Крамер підкреслює, що «стосовно будь-якої психологічної функції нормальний процес може набувати патологічних властивостей, якщо він використовується понад усякої міри або якщо він не відповідає віку індивіда або наявній ситуації».

Беручи до уваги всі зазначені аргументи, Ф. Крамер наголошує, що поділ між патологічним і нормальним психологічним функціонуванням не може служити критерієм диференціації захисних механізмів від копінг-процесів. Цей критерій не може відігравати навіть вторинної ролі - його значення лише історичне.

У статті «Копінг і захисні механізми: у чому відмінність?» Ф. Крамер припустила, що ці два процеси варто розмежовувати не на підставі тих результатів, до яких вони призводять, а на підставі їх взаємозв'язку з тими або іншими психічними процесами. Вона висунула чотири критерії диференціації: два критерії виступають як основні і два - як додаткові.

Основними критеріями, на думку Ф. Крамер, виступають свідомість і інтенціональність (довільність). Вона стверджує, що захисні механізми за своєю суттю є несвідомими, і вони позбавлені будь-яких свідомих намірів, волі або раціональних рішень. Копінг-процеси, з іншого боку, розуміються нею як свідомі й містять у собі навмисні зусилля, що робить індивід, аби впоратися з несприятливими ситуаціями.

Прийняття даного критерію призводить до виникнення низки концептуальних суперечностей. Такі процеси, які, як правило, розглядаються як захист, наприклад, придушення, уведене Дж.Є. Вайллант, повинні, на думку автора, належати до групи копінг-процесів, оскільки автор указував на його довільність і усвідомленість. І навпаки, ряд класичних феноменів Р.С. Лазаруса, розглянутих як копінг (уникання, відхід), через їх низьку усвідомленість і інтенціональність, повинні належати до захисних механізмів.

Критерії, висунуті Ф. Крамер, зазнали серйозної критики з боку М.Х. Елдерйі і Л. Ньюмена. Перший заперечує проти критерію свідомості, указуючи, що засновник психоаналізу З. Фрейд не розмежовував свідомі й несвідомі захисти, більше того, на відміну від своїх послідовників, він не робив розходжень між витисненням і придушенням, уважаючи їх взаємозамінними. М.Х. Елдерйі наводить цитату, в якій З. Фрейд уживає вперше термін «витиснення» - «те, що пацієнт бажає забути, через що воно свідомо витісняється з його свідомості, інгібується й придушується», а також додає, що в роботі «Дослідження істерії» З. Фрейд вжив термін «свідоме заперечення».

За М.Х. Елдерйі, точка зору, якої дотримується Ф. Крамер, стала фактично ортодоксальною для подальших психодинамічних концепцій аж ніяк не з позиції З. Фрейда, а завдячуючи його дочці А. Фрейд, яка постулювала, що захисні процеси слід вважати несвідомими.

Аргументація, що виклав Л. Ньюмен, багато в чому подібна з критикою, наведеною в попередніх абзацах, однак автор розглянув дану проблему в більш широкому контексті. Він пропонує ортогональну модель, осі якої - це основні критерії поділу захисних механізмів і процесів подолання - свідомість і інтенціональність. Дослідник вважає, що інтенціональність і свідомість є незалежними ознаками психічних процесів. На підтвердження своєї точки зору він наводить дані як теоретичних, так і практичних досліджень, проведених когнітивними й соціальними психологами за останні два десятиліття у сфері контрольованих і автоматичних психічних процесів.

Виходячи з його моделі, захисні процеси належать до чотирьох квадрантів - логічних груп:

1) неусвідомлювані й мимовільні (те, що Ф. Крамер вважає винятковою характеристикою захисних механізмів);

2) усвідомлювані й мимовільні;

3) неусвідомлювані й довільні;

4) усвідомлювані й довільні (виняткова характеристика копінг-процесів, на думку Ф. Крамер).

Л. Ньюмен не виключає можливості того, що індивід намагатиметься усвідомлювати мимовільні процеси або домагатиметься того, щоб деякі навмисні захисні процеси стали неусвідомлюваними. Крім того, він вважає, що при диференціації захисних механізмів і копінг-процесів варто уникати не тільки логічної, а й власне психологічної двозначності. Дійсно, Ф. Крамер не вказала, про яке саме несвідоме йдеться при визначенні захисних механізмів і копінг-процесів відповідно як неусвідомлюваних і усвідомлюваних, адже, наприклад, у класичній статті Р.Є. Нісбет і Т.Д. Вільсон наводяться три значення поняття «неусвідомлюване». Відсутність чіткої межі між даними поняттями зумовлена аж ніяк не недостатніми зусиллями вчених, а власне природою досліджуваних феноменів, які «повністю взаємозалежні». Далі Л.С. Ньюмен підкреслює, що «зусилля психологів з пошуку меж між копінгом і захистами скоріше ускладнили, ніж полегшили розуміння складної взаємодії процесів, відповідальних за усунення негативного впливу стресу на особистість».

Захисна поведінка, як і будь-який інший об'єкт психологічного аналізу, є багатоякісним, багатомірним явищем. Яким би докладним не був дослідницький проект, однак у ньому не може бути передбачено вивчення об'єкта в усіх його проявах і зв'язках — доводиться керуватися принципом редукції. Це зауваження Б.Ф. Ломова цілком і повністю застосовне до психологічного захисту. При цьому захисні процеси суто індивідуальні, різноманітні та погано піддаються рефлексії. Спостереження за результатами їх функціонування ускладнюються тим, що реальні стимули й реакції можуть бути віддалені один від одного в часі й просторі. По суті спотворюватися можуть не тільки суб'єктивні відчуття, але й вербальні повідомлення про них, тому інтроспективний аналіз завжди більш-менш приблизний, а висновки гіпотетичні.

Завдячуючи тому, що з боку Ф. Крамер була дана відповідь на сформульовану М.Х. Едерйі і Л. Ньюменом критику, дискусія зазнала подальшого розвитку. Проясняючи свою позицію, Ф. Крамер зазначила, що її погляди не відбивають оригінальних поглядів З. Фрейда, відповідно, при створенні своєї концепції вона більшою мірою ґрунтувалася на роботах А. Фрейд і інших більш пізніх теоретиків неофрейдизму. Проте Ф. Крамер так і не навела жодного вагомого аргументу на користь існування чіткого поділу між свідомим і несвідомим, тобто на користь положення, що виступає наріжним каменем всієї її теорії.

Відповідь Ф. Крамер на заперечення Л. Ньюмена також уявляється недостатньо переконливою: вона знову нагадала, що захисні механізми є одночасно і мимовільними, і несвідомими. Не згадавши про більш складні співвідношення параметрів інтенціональності й усвідомленості, Ф. Крамер лише написала, що неусвідомлюваний характер захисних механізмів може мати кілька розумінь, але це аж ніяк не розуміється як їх усвідомленість.

Новий етап у вивченні проблеми поділу захисних механізмів і копінг-процесів настав завдяки дослідженням М. Мічелі й К. Кастельфранкі, які розробили оригінальну концепцію захисної поведінки. Ними був запропонований ще один критерій, висунутий як основний, - «маніпуляція-перегляд». Виходячи з нього, як захисні механізми, так і подолання можуть розглядатися як процеси, що змінюють індивідуальні репрезентації, пов'язані з психологічними установками. Захисні механізми змінюють установки шляхом маніпуляції, тоді як копінг-процеси - шляхом перегляду.

Маніпуляція, як елемент захисного процесу, розуміється як зміна психологічних установок індивіда, ініційована несвідомою метою до їх відкидання, основною функцією якої є уникання негативних емоцій. Така «несвідома мета» може бути описана як «над-мета», оскільки вона націлена на психічний стан індивіда. У випадку захисних механізмів вона автоматично (мимоволі) активується.

Перегляд, що характеризує процес подолання, може бути визначений як «зміна психологічних установок індивіда, що (а) мотивується свідомою метою їх відкидання й (б) відстежується іншою метою - метою в «епістемічній точності». В останньому випадку мета, що полягає у відкиданні психічних репрезентацій, активується не автоматично, а залежить від причинно-наслідкових уявлень суб'єкта про взаємозв'язок між даними репрезентаціями й відчуттям фізіологічного й психологічного дискомфорту, що може варіювати в широкому діапазоні. Якщо мета активується, але не відстежується, вона усвідомлюється індивідом як «недозволена». Відстеження здійснюється за допомогою внутрішньо представленої і експліцитної мети в «епістемічній точності».

Індивід, який переглядає свої психологічні установки, перебуває в активному пошуку верифікації (або фальсифікації) тверджень, які він зробив або радий би зробити. Образи, що викликають дискомфорт, відкидаються тільки на епістемічній (пізнавальній) підставі.

За М. Мічелі й К. Кастельфранкі, розходження між маніпуляцією й переглядом (як і між захисними механізмами й копінг-процесами) у певній мірі відповідає конструкту «самообман – відсутність самообману». На відміну від захисних механізмів, що включають маніпуляцію (тобто самообман - вірити в те, що індивід бажає вважати істинним), копінг-процеси ґрунтуються на перегляді, який може бути охарактеризований як прихильність певній «реальності» - те, у що індивід вірить, те і є фактами. Така «реальність» за своєю суттю є прийняттям бажаного за дійсне і необов'язково повинна задовольняти індивіда і приносити йому успіх у подоланні важких ситуацій. Важливою характеристикою копінгу є «прийняття» - ситуація, коли «індивід розуміє, що проблема і викликаний нею стрес існують, і, отже, будучи один раз прийнятою, проблема не може бути відвернена, у такий спосіб індивід її усвідомлює як таку». Питання про те, чи існує спосіб вирішення даної проблеми або не існує, не є визначальною ознакою копінгу (перегляду). Це ж стосується результату захисної поведінки - успішності або неуспішності подолання важких ситуацій.

Однією з переваг розмежування захисних механізмів і процесів подолання, що ґрунтується на концепті «маніпуляція-перегляд», є факт, що воно може бути описане за допомогою використання математичної моделі, в основі якої лежить положення про емоційну когерентність переконань і суб'єктивних цілей. Ця модель не визначає чіткого поділу копінгу й захисних механізмів - потужність стресору може варіюватися й тим самим робити індивіда більш-менш емоційним. У зв'язку з рівнем емоційності в системі варіює і прагнення приймати бажане за дійсне (віра в те, що суб'єкт вважає істинним).

Автори підкреслюють, що для захисних механізмів більш виражений самообман, ніж прийняття бажаного за дійсне. «При самообмані ми успішно віримо в деякі (помилкові) твердження, але не в те, у що ми хочемо вірити. Оскільки деякі бажання залишаються невиконаними, тривога й внутрішній конфлікт часто, але не обов'язково, супроводжують самообман, однак рідко супроводжують прийняття бажаного за дійсне».

Математична модель самообману, запропонована Б. Сахдра й П. Тагардом, заслуговує на увагу ще й тому, що вона дозволяє подивитися на проблему комплексно, на вищих рівнях узагальнення. Автори пропонують розглядати інтенціональність і усвідомленість захисної поведінки в парадигмі цілей і самообману. Існують свідомі цілі, включені в процес самообману. Однак ці цілі є цілями першого порядку (спрямованими на світ). Власне над-мета, що полягає у відкиданні негативних психічних репрезентацій (механізм емоційної когерентності), є несвідомою і запускається автоматично.

Ще одне важливе питання, пов'язане з використанням даної моделі, – це проблема поділеного «селф» (самості) в особистості, схильної до самообману. Як і у відношенні проблеми інтенціональності, що згадувалася, автори вважають, що в даному питанні зміщені акценти. «Дослідники, як правило, звертали увагу на те, як відбувається обман при самообмані, але, говорячи про обман, вони забували про першу половину складеного терміна, про «само-», - пишуть Б. Сахдра і П. Тагард. Хоча «селф» у розумінні авторів характеризується певною цілісністю і єдністю, у цьому випадку «селф» є децентралізованим, розосередженим і множинним феноменом. Вони підкреслюють, що саме, виходячи з такого стану «селф», можливий самообман.

Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що критерії, висунуті М. Мічелі і К. Кастельфранкі, і доповнені моделлю Б. Сахдра і П. Тагарда більшою мірою застосовні до проблеми розмежування поведінки подолання й захисних механізмів. Хоча автори оперують досить суперечливим поділом між несвідомим і свідомим, у розумінні Б. Сахдра й П. Тагарда вони не є двома взаємовиключними категоріями. Більше того, поняття маніпуляції й перегляду уявляються більш конкретними і чіткими, ніж досить абстрактні і розмиті терміни, якими оперує Ф. Крамер.

Слід зазначити, що Ф. Крамер також запровадила два «додаткові» критерії для диференціації захисних механізмів і процесів подолання. «Додатковими» вони названі тому, що застосовуються не до всіх випадків.

Перший критерій - це ієрархічність. У літературі висунутий цілий ряд гіпотез, де вибудовується ієрархія захисних механізмів, що ґрунтується на рівні зрілості, відповідності рівню розвитку або комплексності. Ще А. Фрейд виділено кілька критеріїв класифікації захисних механізмів, таких як локалізація загрози «Я», час утворення в онтогенезі, ступінь конструктивності. Останній критерій знайшов подальший розвиток у сучасному розподілі механізмів захисту на первинні й вторинні, примітивні й розвинені, менш або більше усвідомлені, адаптивні й не адаптивні.

Наприклад, ієрархічна модель, запропонована Дж.Є. Вайллантом, починається з найбільш примітивних захисних механізмів («нарцисичні», такі як заперечення, проекція, перекручування), продовжується незрілими (фантазія, іпохондрія, пасивно-агресивна поведінка, відреагування таким чином на нову ситуацію, яка символічно репрезентує стару ситуацію), далі проміжними захисними механізмами (невротичними, такими як інтелектуалізація, витиснення, заміщення, реактивні утворення або дисоціація) і завершується зрілими захистами (сублімація, альтруїзм, антиципація, гумор, придушення).

Механізми захисту можна поділити за рівнем зрілості також на протективні (витиснення, заперечення, регресія, реактивне утворення тощо) і дефензивні (раціоналізація, інтелектуалізація, ізоляція, ідентифікація, сублімація, проекція, зсунення і ін.). Перші, менш зрілі, не допускають надходження конфліктної інформації й інформації, що травмує особистість, у свідомість. Другі пропускають інформацію, що травмує, але інтерпретують «безболісним» для себе способом. Відповідно, дефензивні захисні механізми працюють ефективніше, оскільки свідомість перетворює конфліктну інформацію й дозволяє накопичувати досвід для більш адаптивної поведінки в наступних стресових ситуаціях.

Такі автори, як Р.Р. Маккрей, П.Т. Коста, М.Р. Зоммерфільд стверджують, що не буває «хороших, зрілих» або «поганих, незрілих» копінг-стратегій. На їх думку, стратегії подолання повинні оцінюватися, виходячи з контексту і вимог стресової ситуації. Вік може впливати на оцінку стресу особистістю й вибір копінг-стратегії, але дорослішання не є головною детермінантою адаптивної поведінки й ефективного подолання зі стресом. Тобто ефективність тієї чи іншої копінг-стратегії залежить від особливостей актуальної ситуації і наявних ресурсів, тому казати про адаптивність/дезадаптивність окремих ресурсів некоректно. Стратегії, що ефективні в одній ситуації, можуть бути неефективними і навіть завдавати шкоди – в іншій. Виходячи із цього, існування аналогічної захисним механізмам ієрархії процесів подолання уявляється проблематичним, хоча Ф. Крамер не виключає її можливості. Наприклад, копінг-стратегії можуть розгортатися у вигляді тимчасових послідовностей, як у випадку ситуації оцінювання, відповідно, часовий параметр може відігравати роль однієї з підстав для створення ієрархії копінгу.

За класифікацією Е. Хайма, копінг-стратегії поділяються на продуктивні, відносно продуктивні й непродуктивні (або конструктивні, відносно конструктивні й неконструктивні). Перші допомагають швидко й успішно справлятися зі стресом, другі - у деяких ситуаціях, наприклад, не дуже значимих або при невеликому стресі, треті не усувають стресовий стан, навпаки, сприяють його посиленню.

Другий «додатковий» критерій – диспозиція-ситуація. За Ф. Крамер, захисні механізми – це яскраво виражений диспозиційний концепт, що означає відносно стабільні, стійкі характеристики. Механізми подолання, з іншого боку, більшою мірою залежать від ситуації, ніж є диспозиціональними феноменами. У трансакційній моделі Р.С. Лазаруса і С. Фолкман копінг сприймається як процес, що змінюється, що необов'язково належить до особистісних властивостей або стійких диспозицій. Генеральною лінією досліджень стресу і копінгу є пошук ситуаційних детермінант реакцій подолання, і багатьма авторами апріорно припускається, що особистісні характеристики незначні у визначенні даних реакцій.

Однак дана дихотомія не є вичерпною, тобто такою, що підтверджується у всіх без винятку випадках. Поки досить рідкими є лонгітюдні дослідження, що підтверджують стійкість у часі захисних механізмів. Дж.К. Перрі й С.Х. Купер показали, що захисні механізми істотно не змінюються протягом періоду від 3 місяців до 3 років. Подібні дані були отримані і Ф. Крамер на вибірці студентів коледжу. Однак проблематичною є стабільність захисних механізмів протягом більш тривалих періодів, оскільки в цьому випадку більшу роль відіграють аспекти, пов'язані з віковим розвитком особистості.

Проте й подолання не можна вважати винятково ситуативним феноменом. Ф. Крамер вказує на відсутність валідних даних, що підтверджують розвиток однакових копінг-реакцій у всіх без винятку індивідів в умовах схожих важких ситуацій. Беручи до уваги емпіричні дані Е. Фульде зі співавторами, який установив, що деякі стратегії подолання і захисні механізми позитивно взаємозалежні, можна припустити, що копінг-стратегії також є відносно стабільними диспозиціями.

Т. Міллон, намагаючись знайти відповідь на питання: «Як різняться люди в реакціях на однаковий тип стресу?», об'єднав людей по різних типах адаптації або особистісних стилів подолання. Він стверджував: «Особистісні стилі в більшому або меншому ступені характеризують повсякденну манеру підходити до життєвих подій. Це такі типові способи подолання..., які мож