This file was created 7 страница

і знов розскочилася юрма напасників, лишаючи на місці бою трупів і ранених. І знов радісний крик оборонців повітав побіду товаришів, і знов відповіли на той крик монголи градом стріл, а боярин - лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище - із жалем прощали вони те місце, з якого так щасливо відразили перші напади монголів. Без ніякої страти, без ран, в повній зброї і найкращім порядку, лицем до ворога, молодці відступили під стіни боярського дому.

Коли на полуденнім боці двора молодці так щасливо відбивали напад монголів,

ішла завзята і не так щаслива боротьба на північнім подвір'ю. І тут монгольські стріли просвистіли без шкоди для обляжених. Тільки ж тут монголи відразу пішли на приступ, і обляженим при-йшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголів, але стрічені були стрілами і мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні.

Першим ділом Максима було тепер - обійти всі становища і оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату і ненастанно сипали на неї градом стріл. Обляжені також стріляли, хоч і не так густо. Максим відразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх досередини хати, відки б вони не так густо могли стріляти, а потім легка мусила б бути над ними побіда. Значить, головна річ для оборонців була - вдержатись перед стінами дому. Але тут вони виставлені були на густі монгольські стріли. Щоб хоч троха захиститися від них, Максим велів повідривати двері, познімати верхняки із столів і поуставляти їх перед кож-дим становищем як великі щити. Із-за тих щитів безпечно і вигідно стріляли молодці на монголів, кепкуючи собі з їх стріл.

А Максим ходив від становища до становища, обдумував нові способи оборони

і заохочував товаришів своїм словом і прикладом.

- Держімся, товариші! - говорив він.- Швидко в

Тухлі почують крики або хто-будь побачить, що тут діється, і нам прибуде поміч!

Півгодини вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно «руських псів», що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.

- Приступом іти! - говорив один.

- Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо, - говорив другий.

- Постійте, - сказав Тугар Вовк, - на все буде час. Тепер тільки в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести їх увагу, а тим часом малі відряди нехай рушать з обох боків до причілкових, нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все- таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могли багато шкодити.

Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори, і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна, і от в тих-то вікнах Максим поставив у кождім по двох слабших з своїх людей, аби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам надолину.

Заграли труби, і завили дикими голосами монголи, кидаючись на противників.

Та тільки ж вони не мали на думці дійти аж зустріту з ними, але, прибігши до пів-віддалення, разом зупинились і випустили стріли на об-ляжених. Коли ж і обляжеш, що готовилися на останню, рішучу боротьбу, повітали їх градом стріл

і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.

- А що, боярине, - крикнув Максим, - сила великого Чінгісхана, бачиться, заяче серце має: розженеться і відступить! Хіба ж не стидно тобі, старому рицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тільки в юрбі смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за півмужа не стоїть?

Боярин нічого не відповідав на той насміх; він добре бачив, що Максим завчасно сміявсь. І сам Максим швидко побачив се.

Радісний крик монголів залунав ось-ось за причілковими стінами дому, направо

і наліво відразу. Під час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стін. Се були стіни без вікон і дверей, тож товариші не так дуже пильнували

їх. Правда, поставлені на подрі молодці побачили надходячих із тих боків монголів, і кілька цільних стріл упало з дахових вікон на них, але не спинило їх, тим більше, що, стоячи при самій стіні, вони дощаним окапом заслонені були від усякої небезпеки згори.

Максим поблід, чуючи тут же біля себе зловіщі крики і дізнавшися від вартового з подрі, що вони значать.

«Пропали ми, - подумав він.- Про рятунок і мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть».

Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь їй.

- А що, хлопи! - крикнув він.- Побачимо, чи надовго ще стане вашої гордості.

Глядіть, мої вояки вже під вашими стінами. Огню під стіни! Живо ми викуримо

їх із того гнізда, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота.

Бачить Максим, що непереливки, скликає своїх товаришів докупи, бо ніщо вже тепер боронитись на поєдин-чих становищах, коли під причілковими стінами гюнго-ли огонь кладуть.

- Браття, - говорив він, - мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нікого, хто дістанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришів. А коли гинути, то гиньмо як мужі - з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут і боронитися до остатнього духу, заслонені хоч вчасти стінами, чи волимо всі разом ударити на монголів, може б, нам таки удалося проломити їх ряди?

- Так, так, ударимо на монголів! - закричали всі товариші.- Ми ж не лиси, що їх стрілець викурює з ями.

- Добре, коли така ваша воля, - сказав Максим - Ставайте ж у три ряди, луки й стріли кидайте геть, а то-пори й ножі до рук - і за мною!

Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки навпроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди. Правда, заким іще добігли до монголів, стрічені були градом стріл, - тільки ж ті стріли нічого не зробили їм, бо перший ряд ніс перед собою замість щита верхняк із стола, вбитий на дві списи, і в той верхняк повпивалися монгольські стріли. Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев'яний щит - і цілий відряд кинувся на ворога з безтямною завзятістю. Відразу змішалися монголи і почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зі своїм відділом і окружив молодців цілою громадою монголів, мов стрільці цілою ватагою псів окружають розжертого дика. Розпочалась страшна різанина. Цілими десятками валили хоробрі молодці монголів, але Тугар Вовк слав щораз нові роти навпротив них. Кров бризкала далеко із скаженої сутолоки людей, трупів, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скажені крики убійців - усе те мішалося в якусь пекольну гармонію, що різала вухо і серце, лунаючи під отим усміх-нутим ясним сонцем, на тлі ситої зелені смерекових лісів та під лад ненастанного шуму холодних потоків.

- Направо, товариші! Разом і дружно напрім на них! - кричав Максим, відбиваючися від трьох монголів, що старалися вибити йому оружжя з руки. Зі страшною натугою наперли товариші направо, де лінія монголів була найслабіша і місце для оборони найдогідніше. По короткім опорі монголи подалися.

- Далі, далі женіть їх, наперед себе! - кричав Максим, кидаючися зі своїм кровавим топором на уступаючих монголів. Товариші поперли за ним, і відворіт монголів швидко перемінився на пополох і безладну втіка-нину. А товариші гнали слідом за ними, валячи одного за другим іззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий ліс. Коли б їм удалося добігти до нього, то були б спасені, ніяка монгольська сила не здужала б їм тут нічого зробити.

- Далі, товариші, далі, до лісу! -кричав Максим, і без віддиху, мовчки, кроваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до лісу. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін - і зареготався:

- Щаслива дорога! - крикнув він услід за молодцями.- На тій дорозі ми ще здиблемося!

І живо він відділив часть монголів і післав їх горою на тухольськнй шлях, щоб зайшли молодців іспереду, від лісу. Він знав добре, що його монголи впору поспіють. А сам з рештою монголів пустився навздогін за тухоль-цями.

Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бігла громадка переляканих, розбитих монголів; за ними, здоганяючи їх, наші молодці під проводом Максима, а за ними головна сила монголів під проводом Тугара Вовка. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, не завважений роз'яреними в своїй погоні молодцями.

Нараз утікаючі монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподівана завада: глибокий, у скалі викутий вивіз - початок тухольського шляху. Вивіз був у тім місці майже на два сажні глибокий; стіни його стрімкі й гладкі, так що злізти в долину зовсім не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядові втікачів, які могли надіятися, що тут же за ними і па них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз у остатній хвилі додає відваги, зупинилися монголи і обернулися лицем до своїх противників. В тій хвилі блиснула їм несподівана надія: за слідом противників побачили настигаючих своїх одновірців - і руки їх мимоволі вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух відваги не був в силі спасти їх. Мов розгу-кана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи и друхочучи всі завади, - і попхнули їх до пропасті.

З зойком повалились ті, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тим часом передні конали від мечів і топорів ту-хольських. Тепер молодці самі опинилися над стрімкою стіною вивозу і затремтіли. Тут іззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що діяти? Хвилі розваги досить було для Максима. Вид лежачих на дні вивозу потовчених монголів навів його на добру думку.

- Задній ряд нехай обернеться лицем до монголів і стримує на хвилю їх нагін, а передній кидай монгольські трупи в вивіз і скачи на них! - кричав він.

- Гурра! - закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли теплі ще монгольські трупи, падучи додолу, заясніла для наших молодців надія рятунку. А втім, надлетіла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду.

- Ні вже, - кричав він, - сим разом не уйдете моєї руки! - І своїм важким топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його найвірнішим лучником. Зойкнув смертельно ранений і впав під ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смерті товариша, але в тій хвилі його з двох боків піднято на монгольські списи. Цілий перший ряд молодців упав по короткім опорі. Се ж були самі найслабші поранені в попередній битві, що в погоні бігли з самого заду. Але все-таки монголів на хвилю вони спинили, а їх щасливіші товариші були вже безпечні на дні вивозу.

- Стійте! - кричав до своїх Максим.- В ряди і під стіну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купіль.

- Перший ряд скачи за ними, - командував у нерозважнім запалі Тугар Вовк. І скочив перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба многі й до землі не долетіли живі, стрічені в повітрі топорами молодців.

- Гурра! - закричали ті, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також!

Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб іздолини замкнути вихід вивозу.

- Тепер не уйдуть нам пташки, - радувався він.- От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них!

Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Се був відділ, висланий горою •навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на ту- хольців.

- Вниз вивозом утікаймо! - скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла навпроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам'яній клітці.

- Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свій кровавий топір.- Товариші, сміло до остатнього бою!

Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився, як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ

Ту-гара Вовка.

Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам'яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тілько вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачачи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали, розсікані топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших - п'ять їх було, - окруживши Максима, держалися ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затулилися, одіж їх, руки й лиця скрізь заплили кров'ю, але все ще різко й виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк на-півгнівно, напів з подивом глядів на молодця згори.

- їй-богу, славний молодець! - сказав він сам до себе.- Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!

А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:

- Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш сього (показав на

Максима) не тикайте!

І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на не побіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напід-сили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів - і всі полягли головами. Тільки Максим сам-один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав, підступно повалений,

Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара

Вовка.

- А що, смерде! - насмішливо кричав боярин.- Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!

- Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! - сказав Максим.

Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.

- Прокляті хлопи! - буркотів боярин, переглядаючи свої страти.- Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів - їх не шкода! Коб тільки мені по тих трупах дійти до власті й сили, - обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим, - то мені борець! А хто знає, може, й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха, - хто знає, на що ще може він пригодитися.

А тим часом монголи готовили вже коней до від'їзду. Максиїл, - скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, - сидів на камені над річкою, німий, з затиснени-ми зубами і з розпукою в серці. Перед ним на полі і в вивозі купами лежали не застиглі ще, пошматовані і кров'ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого Чінгісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою крова-вої пімсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську, - а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!

- Сонце праведне! - кликнув у своїй душевній муці Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом вітало дні моєї радості на те лише, щоб сьогодні повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?. А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчу-вали теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. Сонце сміялося і своїм божеським, без-учасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову Душу.

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа» і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях.

Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі - і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається - і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

- Що се може значити? - питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.-

Щастя чи нещастя? Радість чи горе? - Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочут-тя, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось те почуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи що бачили якусь бійку коло боярського дому яїусь її? маду незвісних чорних людей і чули незрозумії ройи раючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись, у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окруженнй хмарою монголів Не бу. ло сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

- От і сповнився мій соні-прошептав він.-В обороні свого села поляг мій

Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати - се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

Так потішав себе старий Захар, але серце його скимі-ло глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухоль-ської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, на-піввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.

- Що діяти? Що починати? Як боронитися - гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.

- Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! - кричали вони.-Тільки по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину.

- В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! - радили старші.

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив.Захар Беркут:

- Хоч то воєнне діло - не моє діло, і не мені, старому, радити про те, до чого не можу прнложити своїх рук, - але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тільки, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і мо-лодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

- Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, - заговорив один громадянин, - але твоя рада хоч мудра і велику обіцюе славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб побороти їх в од-вертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Бачачи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думісу, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади і змінили цілу її постанову.

Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембіт аж три громади уору-женої молодежі. Кожна громада несла наперед себе бойову хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою

і склонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові, рум'яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний громовий крик усіх тухольців стрітив їх привід; тільки матері, що саме сьогодні стратили своїх синів, заридали на вид такого найкращого цвіту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їх ясні соколи. Заскиміло серце і в старого Захара

Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! Мертвого не вернеш, а живий живе гадає…

Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто се такий був - здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці прийняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з ліса та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух,

і, всім на диво, показалася женщина в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.

- Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину.

Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.

- Здорові були, чесна громадо, - сказала вона, злегка паленіючи.- Я спішила звістити вам, що монголи надходять, перед вечором будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх прийняти.

- Ми знали се, - загули голоси з громади, - се нам не новина.

Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стільки молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула

її.

- Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані, - сказала вона.- А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.

- Ось я, дівчино, - сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною, гляділа на нього.

- Дозволь, чесний батьку, - заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом, - сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

- Мій син! - скрикнув Захар.- Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється!

- Не лякайся, батьку, тої вісті, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

- В неволі? - скрикнув, мов громом прошиблений, Захар.- Ні, то не може бути!

Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

- Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу!

- І що ж він говорив тобі?

- Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я… сирота, я не маю вітця!

- Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

- Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.

- Сього можна було й надіятись, - відповів понуро Захар.

- Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю.

Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.

- Мій син! Мій нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на

Мирославу.- Хто мене потішить по його страті?

- Не бійся, батьку, може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!

- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

- Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тільки поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут, - казав Максим, - побідите їх або ніде інде!» Так радив Максим.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирослави-ної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

- Доню моя! -сказав він.-Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута!

Се правдиві слова мойого сина - з них віє його смілий дух! Тими словами тії здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджа-лую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Голосно ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

- Ні, батьку, не говори так, - сказала вона.- Син твій не буде страчений, він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.

В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: «Монголи!

Монголи!»-і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися. Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів у тухольську кітлови-ну і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.