Категорії інфінітива та дієприкметника в германських мовах

Згідно з традиційною точкою зору, в давньогерманських мовах існували такі віддієслівні імена – інфінітив, дієприкметник І, дієприкметник ІІ та віддієслівне ім’я на -ung, -ing.

Інфінітив позначав дію без вказівки на процесуальність, часові, видові, модальні та станові відношення. Існували дві форми інфінітива – незмінювана (проста) та змінювана після tō, що походять із відмінюваних іменників дії середнього роду, що мали кореляти * -ennes та * -enne. Змінюваний інфінітив, оформлений прийменником: двн.-англ. tō, двн.-в.-нім. zu, zi, двн.-сакс. zu, притаманний лише західногерманським мовам (І.Є.Снісаренко). Початковим значенням цих прийменників була позначення напрямку або мети. В давньоісландській мові змінювана форма інфінітива зафіксована з часткою at (Ю.О.Жлуктенко). Незмінюваний інфінітив є іменним спадком протоіндоєвропейських відмінюваних форм із суфіксом * -ono, який відбився в протогерманських і давньогерманських мовах як -an: і.-є. * bher-ono-m > герм. * ber-ana-m > гот., двн.-англ., двн.-в.-нім. – beran ‘нести’ (С.Рот).

Різниця між змінюваною та незмінюваною формами в давньоанглійській мові зникає до кінця давньоанглійського періоду, тому tō перетворюється на формальний показник інфінітива, втративши своє прийменникове значення. Варто зазначити, що давньоанглійський незмінюваний інфінітив, поширений у мові VII–XI ст., хоча і використовують у Manuscript E (1085), однак у подальших записах не зафіксований. На погляд О.Фішер, він перестав існувати з огляду на редукцію закінчень. Вважається, що розвиток і перетворення власне прийменника to перед інфінітивом на інфінітивний маркер є результатом процесу граматикалізації – явища паралельного послаблення значення й форми допоміжного слова; а далі – його трансформацію на елемент, позбавлений власного значення і прилаштований до головного дієслова на позначення його граматичної ролі (А.Мейє). Щодо німецької мови, то zu перетворився на формальний показник лише в нововерхньонімецький період.

Дієприкметник є за походженням віддієслівним прикметником, який існував у германських мовах у двох формах: дієприкметник теперішнього часу (перший) і дієприкметник минулого часу (другий). Дієприкметник І утворений від основи теперішнього часу сильних і слабких дієслів за допомогою суфікса -nd(e)-. Дієприкметник ІІ мав два різних суфікси у сильних (-n) та слабких дієслів (-d, -þ, -t). Дистинктивними ознаками, покладеними в основу опозиції ‘дієприкметник І – дієприкметник ІІ’, є ‘активність:: пасивність’. Напр.: гот. nimands ‘беручий’, numans ‘взятий’. М.М.Гухман зауважує: “У дієприкметника І ознака дається як така, що минає, протікає, змінюється, у дієприкметника ІІ ознака характеризується переважно поєднанням даності й результативності”. Форми дієприкметника І та ІІ узгоджувалися з парадигмою, типовою для прикметника тієї чи іншої германської мови. Їх подальший розвиток в окремих германських мовах виявляв залежність від граматичних класів віддієслівних імен (наприклад, герундія в англійській мові).

Показником видового змісту завершеності процесу був у германським мовах також префікс гот. ga-, двн.-англ. ge-, двн.-в.-нім. ga-, gi-, двн.-сакс. gi-, що додавали до дієприкметника ІІ або інфінітива. Напр.: двн.-в.-нім. liggen ‘лежати’ – galiggen ‘лягти’. Згодом цей префікс зберігся лише в німецькій мові.

У давньоанглійській мові існували віддієслівні імена, утворені від сильних і слабких дієслів за допомогою -ing та -ung (герм. *-ungō, *-ingō пор. також і.-є. *-nkā, *-enkā). За допомогою суфікса -ing утворювалися віддієслівні імена від слабких дієслів, а за допомогою -ung – від сильних та слабких дієслів ІІ класу. Напр.: weorþ ung ‘шанування’, fē ding ‘годування’. Протягом XIII ст. відбувається змішування форм дієприкметника Із віддієслівним іменем у зв’язку з фонетичними та синтаксичними змінами, тому цій формі згодом властивий суфікс -ing(e). Причини цього пов’язують із дією механізму мовної аналогії. Варто підкреслити, що у ХІІІ ст. частка дієприкметників І поступово зменшується на користь віддієслівного імені на -ing(-ung). В.М.Ярцева вказує, що це насамперед притаманне пам’яткам північного діалекту, в якому віддієслівне ім’я було більш уживаним, ніж на півдні Англії. В німецькій мові англійським інговим формам відповідають іменники жіночого роду на -ung.