Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політичні причини та наслідки поразки І.Мазепи.






Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх нама­ганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в ос­новних геополітичних суперників Росії,

— цілеспрямоване руйнування Москвою української держав­ності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, роз­брат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його «дружбою з царем» (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, стар­шинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української
військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці

мос­ковського царя, спрямованої на розкол українського суспільства,
використання при цьому релігійного чинника (намагання

нав'яза­ти думку, що Мазепа — таємний католик). Найважливіші

пол­ітичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що

українсь­кий народ вкотре відчув, що таке бути «під царем»; усвідомив ціну «союзу» з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого
збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок,
який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного,
духовного визиску з боку Москви.

3. Гетьман в екзині П. Орлик і його Конституція

Після смерті 2 жовтня 1709 р. І. Мазепи його племінник Андрій Войнаровський відмовився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла Х11 й більшості стар­шин бачити саме його гетьманом, А. Войнаровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шлях­тичем, ніж українським козаком. 5 квітня 1710 р. з двох канди­датів— прилуцького полковника Дмитра Горленка й генерально­го писаря П. Орлика — на посаду гетьмана обрали саме другого.

Орлик Пилип Степанович (1672-1742) гетьман України в еміграції 1710 1742 pp. Походив з литовсько-чеського роду. На­вчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1706p. — генеральний писар, найближ­чий радник Мазепи. У 1709 р. емігрував, а через рік був обраний гетьманом. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — «Пакти і конституція прав і воль­ностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика). Навесні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобережжя України. Посланці П. Орлика налагоджували зв’язки з Запорож­жям, Буджацькою та Кубанською ордами, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками: 1719р. у Вроцлаві П. Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського, у Гамбурзі полонили А. Войнаровського, у Варшаві — Григорія Герцика, в 1721 р. у Бреславі було зроблено невдалу спробу захопити сім’ю П. Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 p. у м. Яссу.

Конституція складається з преамбули та 16 розділів. Попри про­голошення.загальних декларацій, Конституція передбачала відновлення кордонів України відповідно до угод Б. Хмельниць­кого з Польщею, Росією, Туреччиною. У ній вперше на консти­туційному рівні зроблено спробу розподілу влади. Законодавча влада мала належати Раді у складі полковників, сотників, генераль­них радників полків, послів війська Запорозького.. В період між зібраннями Ради всі питання мав вирішувати гетьман як голова виконавчої влади, узгоджуючи свої дії з козацькою старшиною. Передбачались Конституцією і владні противаги: старшина мала право на Раді публічно висловити докір гетьманові за несправед­ливі, небезпечні для держави, козацьких вольностей вчинки Особ­ливі повноваження мав Генеральний суд, який наділявся правом притягати до відповідальності навіть гетьмана, якщо він виявить­ся винним, через нечестивий умисел або випадково.

Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, вона стала одним з найвидатніших документів української державно-політичної думки, української державотворчої історії. Своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні євро­пейські суспільно-політичні концепції.

У Конституції визнавались природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. Вона проголошувала неза­лежність Війська Запорозького, ідею соборності українських земель, козацького (демократичного) устрою суспільства, нада­вала вищу законодавчу владу своєрідному парламенту козацькій раді, яка б скликалася тричі на рік: на Різдво, Благовіщення й По­крову. До її складу повинні були входити генеральні старшини (представники Січі) та по одному козакові від кожного полку. Передбачалося, що генеральна старшина, радники, гетьман будуть урочисто присягати на вірність Батьківщині. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політоло­гічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монар­хія парламентарного типу.

Згідно з Конституцією гетьманська казна відокремлювалася від загальнокозацької, а самому гетьману відводився скоріше ранг пре­зидента, ніж сатрапа. Якщо він порушував права й вільності козац­тва, його зобов'язували звітувати перед радою. Передбачалася і кон­тролююча інстанція, що наглядала б за діяльністю посадових осіб. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів СІ1ІА, прийнятій у 1787 р. П Ор­лик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави. Його син Григорій став генералом французької армії, членом Таємної королівської ради. Він намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнарод­не становище і безпеку Європи: відмежує Оттоманську Порту від Московії і зменшить рівень ворожнечі між ними, посилить геополітичну рівновагу в Європі, обмеживши амбіції царизму, небез­печні для свободи на континенті.

Хоча діяльність П. Орлика не могла забезпечити Україні само­стійного статусу, але його активні дипломатичні зусилля примусили уряд Росії після смерті Петра І вести більш зважену політи­ку щодо неї. Крім того, монархи багатьох країн Європи глибше дізналися про проблеми «козацького народу».

4. Продовження процесу інкорпорації України до складу Російської імперії

29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Геть­манату — було створено Малоросійську колегію. Вона вважала­ся вищою касаційною й фінансовою установою, створеною фор­мально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до «роботи» і покріпаченням. Фактично чи­новники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генераль­них, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Мало­російської колегії було призначено бригадира С Вельямінова, яко­му підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — го­ловнокомандувачу російською армією в Україні. Протест І. Ско­ропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував.

Колегії доручалося запровадження нових податків або віднов­лення колишніх, встановлення політичного нагляду в Україні. Фак­тично вона стала найвищою касаційною інституцією Гетьманщи­ни, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Прокурор колегії виконував поліцейські функції, зокрема, здійснював арешти підозрюваних «у сепаратистській діяльності козаків», описував їхнє майно тощо.

20-ті роки XVIII ст. характеризувалися поглибленням соціаль­них протиріч в українському суспільстві, високим рівнем зловжи­вань з боку місцевої адміністрації. Служби Гетьманщини вияви­лися неспроможними зупинити ці процеси. Виховані в умовах хай недосконалої, але правової атмосфери Речі Посполитої жителі Гетьманщини болісно переживали типові для російського авторитаризму обмеження особистої свободи і недоторканості осо­би. Можливо, саме це, а не тільки бажання використати козаків як надійних розвідників, диверсантів, військову силу у війні з Туреч­чиною, примусили царизм дозволити в 1727 р. вибори гетьмана. У жовтні гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апос­тола (1654-1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автоно­міста проросійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 p., тобто номінального васалітету. Проте ні в його проханні, ні у відповіді царя не йшлося про визнання Гетьманату самостійною інститу­цією, а владні функції Генеральної козацької канцелярії дедалі більше переходили до окремих вельмож або центральних органів Російської імперії. І все ж гетьманська канцелярія мала право вирішувати прикордонні питання безпосередньо з Польщею та Кримом, хоча з дозволу царського резидента. Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Російські поміщики могли купувати землі в Україні, але за умови дотримання місцевих законів; їм заборонялося завозити сюди кріпаків з Росії.

З 1728 р. в Глухові працювала Кодифікаційна комісія, яку очо­лив генеральний бунчужний Яків Лизогуб. За 15 років вона роз­робила документ під назвою «Права, за якими судиться малоро­сійський народ». У ньому налічувалась 351 стаття з 1716 пункта-ми. В його основу було покладено Литовські статути XVI ст., принципи хелмського, саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився для розгляду в Сенаті, а 1756 р. його віддали на до­опрацювання гетьману Кирилу Розумовському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась його затвердити. До того ж у 1754 р. на території Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономізму стали вважати проявом сепаратизму.

Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол нама­гався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729-1730 pp. генеральне слідство стосовно закон­ності володіння маєтками. Він відділив державний і гетьмансь­кий скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в дру­гому з двох генеральних підскарбіїв один був росіянином, щоб забезпечити й тут відповідний нагляд. Гетьман визначив розмір точного бюджету Гетьманату — 144 тис. крб. щорічно, причому більшість витрат покривалась за рахунок експортного мита (евекти). Д. Апостол створив у Глухові першу в Україні співочу шко­лу, друкарню, на початку 1728 р. організував з'їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпши­лось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочин­ство велося українською мовою.

Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості пере­важної частини українських політиків. Водночас серед багатьох із них формувався своєрідний комплекс національно-політичної неповноцінності, схильність до компромісів, а не боротьби. Нижчі верстви українського суспільства ще мали певні ілюзії щодо месіанської місії російської влади, її здатності відновити соціаль­ну справедливість, обмежити експлуататорські апетити старши­ни. Про це свідчить значна кількість чолобитних, поданих до Малоросійської колегії з приводу зловживань адміністрації та старшин. За таких умов на політичному просторі України окрес­лилися дві суспільно-політичні течії: угодовська (колабораціоніст­ська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнк­тура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кад­рові переміщення, арешти опозиційне налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII ст. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату.

Автономісти, сподіваючись на відновлення української дер­жавності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це мож­ливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як дві антитези. Ці думки най­повніше втілені в «Історії Русів» анонімного автора.

Найяскравішим представником автономістів був поет, гро­мадсько-політичний діяч Василь Капніст (1758-1823), «Ода на рабство» якого була могутнім протестом проти запровадження кріпосництва в Україні. В. Капніст вів переговори з представни­ками прусського уряду про надання допомоги в разі збройного виступу проти російського самодержавства.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.