Монгольска навала. Вплив Золотої Орди на політичне життя українських земель.

Величезний вплив на політичний розвиток України мали монгольські походи середини ХІІІ ст., виникнення держави Золота Орда і підпадіння більшої частини українських земель під її безпосередній контроль. В історичній науці тривають дискусії щодо характеру та масштабів залежності різних земель Русі від влади золотоординських ханів, особливостей впливу татаро-монголів на поточне політичне життя і подальше формування політичних традицій та політичних інституцій на теренах Східної Європи.

Починаючи з 1207 р. до самого кінця ХІІІ ст. монголи вели завойовницькі війни на величезній території від Японського до Адріатичного морів. В 10 - 30-ті роки ХІІІ ст. під проводом Чінгізхана (1155-1227) та Угедея (1186-1241) вони поставили під свій контроль Північний Китай, Середню Азію, Південний Сибір, Закавказзя, Волзьку Булгарію. В 1250-х роках армії монголів діяли в Малій Азії та на Близькому Сході, підкоривши Іран та захопивши Багдад. Наприкінці ХІІІ ст. вони здійснили спробу опанувати всю Східну і Південно-Східну Азію.

В битві на р.Калка 31 травня 1223 р. відбулось перше зіткнення Русі з моноголо-татарськими загонами. Об’єднане русько-половецьке військо під командуванням Галицького князя Мстислава Удатного, Волинського Данила було розбите і вимушено тікати за Дніпро; табір Київського князя Мстислава оточено, через три дні він здався в полон. Більша частина полонених руських воїнів загинули. Але не маючи сил для продовження наступу, монголи відступили.

Взимку 1237 - навесні 1238 рр. монголо-татари спустошили Північно-Східні руські землі. Потім розбили половців. У 1239 р. завойовники захопили Переяславське і Чернігівське князівства. Восени 1240 р. розпочався їх похід на інші українські землі. Військо під командуванням онука Чінгізхана хана Батия (1208-1255) після багатоденного штурму 7 грудня 1240 р. оволоділо Києвом і рушило на захід. На Волині і в Галичині татари захопили і зруйнували міста Колодяжин, Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Кілька міст-фортець - Данилів, Кременець, Холм - відбили атаки монгольського війська. Навесні 1241 р. татари вдерлися в Польщу, Угорщину, Чехію. В квітні 1241 р. зазнало поразки військо угорського короля Бели ІV, захоплено і зруйновано столицю Угорщини - Пешт. В 1242 р. їх загони досягли узбережжя Адріатичного моря. Але Батий, отримавши звістку про смерть великого хана Угедея, повернувся назад, щоб взяти участь у виборах нового правителя монгольської імперії. В Західній Європі подібний перебіг подій було розцінено як короткочасний перепочинок перед новою навалою.

Однак Батий, що не присягнув новому хану Гуюку, заснував на початку 1243 р. в нижній течії Волги власну державу - Золоту Орду, яка після 1266 р. фактично відкололась від монголо-татарської імперії. Батий сконцентрував зусилля на розбудові держави та опануванні завойованих територій. Він сформував державний апарат, в тому числі потужну мережу фіскальних органів, визначив податкову систему, розпочав карбування монети, встановив регулярний поштовий зв’язок між регіонами. В нижній течії Волги постала столиця Золотої Орди - м. Сарай - одне з найбільших тогочасних міст.

Для забезпечення політичного контролю над українськими землями Золота Орда використовувала кілька прийомів та способів.

По-перше, зберігала стан перманентної військової загрози. Починаючи з другої половини 1240-х рр. два темники - Могучій, що кочував на лівому березі Дніпра, і Куремса, загони якого стояли на Правобережжі в степах між нижнім Дніпром та Бугом за тиждень ходу від Києва - постійно нагадували місцевим князям і населенню про можливість каральних акцій в разі непокори. В 50-х роках ХІІІ ст. хан Бурундай, що замінив Куремсу, використав збройну силу для зачисток території Галицько-Волинського князівства, яке набирало силу і становило загрозу татарській зверхності.

По-друге, закріпила децентралізацію території Русі, що фактично постала внаслідок феодальних війн попередньої доби, дбала про постійну підтримку значних відмінностей в політичному устрої окремих українських земель.

Так, на території Київщини та Переяславщини з другої половини ХІІІ ст. не існувало сталої князівскої влади. М.С.Грушевський зазначав: «землі по всякій правдоподібності розпалися на поодинокі міські громади, де тільки часами з’являлися князі в ролі татарських підручників». Такими, фактично номінальними князями, були на Київщині Ярослав Всеволодович (1243-1246 рр.), Олександр Ярославович (з 1249 р.; він був також Новгородським князем 1236-1251 рр. та великим князем Володимирським з 1252 р.), Іван - Володимир та Андрій Овруцькій з путивльської династії (кінець ХІІІ-початок ХIV ст.), князь Федір (1331 р.). Реальне управління здійснювалось призначеними воєводами або татарськими баскаками (намісниками, відпоручниками).

Натомість, на Чернігівщині княжа династія уціліла. В історичних джерелах місцеві володарі титулуються великими князями. Вони намагались в різний спосіб здобути контроль над іншими руськими землями. Частина брала участь у феодальних війнах, що тривали на Русі, дехто намагався отримати ярлика на князювання від монголо-татарських ханів, граючи на гострих суперечках між великими ханами та ханами Золотої Орди. Але в другій половині ХІІІ - на початку ХIV ст. на сході українських земель закріпилась тенденція до подальшого дроблення князівств, що було на руку Золотій Орді, відбувалось не без її впливу згідно із принципом «поділяй та володарюй». Як наслідок, посилилось значення Новгород-Сіверського, Трубчевського, Глухівського, Путивльського, Рильського, Курського, Липовецького та Брянського князівств, з яких останнє, завдячуючи Роману Михайловичу Старшому (згодом - великому князю Чернігівському), набуло значного авторитету.

Особливий політичний режим склався в Болохівській землі - території у верхів’ях річок Буг та Случ, прилеглій до Київського, Волинського та Галицького князівств. Викликаний або підтриманий татарською навалою, тут постав цілий протикнязівський рух, а сама земля піддалась безпосередньо під владу Золотої Орди. Літописець називав місцеве населення «людьми Татарськими», «людьми сідящими за Татари», тобто такими, що перебували під їхньою протекцією. Громади болоховців жили автономно, тут не зафіксовано існування татарських залог, баскаків тощо. Подібна ситуація склалась на Пониззі та на територіях навколо р. Рось.

По-третє, толерантно ставилась до православної церкви. Хани погодились зберегти існуючий порядок русько-візантійських церковних взаємин. У 1257–1259 рр. заборонили включати духовенство в переписи, а отже обкладати податками; 1267 р. Менгу-Тимур, 1313 р. Узбек спеціальними привілеями митрополітам визначили коло повинностей, від яких звільнялась церква. Причина подібних кроків полягала не лише у релігійній терпимості монголо-татар. Золота Орда намагалась отримати можливість щільного контролю над місцевим суспільством і світською владою. Русько-візантійські церковні відносини з точки зору геополітичної ситуації виглядали більш контрольованими, порівняно з русько-римськими, що зав’язувались в ході листування Папи Римського з Галицько-Волинськими, Стародубськими, Новгородськими князями.

Монголо-татарська навала та їх наступне панування над українськими землями призвели до низки суттєвих політичних втрат та деформацій. По-перше, мали місце великі людські жертви. Багато мешканців міст і сіл загинули під час походів Батия 1239-1241 рр., в ході каральних акцій другої половини ХІІІ ст. Приміром, спустошливий набіг на Галичину і Волинь 1286 р. коштував втрати більш ніж 12 тис. цивільного населення. Але цілковитого спустошення, безповоротного відтоку населення з України на північ або на захід не було. Населення, призвичаєне жити на порубіжжі, в умовах постійних нападів кочових народів, задержалося в Поліссі, гірській місцевості і через певний час повернулось на старі місця, відновило господарську діяльність. За свідоцтвом П.Карпіні, навіть в Києві 1246 р. вели торгівлю купці з Польщі, Австрії, Константинополя, Італії. Але навала, без сумніву, уповільнила економічний розвиток Подніпров’я.

Значно істотнішими були втрати серед князівської еліти. П.Карпіні зазначав щодо політики татар: «коли інших милують, то визначних і старших ніколи не милують». Лаконічні літописні відомості також згадують багато князів «убієнних от татар».

По-друге, політична еліта українських земель втратила самостійність, вимушена була пристосовуватися до існування в умовах жорсткого зовнішнього контролю. Князі всіх руських земель перебували у васальній залежності від золотоординських ханів, характер та форми якої не були однаковими і пом’якшувались із сходу на захід. Князі мусили їхати до хана на поклон і одержувати від нього ярлики на князювання; збирати і сплачувати данину; виступати у похід зі своїми військами. Вони відповідали також за внесення різних платежів (мито, поплужне) та виконання повинностей (давати підводи, корм). Для реалізації цих функцій на кожній невеличкій території (особливо це стосується Чернігівщини) формувався адміністративний апарат з княжого двору, дружини, бояр та слуг. Населення, яке, підпадаючи фактично під подвійне оподаткування, мало забезпечувати сплату не лише татарської данини, а й утримання апарату князівств.

Існування подібної політичної практики, опертої на підтримання невизначеності, відсутність одного центру, періодичні чистки еліти та заохочення слухняних князів, роздмухування міжкнязівських протиріч та суперечок, призводило до формування певного типу політичної практики. Розповсюдились тотальна взаємна підозрілість, доноси на суперників, убивства конкурентів, навіть з числа родичів. В такій атмосфері цілком природно, що саме хани Золотої Орди ставали єдиними верховними арбітрами, зберігаючи контроль над значними територіями.

По-третє, деморалізуючий вплив режиму, встановленого монголо-татарами, позначився на відносинах князів до своїх земель. «Забезпечивши собі ласку Орди, - писав М.С.Грушевський, - князь не потрібував тепер дбати ані про що, отже, не мав чого оглядатися й на відносини до себе землі, на її бажання, симпатії й антипатії». Це унеможливлювало участь суспільства, громади в політичному житті, породжувало відчуття байдужості, зневіри.

В-четвертих, наслідком політичного упадку Києва став від’їзд митрополитів Кирила та його наступника Максима до Володимира-на-Клязьмі, поява патріарших актів, що легалізували перенесення митрополичого перебування на північ.

Таким чином, феодальна роздрібненість - одна з найхарактерніших тенденцій для тогочасної Європи, де на початку ХІІ ст. не було жодної централізованої держави в сучасному розумінні слова - охопила й руські землі. У XII-XIV ст. на Подніпров’і виразно простежується процес постійного дроблення князівств.Загалом на території давньоруської держави їх кількість зросла з 15 у середені XII ст. до 50 в середені XIII ст. і майже 250 у XIV ст. Серед них були такі, що претендували називатися великими: Київське, Чернігівське, Переяславське і малі, удільні.

Оскільки з 1240 р. Київське, Чернігівське, Переяславське князівства опинились під безпосереднім контролем Золотої Орди, події на Наддніпрянщині остаточно втратили самостійне політичне значення.