Парадигми геополітики

Методологічним стрижнем геополітичної науки є моделювання взаємозв'язків між властивостями геопростору та балансом геополітичних полів на різних ієрархічних рівнях. Модерне геополітичне дослідження обов'язково містить системний аналіз чинників. Геополітики, як правило, працюють у руслі певної парадигми, тому детерміновані у виборі принципів і методів дослідження.

З моменту появи геополітики і до сьогодні важливою парадигмою науки залишається дуалістична. Оригінальними моделями світовлаштування, вибудуваними в дусі протистояння двох сил, центрів, ідео­логій, наддержав тощо, є геополітичні доктрини А. Мехена, Г. Маккіндера, К. Хаусхофера, Н. Спікмена, Д. Майнінґа, Дж. Кеннана, С. Коена, П. Савицького, А. Саворскі, М. Ільїна.

Методологічним ядром визнавалася інтерпретація теорії життєвого простору (Lebensraum), оскільки могутність держав ставилася у пряму залежність від розмірів державної території. Звідси обґрунтування територіальної експансії та ігнорування інтересів і прав недержавних етносів на тлі перебільшення ролі природно-географічного середовища для функціонування держав (імперій). Саме у перебільшенні впливу одних географічних чинників і недооцінці інших криється методо­логічна слабкість таких доктрин. Однак їх методологічне значення полягало в тому, що вони сприймалися відповідним політикумом як програма дій.

Наприкінці XX ст. на базі геополітики почали формуватися численні прикладні дисципліни: регіональна та релігійна гео­політика, геотактика та геопрогностика, геоетнополітика та геопсихологія тощо. Однією з таких дисциплін стала геоекономіка. Термін «геополітична економіка» в науковий обіг ввели в 1995 р. Дж. Еґнью та С. Кобрідж. Нині, претендуючи на самостійне нау­кове існування, геоекономіка все ж переважно розглядається як «своєрідна версія мондіалістської або глобалістської геополітики, яка першочергово розглядає не географічні, культурні, ідео­логічні, етнічні, релігійні та інші фактори, що становлять зміст суто геополітичного підходу, а лише економічну реальність у її відношенні до простору» (Є. Кисельов, 2002).

Геоекономіка в рамках мондіалізму як виключно космополітичної парадигми розглядає світ так, ніби у ньому існує одна держава. Серед най­яскравіших представників геоекономіки варто назвати Ф. Реріґа (перша геоекономічна конструкція світу), Ф. Фукуяму, Ф. Броделя, К. Санторо, Ж. Атталі, О. Венґерова, К. Ґаджієва та ін.

Найважливішими моментами геоекономічної парадигми є:

– відкидання геополітичного дуалізму та розуміння світу як цілісності (інколи під гаслами багатополюсності);

– ототожнення держави і корпорації, більше того, держава вважається філіалом загальнопланетарної корпорації;

– надання переваги західним цінностям, раціоналізмові, інформаційним технологіям та ін.

Більшість мислячих людей не приймають ідеалу прихильників даної парадигми — однорідного світу. Суттєвим методологічним її недоліком є не лише механічне застосування методів прикладної математики, а й механічна інтерпретація отриманих результатів.

Серед позитивних тверджень:

– розробка концепції триполюсного світу;

– розуміння глобалізації як злиття геополітичних та геоекономічних реалій;

– обґрунтування думки, що нестача ресурсів є важливим чинником розвитку держави.

«Виграє той, хто першим вибудує новий економічний простір і зуміє створити для нього систему дій» (С. Переслєгін, 2003).

Циклічна парадигма в геополітиці базується на довготривалих циклах розвитку світового господарства М. Кондратьєва. Циклічність розвитку природи і суспільства в останні роки досліджували А. Тойнбі, Дж. Ґолдстайн, І. Валлерстайн, В. Цимбурський, Дж. Модельські, В. Томпсон, П. Тейлор та ін. Суть парадигми по­лягає у тому, що геополітична система світу змінюється цик­лічно. Зміна циклів — військових, лідерства, гегемонії — зумовлює перегрупування великих держав, зміну їхніх геополітичних полів та інституційне облаштування світу. Дослідження геополітичних циклів потребує системного підходу, особливо при вивченні чинників, які виводять державу (актора) на пік хвилі.

Цивілізаційна парадигма в геополітиці розвивається на основі праць А. Тойнбі та С. Хантінгтона й акцентує увагу на посиленні міжцивілізаційних суперечностей сучасного світу. Важливе науково-методологічне значення має парадигма для аналізу тен­денцій на глобальному рівні, дослідження чинників виникнення зон напруження у стосунках між окремими учасниками міжна­родних відносин. Водночас методологічною проблемою, що пот­ребує вирішення, є дослідження географічних аспектів існування світових цивілізацій, визначення їх кількості та ролі окремих факторів у їхній диференціації. В контексті розвитку ідей гео­політики взаємодії деструктивною виглядає сама ідея немину­чості зіткнення цивілізацій.

Новітні відкриття в галузі математики, кібернетики, хімії, біології, психології стимулюють появу нових підходів (парадигм) і в геополітиці.

Література:

1. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина. — К.: МАУП, 2004. — 424 с.

2. Гаджиев К.С. Геополитика. — М.: Междунар. отношения, 1997. — 384 с.

3. Дергачев В.А. Геополитика. — К.: ВИРА-Р, 2000. — 448 с.

4. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геполитика и политическая география: Учебник. — М.: Аспект-Пресс, 2001. — 479 с.

5. Поздняков Э.А. Геополитика. — М.: Прогресс-Академия, 1995. — 96 с.

ЛЕКЦІЯ 7. ШКОЛИ І ТЕЧІЇ ГЕОПОЛІТИКИ

План:

1. Німецька школа.

2. Американська школа.

3. Британська школа.

4. Російська школа.

5. Європейський континенталізм.

6. Українська школа.