Доба визвольних змагань

З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська.^[

Серед плеяди діячів національного руху в Наддніпрянській Україні кінця XIX початку XX ст. необхідно відзначити постать Миколи Івановича Міхновського, якого по праву можна вважати ідеологом української державності. Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту (тоді Полтавська губернія), де його батько був сільським священиком. Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола Міхновський виховувався на Шевченковому «Кобзарі» і творах Котляревського. Спочатку Міхновський навчався у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету. Дев’ятнадцятилітнім він вступає до недавно створеного нелегального «Братства тарасівців», починаючи енергійну розбудову його найчисельнішої групи — київської, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 року, стало на шлях боротьби за «повну автономію України». У січні 1898 р. Микола Міхновський переїжджає до Харкова, де відкриває власну адвокатську контору. Через два роки він бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації — Революційної української партії, організовує Установчий з’їзд та пише програму РУП, яку з часом видає окремою книжечкою під назвою «Самостійна Україна». У ній М. Міхновський проголошує думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин. «Наш нарід перебуває у БрошураМіхновського«СамостійнаУкраїна»БрошураМіхновського«СамостійнаУкраїна»становищі зрабованої нації», — констатує Микола Міхновський. Офіційно він не був членом РУП. 1903 року Микола Міхновський пише твір, який невдовзі став широко відомим в Україні і за її межами, назва якого звучала як «Десять заповідей УНП», а у 1904 році виходить друком брошура «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії», яка зачіпає доленосні проблеми української нації та в ній викладені основні теоретичні засади українського націоналізму. 1904 року Міхновський створює бойове крило партії — організацію «Оборона України», яка здійснила низку заходів з ліквідації символів імперіалізму (символів окупації) в Харкові, Києві та Одесі, а після революції взяла активну участь у боротьбі за визволення України. Крім політики Микола Міхновський продовжував займатись адвокатською діяльністю і 1906 року він домігся звільнення братів Олександра і Михайла Шеметів, покараних до страти. Пізніше Міхновський та Шемет з розмахом починають видавати національну пресу. 1905 року вони випустили партійний друкований орган «Самостійна Україна» і селянську газету «Хлібороб», що мала на меті національне і соціальне пробудження українського селянства. Але незабаром влада заборонила часопис. Через шалений тиск режиму УНП призупиняє відкриту діяльність, а Міхновський повертається до видавничої справи. Протягом 1912 року у Харкові він видає газету «Сніп». Під час Першої світової війни — поручик, служив у Київ. Разом з однодумцями розробив програму творення українського війська, яку з початком української революції 1917 — 1921 років активно втілював у життя. Засновник і керівник утвореного 16 березня 1917 Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Українського генерального військового комітету. Він виступає від УГВК на Всеукраїнському національному конгресі 1917, обраний членом Української Центральної Ради. Згодом після Першого Українського військового з’їзду 1917 (18 — 21 (5 — 10) травня) вийшов зі складу УГВК. Восени 1917 оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП), сприяв поширенню її впливу. За Української Держави перебував в опозиції до влади, був одним з лідерів УДХП. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін (гетьмана П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. В 1920 перебуває у Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ), марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 повернувся до Києва, був там заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з’ясовані. Євген Несторович Бондар Націоналістичні ідеї М. Міхновського в контексті суспільно-політичних реалій українського суспільства кінця ХIХ – початку ХХ ст. Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка). В кн.: Хліборобська Україна, кн. 5. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і слово. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.).

«Десять заповідей УНР на рівні із брошурою «Самостійна Україна» стали найвидатнішим твором і спадком Миколи Міхновського, що без сумніву спричинив потужний вплив на становлення, розвиток та формування українського націоналізму. Розроблені вони були особисто Міхновським у 1904 році як своєрідний партійний «кодекс честі» для членів УНП та бажаючих вступити у партію.

Ось ці заповіді (подано в оригіналі):

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.