Річна ставка дохідності облігацій

Методика визначення річної ставки дохідності для різних видів облігацій різна. Розглянемо способи обчислення ставок розміщення (ставок ефективності) для облігацій:

1) безвідсоткових;

2) з виплатою відсотків наприкінці терміну;

3) без обов'язкового погашення з періодичною сплатою відсотків;

4) що погашаються наприкінці терміну.

Використаємо позначення: N — номінальна вартість облігації; Р — ціна облігації при купівлі; q — купонна дохідність облігації (норма відсотка на облігації); n — термін облігації у роках (термін від моменту придбання облігації до моменту її погашення); і — річна ставка складних відсотків; i, — ставка розміщення, показник ефективності фінансової операції (ставка ефективності); г — поточна дохідність облігації.

Ціну придбання облігації у розрахунку на 100 г. о. номіналу називають курсом облігації, позначають як Рk та обчислюють за формулою:

2. Облігації з виплатою відсотків наприкінці терміну можуть бути куплені з дисконтом і з премією. їхня ставка ефективності

Формування політики управління фінансовими інвестиціями включає:

1) аналіз стану і результатів фінансового інвестування в попередньому періоді;

2) визначення планового об'єму фінансового інвестування на підприємстві;

3) вибір конкретних форм фінансового інвестування;

4) оцінку інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів;

5) формування портфеля фінансових інвестицій.

Сформований портфель фінансових інвестицій оцінюється порівняно з рівнем прибутковості, ризику і ліквідності.

62. не має

Сертифікація – це процедура, за допомогою якої третя сторона дає письмову гарантію, що продукція, процес чи послуга відповідають заданим вимогам.
Сутність діяльності з сертифікації полягає у перевірці відповідності до вимог стандартів, технічних умов, керівних нормативних документів.
Підтвердження відповідності – діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, процеси, системи менеджменту якості, системи екологічного менеджменту, персонал відповідають встановленим законодавством вимогам.
Декларування відповідності – процедура, за допомогою якої виробник або уповноважена ним особа під свою відповідальність документально засвідчує, що продукція відповідає встановленим законодавством вимогам.
Результати сертифікації письмово завіряються спеціальним документом – сертифікатом відповідності – це документ, виданий у відповідності до правил системи сертифікації, який вказує, що забезпечується необхідна впевненість в тому, що належним чином ідентифікована продукція, процес або послуга відповідають конкретному стандарту чи іншому нормативному документу.
Об’єкт сертифікації – продукція, процес, послуга, система, організація, підприємство, лабораторія.
Мета сертифікації: підтвердження показників характеристик та властивостей продукції, процесів, послуг на підставі випробувань; підтвердження відповідності даної продукції, процесів, послуг обов’язковим вимогам стандартів.
Сертифікація проводиться з метою запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього середовища, сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції, створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.
2. Види сертифікації.
Сертифікація може носити добровільний і обов'язковий характер. Останнім часом обов’язкова сертифікація часто називається сертифікацією в законодавчо регульованій сфері, а добровільна – в законодавчо нерегульованій сфері.
Обов'язкова сертифікація здійснюється на підставі законів і законодавчих положень і забезпечує засвідчення відповідності товару вимогам технічних регламентів, обов'язковим вимогам стандартів. Оскільки обов'язкові вимоги цих нормативних документів стосуються безпеки, охорони здоров’я людей і навколишнього середовища, то основним аспектом обов’язкової сертифікації є безпека і екологічність. Номенклатура товарів та послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні, визначається Держстандартом України. Роботи з обов’язкової сертифікації здійснюються органами з сертифікації та випробувальними лабораторіями, акредитованими в установленому порядку в рамках діючих систем обов’язкової сертифікації.
Добровільна сертифікація проводиться в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої нормативної документації на продукцію, процеси або послуги, державою не передбачено, тобто коли стандарти або вимоги не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровиробника.
Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між замовником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації в системах добровільної сертифікації. Допускається проведення добровільної сертифікації в системах обов’язкової сертифікації органами з обов’язкової сертифікації. Нормативний документ, на відповідність якому проводяться випробування при добровільній сертифікації, вибирається заявником (виробник, постачальник, продавець, споживач продукції).
Добровільна сертифікація обмежує доступ на ринок неякісних товарів за рахунок перевірки таких показників, як надійність, естетичність, економічність тощо. Рішення про добровільну сертифікацію пов’язане з проблемами конкурентоспроможності товару, просуванням товарів на ринок, перевагами покупців, які все більше орієнтуються у своєму виборі на сертифіковані товари.

64.

Вексель — це боргове зобов ’язання чітко визначеної форми, що дає незаперечне право на одержання зазначеної в ньому суми грошей у термін, який указано у вексель]

За своїм походженням вексель є знаряддям товарного або комерційного кредиту, який надають один одному суб’єкти господарювання. Вексель як форма комерційного кредиту має такі особливості: абстрактність, незаперечність і обіговість.

Абстрактність векселя означає те, що в ньому вказується тільки сума боргу і нічого не повідомляється про причини його виникнення.

Незаперечність — це нічим не обумовлене абсолютне зобов’язання боржника або акцептанта про сплату боргу за векселем. У разі відмови від оплати за векселем він приймається до протесту, а опротестований вексель є підставою для позову до суду на боржника, або акцептанта.

Обіговість — це властивість векселя бути платіжним і розрахунковим засобом, а також переходити з рук у руки за допомогою спеціального переказного напису. Обіговість векселя є тією його рисою, через яку вексель часто називають торговими грошима.

Для суб’єкта господарювання вексель — це не єдина можливість скористатися позиковими засобами на умовах їх платності, терміновості і повернення. Таку можливість дають йому і банки, кредитні відносини з якими оформляються кредитною угодою. Вексель спочатку теж являв собою кредитну угоду, хоча й дещо в спрощеній формі. Проте згодом він набув особливих ознак, а сучасний вексель порівняно з кредитною угодою має ряд переваг, а саме:

- Вексель більш мобільний, бо за ним можна одержати гроші до терміну його оплати, продавши або віддавши його в заставу банку. За кредитною угодою одержати гроші раніше терміну їх повернення не можна.

- На відміну від кредитної угоди, вексель — це абстрактне боргове зобов’язання, що робить його дуже зручним для взаємозаліку заборгованостей.

- Вексель — це вид цінного папера і тому він є важливим об’єктом купівлі-продажу на ринку боргів. Кредитна угода, як відомо, не є цінним папером, що обмежує її рух від одного суб’єкта до іншого.

- Під час укладання кредитної угоди банк для забезпечення повернення позики, як правило, вимагає застави. Нотаріальне оформлення, а також страхування застави приводять до певних матеріальних витрат, які під час операції з векселем значно нижчі, бо вексель гарантується тим товаром, відносно руху якого його і було виписано.

Простий вексель - це документ, що відповідає за формою вимогам закону і утримуючий нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця сплатити за вимогою або у визначений час у майбутньому позначену у векселі суму грошей іншій особі (векселетримачу).

Суть переказного і простого векселів - безумовне абстрактне грошове зобов'язання. У простому векселі воно має форму прямо вираженого боргового зобов'язання векселедавця, а в переказному векселі - більш складну форму наказу про платіж, адресованого третій особі. Векселедавець переказного векселя виступає як кредитор стосовно платника і як боржник - стосовно векселетримача. Своїм наказом про платіж векселедавець як би передає (перекладає) свої права стосовно платника новому кредитору-векселедавцю. Оплата векселя платником погашає одночасно обидва ці зобов'язання.

У залежності від цілей і характеру угод, що лежать в основі векселів, а також їхнього забезпечення розрізняють торгові, фінансові та фіктивні векселя.

Торговий вексель з'явився на основі угоди купівлі-продажу товарів у кредит. Він видається покупцем, що не володіє в момент покупки необхідною грошовою сумою. Забезпеченням торгового векселя є реально проданий товар, а надалі - виторг від його реалізації.

Таким чином, товарний вексель забезпечений тими сумами, що надійдуть до векселедавця від продажу куплених за допомогою цього векселя товарів. Саме купівельні векселя є основою вексельного обороту, оскільки вони обмежені конкретними термінами і сумами проданих у кредит товарів.

Бланковий вексель - що акцептується покупцем порожній формуляр векселя, що буде надалі заповнений продавцем, тобто при висновку договори про покупку ще не встановлені остаточна ціна і термін постачання.

Забезпечувальний вексель з'явився в якості додаткового забезпечення наданого кредиту недостатньо надійному позичальнику. Вексель не призначений для подальшого обороту і зберігається в кредитора. При вчиненні платежу в термін вексель повертається позичальнику. При затримці платежу вексель подається боржнику або пускається в оборот.

Зовнішньоторговельний вексель - вексель, використовуваний у якості платежу по зовнішньоторговельних операціях.

Фінансовий вексель з'явився не на основі товарних (фінансових) угод, а у виді позички, наданої векселетримачем векселедавцю. Забезпеченням цього векселя є фінансовий стан основного боржника.

Формалізація грошового зобов'язання фінансовим векселем є засобом додаткового забезпечення своєчасного і точного його виконання з метою захисту прав кредитора.

Банківський вексель - вексель, що видається банком під розміщувані в ньому кошти. На цей вексель банк зобов'язується нарахувати визначений відсоток і погасити його по пред'явленні до оплати в зазначений на ньому термін. Банківський вексель часто називають фінансовим.

Казначейський вексель є державним цінним папером. Він емітується казначейством від імені держави з метою беземісійного фінансування дефіциту державного бюджету.

Дисконтний вексель - вексель, продаваний із знижкою. Прибуток по ньому реалізується тільки за рахунок додавання цих знижок до вартості векселя при настанні терміна платежу (платіж провадиться по номіналі).

Процентний вексель - вексель, по якому можна одержати прибуток у виді відсотків, нарахованих на вексельну суму і зазначених у тексті векселя.

Фіктивний вексель - вексель, не пов'язаний із реальним переміщенням товарних і грошових цінностей. До фіктивного ставляться приятельського, зустрічного, бронзові векселя. На Україні приятельські і бронзові векселя заборонені.

65,

Для законодавчого забезпечення вексельного обігу в Україні вже здійснено такі заходи:

• розроблено низку актів, які творять необхідне правове поле для функціонування векселя як інструмента реалізації фінансово-господарських відносин;

• унормовано порядок випуску та обігу векселів, що наближає застосування простих і переказних векселів в Україні до вимог і правил Женевської системи вексельного права;

• створено нормативно-законодавчу базу забезпечення гарантій швидкого і реального виконання вексельних зобов'язань;

• нарешті, прийнято Закон України " Про обіг векселів в Україні", який нормалізує правові відносини видачі та обігу векселів і виконання вексельних зобов'язань між суб'єктами господарювання впродовж усієї тривалості наданого кредиту.

Проте неврегульованими ще залишаються проблеми врахування індексу інфляції та мало зроблено для обмеження спроб недобросовісних боржників штучно відтягувати строки платежів. Невизначеними також є питання правового статусу державних підприємств, які перебувають у значній оперативно-господарській залежності від галузевих міністерств, та багато інших.

Застосування вексельного обігу, його складність та особливості правового регулювання потребують глибшого теоретичного обгрунтування і усвідомлення його ролі у специфічних умовах перехідної економіки України. Необхідна скоординована систематична діяльність державних законодавчих і виконавчих органів, комерційних структур, громадських асоціацій та освітніх закладів з метою розгортання загального економічного навчання. Глибоко з'ясувати основи вексельного обігу й вексельного права мають всі учасники господарського життя. Це тим більш важливо й тому, що Закон України " Про обіг векселів в Україні" передбачає надання векселездатності не лише юридичним особам, а й усім громадянам, котрі не обмежені у своїй правоздатності.

66,

Казначейські зобов'язання України - держані боргові цінні папери, що емітуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчують факт заборгованості Державного бюджету перед власником казначейського зобов'язання України, дають власнику право на отримання грошового доходу та погашаються відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України. Обсяг емісії казначейських зобов'язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов'язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Емісія казначейських зобов'язань є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню ДКЦПФР. Погашення та сплата доходу за казначейськими зобов'язаннями гарантується доходами Державного бюджету України.

На казначейські зобов'язання, що випущені у документарній формі, видається сертифікат. Рішення про розміщення казначейських зобов'язань, у якому передбачаються умови розміщення та погашення цінного папера, приймається згідно з Бюджетним кодексом України. Порядок визначення вартості продажу під час їх розміщення встановлюється Міністерством фінансів України. Особливості провадження депозитарної діяльності з казначейськими зобов'язаннями визначаються ДКЦПФР разом з НБУ.

Казначейські зобов'язання мають два основні способи отримання доходів (як і облігації). Перший спосіб полягає в тому, що інвестор може придбати казначейські зобов'язання держави, ставши його власником до моменту погашення даного цінного папера. Коли дата погашення настає, власник такого зобов'язання надає його, або інший документ, що підтверджує право власності на нього, і отримує певну суму готівкою.

Суть другого способу полягає в тому, що власник казначейського зобов'язання держави може забажати продати такий вид державних цінних паперів до настання терміну їх погашення. На таке рішення можуть вплинути різні чинники, але у такому випадку ціна даного папера повинна відображати: дохідність казначейського зобов'язання за період володіння даним цінним папером; суму, позичену державі під час придбання казначейського зобов'язання; при зміні кон'юнктури ринку державних цінних паперів - ринкову різницю між вартістю казначейського зобов'язання на момент придбання і ринковою вартістю в момент його продажу. Отже, прибутковість казначейських зобов'язань держави залежить від таких чинників:

- номінальної вартості даного цінного папера;

- дохідності цінного папера (відсотків на нього);

- строку, що залишається до його погашення;

- змін ринкової кон'юнктури тощо.

Приватизаційні папери являють собою різновид державних цінних паперів, які випускають у країнах, що здійснюю! ь пе­рехід від централізовано-планового управління економікою до державно-ринкового (змішаного). Приватизаційні папери ви­даються громадянам. В Україні згадані цінні папери є тільки іменними. Вони свідчать про право власника приватизаційного папера на безкоштовне отримання у процесі приватизації част­ки майна державних підприємств, державного житлового фон­ду, а також земельного фонду.
Приватизаційні папери з'явся в Україні після прийняття Верховною Радою пакету законів, спрямованих на врегулюван­ня процесу приватизації державного майна: " Про приватиза­цію майна державних підприємств". " Про приватизацію неве­ликих державних підприємств (малу приватизацію)", " Про при­ватизаційні папери".
Під приватизацією державного майна слід розуміти відчу­ження майна, що перебуває в загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Для забезпечення повноправної участі громадян України в при­ватизації законодавством передбачено випуск особливого виду державних цінних паперів -• приватизаційних паперів, які за­свідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державно­го житлового фонду та земельного фонду.
Приватизаційні цінні папери - особливий вид державних цінних паперів України, що свідчать про право власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини майна державних підприємств, державних житлового і земельного фондів. Емітент - Національний банк України. Використовуються для обміну на документи, що свідчать про право власності на придбані об'єкти приватизації. За законодавством України до них належать: приватизаційний майновий сертифікат, житловий чек, земельна бона.
Право на отримання у власність приватизаційних паперів мають усі громадяни України, які постійно проживали або пе­реїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992 р.
Обіг приватизаційних паперів має низку специфічних рис:
> • а) приватизаційні папери вільному обігу не підлягають;
> • б) їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним;
> • в) за приватизаційними паперами дивіденди або відсотки не нараховуються і не сплачуються;
> • г) зазначені папери не можуть використовуватися як засіб розрахунку або як застава для забезпечення платежів та кредитів;
> • д) приватизаційні папери, придбані з порушенням законо­давчих вимог, вважаються недійсними.

67.

. Варанти

Оскільки варант має характеристики опціона, згадаємо визначення останнього. Опціон — стандартний документ, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту опціона (опціон на продаж) у термін, визначений у ньому, зазначену кількість базового активу за зафіксованою при укладанні ціною (ціною виконання).

Варант — різновид опціона на купівлю (опціон call), який випускається емітентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власникові право на придбання простих акцій чи облігацій даного емітента протягом певного періоду на заздалегідь узгоджених умовах. Варанти, як правило, емітуються в пакеті з облігаціями.

Згідно з вітчизняними нормативними актами, варанти можуть випускатися лише відкритими акціонерними товариствами і тільки в документарній формі. Термін дії варанту не повинен перевищувати 1 рік, а обсяг базового активу емітента варантів — 50 % обсягу акцій даного емітента, випуск (випуски) яких було зареєстровано.

Сертифікат варанту повинен містити такі реквізити:

а) повну назву емітента варантів та його юридичну адресу;

б) зазначення кількості цінних паперів, які є базовим активом варанту;

в) загальну кількість варантів даного випуску;

г) термін розміщення;

д) термін дії варанту;

е) підпис уповноваженої особи та печатку емітента.

Варанти можуть купуватися та продаватися на ринку окремо від цінних паперів (облігацій), з якими вони були емітовані.

Забезпеченість виконання варантів може гарантуватися:

а) новою емісією акцій, які є базовим активом щодо даних варантів;

б) укладанням договору (договорів) комісії з власником (власниками) базового активу в кількості, передбаченій умовами випуску варантів з розміщенням цього базового активу у зберігача;

в) викупом в акціонерів належних їм акцій та утриманням їх до закінчення терміну дії варантів.

Умовами випуску варантів не передбачається обмін цінних паперів, з якими вони випускаються на базовий актив. Тобто після реалізації опціонного права облігації залишаються в обігу і засвідчують зобов’язання емітента щодо їх погашення.

У практиці фінансової діяльності найвідомішими є дві форми варантів:

з правом придбання облігацій;

які випускаються разом з облігаціями і дають право їх власникам придбати прості акції емітента.

Отже, базовим активом, тобто предметом виконання зобов’язань за варантом, можуть бути облігації або акції.

. Варанти

Оскільки варант має характеристики опціона, згадаємо визначення останнього. Опціон — стандартний документ, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту опціона (опціон на продаж) у термін, визначений у ньому, зазначену кількість базового активу за зафіксованою при укладанні ціною (ціною виконання).

Варант — різновид опціона на купівлю (опціон call), який випускається емітентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власникові право на придбання простих акцій чи облігацій даного емітента протягом певного періоду на заздалегідь узгоджених умовах. Варанти, як правило, емітуються в пакеті з облігаціями.

Згідно з вітчизняними нормативними актами, варанти можуть випускатися лише відкритими акціонерними товариствами і тільки в документарній формі. Термін дії варанту не повинен перевищувати 1 рік, а обсяг базового активу емітента варантів — 50 % обсягу акцій даного емітента, випуск (випуски) яких було зареєстровано.

Сертифікат варанту повинен містити такі реквізити:

а) повну назву емітента варантів та його юридичну адресу;

б) зазначення кількості цінних паперів, які є базовим активом варанту;

в) загальну кількість варантів даного випуску;

г) термін розміщення;

д) термін дії варанту;

е) підпис уповноваженої особи та печатку емітента.

Варанти можуть купуватися та продаватися на ринку окремо від цінних паперів (облігацій), з якими вони були емітовані.

Забезпеченість виконання варантів може гарантуватися:

а) новою емісією акцій, які є базовим активом щодо даних варантів;

б) укладанням договору (договорів) комісії з власником (власниками) базового активу в кількості, передбаченій умовами випуску варантів з розміщенням цього базового активу у зберігача;

в) викупом в акціонерів належних їм акцій та утриманням їх до закінчення терміну дії варантів.

Умовами випуску варантів не передбачається обмін цінних паперів, з якими вони випускаються на базовий актив. Тобто після реалізації опціонного права облігації залишаються в обігу і засвідчують зобов’язання емітента щодо їх погашення.

У практиці фінансової діяльності найвідомішими є дві форми варантів:

з правом придбання облігацій;

які випускаються разом з облігаціями і дають право їх власникам придбати прості акції емітента.

Отже, базовим активом, тобто предметом виконання зобов’язань за варантом, можуть бути облігації або акції.

. Варанти

Оскільки варант має характеристики опціона, згадаємо визначення останнього. Опціон — стандартний документ, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціона (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту опціона (опціон на продаж) у термін, визначений у ньому, зазначену кількість базового активу за зафіксованою при укладанні ціною (ціною виконання).

Варант — різновид опціона на купівлю (опціон call), який випускається емітентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власникові право на придбання простих акцій чи облігацій даного емітента протягом певного періоду на заздалегідь узгоджених умовах. Варанти, як правило, емітуються в пакеті з облігаціями.

Згідно з вітчизняними нормативними актами, варанти можуть випускатися лише відкритими акціонерними товариствами і тільки в документарній формі. Термін дії варанту не повинен перевищувати 1 рік, а обсяг базового активу емітента варантів — 50 % обсягу акцій даного емітента, випуск (випуски) яких було зареєстровано.

Сертифікат варанту повинен містити такі реквізити:

а) повну назву емітента варантів та його юридичну адресу;

б) зазначення кількості цінних паперів, які є базовим активом варанту;

в) загальну кількість варантів даного випуску;

г) термін розміщення;

д) термін дії варанту;

е) підпис уповноваженої особи та печатку емітента.

Варанти можуть купуватися та продаватися на ринку окремо від цінних паперів (облігацій), з якими вони були емітовані.

Забезпеченість виконання варантів може гарантуватися:

а) новою емісією акцій, які є базовим активом щодо даних варантів;

б) укладанням договору (договорів) комісії з власником (власниками) базового активу в кількості, передбаченій умовами випуску варантів з розміщенням цього базового активу у зберігача;

в) викупом в акціонерів належних їм акцій та утриманням їх до закінчення терміну дії варантів.

Умовами випуску варантів не передбачається обмін цінних паперів, з якими вони випускаються на базовий актив. Тобто після реалізації опціонного права облігації залишаються в обігу і засвідчують зобов’язання емітента щодо їх погашення.

У практиці фінансової діяльності найвідомішими є дві форми варантів:

з правом придбання облігацій;

які випускаються разом з облігаціями і дають право їх власникам придбати прості акції емітента.

Отже, базовим активом, тобто предметом виконання зобов’язань за варантом, можуть бути облігації або акції.

Депозитний сертифікат — це документ, що видається тільки юридичній особі у вигляді письмового свідоцтва банку про внесення грошових коштів, яке надає право власнику сертифіката після закінчення встановленого терміну отримувати суму внеску та відповідні проценти. Ощадний сертифікат — це аналогічний документ, але який видається виключно фізичній особі як свідоцтво про внесення нею грошей на банківський рахунок та надає право власнику на отримання відповідної суми і процентів.

Депозитні й ощадні сертифікати випускаються банками як на певний строк, так і до запитання. Вони можуть бути іменними і на пред'явника.

Згідно з чинним законодавством банківський сертифікат є цінним папером, а відтак він має значні переваги порівняно з іншими видами вкладів (депозитів): він може вільно продаватись і купуватись на фондовому ринку, виступати засобом платежу, застави тощо. У разі виникнення раптової необхідності в наявних коштах власник сертифіката може його продати безпосередньо банку або на вторинному ринку цінних паперів без загрози значної втрати від зниження процентної ставки, але з урахуванням терміну, що залишився до моменту погашення сертифіката.

Найпоширенішими серед населення як за радянських, так і за пострадянських часів залишаються ощадні вклади.

68.

Під емісією цінних паперів розуміється установлена законодавством послідовність дій емітента (юридичної особи, Автономної Республіки Крим або міських рад, а також держави в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов'язання щодо них перед їх власниками) щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів.

Розміщення цінних паперів - це відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником. Першим власником закон визнає особу, яка отримала цінні папери у власність безпосередньо в емітента (або в особи, що видала цінний папір) чи андеррайтера під час розміщення цінних паперів.

Емісія цінних паперів здійснюється за певними етапами, кількість і зміст яких залежить від виду їх розміщення - відкритого (публічного) чи закритого (приватного).

Публічне (відкрите) розміщення цінних паперів означає їх відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим способом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб.

У разі відкритого (публічного) розміщення цінних паперів серед заздалегідь не визначеного кола осіб емісія здійснюється за такими етапами:

1) прийняття рішення про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;

2) у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, - отримання від нього письмового підтвердження про відмову;

3) подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;

4) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;

5) прийняття у разі потреби рішення про залучення андеррайтера до розміщення цінних паперів;

6) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;

7) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника;

8) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;

9) розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;

10) відкрите (публічне) розміщення цінних паперів;

11) затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;

12) затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;

13) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;

14) подання звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;

15) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;

16) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів;

17) розкриття інформації, що міститься у звіті про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів.

69.

Банківський кредит - один з найпоширеніших видів кредиту в економіці. Цей вид кредиту являє собою рух позичкового капіталу, що надається банками у позичку на умовах забезпеченості, поворотності, терміновості, платності.

Він відображає економічні відносини, що складаються між кредиторами (банками) і суб'єктами кредитування (позичальниками). Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Об'єктом банківського кредиту виступають грошові кошти, тобто позичка відбувається в грошовій формі. Банки надають кредити в національній та іноземній валюті.

Банки найчастіше надають свої позички суб'єктам, які мають потребу в тимчасовій фінансовій допомозі. Це зумовлено тим, що банк у ринковій економіці виступає як особливий суб'єкт, одним з головних функцій якого є надання кредитів. Він здійснює багаторазовий кругообіг грошових коштів на поворотній основі.

Банківський кредит надається головним чином комерційними банками для вирішення таких основних завдань:

- збільшення основного та оборотного капіталу господарюючих суб'єктів;

- при незбіганні надходжень і платежів у процесі кругообороту власного капіталу;

- задоволення споживчих потреб населення.

Система банківського кредитування спирається на його принципи, охоплює об'єкти кредитування, механізми надання і повернення позички, а також контроль у процесі кредитування. Банківські кредити надаються кожному позичальникові після укладання відповідного кредитного договору.

Банківський кредит як вид кредиту має певні особливості. Перша особливість банківського кредиту пов'язана з тим, що банк для надання позичок своїм клієнтам використовує не стільки свій капітал, скільки залучені ресурси інших суб'єктів, які їм тимчасово не потрібні. Він позичає гроші в одних суб'єктів, а потім надає позички іншим юридичним і фізичним особам. Тим самим завдяки банківському кредиту грошові капітали, що вивільнилися в одній галузі економіки чи певному регіоні, спрямовуються в інші галузі чи регіони.

Звідси, наступна особливість банківського кредиту пов'язана з тим, що банк позичає незайнятий капітал, тимчосово вільні грошові кошти, які передаються банку господарюючими суб'єктами нарахунки чи у вклади. Але банківський кредит не обмежується лише вільними грошовими коштами, завдяки чому також створюються додаткові кошти для обігу.

Ще одна, третя, особливість банківського кредиту характерна тим, що банк позичає не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Тому позичальник мусить так використати цей капітал, щоб мати можливість не тільки повернути позичку, а й отримати прибуток, частину якого треба використати для сплати позичкового відсотка.

Виступаючи як позичка капіталу, банківський кредит сприяє не тільки безперебійному кругообігу та обігу капіталу, а й його нагромадженню. З позиції відтворення суспільного капіталу він умовно поділяється на позичку капіталу і позичку грошей.

Цей поділ визначається характером використання банківського кредиту позичальником. Якщо в результаті позички збільшується дійсний капітал - має місце позичка капіталу. Якщо ж наслідком позички є забезпечення руху грошей як платіжного засобу, що не приводить до розширення виробництва, то має місце позичка грошей.

Отже, банк виступає посередником між різними суб'єктами ринку. У функції посередника банк у кредиті виступає як позичальник

(коли залучає вклади та депозити, отримує позички і міжбанківські кредити) або кредитором (коли надає кредити своїм клієнтам).

Банківські кредити, які надає комерційний банк своїм клієнтам, досить різноманітні, їх можна класифікувати за певними ознаками.

За ознакою об'єкта кредитування. За укрупненими об'єктами кредитування можна виділити такі три групи: кредит в основний капітал, кредит в оборотний капітал, кредитні споживчі потреби.

Кредит в основний капітал призначається для здійснення технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих підприємств, будівництво нових. Джерелом погашення кредиту на відтворення об'єктів основного капіталу є амортизаційні відрахування. Джерелом погашення кредиту на розширення діючих і будівництво нових підприємств є прибуток у тій його частині, що спрямовується до фонду нагромадження.

Кредит в оборотний капітал призначається для придбання предметів праці - сировини, матеріалів, палива тощо, для покриття дефіциту коштів для розрахунків. Наприклад, у підприємства тимчасово немає вільних грошових коштів, але існують зобов'язання за різноманітними видами поточних платежів. Це можуть бути потреби, пов'язані з необхідністю платежів з виплати заробітної плати, податкових платежів до державного чи місцевого бюджетів, за внесками по страхуванню майна тощо. У всіх цих випадках кредит і спрямовується на покриття нестачі грошових коштів чи розриву в платіжному обігу.

Кредит, що призначається на задоволення невідкладних потреб населення, на індивідуальне житлове будівництво чи придбання житла, будівництво дачних будинків, гаражів тощо - усі ці види кредиту є кредитами на задоволення споживчих потреб фізичних осіб. Погашення цих кредитів відбувається з доходів позичальників.

При класифікації банківського кредиту залежно від терміну кредитування виокремлюють короткострокові, середньострокові, довгострокові кредити.

Короткострокові позички обслуговують поточні потреби позичальників, що пов'язані з рухом оборотного капіталу. Строк повернення цих позичок не перевищує одного року. Найактивніше короткострокові позички використовуються на фондовому ринку, в торгівлі та сфері послуг, у режимі міжбанківського кредитування.

Середньострокові кредити надаються на строк до трьох років на цілі як виробничого, так і комерційного характеру. Найбільше застосування вони знаходять в аграрному секторі, при кредитуванні інноваційних процесів із середніми обсягами потрібних інвестицій.

Довгострокові позички використовуються, як правило, в інвестиційних цілях. Термін їх повернення становить понад три роки. Як і середньострокові кредити, вони обслуговують рух основних засобів, при цьому вирізняються більшими обсягами ресурсів, що передаються в кредит. Використовуються довгострокові позички в разі кредитування реконструкції, технічного переозброєння, нового будівництва на підприємствах усіх сфер діяльності. Особливо широке використання довгострокових позичок пов'язане з капітальним будівництвом, паливно-енергетичним комплексом, сировинними галузями економіки.

Банківський кредит можна розподілити на підвиди залежно від їхнього галузевого призначення. Якщо банківський кредит обслуговує потреби функціонування промислових підприємств, то це є промисловим підвидом банківського кредиту. Може бути також сільськогосподарський чи торговельний кредит та ін.

Класифікація банківського кредиту визначається також залежно від забезпеченості його повернення. За цією ознакою банківські кредити бувають забезпечені чи незабезпечені (бланкові).

Забезпечені позички як основний різновид сучасного банківського кредиту виражають один з його банківських принципів. У ролі забезпечення може виступати рухоме чи нерухоме майно, що належить позичальнику на правах власності, цінні папери, страховий поліс, відступ на користь банку дебіторської заборгованості позичальника тощо. Зокрема, до забезпечених кредитів належать іпотечні кредити, які надаються під заставу нерухомого майна (зокрема землі).

При порушенні позичальником своїх зобов'язань майно, що виступає в ролі забезпечення, переходить у власність банку, який внаслідок реалізації цього майна відшкодовує понесені ним збитки. Розмір позички, яка надається банкам, як правило, менший від середньоринкової вартості запропонованого забезпечення і визначається угодою сторін. Якщо розмір забезпечення дорівнює чи перевищує розмір наданої позички, то такий кредит має повне (достатнє) забезпечення. Неповне забезпечення виникає тоді, коли вартість забезпечення менша від розміру позички.

Забезпеченість позички може досягатися також за рахунок надання зовнішніх гарантій. Реальним виразом таких гарантій є юридично оформлене зобов'язання з боку гаранта відшкодувати понесені банком збитки, що виникли при порушенні позичальником умов кредитної угоди. Такими поручителями можуть бути юридичні особи, що користуються достатньою довірою кредитора.

Позичка може зовсім не мати забезпечення. Така незабезпечена позичка надається банками досить рідко, переважно постійним надійним клієнтам, коли в банка є впевненість у безумовному поверненні коштів, наданих позичальнику в тимчасове користування.

За ознакою строків повернення розрізняють кредити банку строкові, до запитання, відстрочені (пролонговані) та прострочені.

Строкові позички - це позички, строк погашення яких ще не настав. Відстрочені (пролонговані) - це позички, строк погашення яких віднесений банком на пізніший період з огляду на прохання позичальника. Прострочені позички - це позички, що не повернені позичальником у передбачений кредитною угодою строк.

Позички банку за ознакою цільового призначення поділяються на позички загальні та цільові.

Цільові позички передбачають необхідність для позичальника використати виділені банком ресурси виключно для вирішення завдань, визначених умовами кредитної угоди (розрахунок за куплені товари, виплата заробітної плати персоналу тощо). Порушення взятих на себе зобов'язань може стати підставою для застосування до позичальника встановлених кредитною угодою санкцій у формі передчасного відкликання позички чи збільшення відсоткової ставки.

Виокремлення підвидів банківського кредиту зумовлюється також об'єктами кредитування, тобто тим, що протистоїть кредиту. Найчастіше кредит використовується для набуття різних товарів (у промисловості це можуть бути сировинні, основні та допоміжні матеріали, паливо тощо; в торгівлі - товари різного асортименту; у населення - товари довготермінового використання). Тому кредиту тут протистоять різні товарно-матеріальні цінності.

Але банківський кредит не обов'язково повинен мати матеріально-речову форму об'єкта. Він може і не мати її. Адже позичальник отримує позичку не обов'язково для набуття необхідних йому товарно-матеріальних цінностей. Позичка досить часто отримується для покриття розриву в платіжному обороті, коли в підприємства тимчасово немає необхідних грошових ресурсів для виконання зобов'язань з різних видів поточних платежів. Це може бути необхідність платежів з виплати заробітної плати персоналу підприємства, податків, страхових внесків тощо. У всіх цих випадках банківський кредит дає змогу ліквідувати нестачу грошових коштів або розрив у платіжному обігу.

Банківський кредит можна класифікувати залежно від способу повернення позички. Тут виділяють позички, що гасяться одноразовим внеском (платежем) з боку позичальника або позички, що гасяться в розстрочку протягом усього строку дії кредитної угоди.

Традиційною формою повернення короткострокових позичок є одноразовий внесок (платіж) позичальником.

При поверненні довгострокових позичок (і значної частини середньострокових) використовується метод погашення в розстрочку, тобто протягом усього строку дії кредитної угоди.

70.

Кредитним ризиком, як і будь-яким іншим видом банківських ризиків, можна управляти, тобто використовувати методи, що дають змогу певним чином спрогнозувати настання ризикової події та вжити заходів, спрямованих на мінімізацію збитків банку.

Ефективність управління значною мірою залежить від обраної стратегії управління кредитними ризиками.

Стратегія кредитного ризику - це комплекс заходів, прийомів і методів щодо управління кредитним ризиком у невизначених умовах, що ґрунтується на прогнозуванні ризику і ймовірності його настання з метою мінімізації збитків банку від кредитних операцій.

У процесі управління кредитним ризиком банк визначає прийнятний (допустимий) для нього рівень ризику з погляду можливості отримання бажаних прибутків.

Управління кредитними ризиками базується на таких принципах:

- не можна ризикувати більше, ніж дозволяє власний капітал;

- не можна ризикувати великим заради малого;

- необхідно враховувати можливі наслідки прояву ризику.

Основою для управління кредитними ризиками є продумана кредитна політика банку (див. тему 1).

Відповідно до кредитної політики банку формується система управління кредитним ризиком, складовими елементами якої є:

- інформаційне забезпечення кредитної діяльності;

- встановлення лімітів і нормативів для кредитного портфеля банку;

- авторизація кредиту - розподіл повноважень при прийнятті рішень про видачу кредиту;

- оцінка рівня кредитного ризику за кожною кредитною операцією;

- визначення відсоткової ставки з урахуванням кредитного ризику;

- кредитний моніторинг;

- визначення сигналів, що свідчать про виникнення проблемної заборгованості за кредитом;

- розробка заходів для мінімізації збитків у випадку настання кредитного ризику;

- виявлення проблемних кредитів і ліквідація простроченої заборгованості.

Процес управління кредитними ризиками можна умовно поділити на декілька етапів, кожен з яких відрізняється цілями, завданнями та методами реалізації (рис. 5.1).

Процес управління кредитними ризиками передбачає розв'язання таких питань:

- чи відповідає наявний рівень кредитного ризику кредитній політиці банку;

чи варто брати на себе цей рівень ризику за певного рівня дохідності кредитної операції;

- які методи оптимізації кредитного ризику доцільно застосувати в цьому випадку.

У процесі управління кредитним ризиком керівництво банку приймає рішення щодо:

- уникнення ризику - свідоме рішення не наражатися на ризик, тобто відмовити у видачі кредиту;

Рис. 5.1. Етапи процесу управління кредитними ризиками

- взяття ризику - покриття збитків за рахунок власних резервів;

- перенесення ризику на інших суб'єктів за допомогою страхування ризику, отримання гарантій або поручительств.

З метою мінімізації збитків від кредитної діяльності банки здійснюють управління кредитним ризиком відповідно до причин їх виникнення на двох рівнях:

- на рівні кожного окремого кредиту,

- на рівні кредитного портфеля в цілому.

71.

Валютні ринки дають змогу здійснювати обмін однієї валюти на іншу. Існують дві категорії інструментів валютного ринку:

валютні операції;

деривативи.

Хоча деякі з них (рис. 4.8) не можна повною мірою вважати «інструментами», така класифікація допомагає зрозуміти природу валютних ринків і сутність процесів, що відбуваються на них. Валютні операції поділяються на такі групи:

валютні операції спот;

форвардні валютні операції.

Валютно-процентні свопи нерідко мають термін більше одного року. Класифікацію інструментів валютного ринку наведено в табл. 4.6.

Таблиця 4.6

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНСТРУМЕНТІВ ВАЛЮТНОГО РИНКУ

Як уже зазначалося, сьогодні валютний ринок — найбільший у світі. Його денний оборот у квітні 1998 р. оцінювався в 1490 млрд дол. США. Такий оборот є результатом валютних операцій трьох основних видів: угод спот, форвардів «аутрайт» і валютних свопів

72. не має

73. За інституціональним критерієм ринок фінансових послуг можна поділити на два сектори:

- сектор прямого фінансування;

- сектор опосередкованого фінансування.

У секторі прямого фінансування зв'язки між продавцями й покупцями фінансових активів здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Брокери та дилери, що тут функціонують, виконують, скоріше, технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху активів:

- канал капітального фінансування, за яким покупці назавжди залучають кошти у свій обіг; для цього використовуються як інструмент акції;

- канал запозичень, за яким покупці тимчасово залучають кошти у свій обіг, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.

Наявність сектору прямого фінансування має важливе економічне значення. Для покупців фінансових активів розширюються можливості вибору найвигідніших умов купівлі, зниження ціни фінансових активів та скорочення плати за користування позиками. Продавець фінансових активів тут може знати свого покупця " в обличчя", що дає можливість вибрати найбільш надійних позичальників, уникати зайвих ризиків. Завдяки цим перевагам сектор прямого фінансування розвивається досить інтенсивно. Крім того, наявність цього сектору загострює конкурентну боротьбу між фінансовими посередниками, примушує їх знижувати ціни та розширювати асортимент своїх послуг для суб'єктів ринку.

У секторі опосередкованого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями фінансових активів реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов'язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами ринку фінансових послуг, зумовлювати появу нових грошових потоків.

Сектор опосередкованого фінансування є об'єктивно необхідною складовою ринку фінансових послуг. Він не просто доповнює сектор прямого фінансування, а створює спеціальний механізм реалізації тих зв'язків між кредиторами і позичальниками, які не можуть бути реалізовані через сектор прямого фінансування. Насамперед ідеться про зв'язки, установлення яких вимагає великих витрат грошей і часу на пошуки й вивчення контрагента, чи реалізація яких пов'язана зі значними ризиками. Завдяки діяльності фінансових посередників вдається найбільш повно реалізувати всі можливості й вигоди, які властиві ринку фінансових послуг взагалі. Тому між секторами прямого й опосередкованого фінансування існують не тільки конкурентна боротьба, а й інтеграційні процеси, зокрема активне проникнення фінансових посередників у сектор прямого фінансування як технічних посередників, кредиторів і позичальників.

До фінансових посередників належать: банківські установи, небан-ківські фінансово-кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість одержувати прибуток за рахунок економії, що обумовлено зростанням масштабу операцій, при цьому здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за ними, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто " не складати всі яйця в один кошик". Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.

Отже, фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери та дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі та продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому - від свого імені й за власний кошт, створюючи власні зобов'язання і власні вимоги. Тому їхні прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов'язання - страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника.

Як уже зазначалося, фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні ринку фінансових послуг, а через нього - у розвитку ринкової економіки. їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а назовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються в такому:

1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника - оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на вихідні позиції. Для цього кредиторові достатньо звернутися до будь-якого посередника й розмістити в нього свої кошти, поклавши їх ніби в спільний котел, а позичальникові достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх із цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно й навіть знати про існування один одного не обов'язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;

2) скороченні витрат базових суб'єктів ринку фінансових послуг на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та в запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредиторові й позичальникові не потрібно багато часу та зусиль затрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оцінно-аналітичні заходи щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше. Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, оптовому їх характеру собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

3) послабленні фінансових ризиків для базових суб'єктів ринку фінансових послуг, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій і проектів;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами й позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв'язку з чим формується широке коло окремих їх видів: депозитних інституцій, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий ринок фінансових послуг, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових посередників.

Законодавчою базою здійснення посередницьких операцій є Закони України " Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", " Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", " Про цінні папери та фондовий ринок". Згідно з першим законом до посередницької діяльності належать такі її види:

- торгівля цінними паперами (дилерська та брокерська);

- управління цінними паперами;

- розрахунково-клірингова діяльність;

- організація торгівлі на фондовому ринку.

Крім цього, Закон України вирізняє депозитарну діяльність і ведення реєстру цінних паперів як діяльність з елементами посередництва.

Згідно з законодавством посередниками на фондовому ринку можуть бути:

1) підприємства, що спеціалізуються на роботі з цінними паперами, здійснюють посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, виконуючи операції за дорученням і за кошти своїх клієнтів (брокерська діяльність), за власний кошт (дилерська діяльність), за дорученням емітента в процесі первинного розміщення цінних паперів та надаючи інші послуги щодо цінних паперів (інвестиційне консультування, управління портфелем цінних паперів, довірчі операції з цінними паперами, реєстраційні функції). Ці підприємства зобов'язані мати власний капітал, адекватний обсягу їхніх операцій на фондовому ринку;

2) банківські установи, які, поряд з іншими фінансово-кредитними функціями, можуть здійснювати посередницьку діяльність: з випуску й обігу цінних паперів, виконуючи операції на фондовому ринку за власний кошт, за дорученням і за кошти своїх клієнтів, здійснюючи реєстраційні функції, довірчі операції з цінними паперами, надаючи позики, пов'язані з цінними паперами, і т. ін.;

3) інвестиційні компанії, які поєднують функції фінансового посередництва на ринку цінних паперів та інституціонального інвестора, тобто інвестора, для якого інвестування в цінні папери є основним джерелом доходу та невід'ємною частиною діяльності.

Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти інвестора для спільного інвестування в цінні папери, діючи за кошти і в інтересах осіб, які придбавають їхні цінні папери. Інвестиційні компанії виступають для інших інституціональних інвесторів інвестиційними менеджерами та консультантами, формують їхні активи в цінних паперах, організовують нарахування й оплату доходів за цінними паперами.

У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

а) банки;

б) небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами.

Ключове місце належить банкам. Це виявляється в такому:

- на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на ринку фінансових послуг, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників;

- банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозицією грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на ринку фінансових послуг. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їхніх грошових фондів, здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їхню діяльність;

- банки мають можливість надавати економічним суб'єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених, фінансових операціях. Тому можливість впливу на економіку в банків значно ширша, ніж у небанківських фінансових посередників.

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками на ринку фінансових послуг, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи - цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

- функціонують у тому самому секторі ринку фінансових послуг, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;

- формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте, теж можуть реалізовуватись на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

- розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, як і банки, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні та більш ризиковані, ніж активи банків;

- їхня діяльність щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їхні зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні й коротші за термінами, ніж власні вимоги, унаслідок чого їхні платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - строкову, обсягову та просторову, а також трансформацію ризиків способом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

- вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

- вона є вузькоспеціалізованою.

Усі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, що їх вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

- страхові компанії;

- пенсійні фонди;

- ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

- інвестиційні фонди;

- фінансові компанії;

- кредитні товариства, спілки тощо.

Вузька спеціалізація, різноманітність інструментів, умов і методів мобілізації та розміщення активів роблять сферу функціонування не-банківських фінансових посередників дуже сприятливою для фінансових новацій, для розроблення, випробування та запровадження нових фінансових інструментів.

Отже, фінансове посередництво - це специфічний вид діяльності, що полягає в акумуляції ринковими суб'єктами в обмін на свої зобов'язання вільних капіталів і розміщенні їх від свого імені в дохідні активи. Фінансові посередники мають можливість одержувати прибуток завдяки економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій. їхня діяльність спрямована на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти в різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. На практиці діяльність фінансових посередників пов'язана зі створенням нових фінансових інструментів, з емісією фінансових активів та з їх обігом на вторинному ринку. При цьому інститути ринку не тільки задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні, консультаційні та управлінські послуги.

74. До теорій формування необхідного рівня дохідності інвестиційних операцій з урахуванням фактора ризику (до теорій ризику) відносять:

o модель ефективного (раціонального) портфеля Г. Марковіца;

o модель оцінки капітальних активів (МОКА) У. Шарпа;

o модель арбітражного утворення Росса та ін.

Всі теорії пов'язані з формуванням портфеля цінних паперів. Портфель цінних паперів - це сукупність різних видів цінних паперів, які придбав інвестор з метою отримання доходу з урахуванням допустимих рівнів ризику.

При формуванні портфеля враховують такі фактори, як: ступінь ризику, дохідність, термін вкладання, тип цінного папера. Метою формування портфелів цінних паперів можуть бути:

=> отримання доходу;

=> збереження капіталу;

=> забезпечення приросту капіт