Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Соціально-економічний розвиток України.




Із входженням українських земель до Росії та Австрії відбулися значні зміни у їх соціально-економічному розвитку. Це, по-перше, стосується змін у соціальній структурі українського суспільства, становища різних його станів. По-друге, у першій половині ХІХ ст. відбувається швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.

Зміни, що стосуються різних станів суспільства в Східній і Західній Україні мали свої особливості. У Східній Україні ці зміни стосувалися таких станів, як шляхетство, селянство, козацтво. На Лівобережжі з ліквідацією автономії України українська старшина перетворилася на загальноросійський стан – на «шляхетне російське дворянство». Без заперечень було зараховано до шляхетського стану найвищі категорії старшини. Іншим претендентам на дворянство треба було довести свої права, і багато представників української старшини право дворянства не отримало.

У Правобережній Україні становище було іншим. До кінця 30-х років ХІХ ст. тут весь суспільний лад залишався недоторканим: поміщиками, як і раніше, були майже виключно поляки. Проте після польського повстання 1830—1831 рр., в якому брали участь переважно шляхта і духовенство, становище шляхти докорінно змінилося. Після придушення повстання значну частину шляхти було заслано до Сибіру, інших віддано у солдати.

Південна Україна була заселена поміщиками наприкінці ХУІІІ ст. Більшість поміщиків Півдня України (68,2%) становили військові і цивільні урядовці нижчих і середніх рангів, з яких тільки 10,5% були українці.

На всіх землях України становище селян погіршувалося. У ХІХ ст. селянин по суті втратив свої права. Кріпаки відбували панщину, яка у Лівобережній Україні становила переважно 3—4 дні на тиждень, на Правобережжі доходила до 6 днів, а на Півдні, де кріпаків не вистачало, – не більше 2-х днів..

У першій половині ХІХ ст. великі зміни відбулися у становищі такого стану, як козацтво. Більшість козацтва не отримало дворянських прав і створило окремий, між дворянством і селянством, стан.

Жорстокий колоніально-кріпосницький режим панував і на західноукраїнських землях, що перебували у складі Австрійської імперії. Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5—6 днів.

Серед західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Отже, у першій половині ХІХ ст. західноукраїнське суспільство, зокрема у Східній Галичині, складалося із двох соціальних верств: селянської маси і невеликого прошарку священиків. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади.



Економічний розвиток України у першій половині ХІХ ст. характеризувався кризою і швидким занепадом феодально-кріпосницької системи. Показником розкладу кріпосницької системи став розвиток промисловості. На початку ХІХ ст. у промисловості неподільно панувала кріпосницька система. Частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією.

Наприкінці 30-х рр. ХІХ ст. у промисловості починається промисловий переворот. Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості.

Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя – на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Найкраще пристосувалися до ринку великі поміщицькі господарства півдня України,



Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.

Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій половині ХІХ ст. значна частина населення України уже була тісно пов’язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з’єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Вихід до Чорного моря дав Україні нові шляхи для зовнішньої торгівлі.

Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії – Австрії та Богемії.

Отже, соціально-економічний розвиток українських земель в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрному секторі поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва; промисловий переворот, запровадження нової техніки та технологій; зростання кількості промислових підприємств; збільшення ролі вільнонайманої праці; поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; виникнення нових галузей промисловості; формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової і сільськогосподарської продукції.

У другій половині ХІХ ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосного права і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр ІІ видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство.За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками, Селяни були зобов’язані викуповувати свої наділи. Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов’язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років. Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що було недостатньо для ведення господарства.

Окрім аграрної у 1862 – 1874 рр. були проведені фінансова, судова, земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок ХХ ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки ХІХ ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з’єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.

Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку ХХ ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це – результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних й людських ресурсів.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. характеризувався подальшою кризою феодально-кріпосницької системи, формуванням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок вперед зробила промисловість. Однак, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у землях Західної України відбувався значно повільніше. Сільське господарство, хоча й втягувалося у ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал