Пам'яті мами.

ISBN 966-359-003-3

© Д. Матіяш, 2005

© Дизайн, макет, «Факт», 2005

Пам'яті мами.

— IIfait novembre en mon ame — «Novembre», Emile Verhaeren

Минуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додо­му, несучи в руках пакет із морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, їй подобався березовий. Справжній — щойно вигонений із дерева, що пахне березневим талим снігом. Дарина уявляє, як вона йде до лісу, в неї промокли ноги, холоші джинсів забрьохані, в руках трилітровий слоїк, куди вона наточить соку. Сік нагадуватиме воду, тільки буде ледь-ледь жовтавий і дуже со­лодкий. Вони питимуть його вдвох із мамою. І мама сміятиметься дзвінким дитячим сміхом. Вона забуває про те, що вона доросла жінка з наївними очима, і перетворюється на безтурботну дівчин-ку-підлітка, і трохи соромиться своєї дитячої безтурботності й ди­тячих рухів. І ходить так дивно й трохи смішно-незграбно, як дів-чинка-підліток, що ніяк не призвичаїться до цього дивного світу й не знає, як у ньому треба ходити.

«Тільки щоб тепер нікому не розповідати про себе й удавати, ніби нічого не сталося». Дарина повторює ці слова подумки де­кілька разів. Так ніби це допоможе. І суворо наказує собі нікому нічого не розповідати. Бо все, що ставалося тепер, зовсім не схоже на те, що було раніше. Принаймні зараз їй думається саме так. Да­рина — по тому, як зі спорожнілого будинку роз'їхалися родичі

й друзі, котрі відбули тут той час, який мали відбути, — могла дня­ми сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши ба­жання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. їй здавалося, наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої порожності.

Залишалася пам'ять. Іноді Дарина тінню блукала по кімнатах, наштовхуючися на речі. Ті, які належали мамі, а тепер не належа­ли нікому. Дарина обмацувала їх поглядом, намагаючися прига­дати, що вони означали для мами. Ваза із засохлими квітами. Картина на стіні. Різьблена скринька. Камінчик із сіро-блакит­ними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Ці речі були самотні та покинуті. Вони ображено мовчали й відверталися від Дарини. Речі не впізнавали її. їм було з нею нецікаво. Дарина думала про те, що речі також су­мують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночі — коли ніхто не бачить. Тепер у маминій кімнаті така густа тиша — її можна різати ножем, кришити пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шма­точки тиші й виходила з ними надвір. Підкидала їх у повітря, і вони крихітними голубами, завбільшки з п'ятикопійкову моне­ту, злітали вгору. Дарині було радісно й сумно дивитися на них. Іноді вона забувала про тишу, якої понапихала собі в кишені, і та перетворювалась на каштани, круглі та блискучі, або на яб­лучка завбільшки з виноградину. Дарина з'їдала яблучка, а каш­тани складала в себе на підвіконні. Іноді, коли каштанам ставало тісно, вони зникали, по декілька чи по одному. Дарина ніко­ли не викидала їх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу.

Дарині здавалося, що тепер мовчанка стала її улюбленим за­няттям, справжнім хобі. Мовчанки бувають різними. Одна річ —

мовчати під якусь дуже сумну та свою мелодію, інша — мовчати, видобуваючи звуки із розстроєного піаніно чи зі старої тріснутої сопілки. Роблячи це ні для чого, просто, щоби вони звучали, тоді тиха імла, що навколо, трохи розсіюється. А ще інша — коли раптом надходить обідня пора. Дарина сама на кухні, а на столі парують макарони. Дарина посипає їх тертим сиром, потім бере обрізану коробку з-під морквяного соку, напхану пакетиками з найрізноманітнішими запахущими приправами. Вона зосере­джено вивчає коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потім виймає пакетик із провансальськими травами, розглядає малюнок і уважно читає напис на протилежному боці. Шавлія, м'ята, розмарин, естрагон, базилік й інші назви. Дарина обереж­но розкриває упаковку і принюхується. Із численних запахів, що злилися в один, вирізняється м'ятний — гострий і холодний, як ніж. Дарина заплющує очі й згадує листя м'яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. Це оркестр запахів, — думає Дари­на, — і м'яту в ньому найбільше чути. Вона посипає макарони трав'яним порошком і обережно кладе розірвану пачку назад у коробку.

Запахи спокушають Дарину, бентежать і дивують. Часом вона уявляє себе карликом Носом. Він стоїть у них в кухні біля плити на ослінчику й зосереджено розмішує якесь вариво у великому ка­зані. Йому лоскочуть ніздрі сотні відтінків запахів: солодкаво-приторні, цитринно-тоскні, гіркувато-духмяні. Карлик шукає по­трібні йому запахи та вкидає їх до казана, помішуючи вариво де­рев'яною ложкою. Час від часу принюхується — зосереджено, насторожено. У нього довгий ніс, на голові стирчать жмутики волосся, він убраний у картаті штани й темно-зелену сорочку, а на шиї в нього зав'язана жовта, уже трохи вицвіла, хустка. Вона й себе тепер починає уявляти карликом Носом і веселішає.

Ще Дарина уявляє себе просто дівчиною-яка-сидить-на-під-віконні-підібгавши-коліна-боком-до-шибки-і-палить-цигарку. На ній чорні (або сірі) потерті джинси, невизначеного кольору ніби чоловіча сорочка та вовняні шкарпетки. Дівчина тримає цигарку між середнім і підмізинним пальцем лівої руки, ліниво поглядаючи у вікно. Вікно на шостому або сьомому поверсі (може бути й вище). Унизу швидкісна траса, по якій мчать машини. Навколо неї цигар­ковий дим із солодкуватим запахом. Унизу пролітають машини. І майже немає часу. Дарина струшує попіл на підвіконня, але він не залишає слідів.

Дарина мало що знає про це все, що навколо — яке воно на­справді. Іноді їй здається, що інші знають не набагато більше. Люди здаються їй загадковими. Те, які вони насправді, можна діз­натися, заглянувши всередину. Дарина не знає, що у них усереди­ні. А того, що ззовні, вона не може розгадати. Дарина намагається шукати відповідь на загадку про людину. Це ще тоді, коли їй здає­ться, що є сенс цим займатися.

Вона виходить на вулицю як серйозний дослідник. Вона уваж­но вивчає перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Вона порівнює себе з ними, вив­чаючи краєчком ока своє відображення у вітринах. Зосереджено дивиться на світ блискучими каштановими очима, усміхається хи­мерною усмішкою, волосся падає їй на очі, вона забуває дивитися під ноги, не помічає сходинок, калюж і забуває про те, що дорогу треба переходити на зелене світло.

Дарина мріє гуляти нічним містом. Містом, якому багато сто­літь, у якому багато старих будинків, вузеньких вуличок і провул­ків, лунких бруківок і химерних ліхтарів. Містом, якого немає удень, яке тільки в темряві буває таким, яким є насправді. І немає

значення, як по ньому йти, куди дивитися. Дарина задирає голову,. небо затікає їй за комір, її сліди приклеюються до землі, і завтра го­луби видзьобають їх.

Вечорами Дарина думала про те, як це, коли тебе немає. Вона розглядає свої овальні нігті, долоні, посічені численними лінія­ми, фіалково-сині вени — бо у неї постійно мерзнуть руки — і не може зрозуміти, що буде, коли її не буде. І чи щось буде. І чого. не буде. І як це — помирати. Чи людина відчуває, як життя вихо­дить із неї? Як важчає тіло, не хоче слухатися, бо вже їй не нале­жить. Душа виходить із тіла і йде вузенькою кладкою, яка відда­ляє її від того, що тут і зараз. Даринина мама ступає на кладку і повільно йде по ній. її крок легкий, хода граційна, наче у тан­цівниці. Тіло легке, наче невагоме. Худенькі руки прозоро-білі, вільно опущені. І тільки коли білий янгол із того боку подасть жінці-танцівниці руку, її прозора долоня простягнеться йому на­зустріч. Мертве тіло відпочиває.

Заснути — це померти й бачити сновидця. Тобто навпаки — по­мерти — це заснути. Дарина завжди легко поринає у сни. Смерть — це зовсім не страшно. Може, смерть — це сон у долонях у Бога, тоді Дарині стає спокійно за тих, хто помер. І за маму.

Бог дарує нам сни про осінь про сніг про морозиво люди гово-* рять у снах віршами часом прозою люди говорять у снах так як го­ворять насправді люди вирішують в снах більші та менші справи.

У снах для Дарини починається інше життя. Реальність, зовсім не схожа на денну. Сьогодні уночі Дарині наснилося, що у неї є свій сад. Вона садить духмяне зілля, присіла та вкладає у рівчачки довга­сті, округлі насінини. «Щоб зілля проізростало». Вранішнє сон­це припікає спину, Дарина наспівує незнайому пісеньку — слова

та мелодія самі прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chives they grew to Jill the empty spaces in her heart...in my heart...' Дарина мружиться від сонця і прокидається. А наступної ночі їй сниться, що вона їде в подорож до Італії, і маленький літак злітає з поля, порослого розквітлими конваліями. А ще наступної ночі сниться мамина голова, відрізана від тулуба, набагато більша за звичайну людську голову, з чудернацькою висохлою шкірою вос­кового кольору, яка нагадує на дотик цигарковий папір. Дарина кладе голову на подушку на канапі й сідає поруч. Вона не знає, що робити, відчуває збентеження, а також відповідальність за голо­ву, що залишилася без тіла. Завжди щось залишається, часом зали­шаються тільки голови, і що з ними робити, невідомо.

Пригадує: тіло, що втрачає пружність, соки, тіло, що виснажу­ється і спотворюється. Тіло стає вузлуватим і повільно вмирає, як дерево. Тіло перестає бути красивим, воно перестає вреш­ті-решт нагадувати саме себе. Тіло позбувається своєї тілесності, вивільняється від неї та зникає. Це оболонка, це наче шкірка, яку змія скидає з себе. Це вже не тіло.

Дарина прокидається в холодному поту й думає, що це вже справжній сюрреалізм. Згадує свою давню пристрасну любов до Далі та сміється. Вона могла би йому віддарувати цей сон, як сю­жет до ще однієї картини, хоча це надто інтимно — дарувати такі сни, такі відчуття, навіть просто ділитися ними — це вже вершина інтимності. Вона залишить його собі, цей сон, пригадуватиме, на­віть коли ставатиме моторошно.

Люди переходять життя, обростаючи подіями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно при­дивляється до речей, які її оточують.

Олена Дженінґс, «Gardening».

занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на сті-' нах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сон­цем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть

Дарина спостерігає за воронами, що граються в снігу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на білому тлі дуже красиво. Батько-ворон купає мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снігову ямку. Вороненя сидить у сніговій ванні й задоволено стріпує крилами. Мама-ворона розчулено спостерігає за своїм дитинчам. Така ідилія. Дарині подобається ця вороняча родина.

Дарина не пише щоденника, принаймні вона не хоче це так на­зивати. Вона записує слова — рештки денних вражень, пережи­вань, побачене та почуте осідає у ній всередині, його так складно висловити. Але іноді його можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовує слова, бо їй здається, що так ними деколи можна більше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовха­ються, б'ються, кепкують одне з одного й кидаються в різні боки. Дарина залишається без слів, але не полишає надії, що таки знайде потрібні фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляється дуже часто. Потрапляє у безглузді ситуації, із яких не може знайти вихо­ду. Помиляється в людях, ставлячись до них надто довірливо та на­ївно, помиляється в речах, бо не може знайти в них того, чого шу­кає. Помиляється в книжках, бо серед них ще не знайшла тієї, яку б сама хотіла написати. Humanum errare est. Homo errarens — це людина така, яка вона є завжди. Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про лю­дей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх

боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фо­бія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого при­смаку. Смерть завершує ланцюг помилок.

Дарині подобаються дитячі віршики, смішні й банальні. Вона складає такі віршики для себе. Сьогодні їй хочеться написати вірш про зайця. Про зайця, що був добрим її приятелем. Зайці здаються їй добрими й також смішними. Вона ніколи не бачила живих зай­ців на волі, тільки у звіринці та ще в маминому селі під лісом — щось бігло у траві — і їй сказали, що то заєць.

мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло чого тобі хочеться зайчику капусти хліба моркви йди додому моє вухате бо вже незабаром мій потяг на пероні махає лапою зайчатко таке самотнє

Дарина уявляє собі зайця з мокрою шерстю і замерзлими лап­ками. Дарину дуже рідко проводжають на вокзал. І ще рідше зуст­річають. Вона любить сама приходити на вокзали і сама з них іти. Іноді вона скучає, починає скучати за намоклим зайцем, якого сама придумала. Вірш не вийшов дуже смішним. Змоклий заєць здається їй беззахисним і сумним. А дощовий вокзал — холодним.

Дарина куштує слова, смокче їх, наче м'ятні цукерки. Заєць гостинець від зайця гостина гості пригостити. Мама приходила з роботи, і Дарина бігла відкривати її портфель, щоб подивитися, чи є там гостинець від зайця, і знаходила його між зошитами та підручниками: пиріжок із капустою чи з сиром, чи з м'ясом, ку­плений у шкільній їдальні. Це трохи гумове тісто й підгоріла ка­пуста здавалися Дарині найсмачнішою їжею.

Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквя­ним соком. У руках вона могла нести щось інше. А могла не нести • зовсім нічого й повертатися зовсім не додому. Дарині здавалося, що після того, як не стало мами, у неї не стало й дому. Принаймні вона неохоче туди повертається. Так воно буває, що зовсім немає значення, куди йти, бо ніщо тебе не приймає. Чи ніде не буде доб­ре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не відчуєш ціл­ковитого отупіння, у метро, вибираючи різні стратегії, як їхати: чи від кінцевої до кінцевої, зібгавшись у куточку, чи виходити на кожній зупинці й чекати іншого поїзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову їхати на зупинку вперед і знову повертатися (це вимагає активності, це складна стратегія), чи доїхати до першої станції пересадок і сісти на іншу лінію та звідти їхати до кінцевої, чи ще якось. Потім нарешті тре­ба з цим покінчити, бо з усім треба покінчувати, і йти нарешті до виходу, рухаючися поволі, зупиняючись кожні півметра. Люди лаються їй у спину, але вона зовсім цього не чує. їй здається, що вона щось забула, може, у вагоні, кажуть же вони, щоб паса­жири не забували у вагонах своїх речей, але це також не має аніякісінького значення. Це завжди так, коли чогось або ко­гось не стає. Потім до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеть­ся. 1 тоді усе ніби заспокоїться всередині, і тоді з'являться інші події та інші люди. А поки що їх ніби немає. Такий порожній і та­кий великий світ. Вона сідає за кухонний стіл і ставить на нього пакет із морквяним соком. Потім переписує вірш про зайця — мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло я привезу тобі зайчику солодкого соку з моркви. Відкладає папір, схиляє над столом голову й плаче.

Час, відведений людині, начебто стає її власністю. Власністю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпо­ряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, від­даний іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.

Хоча переважно люди не знають, що робити з часом і куди його дівати. Час стікає, час розливається, час втрачається. Дарина та­кож не знає, що робити зі своїм часом. І не знає, що в ньому дієть­ся. Не знає, що з її часом — він то мчить, то ледве повзе, його то за­багато, то замало. Дарина намагається відшукати рівновагу, але майже постійно її втрачає. Час нагадує їй канат, по якому вона незграбно просувається, наче канатоходець-початківець. Канато-ходцеві досить успішно добратися до кінця натягнутого каната. Більше нічого йому не треба, він ясно бачить перед собою мету. Дарина не знає, куди вона мусить прийти, і нічого не може сказати про мету. Все це колись закінчиться, але Дарина не знає, чи справ­ді їй туди аж так кортить. Себто до кінця її власного каната.

Розуміння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Дарині кон­че треба подумати. Це те, що її останнім часом найбільше бенте­жить. Так, ніби їй треба біля них побути, біля цих слів. Щось зрозу­міти, і тоді можна бути вільною. Взагалі, бути вільною — це дуже добре. Це все здається їй настільки інтимним, що вона майже боїться говорити про такі речі з кимось. Як розуміти смерть. Бути вільним у смерті. Хоча свобода можлива й раніше.

Вона іноді соромиться відкривати (оголювати) свої думки, май­же так само, як соромиться відкривати (оголювати) тіло. їй бракує відкритості, і вона панічно її боїться. Прагне розуміння, але їй

хочеться, щоб це було чисте безпосереднє розуміння — без слів, по­яснень і розповідей про себе. Дарині хочеться, аби люди розуміли її, " не ставлячи зайвих питань. Розуміння без попереднього знання про об'єкт (чи суб'єкт) неможливе. Люди розпитують одні одних про рід занять, життєві події, світогляд, думки з приводу різних ре­чей і так формують думку одні про одних. Часом вважають, що доб­ре знають людину. А що означає фраза «я добре тебе знаю»? Що таке «знати»? Досконале знання про кожного посідає лише Бог. Він же здатен на безпосереднє розуміння — без словесних бар'єрів. Дарина вимагає від людей того, чого вони не можуть їй дати, шукає того, чого не може знайти, і щиро з цього дивується. їй хочеться всього й одразу, чистої досконалості у стосунках — так, щоб назавше.

Вона також думає, що розуміння — це любов. Чи може, навпа­ки, але це не завжди має значення.

Історія людської любові має (може) виглядати так. Він і вона познайомилися на автобусній зупинці. Він і вона познайомилися на парі з економіки (з математичного аналізу, з історії філософії, з молекулярної біології). Він і вона познайомилися на дискотеці. Він і вона познайомилися в метро. На пошті. У черзі до каси в су­пермаркеті. У поїзді. Ще десь, бо є так багато місць, де можна по­знайомитися. Він і вона слухали однакову музику, читали однакові книжки, ходили в кіно дивитись улюблені фільми. Жували в Мак-дональдсі гумові гамбургери, дивувалися зі смаку розчинної кави в пластикових скляночках. Вивчали одне одного напам'ять, приду­мували текст про іншого (іншу), і їм здавалося, що вони знають одне одного достатньо для того, щоби писати спільний текст. Коли все стане спільним і час також. Вони люблять одне одного — і пишуть текст про свої тіла, зафіксовуючи його кожним дотиком до шкіри іншого. Вони вивчають одне одного, щоб готувати разом сніданки, народжувати разом дітей і підтримувати одне одного, коли часу

в кожного з них стане катастрофічно мало. Потім вони повільно йтимуть по вулиці, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо їхні старі тіла тепер такі крихкі, і хтось скаже: «яка зворуш­лива пара. Які гарні ці старенькі». Потім залишиться тільки закрити очі тому, чий канат життя закінчиться раніше. Такою буває людська любов, і вона прекрасна, навіть якщо не наважується цього сказати про себе вголос. Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.

Смерть — це завершення любові, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирає, ті, що залишаються, див­ляться на життя зовсім інакше. Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших — тих, хто дуже близький їй. Ми так і живемо, просуваючись із дня удень, і несемо із собою все більше й більше пам'ятей про різні смерті, які нас за­чепили більше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, які ніколи не були на похороні. Я пам'ятаю більше похоро­нів, ніж весіль. Більше смертей, ніж народжень. Принаймні мені чомусь випадало бути свідком саме смертей. Не можу зрозуміти, чому мені довелося саме це бачити. Двоє підлітків ідуть по вули­ці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть, і вони знають, що таке ніби є, але майже в це не ві­рять. Таке буває не з ними. А в них є тільки їхні руки, їхні очі, й по­чаток любові, й довге сьогодні, яке ніколи не закінчиться і в якому немає смерті.

Дарина губиться у світі. Вона, як сліпе кошеня, не може зорієн­туватися у великих містах. Вона блукає містом, не запам'ятовуючи маршрутів, назв вулиць і номерів автобусів. Вона ніколи не знає, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постійно втрачає орієнтири, і кожна її подорож власним

Г

містом стає першою подорожжю у світі. Дарина вбирає у себе ви­гляд будинків, дорожніх знаків, яскравих реклам, людський гамір та гул машин — і не запам'ятовує конкретних деталей. Іноді вона нікуди не поспішає, йде дуже повільно, вивчаючи все, що навко­ло неї; їй хочеться пальцями доторкатися кожної речі, щоб за­пам'ятати її розміщення, бо вона не певна, що їй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам'ятати, що відчуває нога, коли ступає на бру­ківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил.

Дарина не тільки губиться серед речей, вона губить речі: рука­вички, кулькові ручки, олівці, гребінці, проїзні квитки, докумен­ти й записники. Вона ніколи не знає, що в неї є і чого немає, ніко­ли не рахує грошей у гаманці, і дослідження його вмісту майже завжди виявляється для неї великою несподіванкою. Іноді при­ємною, іноді недуже. Витрушує звідти монети, використані авто­бусні квитки, візитки, чеки, фотографії, календарики, іконки, таблетки — серед цього хаосу речей їй затишно. Виїжджає з інших міст і залишає за собою безліч речей — вони житимуть своїм жит­тям уже без неї, вона ніколи їх більше не побачить і не знатиме, що з ними сталося. Може, їх хтось знайшов, і вони стали комусь у пригоді, може, ніхто їх так і не помітив, і вони тепер дуже самотні.

МАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМА

Дарина пише слово «мама», літери беруться за руки і танцюють. Вони стають колом, кладуть одна одній руки на плечі. Вона багато разів пише це слово, щоб пам'ятати, як воно виглядає, бо тепер майже ніколи його не вимовляє. Язик забуває звучання цих літер, а от пальці знатимуть його завжди.

Дарині потрібна фотографія. Фотографуватися вона не дуже любить. Бажання гарно виглядати не завжди можна втілити в жит­тя. На фотографіях просто так Дарина майже завжди виходить гар­но. На фотографіях для документів у неї напружено-перелякане обличчя, нажахані очі втуплені в об'єктив. Позування перед фо­токамерою перетворюється на тортури. Дарині здається, що во­на гарно виглядає, замислившись. Але замисленого одухотворе­ного обличчя об'єктив не помічає. Замисленість перетворюється на тупу й відсутню міну, очі, задивлені в небо, дивно закочені під лоба. «Невже я так виглядаю насправді?» — жахається Дарина, намагаючися побачити на фото одухотворену особу, якою їй хоті­лось би бути.

Дарина миє голову і навіть намагається зробити більш-менш пристойну зачіску. Укласти волосся — це теж велика майстерність, і цього Дарині майже не дано. Але сьогодні їй це вдається. Дарина пильно й суворо дивиться в дзеркало. Результат її майже влашто­вує. Правда, позбутися блідості обличчя складніше. Тим паче, Да­рина принципово не користується косметичними засобами, які могли б допомогти в цьому. Губи можна було би також зробити яс­кравішими, якби Дарина не загубила губної помади. Нової вона не купує, бо ше не втратила надії віднайти стару. Тому вона фар­бує губи безколірною гігієнічною помадою і перед виходом кидає на себе останній погляд в люстро. «Вигляд трупа», — констатує скрушно, але діватися нікуди.

Дарина чвалає у фотоательє, яке порадив знайомий, — там, мовляв, дуже якісно. І фотографії зберігаються на комп'ютері, отож будь-коли можна прийти й замовити ще. Цифрове фото — це великий крок уперед. Сучасна техніка дає змогу людині стати іншою принаймні на фото. Фотограф не замикається в лаборато­рії, а чаклує над комп'ютером, роблячи поправки до зображення: Він стає майже Деміургом, творячи людину за образом і подобою її

власних уявлень про себе. Фотографія може дуже відрізнятись від того, як насправжки виглядає її власник.

Сивий пан у сірому светрі всаджує Дарину на стільчик. Він зму­шує її посміхатися «красивою та відкритою усмішкою». Через де­кілька хвилин на екрані комп'ютера з'являються декілька Дарин — усміхнених і замислених. Фотограф пропонує вибрати правиль­ний варіант. Дарині більше подобається усміхнений образ себе, отож вона вибирає те фото, на якому усмішка здається їй достат­ньо «красивою та відкритою». Пан у сірому светрі задоволений Да-рининим вибором. «Це іще без поправок, так щодалі буде краще». «Які ще поправки?» — дивується Дарина. Він сміється і посвя­чує Дарину в чудеса комп'ютерного формування образу людини. Але найперше він мусить завершити потрібні «поправки» і на її фотографії: додає шкірі густішого персикового відтінку, витирає незліченні веснянки, чіткіше окреслює лінію уст, робить темні­шим волосся. Потім, хитро й загадково усміхаючись, дає Дарині порівняти варіант «до» та «після». Дарині нічого не залишається, як збентежено промимрити, що різниця таки є. З фотографії «до» на неї дивиться замучене дівча з хворобливо-блідою шкірою, запа-лими щоками та сумною усмішкою. Фото подано крупним пла­ном, тому всі цяточки, плямки, на які перетворились веснянки, виглядають просто відразливо. Ну, принаймні малопривабливо. На фотографії «після» до Дарини усміхається майже фотомодель, шкіра якої дихає свіжістю, ця дівчина виглядає не засмоктано-вис-наженою, а тендітною і трохи ніби прозорою. А її сумовита усміш­ка видається загадковою та доброю. Фотограф-деміург задоволено спостерігає за реакцією Дарини. Йому явно подобається новий об­раз, який він щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омоло­джувати. Бо старших жіночок доводиться». «Що, справді?» — ви­душує з себе Дарина. «О-о-о, — протягує фотограф. — А ось погляньте». І показує їй два знімки. З лівого боку — зморщена пані

років шістдесяти, а то й старша. Праворуч її вже не впізнати — все начебто те саме, але цій особі можна дати років на п'ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловіків омолоджуєте?» — іронічно питає Дарина. «О, у чоловіків забаганок ще більше. їм ще важче догоди­ти». І приносить Дарині цілу пачку фотографій. «Оцей ось пан хо­тів схуднути, то чому б ні». З лівого боку на Дарину дивиться доб­родушний товстун. Аз правого — цей же чоловік, тільки щоки його вже не такі круглі, а подвійне підборіддя взагалі зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити,» — веде далі фотограф-деміург і показує Дарині ще один знімок. Со­рокарічний дядечко зліва аж ніяк не може похвалитися надміром волосся. Та й жалюгідні кущики в нього на черепі складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок — чи то своєю штучною пишно­тою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити,» — фотограф показує Дарині ще один знімок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а біля лівої брови шрам. На фотографії з поправками його обличчя чисте, без жодного ґанджу. Дарина ніяк не мо­же оговтатись і тільки спантеличено водить очима туди й сюди. «Отож-бо, — лукаво підморгує їй фотограф. — Як треба будуть ще фотографії — приходьте».

Дарина зачиняє за собою двері ательє, хапає ротом морозне по­вітря. І починає повертатися до тями. Вона також виявилася спо­кушеною і віддала перевагу тому, що видається, а не тому, що є насправді. Люди уявляють себе кращими, ніж вони є. Цифрова фотографія дає їм підправити себе, ці маленькі, часом майже непо­мітні зміни насправді міняють дуже багато. Люди хочуть бути кра­сивими — відповідно до того, що їм здається красивим. Вони готові обманювати й обманюватися. І вірять тому, що бачать на підправлених фотографіях. Люди бояться бути такими, якими є

насправді? Чи вони просто не подобаються собі такими, якими є завжди? Чи хочуть позбутися тих відбитків, якими позначає їхні обличчя буденність, сіра дійсність: втомою, смутком, роздратуван­ням, злістю, виснаженістю?

Обман приховує сірість, яка є насправді. Сірість, яка переслідує людей. Сірість, яка стає кольором їхніх облич. Сірість, яка щоран­ку вітає їх у дзеркалі. Може, обман комп'ютерної фотографії — це не так уже й погано.

Обличчя Дарини на фотографії сліпучо-красиве. Можливо, це ідея її обличчя, захована десь усередині — воно могло би бути та­ким, якби Дарина не сумувала, не сердилась, не нервувала. Фото-граф-деміург показав її ідеальний образ. Дарині здається, що тепер вона сумуватиме за ідеєю себе — такої, якою вона може бути, але не буває.

Бувають дні, коли нічого не виходить, нічого не складається, усе виглядає дуже безглуздо, але нікуди від цього дітися, і такі дні треба якось долати. їх треба витримати. Дарина засмучено бреде по малолюдній вулиці. На засніженому тротуарі нечисленні пере­хожі проклали вузьку доріжку. Дарина грузне, буксує в снігу. Спід­ниця на Дарину завелика, вона плутається навколо ніг і, як зав­жди, заважає іти. Раптом Дарина спотикається й мало не падає. Але, на щастя, їй удається зберегти рівновагу. І вона з жахом відчу­ває, що десь біля литок ноги наче зв'язані. Жах сковує, паралізує. Дарина закричала б, якби була сама на вулиці. Але їй соромно на­віть зупинитися. Бо ж не сталося нічого, вартого крику. А нахили­тись і лізти рукою під довгу спідницю, аби зрозуміти, що ж відбува­ється, здається, непристойно. Принаймні не зараз, коли назустріч їй іде поважна тітонька. А продавець (чи хто він там може бути) ма­газину взуття чистить сніг перед входом. Дарина з неприємним відчуттям — смокче у шлунку — іде далі так, ніби все гаразд. Щось,

схоже на мотузку, опинилося вже вище колін. Потім знову сповзло до литок. Дарина нарешті не витримує, навіть не сходить із тротуа­ру, схиляється і запускає руку під спідницю. Намацує рукою мо­тузку. Це шпагат, яким обв'язують коробки для взуття. Дарина вивільняється з цієї пастки, яка несподівано обплутала їй ноги, і не може зрозуміти, як вона могла потрапити в неї. «Треба диви­тись під ноги,» — згадує батькові слова. Дарина майже ніколи не дивилась і не дивиться під ноги. Вона ходить по вулицях, споти­каючись, не помічає східців, калюж, вибоїн на дорогах. Шкутиль­гає, підстрибує, мало не падає, розмахує руками, щоб зберегти рівновагу, і нагадує сама собі чудернацького незграбного птаха, що тріпає крилами. Колись давно, ще в самому дитинстві, Дарина мало не впала в каналізаційний люк, кришка якого була напівзсу-нута. Але Дарина цього не помітила, бо, як завжди, не дивилася під ноги. Не помітила ні люка, ні кришки, на яку й ступила. На щастя, Дарині вдалося не провалитися в каналізаційні глиби­ни. Про це вона також дізналася уже тоді, коли люк був позаду. Порівняно з цим падінням (якого, правда, не було, але яке могло б мати дуже прикрі наслідки, хоча стало б для Дарини дуже цінним життєвим досвідом) загрузнути по пояс у сніговому заметі видава­лося зовсім дрібницею. Дарина необережно вирушала в подорож по снігових горах, уявляючи себе першовідкривачем Північного полюса, і зазнавала поразки, тонучи в снігу. Іноді їй вдавалось ви­братися без сторонньої допомоги, іноді Дарину витягував батько. І на цьому її мандрівка закінчувалась. Батько перевіряв, чи в дочки не мокрі ноги. Ноги завжди були мокрі, у чоботи понабивалося снігу. Рукавиці також мокрі й брудні. Батько забирав її додому, і Дарина повільно пленталась поміж сніговими заметами, дивля­чись під ноги й дивуючись, що сніг так гарно іскриться яскравими синюватими блискітками.

Майже так, як сьогодні. Дарина іноді впізнає кольори, запахи та відчуття з призабутого дитинства й радіє. Пригадує дитячі манд­рівки в країну снігу. Тепер вони виглядають зовсім інакше. Снігові гори понижчали й Дарина вже не тоне у заметах. І сніги тепер їй тільки по коліна.

Дарина обережно розгортає цукерку і вдихає солодкий вишне­вий запах. Двома пальцями кладе її до рота, перевертається на жи­віт і бовтає в повітрі ногами. Смокче карамельку й бгає в руках па­пірчик. Він шелестить, і ця ледве чутна музика ось зараз Дарині такождо вподоби. Бовтає ногами й краєчком ока коситься на Мар-кіяна. Він лежить поруч неї на канапі, застеленій картатим м'яким коцом, і з доброзичливою, трохи втомленою усмішкою спостерігає за тим, як Дарина смокче цукерку і гойдає у повітрі ногами. Ус­мішка в Маркіяна завжди трохи втомлена й зніяковіла. Саме це в ньому найбільше подобається Дарині. Маркіян часто нагадує Да­рині гнома. «Гном Маркіян, — декілька разів повільно повторює вона подумки. — Гарний добрий гном Маркіян».

Маркіян найбільше схожий на гнома, коли одягає до витертих синіх джинсів темно-зелену кенгурушку з каптуром. Каптура він не одягає, але Дарина уявляє собі Маркіяна з каптуром на голові й сміється. Потім Маркіян чіпляє на ліве плече старезного сірого рюкзака із безліччю кишень, кишеньок, замочків, застібок. Дивно, що він завжди носить наплічника тільки на лівому плечі. Він обе­режно нахиляється до Дарини, кладе їй руки на плечі й цілує спо­чатку в чоло, потім — у зовнішні кутики обох очей, а потім — у лі­вий куточок уст. І цілує її завжди тільки у лівий кутик уст. Борода в Маркіяна колюча й приємно лоскоче-поколює Дарині шкіру. Маркіян відхиляється й уважно-ніяково дивиться на Дарину. «Я вже мушу йти,» — каже він, як завжди, сором'язливо-збентеже­но. — Бувай, дівчинко-сонечко?» Маркіян завжди називає Дарину

сонечком і має на увазі не сонячне світило, а комашку, яку росіяни називають «божья коровка», поляки — «biedronka», а англійською вона зветься «golden knop», або «ladybird», що також означає «коха­на, люба». Він обов'язково вимовляє цю фразу з питальною інто­нацією. «Дівчинко-сонечко, жінко-сонечко, жінко із крильцями з краплинками темної роси», — шепоче Маркіян, коли перебирає пальцями Даринине темне волосся, розсипане на білому прости­радлі. Але це ще не зараз. Це потім. Або раніше.

«Буватиму,» — каже Дарина. І знає, що вона буватиме-буде — і ось тепер, коли двері за Маркіяном зачиняться. І пізніше. Бо його не буде в її часі ще декілька наступних годин. І її не буде в його часі. Не буде на тих вулицях, якими він ітиме до своєї майстерні, не буде в тому повітрі, яке він вдихатиме. Але вони обоє знають, що інший є, і переживають буття іншого під час його відсутності, віддаленості ще гостріше, ще певніше, ніж коли бачать одне од­ного. Бувають одне для одного. Навіть якщо й тільки уявлюва-ними. Хоча чим уявлюване буття відрізняється від реального? Дарина не може відповісти на це питання, хоча знає, що відповідь напевно є.

Маркіян-гном виходить. Дарина підходить до вікна, відслоняє фіранку й дивиться, як Маркіян, трохи згорбившися, переходить вулицю. Потім відвертається і уявляє, як вона летітиме над будин­ками, розпростерши брунатно-червоні крильця сонечка з чорни­ми краплинками.

Можна ходити містом, зовсім не пам'ятаючи (не знаючи?) назв вулиць, майданів. Можна орієнтуватись у місті, складаючи його, як мозаїку, збираючи велетенську головоломку з нескінченних квадратиків. Дізнаючись, що ось тут є пам'ятник — між цим скве­риком і цим рогом, що тут у жовто-цитриновому будинку відкрили нову кав'ярню, і її назва нагадує гарне жіноче ім'я, і звідти завжди

пахне свіжими булочками, але є так багато гарних жіночих імен, що важко вибрати одне, тому кав'ярню можна щодня називати ін­шим, перебираючи імена під настрій, під думки, під колір неба, під почуту вчора мелодію, під читані вірші, під почутий в автобусі жарт.

Так можна орієнтуватися, не орієнтуючись, і все буде надзви­чайно просто. Я ковтаю повітря ще і ще, глибше й глибше, і мало не задихаюся ним — колючим і прохолодним, воно пахне весною густо й дурманно. Від такого повітря і від такого неба божеволіють. Іноді назовсім. Жінка годує голубів на безлюдній площі. Жін­ка з русою косою до середини стегна продає книжки на вулиці. Вона сидить на ослінчику, і кінчик її коси доторкається бруківки. Коса — це пензлик, яким можна малювати. Жінка з букетом про­лісків переходить дорогу. Жінка на трамвайній зупинці оглядаєть­ся і махає рукою. У її погляді — любов і чекання.

Це була тільки її вигадка, але так могло би бути й насправді. Сон, який снився дуже часто, з самого дитинства. Сон, з якого так не хотілося прокидатись, але завжди доводилось.

Дарина виходить із дому. Вона обережно розправляє крила — спочатку ліве, потім праве. Цяточки на лівому крилі, здається, трі­шечки темніші, ніж на правому, але для стороннього ока це зовсім непомітно. Особливо, якщо добре вимити крила й натерти їх спе­ціальною щіточкою, вмоченою в рідкий крем, аби блищали й пахли. У Дарини є багато кремів для крил, різноманітні слоїчки за­ймають цілу поличку. Це ароматизовані креми, і Дарина завж­ди ретельно підбирає запахи. Сьогодні вона вибирає нагідковий крем, його густий запах нагадує їй осінь, спеку та великий сад, у якому вона минулого року збирала нагідки. Пучки стають липки­ми та жовтуватими. Від густого запаху паморочиться голова.

Дарина глибоко вдихає повітря, напружується і відривається від землі. Вона летить невисоко, трохи вище електродротів, щоб не заважати тролейбусам. її крапчасті крила переливаються на сонці й міняться різними кольорами — від ясно-червоного до темно-брунатного. Дарина летить повільно, роздивляється ма­шини та перехожих зверху. Вона летить неквапно, бо їй сьогодні нікуди поспішати. У неї розпростерті руки — якщо дивитися на неї знизу, вона схожа на хрест, що поволі рухається паралель­но до землі. Усім сниться, що вони літають, і всі за цим тужать.

Жовтогарячий годинник стікає по лакованій поверхні столу га­рячим воском і скапує на підлогу. Він загадково усміхається і від своєї теплої усмішки тане ще швидше. Годинна стрілка, незадово-лено брязнувши, пацає на долівку. Хвилинна стрілка сидить на краєчку стола, гойдає тоненькими ніжками в капчиках із китичка­ми й бурмоче: «Так тобі й треба». Маркіян нічим не може допомог­ти годинникові, тільки скрушно хитає головою, коли бачить, як останні жовтогарячі краплі скочуються зі столу. В майстерні зав­жди пахне кавою, а тепер сюди домішався ше й гарячий запах вос­ку. Востаннє, коли Дарина приходила сюди, вона принесла із со­бою запах меду й гіркого полину. Тепер вона знов, задихавшись, забігає в майстерню, кидає торбинку, зриває шалика та кожушок, розшитий листям, — щороку Дарина срібною ниткою вишиває на кожушкові інші візерунки. На початку цієї зими Дарина довго міркувала, зосереджено розглядаючи кожушок, а коток зі срібною ниткою самотньо лежав на тумбочці біля її ліжка. Нарешті во­на зважилась і навишивала різного листя: кленового, калинового (схожого на кленове, тільки меншого), каштанового; «Ти все ви­шиваєш на літеру «К»», — каже Маркіян. Дарина сміється, запере­чливо хитає головою і вишиває на лівому рукаві знизу дубовий листок із малесеньким жолудем. Коли Дарина одягає кожушка,

листя задоволено шарудить, передчуваючи нові пригоди. Листя розповідає Дарині казки, співає їй пісеньок, загадує загадки — од­ним словом, бавиться з нею. І їм добре разом.

У житті Дарини є дуже багато речей, приємних і неприємних. Дарина визначає для себе їх ось так:

приємно чайною ложечкою їсти ківі приємно лежати під ковд­рою та читати добру густу прозу вона наче мед солодка й пекуча приємно їсти солоні горішки

приємно коли сіль із солоних горішків пощипує губи — так наче від поцілунків. Губи потім ще довго полікують, Дарина злизує сіль і сміється до свого відображення в дзеркалі

приємно вчитись грати на дримбі губи після цього також по­чинають щеміти й зовсім не треба цілуватись приємно цілуватись перед тим як вчитися фати на дримбі та на інших музичних інст­рументах приємно цілуватись перш ніж почати щось робити уза­галі приємно прокидатися рано-вранці коли ще тільки починає сіріти а тіло розімліле від сну приємно їздити в поїздах і засинати під стукіт коліс приємно роздивлятись картини в товстих альбо­мах і думати про улюблених малярів наприклад про босха а також про інших приємно нюхати старовинні книжки приємно отриму­вати електронні листи а також звичайні приємно ходити по калю­жах приємно нюхати м'яту

приємно що є багато цікавих запахів звуків і людей приємно обережно гладити колючки кактусів приємно відчувати неваго­мість у ліфтах літаках і коли розгойдаєшся на гойдалці тоді забиває дух і здається що тебе зараз не стане але це зовсім не страшно а на­віть приємно

неприємно приходити в дім у якому тебе не чекаютьяеприємно іти босоніж по гарячому піску неприємно запізнюватись на авто­бус НеПрИЄМНО КОЛИ МОКрІ НОГИ: ■ >.-;

неприємно коли жирне волосся неприємно коли на морозі замерзають губи і стає важко говорити неприємно коли гублять­ся речі неприємно коли нежить і немає носовичка неприємно коли забуваються сни гарні думки і враження

неприємно коли людина яка тебе знає відвертається щоб не привітатися

неприємно коли тебе ніхто не любить неприємно коли ти ніко­го не любиш

неприємно коли ніхто нікого не любить

Люди переважно пишуть про те, про що їм подобається писа­ти. Часом вони пишуть про те, що думають. І часом виходить так, що це одне й те саме. І здається, дуже багато хто, якщо не май­же всі, пишуть про одне й те саме. І це, мабуть, нормально. Не страшно, що воно так повторюється, переповзає із тексту в текст, куди не кинеш оком — скрізь суцільна впізнаваність. Роз­криваєш книжку, читаєш абзац і раптом бачиш, що ти це все вже давно знаєш. Але це не повинно лякати. І завжди можна скласти собі (не) дуже довгий список того, що подобається / не подобається, і мати від цього мінімальне задоволення. Час від часу продовжувати цей список — зробити собі такий глосарій, у який скидати час від часу різний мотлох і не тільки: трохи про себе, трохи про інших, трохи про світ, як він виглядає і що в ньому є. Пододавати туди різних рубрик, чи статей, чи як там це назвати. Це буде щось на зразок отих барокових компендіумів, які містили все: різні там бестіарії, гербарії, списки розмаїтих ре­чей. Оточувати себе ними — і тут може бути що завгодно — улюб­лені кольори, вина, сири, іграшки, книжки, запахи, фотографії,

листи, рослини, автори й авторки, компакт-диски, інструменти, голоси, люди — так кожен придумує для себе маленький світ і те, що хочеться, аби в ньому було, і там буде затишно. Час від часу буде затишно — навіть якщо й оточити себе улюбленими речами, така собі огорожа, за якою добре.

Дарина притискається до Маркіяна та розповідає, від чого їй буває страшно.

страшно що ліфт обірветься і впаде донизу

страшно народжувати

страшно осліпнути

страшно коли сниться що стрибаєш із даху ¹ страшно перебігати дорогу перед машинами

страшно не мати впевненості в собі

страшно не впізнавати голосів друзів по телефону

страшно не встигати робити потрібні речі

страшно взагалі всього боятися навіть коли не знаєш чого саме

страшно що колись його (її) не буде що близькі люди відійдуть

страшно що буває так страшно і нікуди сховатись від страху страшно що двері зачиняються і тебе не побачать страшно стукати у двері а там не відчиняють страшно що з цього боку біля дверей ні­кого немає тоді біля дверей раптом доводиться кашляти викашлю­вати свою любов випльовувати згустки любові як сухотник тому що не відчиняють двері й тому що страшно

а потім все це можна позгадувати всі свої страхи повипорпувати з різних закапелків із пакета зі старими колготами із течок напха­них усілякими паперами дитячими малюнками першими любов­ними записками може так можна їх позбутись а може не треба їх позбуватися ми завжди такі смішні та беззахисні адже дні стікають і стікають а ця беззахисність залишається й нікуди не дівається

Дарина згадує свої страхи із самого дитинства — виявляється, їх дуже багато, значно більше, ніж треба, аби почуватися комфортно в цьому найкращому зі світів. Страшно було засинати самій у тем­ній кімнаті. Страшно, що батьки розсердяться, знову побачивши Даринині розбиті й обдерті коліна. Страшно, що вони побачать зо­шити, знову перемащені маслом, бо пакет із канапками в портфелі чомусь розпадається, щойно вона виходить із дому, і масло опиня­ється на зошитах, і треба все повиймати, щоб повизбирувати з дна портфеля кружальця сухої ковбаси та шматки тонко нарізаного голландського сиру. І вона весь час забуває це зробити, хоча по до­розі додому тільки про це й думає, але потім ці думки десь дівають­ся, тому рештки канапки у неї з портфеля пізно ввечері визбирує мама й гримає на неї. А ще страшно було гойдатись на високій гой­далці. Страшно було приходити до школи з незробленими урока­ми, з невивченими напам'ять віршами. Потім, коли вона ставала доросліша, страхи також ставали інші, страшніші — і їй страшно було казати те, що думає насправді, робити те, що вважає за по­трібне, але чого робити було не слід. Страшно було залишатись та­кою, якою їй хотілось залишатись. Страшно відкриватися назов­ні — тому вона часом жила черепашкою — голову втягнути у плечі, обличчя — непробивний панцир. Дарина складає страхи в коробку й міцно перев'язує її стрічкою, а потім ховає у найдальший куток. Зараз вони її зовсім не лякають.

Вона вмочає палець у вазочку з полуничним варенням і прово­дить по губах — спочатку по нижній, а потім по верхній. Губи бли­щать, червоняться, усміхаються самі до себе. Потім цілують одна одну і злизують варення. Губам солодко й смішно. Губи тихо роз­мовляють між собою. Часом вони зовсім не хочуть слухатись Дарини і починають говорити те, чого вона аж ніяк не просить їх казати. По дорозі з аптеки додому Дарина зустрічає сусіда —

літнього пана з клинцюватою борідкою. Вона чемно вітається з ним — бо її навчили завжди чемно вітатися зі старшими, навіть якщо зовсім не хочеться. «Добрий, добрий день, Дарусю. Ви гарно виглядаєте сьогодні. Із лекцій повертаєтесь?» Даринині губи вже готові відповісти: «Так», і нехай стариган і далі вважає її за вічну студентку (у певному сенсі, воно так і є), але її губи розтягуються у втомлену усмішку й кажуть: «Та які там лекції. Сьогодні цілий день провела у фотомайстерні. Один мій знайомий фотохудожник хоче зробити виставку під назвою «Жінки і речі». Ось він мене та­кож запросив для декількох композицій. Жінка серед тих речей, що її оточують. Жінка серед тих речей, які вона бачить. Жінка се­ред тих речей, які вона любить. Я думаю, це має бути цікаво. От наприклад, Жінка і папір, це одна така серія буде». «Який па­пір?» — перепитує сусід. «Різний папір. На якому пишуть. Туалет­ний. Фотопапір і фотографії. Подарунковий — такий розцяцько­ваний, яскравий, у нього можна загорнути подарунок. Нотний папір. Списаний папір і чистий папір. Білий і кольоровий. Папе­рові пакети. Серветки — бо вони також паперові. Носові хустин­ки — одноразові. Документи. Ділові папери. Книжки. От, на­приклад, ви можете собі уявити жінку в сукні, пошитій зі сторінок із різних книжок. Це дуже оригінально виглядає. Біла вузька сук­ня із чорними візерунками літер. Із японських чи арабських кни­жок така сукня взагалі виглядала би суперово, але й наша кирили­ця також може зійти. Вірші сюди пасуватимуть. Уявляєте, як цікаво у такій сукні ходити — зовсім особливі відчуття. Тіло твоє серед літер, тіло твоє саме стає великою книгою. Або в транспорті їздити — а то люди біля тебе нудяться, а так почитають щось. Якщо робити сукню зі свіжих газет — то це ще краще, люди про­читають новини. А уявляєте, потрапити в такій сукні під дощ? Вона розмокає, розповзається — якщо із газет, шматки її відпада­ють... На дощ треба цупкіший папір — крейдяний. Але він занадто

твердий, і для ніжної жіночої шкіри...» Дарина зупиняється, щоб перевести подих і раптом бачить, що сусід зник. «Що ж це я йому нарозповідала? Яка виставка? Які Жінки і речі? Бідолаха, мабуть, буде мене тепер обходити десятою дорогою». І думає про те, що часом жінки бояться і тоді їхні обличчя стають білі, як папір.

Коричнева сукенка з невисоким комірчиком-стоєчкою, під нею темний гольф. Волосся заплетене у дві кіски з червоними кісниками. На худі ноги натягнуті червоні гольфи та коричневі черевики. Гострі коліна стають ознаками дитинства, незахище­ності й вразливості, яку хочеться оберігати. Дарина роздивляєть­ся цю дитячу фотографію і посміхається, бо це дивне поєднання червоного й коричневого зворушує її.

Вона малює малюнки на землі паличкою, іноді складаним но­жем — і навколо неї з'являються будинки, люди, кумедні звірята й квіти. Всі вони великі й трохи неоковирні, бо на землі важче ма­лювати, ніж на папері. Зриває шовкову траву й вчиться на ній сви­стіти. Робить собі лук і стріли та вчиться стріляти в ціль. Перетво­рює дерев'яну палицю на коня і мчить на ньому в чарівну країну. Викопує в землі ямки та складає в них свої скарби: навесні — виш­неві пелюстки, а восени — жовтогарячі ягоди горобини чи калини. Складає смішні пісеньки про котів і собак, спостерігає через щіли­ни в паркані за перехожими на вулиці — їй здається, що вона живе в такому химерному, але такому затишному світі, й тільки зрідка виглядає звідти, аби подивитися, що роблять інші. їй таки виста­чає цього світу, і вона навіть не підозрює, що колись його може стати замало і що колись вона перестане малювати на землі, гра­тися різнокольоровими ґудзиками у війну, перестане гарцювати на дерев'яній палиці, а замість цього прийде щось інше.

Розуміння того, що вона — це вона, а не хтось інший, і що саме з тим тілом їй постійно доведеться бути, прийшло до Дарини, коли їй було три роки. Вона гралася в батьковій кімнаті біля вели­кої книжкової шафи. Книжки були учнями великої відомої школи, і кожен клас вчився на окремій полиці. Дарина присіла, щоб діста­ти книжку з найнижчої полиці, і заніміла від дивної туги й щему, які пройняли усе її тіло — від кожної волосини на голові до нігти­ків на пальцях ніг. У цю мить Дарина побачила себе ніби збоку: ма­ленька дівчинка в короткій картатій спідничці, із розбитим правим коліном, світло витікає з її круглих очей, які наповнюються навко­лишнім світом. У цю ж мить Дарина зрозуміла, хто вона — усвідо­мила таємницю відмінностей між статями, і те, що їй випало наро­дитися жінкою, стало для неї дивним тужним відкриттям. Тоді ж Дарина зрозуміла, що люди смертні. Вона простягає руку по книж­ку—й дивиться на неї зовсім іншими очима. Очима жінки-дівчин-ки-дитини-живої істоти, яка багато чого знає про життя. Це була її перша ініціація, інші ініціації будуть згодом. Потім це відчуття за­булося — так само, як і багато інших відчуттів дитинства.

Цей понеділковий ранок почався зовсім погано. Будильник дзвенів довго й тривожно, але Дарина ніяк не могла прокинутись. Маркіян тяжко зітхав уві сні, а Дарині снилося, що вони збира­ють разом гриби у лісі в неї на батьківщині, починається гроза, грім гримить так, що їм не чути слів одне одного. Дарині стає мокро й холодно, і вона нарешті прокидається. Пробирається на­вшпиньки до ванни — щоб не збудити Маркіяна. Знову не впіз­нає свого нажаханого обличчя в дзеркалі. Чистить зуби твердою щіткою і знову ранить собі ясна. Спльовує разом із зубною паст­ою кров і сумно думає: «коли я нарешті зможу купити м'яку зубну щітку». Коли Дарина виходить із дому, надворі вже сіро, але ще дуже холодно. Дарина втягує голову в плечі й перебігає дорогу.

При самому хіднику лежить збитий машиною смугастий кіт, його напіввідкрите блискуче око сумно дивиться на Дарину. Вона са­хається і думає, що тепер уже напевно весь день сумуватиме, зга­дуючи про мертве котяче око.

Мама сідає на краєчок ліжка й поправляє Дарині картату ков­дру. Усміхається, і Дарина знає, що зараз буде казка або колиско­ва, — залежно від маминого настрою. Мама починає тихенько на­співувати, і Дарина здогадується, що мамі удень було тужно і тому вона співатиме. Мамин альт звучить м'яко та лагідно: «Пішла киця по водицю та й упала у криницю пішов котик рятувать за ву­шечко витягать ой будь кицю весела поїдемо до села та й ізловим мишку...» Мамин голос заколисує, заспокоює, присипляє. Ма­мині пальці легесенько торкаються Дарининого волосся, посми­кують її за вухо. Дарина уявляє сіру кицьку, яка перехиляється через цямриння криниці, задивляється на себе, розпушує чубчи­ка обома передніми лапками та, втративши опору, хлюпається у воду. Кіт зітхає думає що це все через кокетство і скільки можна думати лише про зовнішність краще б дивилась на зоряне небо і тягне кицьку за вушко. Кицька попискує, але не дуже голосно, опинившись знову на землі, полегшено зітхає, обіймає кота лі­вою лапкою, правою розпушує чубчик. Потім починає тремтіти від холоду — вода в криниці дуже холодна, можна підхопити запа­лення легенів — і котове серце не витримує. Кіт міцно обіймає кицьку, обіцяє їй смачний обід — мишу під томатним соусом, а на десерт збиті вершки, а зараз — у ліжко і вигріватися, пити га­рячий чай із малиною.

Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмо­вилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.

" *»

Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди хо­дять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не пі­дозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі пла­кати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Сво­бода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеат­ру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самот­нім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно. Вона плаче, коли сумує, плаче, коли боїться, пла­че, коли вже не витримує. Коли в ній проростало дерево, вона та­кож плакала, чуючи, як у ній переплітається його коріння, а гілки намагаються вибратися назовні й розривають їй шкіру.

Мама миє Дарині голову й розповідає, як було у сиву давнину: тоді дівчата мили голову любистком — щоб їх любили, і завжди були люблені. «Ти теж мені помий голову любистком, — просить Дарина, — і не зможеш мене не любити, бо мені треба, щоб ти мене завжди любила». «Дитино моя, я завжди тебе любитиму,» — відпо­відає мама. Запах любистку відтоді нагадує Дарині мамин голос і першу любов, яка їй випала в житті. Потім їй випадали інші любо­ві, дуже багато любовей, але жодна з них не пахла любистком.

II

Ця Маркіянова картина завжди дивувала й манила Дарину. За столом сидить жінка. її обличчя не видно, бо воно засло­нене хвилями волосся, що спадають на груди. Волосся дивного

кольору — суміш прозорого меду, воску, золота й ще чогось, що Дарина бачить, але не знає, як назвати. Здається, що саме це во­лосся і є джерелом світла на картині. Світло в ньому, і від такого світла, якщо на нього довго дивитися, починають боліти очі, ізних течуть сльози. І волосся тече так само, як сльози, безконечно, заті­кає кудись за спину й ніде не закінчується. Спочатку Дарині здава­лося, що долоні жінки лежать на столі, тільки дуже дивно — так піаніст заносить і затримує руки над клавіатурою, перш ніж видо­бути з інструмента перший звук. А потім, придивившися, вона по­мітила, що вони не доторкаються до поверхні столу й справді ви­сять у повітрі. Дарині здавалося, що ця жінка щось побачила навпроти себе, підняла кисті рук над столом і так тоді й застигла, вдивляючись у те, що вона бачить. Це також дивно, адже очей жін­ки не видно за волоссям, як не видно жодної риси обличчя. Але ясно, що вона кудись пильно дивиться і бачить те, що мусить бачи­ти, і волосся, що затуляє її лице, зовсім не заважає їй бачити. Часом Дарина дуже довго стояла біля цього полотна, намагаючися щось зрозуміти, і відходила з почуттям щемної туги.

«Розкажи мені про цю картину,» — попросила Дарина того ве­чора, коли вони з Маркіяном сиділи на канапі й попивали зелений чай, і ніяка робота й думки їх не брались. «Про цю жінку?» — пере­питує Маркіян. Дарина киває. Потім він розповідає, вона слухає, а пізніше ще декілька разів сама собі переповідає цю історію:

«Волосся у неї такого кольору, як грецьке шардоне. Адже ж саме таке вино ми найчастіше пили в маленькому барі з дивною назвою «Карамболь», бо вона чомусь здавалась мені дивною. Вино гойдається у мене в келиху, як хвилі її волосся. А пізніше я дивлюся на ці хвилі вже крізь порожній келих — і мені знову здається, що він повний. Мені подобається роздивлятися її профіль — тоді, коли вона зовсім не звертає на мене уваги й, здається, навіть не пам'ятає, що я тут також є. Вона дивиться на контрабасиста —

як він пританцьовує біля свого контрабаса й наче приростає до нього. У неї часом сіпається правий кутик уст, часом вона прику­шує губу — у правому кутику, а може, часом і в лівому, але цього я не бачу, бо мені видно тільки правий бік її обличчя. Я опускаю очі та роздивляюся смужку шкіри між її короткою майкою та поясом джинсів — якихось три-чотири сантиметри. Шкіра в неї такого са­мого кольору, як і волосся. Зараз мені здається, шо вона такого ко­льору була завжди, навіть узимку. «Як він знає свій інструмент,» — раптом каже вона пошепки. Я майже не чую цих слів, бо вона ви­дихає їх дуже тихо, але вони так гаряче звучать — як її дихання, а його я завжди відчуваю. «Я б хотіла щось так знати. Або когось». Я дивлюся на контрабасиста — він майже притулився щокою до контрабаса, потім раптом різко випростується, обличчя в нього спотворене болем, чи навпаки, насолодою. Мені здається, що він зараз помре від своєї музики. Я переводжу погляд на неї і бачу, що ця гримаса болю відбивається, ніби у дзеркалі, на її обличчі. Рот у неї напіввідкритий, очі приплющені, здається, вона хотіла схопитися за стіл — може, від цього болю або хотіла закричати, але потім забула про це — і руки в неї так і застигли над столом. По­тім вона сказала: «Хтось із них когось мучить. Хоча люди часто, дуже часто мучать одні одних».

Пізніше, коли ми йдемо додому — точніше, до її дому, бо в мене не було дому в тому місті, вона наспівує одну з мелодій, яку почула сьогодні від контрабасиста. її волосся сяє у світлі ліхтарів, і мені хочеться розчинитись у цьому світлі. А ще хочеться, щоби цього світла завжди було багато.

Ми з нею дуже часто блукали нічним містом, я думав про те, що груди в неї маленькі, а хода швидка й легка, вона справді зав­жди ходила швидко й дуже легко, мені здавалося, що вона майже не торкається ногами землі. Часом я питав її, чому вона так швид­ко ходить, і вона відповідала, що хоче скрізь встигати. Інколи ми

заходили у внутрішні дворики старих кам'яниць із дерев'яними мокрими від осінніх дошів сходами, обвитими дикою виноград­ною лозою, голодні птиці ще не видзьобали всього винограду, ягоди його були зовсім крихітні й нагадували дрібне темно-синє намисто. Вона відщипувала ягоди й казала, що їй дуже смакує під­мерзлий дикий виноград. Ми говорили про всяку всячину, пили терпкі й міцні настоянки з маленьких пляшок, які вміщалися у мене в кишені, щоб зігрітися; часом до нас прилітали горобці по­дзьобати винограду, часом з'являлися голуби, і вона кришила їм хліб, наспівуючи дивні мелодії, бо у неї завжди був хліб у наплічни­ку, її любили птахи й бездомні собаки, а вона також їх любила та намагалась віддячувати їм за їхню любов. Хлібом або чимось ін­шим. Мені здавалося, що вона й сама живе, як птах, який буває там, де йому подобається, і нічим не турбується.

Через місяць її збила машина — водій порушив правила, бо вона завжди переходила дорогу дуже обачно й воліла ходити під­земними переходами, мабуть, знаючи, що їй доведеться померти саме так, і хотіла відтягнути цей момент або, може, їй не подоба­лась саме така смерть, і вона воліла, щоб це було інакше й, напев­но, хотіла, щоби це сталося пізніше. Тільки підземних переходів майже не було в її районі. її протягнуло декілька метрів по асфаль­ту. Руки в неї були розкидані, як крила, вона була схожа на скаліче­ного птаха. Вона померла в лікарні рано вранці чи пізно вночі, бо люди завжди помирають у ті години, коли ніч добігає кінця і ось-ось має початись ранок. Я всю ніч просидів під дверима опе­раційної в одній і тій самій позі, здається, не поворухнувшись. Хоча ні, ворушились у мене тільки губи. Я пробував молитися, але не знав жодної молитви й, здається, раніше ніколи не молився. Але тепер я знав напевно, що мушу молитися і не знав як, і які сло­ва треба казати, тому тільки повторював: «Боже, зроби так, щоб вона не померла». І не знав, скільки разів треба це повторити,

щоб напевно допомогло. Тому що може статися так, що раптом, вирішиш, що досить і перестанеш це повторювати, а виявиться, що цього замало і треба було би сказати ще раз ті слова, і вони вже напевно допоможуть. Хоча тоді я відчував, що скільки б не по­вторювати ці слова, все одно буде замало. І вони кололи мені пересохлі губи, і випадали з рота, глухо вдаряючись об підлогу. І коли лікар вийшов із операційної, спотикаючись об розкидані слова моєї молитви, я не зміг підвестись йому назустріч, бо все тіло в мене затерпло. Обличчя лікаря було пом'яте й сіре, як асфальт. Я нічого не розумів з того, що він каже, і чому він безперестанку протирає окуляри хустинкою, теж не розумів. На чолі в нього були краплі сірого поту. Коли він поплескав мене по плечу й жалісно ус­міхнувся, я зрозумів, що так воно сталося і що так тепер буде й на­далі. У мене тремтіли руки, але я конче мусив відгорнути прости­радло, щоб подивитися востаннє на її волосся. Бо це, здається, те, що лишилося від неї найсправжнішим. Адже її волосся кольору грецького шардоне не може померти, воно назавжди залишиться таким самим живим і тектиме так само далеко й безконечно, як ріка терпкого й пахучого вина, це в інших буває мертве волосся. Я вирішив, що мушу відрізати хоча б одне пасмо, бо інакше мені не залишиться від неї геть нічого. У мене ніколи не було її фотогра­фій. Здається, вона зовсім не любила фотографуватися, а намалю­вати її я не встиг. Точніше, поки що не знав, як. Тоді не знав як — поки ми були разом. Хоча я страшенно хотів малювати для неї кар­тини. Я відрізав це пасмо складаним ножем, добре, що ніж був гос­трий. Воно гойдалось у мене в руках і лоскотало пальці, я спочатку не знав, що з ним робити. Потім вийняв останню цигарку з пачки, запхав його туди й поклав у внутрішню кишеню куртки. Бо не міг же я просто покласти його у кишеню — воно би розсипалося. А тоді прийшли санітари її забрати. Здається, вони щось запитува­ли, але я не знав, що відповідати, і розкришив пальцями цигарку,

і вона осипалася на підлогу чимось жовтим, і мені здалося, що мене зараз знудить. Коли я вийшов надвір, довкола було сизо, на калюжах розпливалися кольорові бензинові плями, і я зрозумів, що, мабуть, саме тепер починається справжня осінь, але не міг збагнути, навіщо люди вмирають. Ноги несли мене вперед, і я собі все повторював, що хотів би малювати картини для неї, тільки це так і не вийшло. Тільки навесні одного погідного вечора я знову наважився зайти в той самий бар «Карамболь». Контрабасист, як завше, помирав біля свого контрабаса. Може, це був той самий, я ніяк не міг згадати його обличчя. Я дивувався, що так багато п'ю і не п'янію. Коли прийшов додому, був зовсім тверезий і голова у мене була зовсім ясна, тільки в очах було наче скло. Воно хруско­тіло, коли я кліпав повіками, і очі боліли. Я намалював цю картину за ніч, і коли вранці нарешті відклав пензлі, заплакав і відчував, що скло витікає у мене з очей зі сльозами і вони перестають боліти. І все думав про те, що не знаю, як намалювати її обличчя, я занадто мало про нього знав, а може, й непотрібно було його малювати. Я дуже часто намагався його уявити, її уявити: виноградна лоза вплетена їй у волосся, голуби крилами затуляють чоло, з кутиків губ у неї розцвітають мальви, вона нахиляється, і волосся, як мед, скрапує на дорогу, у ньому заплутуються зірки та трави, одне око в неї плаче, а друге сміється».

Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.

Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою сті­кає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до ра­ковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода пере­мішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється

уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтя