Функції права.

Соціальне призначення права, цого місце і роль у системі соціального нормативного регулювання відображується у його функціях – основних напрямках впливу права на суспільні відносини.

Функції права поділяються на соціальні і спеціально-юридичні.

Соціальні функції права – це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так праву притаманні:

- ідеологічна;

- економічна;

- політична функції та ін.

Спеціально-юридичні функції права – це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини. У цьому випадку виділяють:

· Регулятивна функція – як об’єкт свого впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом:

1) закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція);

2) заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція).

· Охоронна функція – спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальнно шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об’єднань, відновлення порушених прав суб’єктів.

5. Джерела права.

Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, чим засвідчується їх загальнообов'язковість, а також положень, що розкривають, тлумачать зміст права.

Види джерел права[ред. • ред. код]

Джерелами права в юридичному розумінні в різних правових системах визнаються:

• Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
• Правовий прецедент — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика^[2].
• Правовий (санкціонований) звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.
• Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. Договори з норматив­ним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових до­говорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.
• Релігійні тексти (Коран, Сунна) — документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею.
• Правова доктрина — це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання.
• Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

6. Поняття, структура, види норми права.

Но́ рма пра́ ва (правова́ норма) — загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Види норм права[ред. • ред. код]

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати на види за певним критерієм.

• Весь масив діючих в державі правових норм можна поділити на дві групи:

класичні;

спеціалізовані.

Під класичними нормами права розуміють такі правила поведінки, які слугують безпосереднім і самостійним регулятором суспільних відносин.

Під спеціалізованими нормами права розуміють приписи нетипового характеру, що не мають властивостей та ознак притаманних класичній моделі норми права.

• 1.Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):

норми конституційного,

адміністративного,

кримінального,

цивільного,

трудового,

екологічного права та ін.

• 2.Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права):

імперативні,

диспозитивні,

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов 'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

• 3.Норми права за характером впливу на особу:

заохочувальні,

рекомендаційні,

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів.

• 4.Норми права по субординації в правовому регулюванні:

матеріальні,

процесуальні,

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

• 5.Норми за ступенем визначності варіанта поведінки:

абсолютно визначені,

відносно визначені,

Абсолютно визначені норми права - це норми з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов'язки адресатів та наслідки їх порушення.

Відносно визначені норми права — це норми, що не містять повних, вичерпних вказівок на умови їх дії, права та обов'язки адресатів або зміст санкцій.

Структура норми права[ред. • ред. код]

«Структура правової норми — це її внутрішня побудова, яка характеризується наявністю в ній відносно автономних, але нерозривно пов'язаних одна з одною складових частин, що різняться за функціональною роллю».

• Структури (а їх декілька) у правовій нормі склалися історично, поступово та представляють велику соціальну цінність. Їх походження йде з давніх часів, з суспільств привласнюючої економіки і навіть з тих часів, коли людина ще як біологічне створіння, як й інші біологічні види, навчилася пов'язувати свою поведінку з результатами цієї поведінки, свої реакції на ті чи інші умови життєдіяльності закріплювати в колективному досвіді, в колективній свідомості по критеріям «прийнятно-неприйнятно».
• Мононорми первісного суспільства будувались по цій схемі, і лише згодом «сприйнятно-несприйнятно» переросло у відносини по критеріям «можна-неможна» (право), «добре-погано», «добро-зло» (мораль).
• З позиції філософії структура — це відносно самостійна і стійка єдність елементів, їх відносин і цілісності об'єкта, які забезпечують тотожність самому собі. Структура нерозривно зв'язана із системою. Характеристика об'єкта з позицій системи і структури дає суть системно структурного аналізу.
• Філософське поняття структури потрібно ув'язати із специфікою правових явищ, з їх природою, змістом, соціальним призначенням і місцем в системі права.
• Аналіз норми за структурою сприяє з'ясуванню смислу правила поведінки, що в ній міститься, а це, в свою чергу, допомагає правильній реалізації норми, зміцненню законності й правопорядку, тобто досягненню того, заради чого існує право.
• Структура норми залежить від її характеру. До визначення структури можна підійти по-різному, залежно від того, яка це норма — норма-принцип, норма-дефініція, норма-правило поведінки, регулятивна норма чи охоронна норма, які є різновидами норми-правила поведінки.

• Нормами, що містять безпосередні правила поведінки для конкретних (але не індивідуалізованих) суб'єктів в реальному суспільному житті є:

1.норми-дозволяння;

2.норми-приписи (зобов'язування);

3.норми-заборони.

• В теорії права докладно обґрунтовано дві різні концепції структури норми: двоелементна (двочленна, дволанкова) та триелементна (тричленна, три ланкова).
• Для позначення структурних елементів норми права теорія права оперує такими поняттями: диспозиція, гіпотеза, санкція.
• Варто підкреслити, що попри те, що існують різні концепції структури, вони незмінно використовують у своїй побудові названі частини (елементи).

Диспозиція — центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

• Види диспозицій:

1.За ступенем визначеності:

• Визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
• Не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;
• Відносно визначені — вказують на права і обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;
• Альтернативні — вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

2.За способом викладення:

• Проста — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
• Описова — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов'язки учасників відносин;
• Бланкетна — закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
• Відсильна — аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.

3.За складом:

• Прості — містять одне правило поведінки;
• Складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;
• Альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.

Гіпотеза — структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза — невід'ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами — громадянами, та їх об'єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.

• Види гіпотез:

1.За ступенем визначеності:

• Визначена — вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;
• Відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2.За формою вираження:

• Абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;
• Казуальні — визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на обмеженіше коло випадків.

3.За складом:

• Прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;
• Складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, за якими пов'язується дія правової норми;
• Альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.

• Види санкцій:

1.За ступенем визначеності:

• Абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;
• Відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

2.За кількістю несприятливих наслідків:

• Прості - передбачають один невигідний наслідок.
• Складні -передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків.
• Альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливості конкретної справи;

3.За характером наслідків:

• каральні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні." "

4.За галузями права:

• кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.

7. Нормативно-правовий акт: поняття та особливості.

Нормати́ вно-правови́ й а́ кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права.

8. Різновиди нормативно-правових актів.

Види нормативно-правових актів за сферою дії:

• загальні;

• спеціальні;

• локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення:

• акти встановлення норм права;

• акти заміни норм права;

• акти скасування норм права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

• цивільні;

• кримінальні;

• адміністративні;

• кримінально-процесуальні;

• адміністративно-процесуальні та ін.

9. Характеристика законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Зако́ н (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.

Відповідно до усталеної світової практики закони (як і інші нормативно-правові акти) в Україні приймаються на підставі Конституції України і повинні відповідати їй.

Види законів[ред. • ред. код]

1) За юридичною силою (за значущістю регульованих суспільних відносин): а) Конституційні — законодавчі акти, які виходять із конституції і мають за мету конкретизувати основні конституційні положення шляхом регулювання найбільш важливих суспільних відносин або внести до неї (конституції) зміни та володіють стосовно інших нормативних актів, окрім конституції, вищою юридичною силою. Вони приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Конституції України. Є конституційні закони двох видів:

• органічні, тобто закони, необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною конституцією; їх перелік, організаційна назва визначені конституцію. Вони не включаються в текст конституції, діють разом із нею, бо їх ухвалення органічно випливає з її змісту. Процедура їх ухвалення відрізняється від процедури ухвалення конституції можливістю використання стосовно них права «вето» президента;
• «реформуючі», тобто закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції. На відміну органічних законів конституційні реформуючі закони після затвердження (прийняття) набувають вищої юридичної сили і стають складовою частиною конституції, її змістом (за відсутності оскарження їх конституційності). На них, як і на конституцію, не поширюється право «вето» президента. Конституційні закони приймаються з додержанням особливої ускладненої процедури конституційною більшістю голосів.

б) Звичайні (ординарні) — акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори, наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу Верховної Ради України і підписуються главою держави.

Підзаќонний ́ акт (англ. Bylaw, нім. Satzung, пол. Zarzą dzenie) — нормативний акт, що приймається уповноваженими нормотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Підзаконні нормативні акти різняться між собою і утворюють складну систему. Їх можна класифікувати за різними критеріями:

• За суб'єктами прийняття—підзаконні нормативні акти Президента України, уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та ін.;
• За зовнішньою формою акта—укази, постанови, накази, розпорядження, рішення, статути, правила та ін.;
• За сферою дій акта—загальні підзаконні нормативні акти, обов'язкові на всій території держави(нормативні акти Президента України або Кабінету Міністрів України);
• Відомчі підзаконні нормативні акти, приписи яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідногоміністерства, відомства (нормативні акти міністрів, керівників, інших центральних органів виконавчої влади, що мають внутрішнє значення);
• Місцеві підзаконні нормативні акти, дія яких обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці(нормативні акти голів місцевих державних адміністрацій);
• Локальні підзаконні нормативні акти, які діють тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації (нормативні акти керівників підприємств, установ, організацій);
• За часом дії— постійні та тимчасові;
• За характером правотворчої компетенції—прийняті в межах власної правотворчої компетенції(нормативні акти уряду_ і прийняті в порядку реалізації делегованих правотворчих повноважень (деякі нормативні акти органів місцевого самоврядування);
• За порядком прийняття—видані одноособово(нормативний наказ керівника державного комітету), прийняті колегіально(постанова правління Національного Банку України_, видані спільно двома або більше відомствами) наприклад, наказ Міністерства фінансів Країни і Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва).

Види та характеристика підзаконних нормативних актів за суб'єктами прийняття[ред. • ред. код]

1. Нормативні акти Президента України. Президент України—глава держави—на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими до виконання на всій території України(ст. 106 Конституції України).

2. Нормативні акти Кабінету Міністрів.Кабінет Міністрів України—вищій орган виконавчої влади—в межах своєї компетенції на основі і на виконання Конституції та законів України видає постанови і розпорядження, обов'язкові для виконання(ст. 117 Конституції України). Акти кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань—у формі розпоряджень(ст. 53 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

3. Нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів(ст 117 Конституції України).

10. Поняття та форми систематизації нормативно-правових актів.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час^{[ Коли? ]} офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулюючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.

11. Система права та її структурні елементи.

Систе́ ма пра́ ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Структура системи права — це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.
Основні структурні елементи системи права:

· норма права.

· інститут права.

· підгалузь права.

· галузь права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, який визнає і охороняє держава, і з якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права.

Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.

Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.

Інститут права характеризується тим, що:

· регулює певний вид суспільних відносин;

· є складовою частиною однієї або декількох галузей права;

· є логічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм;

· функціонує автономно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права.

Інститути права поділяються на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права, та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей права.
Підгалузь права — система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін. На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі.
Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Головні ознаки галузі права полягають у тому, що вона:

· є найбільш великим за обсягом підрозділом (частиною) системи права.

· має власний предмет регулювання.

· визначається єдністю предмета і методу правового регулювання.

· складається з інститутів права, побудованих у галузі права за предметом і методом правового регулювання.

· відносно самостійна від інших об'єднань правових норм у системі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості.
1. Галузь права — головний за роллю і найбільший за обсягом структурний під розділ (центральна ланка) системи права.
2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, нерівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин.
3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним існуванням практичних соціальних потреб, які суспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа(нормативно-правового акта).
4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах.
5. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання.

Галузі права можна поділити на такі види:
1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне право.
2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, пристосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе мельне, сімейне та ін.).
3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

12. Система законодавства: поняття та структура.

Зако́ нода́ вство — сукупність усіх нормативно-правових актів, що діють в державі.

У вузькому значенні під терміном «законодавство» розуміють систему законів України, що формується Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади. До цієї категорії також належать міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України шляхом прийняття закону про ратифікацію відповідного договору (ст. 9 Конституції України).

У широкому значенні під терміном «законодавство» розуміють систему законів та інших нормативних актів, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, — постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Ці акти розвивають, конкретизують відповідні закони і не мають їм суперечити. Юридична сила таких нормативних актів визначається компетенцією державного органу, який приймає відповідні акти.

Структура системи законодавства — це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

· галузева («горизонтальна») — галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство), тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства — трудові відносини, а також відносини, тісно пов'язані із трудовими);

· ієрархічна («вертикальна») — закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» — федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

13. Поняття та ознаки правовідносин.

Правові відно́ сини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правові відносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правові відносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень.

Ознаки правовідносин[ред. • ред. код]

1. Суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об'єднаннями і безпосередньо пов'язані з їх діяльністю та поведінкою.

2. Ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети.

3. Виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті.

4. Виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються.

5. Суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов'язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов'язків іншими.

6. Взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб'єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах.

7. Вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов'язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю.

8. Охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які є в суспільстві.

14. Структура правових відносин.

До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок.

Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.

Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань.

Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.

Зв'язок норми права і правовідносин виражений у наступному:

1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб'єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.

2. Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.

3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.

4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов'язки їх суб'єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.

15. Юридичні факти.

Юридичні факти — це певні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин, прав та обов'язків.

Лише за наявності норм права без юридичного факту т.зв. конкретні правовідносини неможливі. Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права (у даному разі — смерть спадкодавця).

Ознаки юридичних фактів

· полягають у наявності/відсутності певних явищ чи процесів матеріального світу;

· мають конкретний зміст, існують у певному місці і часі;

· несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання;

· мають зовнішню об'єктивацію: думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;

· зафіксовані у встановленій законодавством формі;

· прямо чи непрямо передбачені нормами права;

· тягнуть за собою передбачені нормою юридичні наслідки.

Для встановлення юридичного факту слід враховувати відповідний передбачений правом механізм його фіксації.

Функції юридичних фактів

· визначення динаміки правовідносин;

· функція залучення суб'єкта права до правовідносин;

· функція породження правосуб'єктності.

Класифікація юридичних фактів

Юридичні факти традиційно розподіляються на дії та події.

Юридичні дії — це вчинки особи, акти державних органів, інших суб'єктів, що відбуваються за волевиявленням суб’єкта правовідносин.

Юридичні дії поділяються на правомірні та протиправні.

Правомірні дії відповідають приписам правових норм, у них виражається правомірна (відповідна законодавству) поведінка.

У свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти.

Протиправні дії - суперечать правовим нормам, завдають шкоди інтересам особи, суспільства і держави.

Юридичні події — це явища природи та інші обставини, виникнення і розвиток яких не залежать від волі суб'єктів права (наприклад, досягнення особою певного віку). Кваліфікації певної обставини як події може не заважати те, що багато подій на початку можуть залежати від волі суб'єкта (народження людини, її смерть, пожежа тощо).

Юридичні факти, крім того, класифікуються за іншою ознакою:

· правотворчі — юридичні факти, з якими норми права пов'язують появу правовідносин (наприклад, наказ директора про призначення К. на певну посаду).

· правозмінні — юридичні факти, з якими норми права пов'язують зміну правовідносин (наприклад, наказ директора про переведення К. на іншу посаду);

· правоскасувальні — юридичні факти, з якими норми права пов'язують припинення правовідносин (наприклад, наказ директора про звільнення К. з займаної посади).

16. Передумови виникнення правовідносин.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВІДНОСИНИ

Передумови виникнення правовідносини

Правовідносини виникають і розвиваються за певних передумов.

Виділяють два види передумов виникнення правовідносин:

1) матеріальні (загальні):

- у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що зв'язують суб'єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин

- у широкому значенні — система соціальних, економічних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об'єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин встановлення доцільних відносин між суб'єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов'язків і відповідальності

2) юридичні (спеціальні):

• норма права

• правосуб'єктність (праводієздатність)

• юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент).

Двом видам передумов виникнення правовідносин відповідають два види їх змісту:

1) матеріальний — реальні дії, пов'язані з використанням і здійсненням суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків фактично поведінка (дія чи бездіяльність), яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен здійснити

2) юридичний — суб'єктивне юридичне право, повноваження, суб'єктивний юридичний обов'язок, юридична відповідальність.

Норма права і правовідносини є взаємозалежними. Взаємозв'язок норми права і правовідносин виражається у такому.

1. Правовідносини виникають і функціонують на підставі норми права.

Як правило, правовідносини:

а) виникають, припиняються або змінюються на підставі норм права (повна детермінованість, тобто причинна обумовленість правовідносин нормами права)

б) допускаються нормами права (часткова детермінованість). У цьому разі зміст правовідносин визначається незалежними від правових норм «детермінантами», насамперед договором суб'єктів майбутніх правовідносин.

2. Правовідносини є формою реалізації норми права, впровадженням її в життя, нормою права в дії.

3. Норма права і правовідносини — неодмінні складові елементи механізму правового регулювання.

4. Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми — правовідносини.

17. Поняття, ознаки, види правомірної поведінки.

Правомі́ рна поведі́ нка — це вольова поведінка суб'єкта права (дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципамправа і гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується наступними ознаками:

• є суспільне корисною (необхідною і бажаною) соціальною поведінкою — забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок; служить найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства; задоволення інтересів суб'єктів права. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;
• не суперечить нормам і принципам права, будь яка суспільне корисна поведінка є правомірною, тобто не лише відповідає нормативним приписам законів, але і не суперечить загальнолюдським цінностям, оскільки право присутнє в нормативних договорах, правових звичаях, судових прецедентах, нарешті, у природних правах людини, правосвідомості, правовідносинах. Тому правильно говорити про правомірну поведінку як про таку, котра не суперечить нормам і принципам права, не порушує заборон, встановлених у суспільстві;
• має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей;
• зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації права — дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);
• спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою правовідносин. Слід врахувати, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;
• охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

Види правомірної поведінки[ред. • ред. код]

Правомірну поведінку можна класифікувати за різними критеріями:

Залежно від суб'єктів права

• поведінка індивідуальних суб'єктів (громадянина, посадової особи);
• поведінка колективних суб'єктів (діяльність трудових колективів, державних органів).

Залежно від об'єктивної сторони

• активна поведінка — дія (своєчасне подання декларації про доходи);
• пасивна поведінка — бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання).

Залежно від ступеня суспільної значущості

• необхідна (належна) поведінка (захист батьківщини, виконання трудових обов'язків, додержання правил дорожнього руху та ін.);
• можлива (соціально допустима):
• бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, вступ до шлюбу);
• небажана (розлучення, страйк та ін.).

Залежно від психологічних ознак

• добровільна поведінка (спирається на ціннісні і прагматичні мотиви згідно з правами та законними інтересами суб'єктів);
• вимушена поведінка (визначається змістом її мотивів, суб'єктивною стороною вчинку).

Залежно від причин вияву

• поведінка, зумовлена внутрішніми причинами і потребами;
• поведінка, зумовлена зовнішніми обставинами.

Залежно від способу формування в текстах правових документів

• прямо й однозначно сформульована поведінка;
• опосередковано передбачена поведінка.

Залежно від форм реалізації норм права

• дотримання;
• виконання;
• використання;
• застосування норм права.

Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації

• індивідуальні юридичні акти;
• юридичні вчинки.

Залежно від юридичного факту

• правоутворююча поведінка;
• правозмінююча поведінка;
• правоприпиняюча поведінка.

Залежно від суб'єктивної сторони

• соціально активна поведінка, яка характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;
• законослухняна поведінка — це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб'єктів;
• конформістська поведінка — це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;
• маргінальна поведінка, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;
• звична поведінка, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

18. Правопорушення: поняття, ознаки, види.

Правопору́ шення — це неправомірне (протиправне) суспільно-шкідливе винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, за вчинення якого особа може бути притягнута до юридичної відповідальності.

До основних ознак правопорушення слід віднести такі:

• суспільно шкідлива (наприклад, прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;
• протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
• свідомо вольова поведінка — визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення з юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
• дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
• винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідків, виражене у формі умислу і необережності.

Види правопорушень — класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об'єктами посягань, за суб'єктами, за розповсюдженням, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.

Правопорушення класифікуються за:

· ступенем суспільної небезпеки — на злочини і проступки;

· належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші);

· колом осіб — особові і колективні;

· характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні;

· в залежності від характеру цивільно-правового порушення — договірні і позадоговірні правопорушення;

· правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).

В залежності від характеру цивільно-правового порушення розрізняють: договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору, другі — з невиконанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.

Найпоширенішою класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки.

Головними критеріями їх поділу являється:

· по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка, в свою чергу, визначається цінністю об'єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером зав даної шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.;

· по-друге, суб'єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.

19. Склад правопорушення.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкта і суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб'єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, здоров'я людини та ін).

Об'єкт правопорушення може розглядатися з різних позицій як:

· загальний;

· родовий;

· видовий;

· безпосередній.

Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння (дія чи бездіяльність) суб'єкта права; його шкідливі наслідки (спричинений шкідливий результат або погроза його настання); причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом. Крім зазначених основних елементів об'єктивної сторони, існують факультативні: спосіб вчинення правопорушення, місце і час, оточення тощо.

Суб'єкт правопорушення — фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність.

Деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і психічних можливостей контролювати свою поведінку волею і розумом (свідомістю). Деліктоздатність юридичної особи настає з моменту її офіційної реєстрації. Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріальною правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених законодавством, і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб'єктом злочину. Ним звичайно є посадова особа підприємства, організації, установи або особа, що виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа в юридичній літературі іменується спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою ніщо інше як винну дію конкретних фізичних осіб, що призвела до заподіяння певної шкоди. Хоч суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою.

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою ознакою тут є вина, що виражається у формах умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості і злочинної недбалості).

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. (наприклад, крадіжка майна, що є власністю іншої особи).

При непрямому умислі особа свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості (наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю власнику майна, під час протиправного заволодіння цим майном: шкода здоров'ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість).

При протиправній самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібності, досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність конкретної ситуації).

При протиправній недбалості особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити.

Факультативною складовою суб'єктивної сторони правопорушення є мотив і мета.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета — це уявлення особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

20. Поняття, ознаки, принципи юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язокправопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать^[1]. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Принципи юридичної відповідальності – це вимоги до неї, які визначають її зміст, функції, підстави, гарантії, процедури здійснення. Форма закріплення принципів юридичної відповідальності може бути прямою – шляхом фіксування в тексті нормативно – правового акта, та опосередкованою іншими джерелами права.

Принцип справедливості – передбачає:

• Умови та підстави притягнення до юридичної відповідальності та її здійснення повинні бути рівними для всіх суб’єктів, які вчинили правопорушення.

• Юридична відповідальність спрямована на відновлення прав, свобод і законних інтересів, порушених винною особою.

• Санкція завжди повинна відповідати рівню соціальної небезпечності та тяжкості вчинку.

• За вчинене правопорушення повинна відповідати тільки та особа, яка його вчинила, за умов, якщо, звичайно, її вину доведено. Особа може бути притягнута до юридичної відповідальності лише за її власні дії. Виняток становить тільки протиправна поведінка неповнолітніх, які завдали майнової шкоди. В цьому випадку згідно з цивільним правом юридичну відповідальність несуть їх батьки.

• Закон, що встановлює чи посилює відповідальність не має зворотної сили. Засуджена особа звільняється від відповідальності за скоєння злочину, якщо набрав чинності новий закон, який скасовує покарання за таке діяння.

• Слід враховувати обставини, які обтяжують та пом’якшують відповідальність.

• Заходи відповідальності не повинні принижувати людської гідності. Державно – примусові заходи повинні ґрунтуватися на принципі гуманізму, згідно з яким виключається можливість вибору жорстких та негуманних заходів впливу на винну особу.

• До винної особи можна застосовувати лише одне покарання одного виду відповідальності за вчинення нею одного правопорушення. При цьому особа може нести одночасно різні види відповідальності (наприклад, кримінальну та цивільну, адміністративну та дисциплінарну тощо).

Згідно з принципом законності, як правопорушення розглядаються тільки ті діяння, які передбачені чинним законодавством. Відповідно до ч.2 ст.58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом правопорушеннями.

По-перше, принцип законності передбачає, що притягнення до юридичної відповідальності повинно здійснюватись лише на підставі закону за правопорушення, що вступив у силу і був доведений до загального відома;

По-друге, фактичною підставою юридичної відповідальності є правопорушення - винне протиправне діяння, скоєне деліктоздатною особою;

По-третє, притягувати до юридичної відповідальності можуть тільки уповноважені законом органи і тільки в установленому законом порядку;

По-четверте, міра покарання за скоєне правопорушення чітко обмежується санкцією правової норми і може бути пом’якшена, але не повинна перевищувати верхньої межі санкції;

По-п’яте, реалізація юридичної відповідальності здійснюється у встановленій законом процесуальній формі.

Принцип невідворотності полягає у тому, що правопорушення повинно обов’язково за будь – яких умов тягти за собою відповідальність правопорушника.

Якщо правопорушення скоєне, а відповідальність не наступила, то це спричиняє шкоду авторитету закону та влади.

Впровадження в суспільну свідомість уявлення про неминучість покарання за порушення норм права є важливим виховним і попереджувальним правопорушення фактором.

Головний зміст принципу невідворотності полягає в тому, ніхто не може бути звільнених від відповідальності без законних підстав.

Принцип доцільності втілюється як принцип відповідності заходів покарання цілям юридичної відповідальності.

Подібні заходи повинні відповідати тяжкості вчиненого правопорушення з урахуванням вимоги індивідуалізації відповідальності.

Принцип доцільності гарантується правом правоохоронних та судових органів обирати і застосовувати більш доцільну санкцію до винної особи.

Для цього передбачено різні види санкцій, які дозволяють урахувати умови вчинку і індивідуальність винної особи.

Це дає можливість досягти цілей відповідальності тому, що вона покладена на конкретного правопорушника, який несе відповідальність особисто. Примусові ж заходи до нього є максимально індивідуальними.

Також принцип доцільності передбачає обов’язок вирішувати питання про можливість пом’якшення відповідальності або про відмову її застосування, якщо можливо досягти мети юридичної відповідальності без застосування державного примусу.

Принцип обґрунтованості передбачає:

По-перше, об’єктивне вивчення обставин справи, збір та оцінку доказів, аргументованість висновку про те, чи винна особа, яка притягується до відповідальності, чи було скоєно правопорушення, чи підлягає застосуванню передбачена санкція;

По-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкодування збитків згідно з критеріями, встановленими законом.

Принцип гуманізму заснований на визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей, до яких належать права і свободи особи, що носять природний характер і визнаються найвищою соціальною цінністю.

Особи, притягнені до юридичної відповідальності, користуються правами і свободами людини і громадянин. Нормами міжнарожного права заборонені жорстокі покарання, які принижують честь і гідність людини, мають характер тортур.

На сьогоднішній зростає кількість країн, які скасували смертну кару.

В країнах, де вона збереглася, смертні вироки виносяться лише за найтяжчі злочини і не застосовуються до вагітних жінок і неповнолітніх.

21. Підстави, функції юридичної відповідальності.

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою і необхідною. Відсутність сукупності таких обставин виключає таку відповідальність.

В юридичній науці відрізняють:

· підстави притягнення до юридичної відповідальності;

Підстави притягнення до юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.

1. наявність складу правопорушення (фактична підстава).

2. наявність норми права, що прямо передбачає склад правопорушення (нормативна підстава).

Наприклад: Кримінальна відповідальність є кримінально-правовим поняттям. Вона пов'язана з кримінальним покаранням особи. Її основою в правовій державі є правовідношення, однією із сторін якого є особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, а тому зобов'язана понести у зв'язку з цим певні правові обмеження, а другою - держава з її правом публічного засудження винного і призначення законного, обгрунтованого і справедливого покарання. Де правовідношення виникає з моменту вчинення кримінального правопорушення. Таким чином, не органи держави, а закон покладає на винного кримінальну відповідальність. Суд своїм обвинувальним вироком лише констатує наявність кримінально-правового відношення і від імені держави покладає на винного покарання.

· підстави настання юридичної відповідальності.

Підстави настання юридичної відповідальності - це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність належною.

Такими підставами є:

1. факт учинення небезпечного діяння (правопорушення) — фактична підстава.

2. наявність норми права, яка забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції — нормативна підстава.

3. відсутність підстав звільнення від юридичної відповідальності.

4. наявність правозасто