Короткий аналіз способів захисту

Визнання права Вимога про визнання права подається для

підтвердження його реального існування.

Приводом для цього може бути втрата документа, який засвідчує це право, невизнання його іншими особами або загроза такого не­визнання в майбутньому. Так, у разі невизнання чоловіком само­стійного права дружини на житло суд за позовом останньої визнає за нею це право, яке фактично існує у неї уже багато років. Та ж дружина може подати до суду заяву про визнання її права спільної сумісної власності на певне майно, яке чоловік вважає своїм.

Як справедливо зауважував професор В. М. Гордон, рішення суду про визнання права нічого нового не встановлює, а лише вно­сить твердість в існуючі юридичні відносини, підтверджує наяв­ність права з такою силою, щоб подальший судовий спір був не­можливим.' Таку точку зору поділяв і професор Є. Г. Пушкар.²

Конструкція «визнання права» застосовується судами і до ви­падків, коли особа добивається встановлення бажаного для неї правовідношення. Такими випадками є позови про визнання права авторства (співавторства).³

Право є основним, але не єдиним об'єктом визнання. Цивільний процесуальний кодекс передбачає встановлення (точніше було б, — «визнання») фактів, що мають юридичне значення, а Сімейний ко­декс - визнання батьківства та материнства.

\ Гордон В. М. Иски о признаний.- Ярославль. 1906.- С. 26.

" Пушкар Е. Г. Конституционное право на судебную защиту.- Л., 1982.-

^J Ромовська 3. В. Визнання як спосіб захисту права авторства (співав­торства) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип 2. 1971.-С. 85-89.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Визнання правочину Оскільки правочином вважається дія, то
недійсним визнання правочину недійсним означає її

незаконність.

Потреба виділення визнання правочину недійсним в окремий спо­сіб захисту була піддана сумніву: «визнання правочину недійсним є підставою для припинення правовідносин». Проте опонент ви­пустив з поля зору дуже важливе загальнотеоретичне положення, за яким припиняються лише ті правовідносини, котрі виникли законно. Те, що виникло незаконно, тобто квазіправовідносини, не припиняються, а анулюються.

Припинення дії, що порушує право

К. на своїй земельній ділянці спорудив каналізаційну систему, в результаті використання якої вода у колодязі сусіда Л. стала непридатною для споживання.

Інтереси Л. будуть захищені, якщо суд заборонить К. користу­ватися каналізаційною системою до відповідної її перебудови.

Р. розпочав будівництво споруди господарського призна­чення на межі своєї земельної ділянки, шо загрожувало інте­ресам Ф.

Останній звернувся до суду з позовом, у якому вимагав заборо­нити Р. подальше проведення будівництва.

Вимогу про припинення протиправної дії може заявити особа, яка володіє авторським або суміжним правом.

Відновлення Протиправна поведінка може викликати

становища, що існувало ^зміни У майновій та особистій сферах до порушення права ^{життя особи:} . пошкодження автомобіля

чи іншої речі, затоплення земельної ді­лянки внаслідок відведення сусідом стічних вод зі своєї ділянки, приниження ділової репутації через поширення неправдивих ві­домостей.

У цих ситуаціях особа, що вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до відновлення того стану, який існу­вав до правопорушення.

Про цей спосіб захисту йде фактично мова у разі задоволення негаторної вимоги: особу, яка збудувала, наприклад, сміттєсховище

4Q7

Українське цивільн е право

неподалік сусіднього будинку, суд зобов'язує знести його. За стат­тею 277 ЦК України, особа, яка поширила про іншого неправдиві ганебні відомості, може бути зобов'язана судом до їх спростуван­ня з метою відновлення честі особи, її ділової репутації.

За рішенням суду присуджується до при­мусового виконання обов'язок, котрий особа не виконала добровільно. Насампе­ред, мова йде про присудження до вико­нання обов'язку за договором: обов'язку повернути позику, випла­тити страхове відшкодування, оплатити виконану роботу, повер­нути майно, яке було предметом оренди, тощо. За статтею 620 ЦК України, у разі невиконання обов'язку щодо передачі речі, яка ви­значена індивідуальними ознаками, кредитор має право вимагати витребування цієї речі у боржника і передання її йому.

До виконання може бути присуджений і обов'язок, який виник у особи безпосередньо із закону: повернути власникові загублену ним річ, повернути довірителеві довіреність після скасування до­ручення, передати у власність держави скарб, що є пам'яткою іс­торії та культури.

Присудження до виконання обов'язку в натурі не завжди є мо­жливим. Обов'язок, який тісно пов'язаний з собою, може бути ви­конаний лише добровільно. Так, не можна примусити підрядника побудувати певний об'єкт, про що було домовлено у договорі, або письменника - написати твір відповідно до договору літературно­го замовлення, чи примусити набувача до реального виконання своїх обов'язків за договором довічного утримання.

Зміна правовідношення ^Зміна правовідношення може відбутися

шляхом заміни суб'єкта, зміни предмета зобов'язання, а також змісту прав та обов'язків.

Так, за позовом повнолітнього члена сім'ї наймача квартири у дер­жавному житловому фонді суд може зобов'язати наймодавця до укла­дення з ним окремого договору найму на частину квартири. За вимо­гою покупця суд може знизити ціну, якщо були виявлені недоліки речі. А за вимогою підрядника суд може змінити термін виконання роботи, якщо це обумовлено обставинами, за які він не відповідає.

Припинення правовідношення як спосіб захисту відбувається, насамперед у разі

ти договіп пппіии Р^03ІР^ванн* Договору. Суд може розірва-

нує своїхобок''У^тР^имання через те, що набувач не вико-
оскільки 1 ^{33 ДОГОВО}Р°^М' ™ Розірвати договір підряду,

оскільки підрядник не виконує вказівок замовника Житлові

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

правовідносини припиняться, якщо суд, через тривалу від­сутність без поважної причини наймача, визнає його таким, що втратив право на помешкання.

Стягнення неустойки Слово «неустойка» старослов'янського
(штрафу, пені) походження. Той, хто не «встояв» перед

спокусою порушити чуже право, карався

певною грошовою сумою, і ця кара називалася неустойкою. Слово «штраф» німецького походження (strafe - покарання у виді грошо­вого стягнення), «пеня» - латинського (роепа - покарання), але обидва мають одне і те ж значення: покарання.

У законодавстві перших років радянської влади поняття «не­устойка», «штраф» та «пеня» трактувалися як самостійні види санкцій. В Цивільному кодексі 1963 р. вони були об'єднані, і з того часу штраф та пеня почали вважатися різновидністю не­устойки.

У статті 549 ЦК України збережено співвідношення цих по­нять, водночас започатковано новий підхід до правової суті не­устойки як окремого поняття: нею може бути не лише грошова сума, а й інше майно. У ній чітко визначені особливості штрафу та пені. Ними можуть бути лише грошові суми. Штраф нарахову­ється одноразово у відсотках від суми невиконаного обов'яз­ку. Пеня ж нараховується у відсотках за кожен день прострочен­ня і має вузьку сферу застосування - невиконання грошових зобов'язань.

Якщо у договорі про надання кредиту вжито термін «пеня», ви­значено її розмір, але не зазначено, що вона стягуватиметься за кожен день прострочення, таке упущення не має принципового значення, оскільки термін «пеня» говорить сам за себе.

У Господарському кодексі України - все інакше. Стаття 230 ГК «Штрафні санкції» узаконила побутову лексику, якою, що­правда, часто некритично послуговувалися й деякі науковці та окремі судді, що розглядали господарські спори. В результаті ви­йшло, що «штрафні санкції - це господарські санкції у вигляді грошової суми, які зобов'язаний сплатити учасник господарських відносин».

«Сплата санкцій» - термін юридично невиважений.

«Штрафні санкції», за статтею 230 ГК, можуть виражатися ли­ше у грошовій сумі. Оскільки видами штрафних санкцій названо неустойку, штраф та пеню, це означає, що термін «неустойка» із особливого поняття (різновидами якої, за статтею 549 ЦК, є штраф і пеня) перетворено на окреме.

Відшкодування У правовій літературі поширена думка, за

збитків якою збитки є грошовою оцінкою тієї

та інші способи шкоди, яка завдана одній особі неправо-

відшкодування мірними діями іншої.

майнової шкоди За іншою точкою зору, збитки - це са-

мостійне поняття, яке слід відрізняти від

«шкоди», яка може бути майновою і немайновою (особистою), причому шкода може бути завдана і ще неіснуючим благам'.

За статтею 203 ЦК 1963 p., боржник зобов'язувався відшкоду­вати збитки, завдані ним у разі невиконання або неналежного ви­конання зобов'язань. Ці збитки могли проявитися у витратах, зроблених кредитором, у втраті або пошкодженні його майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які він одержав би, як­би зобов'язання було виконане боржником.

За статтею 440 ЦК 1963 p., підлягала відшкодуванню шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації.

Якщо шкода була заподіяна майну фізичної чи юридичної осо­би не у зв'язку з невиконанням договору, то в цій ситуації вона також може полягати або у знищенні майна, або у його пошко­дженні, або у певних витратах на ремонт, а також у неодержаних доходах, які особа могла б, наприклад, мати від передачі цього майна в оренду.

Як справедливо зазначав професор Г. К. Матвєєв, шкода, за­подіяна особі громадянина, може полягати у витратах на ліку­вання, посилене харчування, протезування, сторонній догляд. Каліцтво може спричинити втрату працездатності, а це, в свою чергу, викличе зменшення заробітку. Тобто, у цій ситуації можна було б говорити про неодержані доходи, які особа мала би, якщо б не була вчинена проти неї протиправна поведінка заподіювачем шкоди.²

Якщо ця шкода заподіяна майну фізичної чи юридичної особи, то в цій ситуації вона може також полягати у знищенні цього май­на, у його пошкодженні, у певних витратах на ремонт, а також у неодержаних доходах.

Українська мова не розмежовує поняття «збитки» та «шко­да». Збитки пояснюються через шкоду, а шкода - через збит-

¹ Цивільне право України. Ч. І. За ред. Азімова Ч. Н., Приступи С. Н.
та Ігнатеика В. М- X., 2000- С. 339.

² Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности.
М., 1970-С. 49-51.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

ки¹. Отже, і збитки, і шкода як правові поняття тотожні за

змістом².

У повсякденному вжитку термін «шкода» може використовува­тися до наслідків різноманітних дій та явищ, які не можна вважати ні протиправними, ні такими, що викликають потребу та мож­ливість правового захисту (шкода від провалу на іспитах, шкода від неможливості народити дитину, шкода від власної необачності).

Різниця між поняттями «збитки» і «шкода» полягає у сфері їх застосування.

Законодавча традиція розмежовує їх залежно від сфери виник­нення негативних майнових наслідків. Якщо вони виникли через невиконання договору, то вживається слово «збитки». Якщо ж сталися вони не у зв'язку з договором (ушкодження здоров'я, за­подіяння смерті, пошкодження чи знищення майна), то вживається слово «шкода». Але зміст їх - однаковий.

За цивільним законодавстом, / збитки, і шкода - це грошовий вираз негативних майнових наслідків, які виникли внаслідок неви­конання юридичного обов'язку.

У Цивільному кодексі 1963 р. відшкодуванню збитків була присвячена стаття 203, яка містилася у розділі III «Зобов'язальне право».

У Цивільному кодексі України спеціальна стаття, присвячена відшкодуванню збитків, міститься у Книзі першій «Загальні поло­ження». І це було зроблено для підкреслення того, що відшкоду­вання збитків є загальним способом реагування на порушення будь-якого цивільного права.

У частині 1 статті 22 ЦК зазначено: «Особа, якій завдано збит­ків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування». У ній не передбачено жодного винятку з цього дуже важливого правила, а це значить, що відшкодування збитків є загальним, універсальним способом захисту кожного цивільно­го права, в тому числі особистого, немайнового характеру.

Норма частини 1 статті 22 ЦК є імперативною, а це означає, що сторони в договорі не можуть домовитися наперед про невідшко-

' Див.: Словник української мови. Т. III. К., 1972, - С. 437; Т. XL- K., 1980.-С. 478.

У статті 410 розділу XIII «Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди» Цивільного кодексу УРСР 1922 р. було запи­сано: «Відшкодування повинно полягати у відновленні попереднього стану, а оскільки таке відновлення неможливе - у відшкодуванні за­подіяних збитків».

Українське циві льне право

дування збитків, завданих однією із них у разі невиконання дого­вірного обов'язку.

Норму частини 1 статті 22 ЦК з повним правом можна назвати революційною, адже нею раз і назавжди припиняється можливість прийняття закону чи постанови Кабінету Міністрів про звільнення боржника від відшкодування збитків. Отже, втратили чинність ті акти, які передбачали існування так званої «виключної» неустой­ки, стягнення якої виключало можливість відшкодування збитків.

У частині 2 статті 22 ЦК відтворено, з деякими уточненнями, те правило, яке містилося у статті 203 ЦК 1963 р.

Реальні збитки (термін запозичено із літератури) можуть про­явитися:

1) у втратах, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням чи по­шкодженням речі. Наприклад, при перевезенні залізницею було втрачено вантаж на суму 50 тис. гривень. У зв'язку з наїздом на автомобіль втрата ним після ремонту товарного виду була оцінена у 2300 гривень;

2) у витратах, які особа зробила або мусить зробити для віднов­лення свого порушеного права.

На ремонт квартири, пошкодженої внаслідок проникнення води із сусіднього помешкання, К. витратив 5 тис. гривень. На придбан­ня санаторної путівки С, який став інвалідом внаслідок порушен­ня на виробництві правил техніки безпеки, витратив 1800 гривень.

Протиправна поведінка у договірних чи недоговірних відноси­нах може викликати неможливість одержання того, що особа мог­ла одержати за звичайних обставин, якби не сталося правопору­шення: через поставку недоброякісного товару покупець не одер­жав доходу, який він міг реально одержати від його реалізації, якби не було браку; потерпілий, ставши інвалідом, не може продо­вжувати працювати, йому належить відшкодувати суму заробітку, яку він мав до каліцтва; через загибель батька дитина залишилася без годувальника, тому їй стягуватиметься частка заробітку бать­ка, тобто те утримання, яке вона могла б одержувати від нього, коли б він був живий.

Розподіл збитків на реальні і упущену вигоду є умовним, адже часто неодержаний дохід, наприклад, приватного підприємця-перевізника у зв'язку із знищенням автомобіля чи неодержаний дохід потерпілого у зв'язку із втратою здатності працювати є реальним.

У частині 3 статті 22 ЦК закріплено вимогу повного відшкоду­вання збитків: «збитки відшкодовуються в повному обсязі». Та обставина, що в цій же нормі передбачена можливість відшкоду-502

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

вання збитків у меншому або у більшому розмірі, якщо це визна­чено договором або законом, не дає підстави для того, щоб гово­рити про принцип повного відшкодування збитків. Адже правило, яке містить винятки, принципом вважатися не може.

У Цивільному кодексі України вперше закріплена можливість відшкодування збитків у більшому розмірі. Прикладом може бути норма статті 230 ЦК: сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні „збитки в подвійному розмірі. Це зроблено з метою запобігання використанню обману у договірній практиці.

Прикладом відшкодування збитків в меншому обсязі може бути правило статті 924 ЦК, за якою перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти у розмірі «фактичної шкоди», тобто не сплачує упущеної вигоди.

П.. жителька одного з сіл Львівської області, одержала із Вла­дивостока, де проживав її син з сім'єю, телеграму такого зміс­ту: «мама умер сьін Вася». П. негайно вилетіла до Владивосто­ка. На щастя, син Василь був живий. А телеграму матері він надіслав іншого змісту: «мама у нас сьін Вася».

Виникло питання про відшкодування матеріальних витрат. За Статутом зв'язку Союзу РСР, орган зв'язку у разі перекручення змі­сту телеграми відповідав у розмірі вартості наданої послуги. Вар­тість телеграфного повідомлення становила неповних 2 карбованці.

Однак таку мізерну виплату не можна було вважати належ­ним відшкодуванням збитків.

Залагодження шкоди При науковому доопрацюванні проекту

Цивільного кодексу було запропоновано

включити до правничої лексики термін «залагодження шкоди». Термін «залагода»(«полагода») широко використовувався в укра­їнській правничій літературі дорадянського періоду', але згодом був викинутий із вжитку.

За статтею 61 Кримінального кодексу РФ, пом'якшуючою об­ставиною є дія, спрямована на «заглаживание вреда», завданого потерпілому². Використання цього терміна в статті 61 КК РФ було

¹ Див.: Станіслав Дністрянський. Полагода шкоди з огляду економіч­ного і соціального. Часопис правнича. Львів, 1897. Рочник 1.

У статті 66 КК України такою пом'якшуючою обставиною названо «усунення заподіяної шкоди».

одним із аргументів пропозиції про повернення до життя терміна «залагодження шкоди» в Цивільному кодексі України.

Вдалося навіть переконати більшість членів Тимчасової спеціа­льної комісії Верховної Ради України по доопрацюванню проекту Цивільного кодексу України, але через різкий спротив Головного юридичного управління довелося відступити.

У результаті назва статті 22 «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди», а також зміст частини 4 цієї статті виглядають дещо дивно, адже вони були сформульовані під термін «залагодження шкоди». Відшкодування збитків тракту­валося лише як один із способів залагодження шкоди.

Відшкодування збитків є загальним способом захисту, оскільки може бути застосований у всіх випадках, навіть якщо законом та договором така можливість спеціально не застережена.

Відшкодування Несправедливість ситуації, коли злочи-

моральної шкоди нець, відбувши покарання, забував про

злочин, а життя його жертви залишалося

понівеченим навічно, обумовила, що французькі та англійські суд­ді стали призначати винагороду «за сльози, муки і безсонні ночі». За практикою пішла теорія (зокрема, німецький філософ Рудольф фон Ієрінг), за нею - законодавство. Згідно із § 847 Німецького цивільного кодексу, суду було надано право призначати справед­ливу винагороду і за немайнову шкоду.

Як відзначав професор Й. О. Покровський¹, з огляду на те, що гроші є ключем до цілого ряду ідеальних благ, виплата потерпіло­му певної грошової суми відкриває для нього можливість винаго­родити себе іншими духовними радостями.

Іншу позицію займав професор Г. Ф. Шершеневич: винагорода за моральну шкоду є сама моральною шкодою. Моральна шкода допускає лише те моральне заспокоєння, яким є вирок громадської думки чи вирок суду.²

У радянський період нашої історії можливість сплати грошей як спосіб залагодження моральної шкоди тривалий час категорично заперечувалася. Згодом цю ідею підтримали професори М. Малєін, А. Собчак, І. Белявський, М. Шиминова та інші.

Серед українських науковців активним відстоювачем ідеї права

¹ Покровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права.- М.,
1998-С. 142

² Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Вьіп. третин.- М., 1912.-
С683.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтерес у. Позовна давність

на відшкодування моральної шкоди тим, кому було завдано каліц­тво, була професор Д. В. Боброва.

Вагомий внесок у вирішення сучасних теоретичних і практич­них проблем здійснення права на відшкодування моральної шкоди зробили українські науковці, зокрема П. В. Паліюк¹.

Проблеми відшкодування моральної шкоди спричинили специ­фічний бум у літературі².

Першим законом України, який передбачив відшкодування мо­ральної шкоди, був Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991р. В преамбулі Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» проголошено завдання забезпечити посильну компенсацію мате­ріальної та моральної шкоди, спричиненої незаконними репресія­ми, реабілітованим особам та їхнім сім'ям.

Законом України від 6 травня 1993 р. «Про внесення зміни до Цивільного кодексу УРСР» стаття 6 була доповнена новим спосо­бом захисту: «компенсація моральної шкоди»; стаття 7 була допо­внена нормою про право особи, щодо якої була поширена неправ­дива інформація, на компенсацію моральної шкоди; до Кодексу була включена стаття 440^і «Відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди».

Відшкодування моральної шкоди було передбачено й іншими законами: стаття 49 Закону України «Про інформацію», стаття 24 Закону «Про захист прав споживача», стаття 44 Закону «Про авторсь­ке право і суміжні права».

У статті 56 Конституції України було закріплено право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

¹ Палиюк В. П. Моральний вред.-Одесса, 1999.

" Шимон С. І. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав: Автореф. дис.... канд. юрид. наук.-К., 1998; Корчевна Л. О. Компенсація моральної шкоди, завданої пору­шенням особистих немайнових прав в цивільному праві України: Авто­реф. дис.... канд. юрид. наук.- X., 1998; Галянтич М., Коваченко Г. Відшкодування моральної шкоди // Право України.- 1999.- № 9.- С. 57; Рабінович П. М. Моральна шкода та право на її компенсацію: загальнотео­ретичний аспект// Право України-2002-№ 4-С. 100-104; ЧерданчукВ. Д. До питання про поняття моральної шкоди // Право України.- 2001.-№ 2- С. 106-107; Грищук О. В. Загальнотеоретичні проблеми права на компен­сацію моральної шкоди: Автореф.... канд. дис-Львів, 2002.

Українське цивільне право

У статті 56 Конституції України та стат-

«Компенсація» ті 440^і ЦК 1963 р. мова йшла про - «від-

моральної шкоди шкодування» моральної шкоди, а у стат-

чи «відшкодування»? _тях 6 та 7 ЦК 1963 p.- про «компенсацію».

Позицію Верховного Суду України засвід­чувала назва постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 p.- «Про судову практику у справах про відшко­дування моральної (немайнової) шкоди».

Проте окремі науковці наполягали на включенні у проект Цивіль­ного кодексу України саме терміна «компенсація» моральної шкоди, вважаючи, що, оскільки матеріальні збитки відшкодовуються повніс­тю, слід говорити про їх відшкодування; оскільки моральну шкоду не можна відшкодувати сповна- належить говорити про її компенсацію.

Але ж справа в іншому. Матеріальні збитки можна підрахувати до копійки. Оцінити у грошах вартість страждань, пов'язаних, наприклад, з каліцтвом, чи вартість страждань, викликаних вбив­ством дитини, неможливо. Звісно, те, що неможливо оцінити в грошах, не може бути відшкодоване грішми.

«Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од нього одкупитися: воно тут! (показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть!» - слова Наталки із опери І. Гулака-Артемов-ського Наталка Полтавка¹.

«Компенсація» походить від лат. compensatio - відшкодування, виплата повної вартості, винагорода.

Ціною певних зусиль було включено до остаточного варіанта проекту Цивільного кодексу, підготованого до третього читання, саме термін «відшкодування». Отже, усунено не лише понятійне розмаїття, а й підставу для безпідставних, як на мене, спорів.

Стосовно моральних страждань, то ні «відшкодування», ні «ком­пенсація» не підходять повною мірою, адже гроші не можуть ні відшкодувати, ні компенсувати моральної шкоди. Відкриваючи для потерпілого певні нові матеріальні можливості, гроші та час можуть цю шкоду лише заспокоїти.

Тому термін «відшкодування моральної шкоди», як і деякі інші, слід сприймати з певною часткою умовності.

„..У названій вище Постанові Пленуму Вер-

ІІоняття моральної „,,... -, і /

, ховного Суду України від 31 березня

1995 р. шкоди моральною шкодою назва­ні втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізич­них страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній

Іван Котляревський. Енеїда. Наталка Полтавка.- К., 2000.- С. 276.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб».

На жаль, назвати таке визначення поняття моральної шкоди бездоганним не можна було з різних міркувань. Насамперед, у ньому без достатніх підстав відокремлювалися фізичні та моральні страждання, хоча фізичний біль є неминуче і болем душевним, а отже, розривати їх не можна.

Із запропонованого визначення випливав такий логічний ряд: не­законна дія породжує моральні чи фізичні страждання, а моральні чи фізичні страждання викликають моральну шкоду. Однак таке розу­міння входило в колізію з логікою життя. Адже моральні страждання: стресовий стан, фізичний біль, крах надій - це і є моральна шкода.

Термін «моральна шкода» означає шкоду, яка завдається душі, тобто вона є порушенням стану душевної рівноваги.

У статті 23 ЦК немає поняття моральної шкоди. І це правильно, адже кожне визначення моральної шкоди, яке є в літературі, є не­повним. Неповним неодмінно було б і легальне визначення мора­льної шкоди.

Тому у статті 23 ЦК перелічені способи прояву моральної шко­ди. Моральною шкодою названо, насамперед, «фізичний біль та страждання, які фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я»'.

У зв'язку з неякісною їжею, яка була подана гостям на весіллі, М., як і інші двадцятеро гостей, була госпіталізована з діагно­зом сальмонельоз.

Л. внаслідок злочинного нападу позбулася ока, ножем було спотворено її обличчя.

3. в результаті автокатастрофи переніс три складні операції, став інвалідом другої групи.

У кожній з цих трьох ситуацій потерпілі перенесли різної інтен­сивності фізичний біль. Можливо, М. видужає без ускладнень, але Л. та 3. все життя страждатимуть від одержаних травм.

Другим видом моральної шкоди є душевні страждання, яких фі­зична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї та близьких родичів.

' Страждати - значить зазнавати сильного фізичного болю, мучитися від нього, відчувати наслідки чогось негативного, мати недугу, хворіти, зазнавати моральних мук, болісно переживати якесь нещастя. Див.: Но­вий тлумачний словник української мови. Т. 4.- К, 1998.- С. 416.

Л. уклала з Т. договір про оренду весільного плаття, але на­передодні весілля Т. відмовилася від договору. В результаті трагедії на Скнилівському летовиші у С. загинули син, невістка та двоє онуків.

3. придбав в магазині електрочайник. Прийшовши додому, 3. виявив його несправність.

У всіх цих трьох випадках душевні страждання були різної три­валості та інтенсивності.

Третім видом моральної шкоди є душевні страждання, які особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

П. та Ф. проникли у квартиру А. і, шукаючи грошей та коштов­ностей, пошкодили меблі та інші речі.

Б., перебуваючи в гостях у P., розбив з необережності криш­талеву вазу, яку Р. подарували шкільні друзі. Жителем верхнього поверху внаслідок недотримання відпо­відних правил було залито квартиру Н. на нижньому поверсі, в результаті чого ремонт квартири тривав два місяці.

У кожній з цих ситуацій результатом протиправної поведінки було пошкодження майна; у кожній з них A., P., H. зазнали душев­них страждань, сила і тривалість яких були неоднаковими.

Четвертим видом моральної шкоди є «приниження честі, гід­ності, а також ділової репутації». Приниження честі та гідності може, зокрема, проявитися у поширенні неправдивої інформації, в образливих порівняннях, непристойних жестах. Завдати удару по діловій репутації можуть плітки про особисте життя, профе­сійну некомпетентність тощо.

За статтею 440^і ЦК 1963 р., юридична особа, як і фізична особа, мала право на відшкодування моральної шкоди за по­рушення її «законних» прав. Як було за­значено у п. 1 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. «Про деякі питання практики вирі­шення справ, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди», дія статті 440^і ЦК не поширювалася на зобов'язання, що виникли з договорів. Відповідальність особи, винної у невиконанні договір­ного зобов'язання, обмежується обов'язком відшкодувати завдані цим збитки та сплатити неустойку¹.

Розд'іл VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди було передбачено статтею 7 ЦК 1963 р.

Норма статті 23 ЦК сформульована так, що дає підставу зроби­ти висновок, наче приниження честі та гідності може стосуватися і юридичної особи. Заслуговує на увагу думка тих, хто вважає, що моральна шкода, завдана юридичній особі, може бути наслідком лише приниження її ділової репутації, адже без ділової репутації честь та гідність юридичної особи існувати не можуть.

За статтею 1167 ЦК, юридичній особі надано право на відшко­дування моральної шкоди, завданої їй неправомірним рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування. Ця норма видається помилко­вою. Інтереси юридичної особи мали би вважатися повністю задо­воленими у разі повного відшкодування завданої їй матеріальної шкоди.

У структурі Цивільного кодексу України немає більше жодної статті, в якій юридична особа прямо була б названа суб'єктом права на відшкодування моральної шкоди, в тому числі і упущеної вигоди.

Це мало би зумовити висновок про те, що інші, передбачені Циві­льним кодексом випадки до юридичної особи стосуватися не можуть.

Юридична особа - як неживий суб'єкт - страждати, переживати не може. Тому слід підтримати позицію тих авторів, котрі вважа­ють взагалі надання юридичній особі права на відшкодування мо­ральної шкоди - принциповою законодавчою помилкою.

У Господарському кодексі можливість відшкодування мораль­ної шкоди суб'єктами господарювання не передбачена. І це, слід вважати, правильно.

Проте, неважко заперечити права ректора, голови правління чи керівника іншої юридичної особи на відшкодування моральної шко­ди завданої йому особисто як фізичній особі протиправною поведін­кою, спрямованою проти права керованої ним юридичної особи.

Чи слід доводити Як зазначено у п. 4 Постанови Пленуму

факт заподіяння Верховного Суду України «Про судову

моральної шкоди? практику в справах про відшкодування

моральної (немайнової) шкоди», у позов­ній заяві має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими до­казами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди

повинен довести позивач.

Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду України, Відповід. ред. Голова Вищого господарського суду України Д. М. При­тика.- К., 2003.- С. 115.

Див.: Застосування судами цивільного і цивільного процесуального
законодавства. За ред. /7. /. Шевчука- К., 2002.- С. 217,........... „, _,

Українське цивільне право

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Отже, наявність моральної шкоди не визнана прямим наслідком кожної протиправної поведінки. Така позиція видається спірною. Моральна шкода має розглядатися постійним супутником коленої протиправної поведінки щодо фізичної особи, «ниткою, яка іде за голкою», за висловом В. П. Паліюк¹.

Тому факт заподіяння моральної шкоди не потребує доведення: вона є очевидною, тільки-но буде доведено вчинення протиправ­ної поведінки².

Моральна шкода у різних ситуаціях проявляється по-різному. По-різному вона сприймається особою, по-різному особа прояв­ляє ззовні своє внутрішнє ставлення до того, що сталося. Та об­ставина, що потерпілий не плаче, не кричить, не обурюється, ще не означає, що моральна шкода йому не заподіяна або що її розмір є меншим, ніж у того, хто, навпаки, ридає чи активно обу­рюється.

Предметом доказування має бути розмір грошового відшкоду­вання, на яке претендує позивач.

Способи залагодження Концепція, яка була закладена у статті
моральної шкоди ⁴⁴⁰ Ч^{К 1963}' полягала у відшкодуванні

моральної шкоди грішми чи в іншій ма­теріальній формі (придбання телевізора, автомобіля, путівки на курорт тощо).

У частині 3 статті 23 ЦК закладена інша ідеологія: моральна шкода може відшкодовуватися не лише грішми чи іншим майном. Отже, визнано існування й іншого, нематеріалізованого способу залагодження моральної шкоди³.

Крім того, саме відшкодування матеріальної шкоди має розгля­датися одночасно і способом залагодження моральної шкоди. Все залежить від оперативності матеріального відшкодування, від сили та щирості каяття.

Способом відшкодування (залагодження) моральної шкоди є і вибачення.

Палиюк В. П. Моральний вред... 1999.- С. 99; На думку С. Шимон, відшкодування моральної шкоди має проводитися виключно в грошах. Див.: С. Шимон. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України // Право України. 1997, № 10- С. 25.

Протилежну позицію див.: Цивільне право України. Академічний курс. Загальна частина. За ред. Я. Н. Шевченко.- К., 2003.- С. 82

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Аміхалачай проти Молдови зазначено, що сам факт визнання порушення є достатньою компенсацією моральної шкоди. Див.: Право України. 2004. № 10.-С. 146.

Це право, як зазначено у частині 1 стат­ті 23 ЦК, має особа, права якої порушені. Отже, відшкодування моральної шкоди є способом захисту лише права, а не інте­ресу. А це неминуче звужує коло тих, хто міг би на таке відшкоду­вання претендувати.

Чи не є ця норма помилковою?

Як записано у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про від­шкодування моральної (немайнової) шкоди», моральна шкода від­шкодовується особі, щодо якої була вчинена протиправна поведін­ка. Близькі родичі цієї особи не мають права на відшкодування, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їхні права.

На Р. було вчинено напад, в результаті чого він протягом мі­сяця перебував у дуже важкому стані.

Ц. була заарештована у зв'язку із обвинуваченням у вчиненні злочину. Після заяви слідчому, шо «сидіти» вона сама не буде (про це вона того ж дня сказала адвокатові), на наступний день її виявили повішеною у камері на спинці стільця. На паль­цях руки не було нігтів. Ц. була посмертно виправдана. А згодом дочці було присуджено 80 тис. гривень на відшкоду­вання моральної шкоди у зв'язку із смертю матері.

Страждання батьків Р. були величезними, адже лікарі не давали надії на його одужання. Однак батькам не надано право на грошо­ве відшкодування за моральну шкоду. Таке право має формально лише Р. як потерпілий.

Родичі чи інші члени сім'ї мають за законом право на відшко­дування моральної шкоди лише у разі смерті потерпілого.

Згідно із частиною 2 статті 1168 ЦК, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Отже, у цьому випадку пред­метом захисту є інтерес.

Можна сподіватися, що засада справедливості буде підставою для відшкодування моральної шкоди й іншим особам, зокрема, таким, як батьки P., нареченій померлого, яка виявилася вагітною, тобто на розширення переліку осіб, для яких відшкодування мо­ральної шкоди є способом захисту інтересу.

У частині 3 статті 23 ЦК України йдеться про «розмір гро-

Українське цивільне право

шового відшкодування моральної шкоди». Така правова кон­струкція видається кращою серед тих, якими оперувала наука та судова практика («розмір моральної шкоди», «заподіяна мораль­на шкода відшкодовується»). Якби у ній було записано «відшко­дування за моральну шкоду», її можна було б вважати ідеальною.

Визначення розміру Чи правильним є вислів: «Визначення у
відшкодування грошах розміру моральної шкоди»? На мій

погляд, ні. Визначити у грошах розмір (величину) моральної шкоди неможливо.

Згідно зі статтею 440^і ЦК 1963 p., найменший розмір відшкоду­вання становив п'ять мінімальних розмірів заробітної плати. А за статтею 13 Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок від­шкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями ор­ганів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду», - один мінімальний розмір. У статті 34 Закону України від 23 вересня 1999 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві...» була встановлена виплата 200 розмірів мінімальної заробітної плати у разі загибелі працівника.

У 1999-2001 pp. Верховною Радою України неодноразово роз­глядалися законопроекти про визначення максимального відшкоду­вання за моральну шкоду, завдану поширенням неправдивої інфор­мації, але жоден із них не був прийнятий. Журналісти наполягали на їх відхиленні, вважаючи, що позови на мільйонні суми можуть звести нанівець свободу слова, розорити «невигідні» видання. Полі­тики, навпаки, вважали, що тільки за допомогою великих за розмі­ром грошових відшкодувань можна застерегти пресу від поширення неправдивої інформації, особливо напередодні виборів.

«Каменем спотикання» була позиція Пленуму Верховного Суду України, згідно з якою вимога про відшкодування моральної шко­ди вважалася вимогою немайнового характеру, тому і державне мито мало визначатися незалежно від суми позову, як з вимоги немайнового характеру. Наслідком цієї позиції стало пред'явлення позовів на мільйони гривень, оскільки позивачі не мали жодних матеріальних стримувань.

її спірність була очевидною, адже кожна грошова вимога, неза­лежно від підстави її виникнення, є вимогою майнового характеру.

Запровадження обов'язку сплати судового збору з вимог про відшкодування моральної шкоди залежно від суми позову має без­перечні плюси, оскільки позивач ставиться в умови, за яких він мусить реально оцінити суму позову, особливо, коли мова йде про моральну шкоду, зумовлену поширенням неправдивої інформації.

Роз діл VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Ця новела може бути обтяжливою для осіб, яким завдано фізич­ного болю, або осіб, які втратили члена сім'ї, але ця проблема мо­же бути вирішена за допомогою механізму зменшення судового збору.

Цивільний кодекс України ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування не встановлює. І це, з одного боку, - пра­вильно. З другого, - це призведе до розмаїття судової практики, величезної диспропорції розміру присуджених виплат.

Запропоновані різні методики визначення розміру відшкоду­вання за моральну шкоду не можуть дати остаточних, оптималь­них рішень.

У частині 3 статті 23 ЦК поміщені орієнтири, на які суду нале­жить звертати увагу: характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка за­вдала матеріальної шкоди, а також інші обставини, які мають істот­не значення. Дуже важливим є застереження для суду: при визна­ченні розміру відшкодування мають враховуватися вимоги розум­ності та справедливості.

Хочеться вірити, що практика, коли за поміщення в пресі не­правдивої інформації суд присуджує 500 тис. гривень чи навіть мільйон, а за вбивство дитини - 5 тис, відійде в минуле.

Потерпіти сам визначає суму позову, але не можна сказати, що він сам визначає розмір завданої йому моральної шкоди. Адже моральну шкоду конвертувати у гроші неможливо. Сума позову -це лише те, що позивач просить для свого заспокоєння.

О. пред'явив позов про відшкодування моральної шко­ди у розмірі 20 тисяч гривень. Суд присудив лише 10 ти­сяч гривень.

Чи можна сказати, що суд «зменшив» розмір відшкодування?

На мою думку, ні. Термін «зменшення» може стосуватися лише матеріальної шкоди, розмір якої відповідним чином заактований, визначений.

Часткове задоволення судом позовної вимоги не може вважати­ся зменшенням відшкодування моральної шкоди.

Може статися, що за всіх абсолютно рівних умов один суд при-

' Дещо іншу позицію займає Верховний Суд України. Див.: Застосу­вання судами цивільного і цивільного процесуального законодавства / За заг. ред. П. І. Шевчука- К., 2002.- С. 216.,.„-< *,.

Українське цивільне право

судить за моральну шкоду одну суму відшкодування, а другий -іншу. І це - правильно.

«Якщо суддя творить право, - пише Жан Карбоньє, - то різнома­нітність суддів у межах правової системи може викликати явище юридичного плюралізму. Це результат того, що юридико-техніч-ною мовою називається суверенним правом суддівської оцінки суті справи».¹ Крім того, не можна забувати, що кожен суддя про­пускає своє рішення не лише через свій розум, а й через своє серце. На рішення судді впливає і його характер.

Наближення позиції судів можливе у разі постійних видань збірників судових рішень вищих судових інстанцій, причому усіх, а не вибіркових, які би слугували орієнтиром для місцевих судів.²

Яку функцію виконує Якщо протиправна поведінка викликала
відшкодування обурення, роздратування, поганий сон,

моральної шкоди? сльози, тобто таку душевну рану, яку від-

носно легко і швидко можна загоїти, то

відшкодування грішми моральної шкоди має виконати сатисфак-ційну^і функцію, бути актом визнання вчинення правопорушення, актом кари і своєрідного вибачення та каяття. Тому присудження судами за образу грошових сум у розмірах, які у декілька разів пе­ревищують місячний дохід потерпілого, є більш ніж спірним.

Відшкодування за моральну шкоду не може стати у цій ситуації засобом різкого поліпшення матеріального стану потерпілого.

Інша справа, коли мова йде про заподіяння каліцтва, спотво­рення обличчя, вбивство члена сім'ї, тобто про довічне душевне травмування потерпілого. У цих випадках відшкодування за мо­ральну шкоду має бути додатково і матеріальним засобом до за­безпечення потерпілому можливості адаптації до нових умов жит­тя, тобто виконати відновлювальну функцію, хоча, звісно, відно­вити втрачене грішми неможливо.

Міська рада дала дозвіл на спорудження в центральній час­тині міста, неподалік від багатоповерхових будинків, прива­тної автозаправної станції.

Карбоньє. Юридическая социология. М., 1986.-С. 184.

" Сиротенко С. Є. Деякі теоретико-практичні питання визначення роз­міру відшкодування моральної (немайнової) шкоди // Вісник Верховного Суду України- 2002- № 6- С. 44.

Сатисфакція (лат.) - задовольняю, вибачаюсь.- Див.: Словник іншомовних слів- К., 2000.-С. 820.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Це рішення посягало на конституційне прав громадян на безпечне довкілля. Були всі підстави для визнання його незаконним.

У разі заподіяння шкоди здоров'ю, життю грошове відшкоду­вання за моральну шкоду може бути сплачене одноразово або у формі щомісячних платежів до тих пір, поки потерпілий матиме право на відшкодування майнової шкоди.

Як вид цивільної відповідальності відшкодування моральної шкоди здійснює й інші функції: виховну та запобіжну (превентивну).

Визнання незаконним Способом захисту права власності, інших
рішення, дії речових прав, згідно зі статтею 87 Закону

чи бездіяльності України «Про власність», було визнання

недійсним акта органу державного управ­ління або місцевого органу державної влади, якщо ними порушені ці права.

За частиною 2 статті 55 Конституції України, кожному гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

На її підставі до способів захисту цивільного права включено визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, інших посадових та службо­вих осіб.

Рішенням районної ради було дозволено використання пер- /_-- І / j '•. шого поверху будинку під магазин. Вмонтовані холодильні ка­мери створювали високий шумовий фон, особливо вночі.

' Порушене право мешканців будинку на безпечне довкілля мог­ло бути захищене шляхом скасування цього рішення.

Об'єктом оскарження може бути і підзаконний нормативно-правовий акт, який має загальний або локальний характер.

Як зазначено у Роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. «Про деякі питання практики вирі­шення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів держав­них та інших органів», реєстрація нормативно-правового акта у Міністерстві юстиції чи у його відповідних органах не є незапе­речним доказом його законності.'

Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду- К., 2003.-С. 167.

Українське цивільне право

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

У статті 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільного права. Суд, як уже відзначалося, може захистити пра­во особи іншим способом, який може бути визначений не лише за­коном, а й договором. Чи зможуть сторони в договорі придумати ще якийсь особливий спосіб захисту, — покаже час.

З точки зору верховенства права, не можна виключати застосу­вання судом на вимогу позивача якогось особливого способу захис­ту, навіть якщо він не визначений ні законом, ні договором, за умо­ви, звичайно, його відповідності моральним засадам суспільства.

§ 6. Органи, що здійснюють захист цивільних прав

У системі органів, які уповноважені здій­снювати захист цивільних прав, перше місце відведено суду.

Згідно зі статтею 55 Конституції України, права і свободи лю­дини і громадянина захищаються судом. У статті 124 Конституції України проголошено поширення юрисдикції судів на всі право­відносини, що виникають у державі.

За статтею З ЦПК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу Ук­раїни, право на звернення до господарського суду мають юридичні особи, у тому числі іноземні громадяни, які здійснюють підприєм­ницьку діяльність без створення юридичної особи і мають статус суб'єкта підприємницької діяльності.

У випадках, передбачених законом, до господарського суду ма­ють право також звернутися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Отже, цими двома кодексами проведене чітке розмежування судових органів, до яких за захистом можуть звернутися фізичні чи юридичні особи.

Позов є засобом початку процесу судового захисту. Завершаль­ним етапом судового захисту є набрання законної сили рішенням суду та його виконання.

Як справедливо відзначали А. М. Савицька та В. Г. Сокуренко, суду належить бути вищим авторитетом юридичної оцінки пове­дінки державних органів та громадян.¹

Прикро, але в останні роки відчувається повсюдна криза судової системи, зокрема тиск на суди високих посадових осіб та органів державної влади, упередженість суддів, неправильне застосування законодавства, умисне нехтування ним. На ці обставини Пленум Верховного Суду України у своїх постановах звертав увагу не раз. Факт тиску на суд був визнаний у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Совтрансавто-холдінг проти України».¹

Рішенням Ради суддів України затвер­джено Кодекс професійної етики суддів. Кодекс зобов'язує суддів бути прикладом законопорядності, неухильно додержувати присяги й завжди по­водити себе так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, неза­лежність, неупередженість та справедливість суду.

Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб, на думку розсуд­ливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була би бездоганною.

Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв'язку з розглядом справи у закритому судовому засі­данні. Не може суддя піддавати сумніву судові рішення, які набра­ли законної сили.

Кодекс зобов'язує суддів виявляти тактовність, ввічливість, ви­тримку і повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Згідно зі статтею 365 ЦК 1963 p., до пред'явлення перевізникові позову, що випливав із перевозки, обов'язковим було пред'явлення йому претензії.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1975 р. стаття 6 ЦК була доповнена нормою такого змісту: «До пред'яв­лення позову, який випливає з відносин між організаціями, обо­в'язковим є пред'явлення претензії». Отже, вимога досудового розгляду спору з 1975 року стала загальною.

Конституція України у статті 124 проголосила поширення юрис­дикції судів на усі правовідносини, що виникають у державі. На це нововведення Верховний Суд України відреагував відразу: 1 лис­топада 1996 р. була прийнята Постанова Пленуму Верховного Су­ду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», у п. 8 якої судам було заборонено відмовляти особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її

Сокуренко В. Г., Савицкая А. Н. Право. Свобода. Равенство. С. 186.

Див.: ж-л. Адвокат-2002.-№4-5.-С. 46.

А

Українське цивільне право

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

вимоги можуть бути розглянуті у досудовому порядку, передбаче­ному законом.

Вищий арбітражний суд України зайняв принципово іншу по­зицію, підтвердивши збереження досудової процедури розгляду господарських спорів.

У грудні 1999 р. на розгляд Верховної ради України народними депутатами України 3. В. Ромовською та П. І. Устенком було по­дано законопроект про внесення змін до Арбітражного процесуа­льного кодексу України, згідно з якими досудова процедура мала би залишитися правом, а не обов'язком юридичної особи.

Обов'язкова досудова процедура (а вона може тягнутися по­над місяць) не лише відтягувала момент захисту, а й створювала умови неможливості реального виконання майбутнього рішення суду у зв'язку з швидким припиненням діяльності юридичної особи чи прихованням нею майна, на яке могло би бути накладе­не стягнення.

Проект цього закону виходив з того, що юридичну особу, яку не лякає сума державного мита, яке їй належить сплатити, повинна мати право на безпосереднє звернення до суду.

Вищий арбітражний суд був категорично проти цього законо­проекту, розпочавши справжню, не зрозумілу за мотивами бороть­бу із запропонованими змінами до АПК, яка тривала півтора року. Врешті було досягнуто компромісу. Законом України від 17 трав­ня 2001 р. «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» досудовий порядок як обов'язковий етап роз­гляду справ було збережено лише щодо спорів, що випливали із договорів перевезення та із договорів про надання послуг органа­ми зв'язку.

Норми цього Закону було перенесено у статтю 925 ЦК: до пред'явлення перевізникові позову, що випливав із договору пе­ревезення вантажу, пошти, слід обов'язково пред'явити йому претензію. Позов до суду міг бути пред'явлений лише у разі пов­ного або часткового відхилення претензії перевізником або не­одержання від нього відповіді на претензію протягом одного місяця.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 9 липня 2002 р. ліквідував останні перешкоди на шляху застосування статті 124 Конституції України.

У матеріалах справи, відкритої за зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 124 Консти­туції України, є лист Голови Верховної Ради України, в якому

зазначено, що «право особи (зокрема юридичної особи) на судо­вий розгляд спору не може бути поставлене в залежність від на­явності чи відсутності в законах України спеціальних положень про можливість звернення до суду по кожній конкретній катего­рії справ».

А в листі Голови Верховного Суду України наголошується на тому, що положення Постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 1 листопада 1996 р. стосується і господарських спорів.

Що ж до позиції Вищого господарського суду, то вона залиша­лася незмінною.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду у цій справі, «держава може стимулювати вирішення правових спорів в межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обо­в'язком особи, яка потребує такого захисту. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можли­вість реалізації права на судовий захист».

А це означає, що сторона має право звернутися за захистом безпосередньо до суду і тоді, коли в законі або договорі передба­чена досудова процедура врегулювання спору.

У зв'язку з названим вище рішенням Конституційного Суду України, частини 1 та 2 статті 925 ЦК слід вважати такими, що втратили чинність. Такою ж має бути і доля статті 315 ГК, яка встановила обов'язок пред'явити претензію перевізникові.

Засіб судового захисту Засобом судового захисту, тобто тим

правовим інструментом, за допомогою

якого здійснюється відновлення порушеного правового стану, є рішення суду. Позовна заява (скарга), як уже зазначалося, засо­бом судового захисту не є.

Вище уже давалася оцінка пропозиції Президента України до Цивільного Ко­дексу України щодо включення Прези­дента України до числа органів, які здійснюють захист цивільних прав конкретної особи.

Захист цивільних прав Президентом України здійснюється в особ­ливий спосіб.

Насамперед, мова має йти про відмову Президента підписати за­кон, прийнятий Верховною Радою. Відмовившись від підписання Житлового кодексу України, одна із статей якого передбачала мож­ливість здавання у найм іншій особі квартири, наймач якої, без його на те згоди, поміщений до спеціального закладу для людей старшого віку, Президент тим самим захистив інтереси таких осіб. Президент

Українське цивільне право

не погодився із спробою повернення до життя адміністративного ви­селення і цим також здійснив захист, щоправда, інтересів не однієї поіменно названої людини, а багатьох.

Способом захисту цивільних прав чи інтересів слід розглядати і скасування Президентом актів Кабінету Міністрів України та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 статті 106 Кон­ституції України), а також рішень голів місцевих державних адмініс­трацій (частина 8 статті 118 Конституції України). В останньому ви­падку суб'єктом захищеного Президентом права може бути конкрет­на фізична або юридична особа.

Практика життя неодмінно оцінить ефективність та реальність та­кого захисту. Сьогодні ж цю новелу ми маємо сприймати з надією.

Захист Уповноваженим Згідно із Законом України від 23 грудня
Верховної Ради 1997 року «Про Уповноваженого Вер-

України з прав людини ховної Ради України з прав людини»

«захист прав кожного... здійснює Упов­новажений Верховної Ради України з прав людини». Однак Закон не наділяє Уповноваженого правом постановляти самостійні рі­шення про захист.

Уповноважений має право звертатися із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно (п. 10 стат­ті 13). Тобто, Уповноважений може розглядатися законним проце­суальним представником.

У разі відкриття провадження у справі за заявою того, чиї права і свободи порушені, Уповноважений має право направити звер­нення до відповідного органу.

Це звернення не може бути оскаржене до суду.

Оскарження заступником Генерального Прокурора України до Господарського суду Звернення Уповноваженого з приводу по­рушення прав та свобод Т.¹ - було не лише засвідченням незнання закону, ай- своєрідним викликом.

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Такою міжнародною судовою установою є Європейський Суд з прав людини, створення якого було передбачено Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 р.)'. Суд роз­почав свою роботу 1959 р. у Стасбурзі (Франція).

Чому саме у Страсбурзі? «Страсбург завжди був символом безглу­здості народів, які думали, що проблеми можна вирішувати за допо­могою воєн. Страсбург може зараз стати символом єдності Європи»*". Верховна Рада України, ратифікувавши 17 липня 1997 р. Євро­пейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, відкрила нову сторінку у захисті прав людини в Україні³.

Відповідно до статті 21 Конвенції, судді повинні мати високі моральні якості, мати кваліфікацію, необхідну для призначення на цю високу посаду, чи бути