Українська преса часів незалежності

10.

Наслідки цих подій, які дотепні журналісти назвали Великою серпневою капіталістичною революцією мали всесвітньо-історичне значення.

Завершився розпад " соціалістичного табору". Із зони радянського впливу вийшли Східна Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Болгарія. Розвалилася на окремі держави Югославія.

Почався розпад СРСР.

24 серпня Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено Українську Республіку. Згодом внаслідок прийняття подібних рішень іншими республіками, підписання лідерами Росії, Бєларусі й України Біловежською договору федеративний Радянський Союз було замінено на Співдружність Незалежних Держав.

Це означало й кінець вагань та боротьби у світі преси.Всі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них виголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, як, наприклад, " Луганская правда", інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означало кінця тяжких випробувань для української преси, втім, як і російської.

Скасування жорсткого та економічно неефективного планування і надання економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, зв’язківців тощо.

Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній " товар", який вони ще могли продати, була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно.

З кожною тисячею " умовних одиниць", отриманих редакціями у вигляді " рятівних заходів" від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз. А з нею - і функція " четвертої влади".

Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала.

Такий стан болюче позначився на світі масової комунікації.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів.

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв'язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі ґрунтовні засади планово регульованої економіки. Крах ринку реклами - дрібний епізод цієї кризи, але саме він прирік українську пресу на неприпустиму залежність від влади та грошей.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов'язувала брати на себе і відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму. Але такої єдиної ідеї в обстановці роздробу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Західна Україна швидко й майже одностайно перемінила полярність та почала активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, яка передбачала певну економічну незалежнісгь від колишніх радянських республік.

Натомість Східна Україна історично тяжіла до Росії. Великі підприємства, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв'язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз'ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та карпатські вожді. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо відних віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі. Стрімке кількісне зростання (2263 назв газет у 1992 р., понад б тисяч - у 1998; майже 850 ТРК та 800 видавництв) не означало ніякою мірою успіху, адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів, а " електронна преса" через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання і високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними " марафонами" та копіями нізькопробних американських фільмів. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси взяли на себе відповідальність за власні видання, студії - і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно. Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою,

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Тож, саме підготовка журналістів стає одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави.

Багато редакторів і досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в умовах боротьби з кризою та у конкурентному протистоянні. " Демократична Україна" втратила тираж від блізько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як " Радянська Україна", республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

" Літературна Україна" протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції і зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності вона лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. " Лель", " Лель-рсвю", " Пан + пані" та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з французькими і американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський " СПИД-Инфо".

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери.

Початок цьому процесу дала газета " Посередник", а потім з'явилися " Експрес-об'ява" (Київ), " Экспресс-клуб" (Луганськ), " Событие" (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім почали віддавати частину газетної площі висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1993 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків, Луганськ, 1995) і недержавних вищих навчальних закладах (Сімферополь, Донецьк, 1993) тощо.

Рішення, закладені у підґрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тим часом преса потерпає від засилля псевдо журналістів. Це - одна з причин того, щ о й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм " ОРТ", " РТР", " НТВ". Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським телезіркам та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов'язковості. Створення спільних студій, з європейським капіталом (" 1+1") та російським (" Інтер") просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Але інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії із закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм " Вікна", " Післямова", " 7 днів", газети " Правда України" показують, що сили опору поступовому звільненню преси не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, виступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції.

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.

В СРСР не було прийнято жодного закону щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка поглиблювалася.

Тож, на кінець 1997 року склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: " Про друковані засоби масової інформації (пресу)", " Про телебачення та радіомовлення", " Про інформацію", " Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", " Про систему суспільного телебачення в Україні", " Про видавничу справу", " Про рекламу", " Про авторське право і суміжні права", " Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" тощо;

- указів Президента, таких як " Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" (1995);

- постанов Верховної Ради, наприклад, " Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" (1997);

- постанов Кабінету міністрів, таких як " Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" (1997) або " Про тарифи на розповсюдження періодичних видань" (1996) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації. Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз'яснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотвороння. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами, але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення. По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридично невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, традиції нехтування законами, " телефонне право" та інші негативні й асоціальні явища.