Система розвивального навчання у досвіді роботи В.О. Сухомлинського

В.О.Сухомлинський увійшов в історію вітчизня­ної і світової педагогіки як видатний педагог-гу­маніст, який утверджував самоцінність дитячої осо­бистості, необхідність зосередження педагогічного процесу на потребах розвитку творчих сил кожної дитини у різних видах діяльності, виховання на заса­дах загальнолюдських і національних цінностей. Ця благородна і дуже складна місія гуманної педагогіки реалізована у спадщині, Василя Олександровича бага­топланово і водночас цілісно.

Однією з найважливіших складових педагогічної системи Сухомлинського є теоретичне обґрунтуван­ня і практичне втілення шляхів розвитку дитини у навчально-виховному процесі.

Розвиваючи і поглиблюючи ідеї гуманної педа­гогіки Ж.-Ж.Руссо, Й.Т.Песталоцці, К.Ушинського, Я.Корчака, психологів Ж.Піаже, Л.Виготського, він творчо синтезував і збагатив психологічні і педа­гогічні знання про сутність і рушійні сили розвитку дитини, розкрив шляхи і засоби взаємозв'язку на­вчання і розвитку.

У спадщині В.О.Сухомлинського проблема розу­мового розвитку постає як категорія педагогіки, психології, філософії. У працях " Виховання особи­стості в радянській школі", " Сто порад вчителеві", " Павлиська середня школа", " Розмова з молодим ди­ректором школи", у статтях " На трьох-китах", " Гар­монія трьох начал", " Розумова праця в процесі на­вчання",, " Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів", " Вчити вчитися", " Урок і знання" та інших В.О.Сухомлинський з різних точок зору роз­глядає проблему розумового розвитку учнів.

Василь Олександрович попереджав: "...завжди треба пам'ятати, що розумова вихованість не рівноз­начна обсягу набутих знань: вся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини" (Сухомлинський В.О. Вибрані твори).

В.О.Сухомлинський утверджував необхідність всебічного розвитку дитини: інтелектуального, ду­ховного, фізичного, трудового, естетичного в ак­тивній діяльності, різних видах співпраці дитини і дорослого, окремої індивідуальності і колективу.

Тому у. повноцінному навчальному процесі, на думку педагога, " учні повинні не лише здобувати знання, а й формувати свою натуру".

Особливе значення мають ідеї Сухомлинського для початкової школи, яка нині розпочинає перехід до нового змісту і структури освіти. У процесі рефор­мування школи маємо зберегти і розвинути всі ті надбання, які залишив нам видатний педагог.

Звертаючись до праць Сухомлинського, коротко охарактеризуємо основні. шляхи і засоби розвитку особистості молодших школярів.

Повноцінне навчання, у якому цілеспрямовано розвивається особистість учня, за В.О.Сухомлинським передбачає:

1) врахування вчителем психофізіологічних особ­ливостей дітей даного віку;

2) визначення вчителем перспективних цілей розвитку творчих здібностей кожного учня;:.

3) турботу про фізичне й емоційне здоров'я вихо­ванців;

4) досягнення тісного взаємозв'язку мовленнєвої, розумової і трудової діяльності молодших школярів;

5) проведення уроків мислення в природі;

6) систему творчих робіт з розвитку мовлення;

7) стимулювання інтелектуальних та естетичних почуттів дитини.

" Повноцінне навчання, тобто навчання, яке роз­виває розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість на­вчання – розвивати розум, виховувати розумну лю­дину навіть за умови відносної незалежності розумо­вого розвитку творчих сил розуму від обсягу знань".

Ми вважаємо, що В.Сухомлинський, створюючи свою педагогічну систему, враховував положення те­орії Л.С.Виготського про провідну роль навчання в розвитку дітей. Досвід Павлиської школи підтвердив стратегічну правильність ідей розвитку особистості, висловлених іменитими попередниками.

В.О.Сухомлинський виходив з того що вчителям слід не чекати природного дозрівання психічних функцій дітей, а за допомогою відповідного розвивального середовища, змісту і методики навчання прискорювати їх розвиток. І водночас дуже вдумливо враховувати готовність дитини до навчання. Спос­терігаючи за дітьми, педагог помічав і надалі врахо­вував психофізіологічні особливості їх розвитку. Він писав, що необхідно зважати на функціональну аси­метрію півкуль головного мозку дитини.

У лівій півкулі відображаються дотики і рухи пра­вої руки, усне мовлення, здійснюються обчислення, проектується праве зорове поле, відчуття смакових рецепторів правої половини язика, нюхові відчуття правої ніздрі, слухові подразники правого вуха. Ліва півкуля діє за дискретним принципом, здійснюючи аналіз інформаційних потоків (вербального, сенсорного, структурного), вона провідна у процесах абст­рактної, символічної, інтелектуальної діяльності. Структури лівої півкулі прогнозують поведінку ор­ганізму в майбутньому.

У правій півкулі відображаються дотики і рухи лівої руки, просторові сприймання, несловесні фор­мулювання понять, образотворення, проектується ліве зорове поле, відчуття смакових рецепторів лівої половини язика та інших сигналів з лівого боку. Права півкуля позитивно впливає на життє­діяльність дитини, тому що регуляція функцій ор­ганізму правою півкулею здійснюється еволюційно давнішніми механізмами (механізмами кільцевого типу). Структури правої півкулі виконують функції підсумкові, зіставлення, синтезу, домінують у про­цесі конкретно-образного мислення і активізують емоційну сферу життя людини.

У " Школі радості" Сухомлинський конкретно по­казав, як розвивати в учнів рухові компоненти, мов­лення, відчуття ритму, наголошеність або ненаголо­шеність, індивідуальні особливості голосу, логічні та емоційні паузи, світ звуків, барв, координацію рухів, образну пам'ять тощо. Він звертав увагу вчителів на те, як навчити дітей засвоїти мову жестів,: писемні зображення чисел, нотну азбуку, топографічні сим­воли. Саме все це стосується конкретного, предмет­ного, художньо-образного мислення, тобто розвитку правої півкулі дитини.

Враховуючи психофізіологічні особливості дітей, Сухомлинський застерігав учителів від надмірного словесно-понятійного навантаження молодших шко­лярів, тому що саме таким чином формується " лівопівкульна особистість з логічно-раціональним сприйманням світу". Надмірне насичення вербальною інформацією словесно-понятійного змісту діяльності лівої півкулі, де знаходяться центри усного і писемно­го мовлення, призводить до гальмування психічних процесів у правій (художньо-образній) півкулі мозку.

Ліва і права півкулі постійно взаємодіють між со­бою завдяки обміну інформацією. Таким чином діє інтегративний механізм діяльності мозку, відбувається певний функціональний антагонізм: активність однієї півкулі пригнічує активність іншої і навпаки.

" Дитина мислить... Це означає, що відповідна гру­па нейронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) навколишнього світу і через найтонші нервові клітини – як через ка­нали зв'язку — йдуть сигнали. Нейрони " обробляютьꞌ ꞌ цю інформацію, систематизують її, групують, зіставля­ють, порівнюють, а нова інформація в цей час надхо­дить..." (Сухомлинський В.О. Вибрані твори), – таким чи­ном уявляв психофізіологічний механізм засвоєння нових знань В.О.Сухомлинський.

Нормальна психічна діяльність передбачає спільну роботу двох півкуль. Саме об'єднання ме­ханізмів образного і абстрактного мислення забезпе­чує всебічний (конкретний і теоретичний) підхід до сприймання явищ навколишнього середовища.

На такому психофізіологічному підґрунті працю­вала " Школа радості" В.О.Сухомлинського, яку він називав " перспективою радості". Така школа покли­кана створити педагогічне середовище, сприятливе для емоційного і фізичного благополуччя дітей, зро­стання творчого й енергетичного, потенціалу, роз­криття сукупності здібностей та задатків.

З особливою увагою сучасні педагоги мають по­ставитися до рекомендації Василя Олександровича щодо організації навчального спілкування, збере­ження емоційного, і фізичного благополуччя; дітей, розкриття можливостей " лікувальної педагогіки". " Я не боюсь ще й ще раз повторити: турбота про здоров'я – це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості, дітей залежить їхнє духовне здоров’я, світогляд, розумовий розви­ток, міцність знань, віра в свої сили"

Втілення ідеї розвивального навчання педагога-практика в сучасній педагогічній науці і практиці спрямоване на те, щоб поряд із формуванням знань, умінь та навичок забезпечувалась оздоровча функція школи.

У книзі В.О.Сухомлинського " Серце віддаю ді­тям" цій темі присвячено розділ " Школа під голу­бим небом". Він пропонує для дітей ходу босоніж по росі як засіб загартування, прийоми біоенергетично­го підживлення організму, пригощання виноградом дітей та їх батьків, прагнен­ня яскравими образами розвивати " ніжні і чутливі нейрони" дитячого мозку, які ще не зміцніли і потре­бують підживлення. Це також; і відпочинок серед природи, і " вбирання всіма фібрами душі" звуків, ко­льорів, пахощів, казкових розповідей з їх інто­наційним розмаїттям (музикотерапія, кольоротерапія, аромотерапія, слово терапія), – все це яскраві приклади педагогічних прийомів з метою зміцнення фізичного й духовного здоров'я дітей, турботи про їхнє тіло і душевну рівновагу.

Охайність, чистота належать до вагомих компо­нентів особистої культури учнів. Василь Олександро­вич приділяв постійну увагу розвитку цих якостей з перших днів перебування дітей у школі. Він особис­то перевіряв, чи зручний, охайний і підхожий до се­зону одяг вони носять, чи відповідного розміру взут­тя. У " Школі радості" педагоги прагнули знати, що відбувається в душі кожної дитини, з яким настроєм вона прийшла до школи.

Вчителі Павлиської школи виявляли причини відхилень в учнів від здорового способу життя. Нерідко це були " тепличні умови" розвитку дітей в сім'ях. Тому він говорив батькам, що в літню пору дітям можна приходити босоніж, легко вдягатися з урахуванням погодних умов, у теплі дні – здійснювати походи, екс­курсії на значну відстань. Радив батькам, щоб діти їли горіхи, фрукти, овочі, багаті вітамінами.

Василь Олександрович вважав, що для роз­витку особистості молодшого школяра необхідно частіше враховувати, поряд із традиційними мето­дами, ще й емоціогенний принцип навчання, відкривати перед учнями " чудесний світ" у живих барвах, яскравих і тремтливих звуках, у казці та грі, у красі. Це надихає серце у прагненні робити людям добро. Духовним знаряддям творчості і розвитку є емоційна насиченість сприймання. " Я глибоко пере­конаний, що без емоційного піднесення – неможли­вий нормальний розвиток клітин дитячого мозку в моменти напруженості, піднесення; – захоплення відбувається посилене живлення кори півкуль".

В.О.Сухомлинський виняткову роль відводив впливу на розвиток дітей казок, які розкривають ма­люкам на доступному рівні філософію життя, сутність загальнолюдських цінностей. Дуже часто ці твори-перлинки народжувались у колективній твор­чості з дітьми, у взаємодії з природою. Кожна дити­на має прочитати в класі або вдома разом із дорос­лими казки з книг " Школа під голубим небом", " Чиста криниця". Кожна казка звернена не лише до дитини, а й до дорослих. У них сотні яскравих дитя­чих образів і життєвих ситуацій, які змушують замис­литися про добро і зло, красу і велич людини, про ставлення до рідних, природи, до краси, до мови... Ось лише деякі промовисті назви казок: " Як. же все було без мене? ", " Сяюча вершина і кам'яниста стежи­на", " Я хочу сказати своє слово...", " Ремісник і різець", " Блакитні журавлі" та ін.

" Я тисячу разів переконувався, — писав педа­гог, — що, населяючи навколишній світ фантастични­ми образами, творячи ці образи, діти відкривають не тільки красу, а й істину. Без казки, без гри, фантазії дитина не може жити".

Для розвитку уяви та фантазії учнів педагог про­понував користуватися різними прийомами: створен­ня ситуації фантазування, згортання " Школи радості" в момент найбільшого загострення інтересу – дітей до предмета спостереження або праці, якою вони зай­няті, відсутність часової регламентації у діяльності, " мандрування у хмарах" та ін. " Світ, що оточує дити­ну, — це передусім світ природи з безмежним багат­ством явищ, з невичерпною красою. Тут, у природі, вічне джерело дитячого розуму". "... Треба розвивати мислення дітей, зміцнювати ро­зумові сили дитини серед природи — це вимога при­родних закономірностей розвитку дитячого ор­ганізму".

Нагадаємо деякі найважливіші думки Сухомлинського про необхідність емоційності навчання. "...Процес пізнання навколишньої дійсності є неза­лежним емоційним, стимулом думки". "...Істина... одухотворюється яскравими образами, що впливають на почуття". " Не силуйте душу дитини, уважно при­дивляйтесь до законів природного розвитку кожної дитини, до її особливостей, прагнень, потреб".

Першоджерелами повноцінного розвитку особис­тості молодшого школяра, на думку Василя Олександровича, є природне довкілля, предметно-розвивальне середовище, які викликають гаму емоцій і по­чуттів, пробуджують " дрімотні сили розвитку". При цьому він підкреслював, що дитина до 12 років мис­лить образами, барвами, звуками, а тому образне мислення — це обов'язковий мікровіковий етап, не­обхідний для переходу до мислення понятійного.

Василь Олександрович, говорячи про необхід­ність розвитку душі дитини, ставить мету перед кож­ним вчителем " ввести маленьку людину в світ піз­нання навколишньої дійсності", допомогти їй вчитися, полегшити її розумову працю, " пробудити й утвердити в її душі благородні почуття і переживан­ня".

Треба завжди пам'ятати, що, " діти сприймають навколишній світ не тільки розумом, а. і серцем".

Педагог доходить висновку, що природне довкілля і предметно-розвивальне середовище — це педагогічні умови, які можуть забезпечити і забезпе­чують гармонію і взаємозв'язок емоційного стану особистості з предметним довкіллям.

" Книга природи" — найпрекрасніща в світі книга. Природне довкілля є " вічним джерелом дитячого ро­зуму", — писав Василь Олександрович. Але щоб ви­ховати освічену, культурну, здорову особистість, яка здатна до взаємодії з довкіллям, потрібні взаємодія наукового і художнього пізнання; інтелектуальних і емоційних структур (рефлексії і емпатії); інтеграція інформаційних і емоціогенних компонентів у ці­лісному змісті розвивального навчання; врахування функціональної асиметрії правої (художньо-образної) і лівої (словесно-понятійної) півкуль мозку.

В.О.Сухомлинський підкреслював, що дуже важ­ливо, щоб засвоєння перших наукових істин відбува­лося не за підручником, який часто гасить чуттєві враження, засушує уяву і фантазію, притуплює емоції, не завжди запалює іскорку мислення, а з Дже­рел природи, що найвірніше і сприяє розвитку осо­бистості.

Результативність навчання, як відомо, значною мірою залежить від вибору методів навчання та відповідності їх віковим і індивідуальним завданням розумового розвитку учнів, що, в свою чергу визначає організацію навчальної діяльності на уроці.

Виходячи зі свого багаторічного досвіду, педагог робить висновок, що загальнодидактичні методи можна поділити на дві групи: методи, які забезпечу­ють первинне сприймання знань і умінь учнями, і методи осмислення, розвитку, поглиблення знань. Кожна з цих груд методів має свої особливості, залежне від специфіки предмета, змісту матеріалу, цілей та завдань розвитку школярів.

Основними напрямками удосконалення методики початкового навчання мають бути;, всебічний, розви­ток активності,: ініціативності, самостійності учнів, розвиток їх творчого потенціалу у різних видах праці, застосування в процесі навчання елементів худож­нього і наукового пошуку, широке використання проблемного навчання, колективних форм у поєднанні з індивідуальним підходом до кожного уч­ня, технічних засобів навчання, наочності, різно­манітних форм роботи з книгою.

В.О.Сухомлинський підкреслював, що, готуючись до уроку, досвідчений педагог продумує, як відбива­тимуться повідомлювані ним знання в головах його учнів. Залежно від цього вчитель вибирає й методи навчання.

Він застерігав учителів від надмірного наванта­ження учнів словесно-понятійною інформацією. Дитина часто не може сприймати інформацію тому, що педагог все розповідає і розповідає, тому, що потрібно думати над правилами, розв'язувати задачі, приклади — все це абстракції, узагальнення, немає живих образів, мозок стомлюється... Заради ефек­тивного взаємозв'язку навчання і розвитку учнів учитель повинен поповнювати свій арсенал методів, намагатися урізноманітнювати їх використання, за­лучати дітей до активної співпраці. Вчений приділяв велику увагу розробці методів і. прийомів, які спри­яють самореалізацїї, стимулюванню, самовихован­ню, самонавчанню, самопізнанню особистості учнів у співробітництві з дорослими, і ровесниками. Мож­на стверджувати, що саме ним була обгрунтована і методично інструментована ідея особистісно спря­мованого навчально-виховного процесу в україн­ській педагогіці.

Великого значення педагог надавав розвивально­му впливу музики і образотворчого мистецтва у змісті початкової освіти. Якщо проаналізувати деякі його висловлювання, то можна переконатися у виховних і розвивальних можливостях художньої педагогіки, педагогіки образів і почуттів.

" Дитяча душа однаково чутлива і до рідного сло­ва, і до краси природи, і до музичної мелодії. Якщо в ранньому дитинстві донести до серця красу музич­ного твору, якщо в звуках відчує багатогранні відтінки людських почуттів, вона підніметься на та­кий щабель культури,, якого не можна досягти ніяки­ми іншими засобами".

Всебічний гармонійний розвиток особистості молодших школярів в процесі конструктивно-технічної і конструктивно-художньої діяльності на заняттях з праці — це особливий, аспект, педа­гогічної спадщини В.О.Сухомлинського. Він під­креслював важливість поєднання суспільної значу­щості дитячої праці з її естетичними і суспільно корисними цілями. Характер праці має відповідати віковим і пізнавальним можливостям молодших школярів. Якщо діти будуть здійснювати цікавий за­дум в ході тривалого часу, а не виконувати коротко­часні розрізнені операції, то їхні здібності до твор­чості значно зростуть. Кожна праця повинна приносити дитині радість.

Найважливішою умовою реалізації ідей розви­вального навчання є співробітництво учнів, батьків, педагогів.

Сухомлинський розглядає розвивальний вплив школи і сім'ї не ізольовано, а в органічній єдності. Свідченням нього є зміст його праць: " Як готувати матір і батька до шкільно-сімейного виховання своїх дітей: " Як поглиблювати виховну ро­боту з. батьками в міру росту й розвитку дитини", " Як виховувати повагу до жінки — дівчини, матері".

Узагальнюючи аналіз, педагогічної спадщині, В.О.Сухомлинського, доходимо висновків, що умо­вами організації, розвивального навчання є емоціогенний, особистісно значущий для дітей зміст, естетичне предметно-розвивальне середовище, багат­ство життя шкільного колективу, творча, гуманна особистість учителя; взаємозв'язок школи із сім'єю, різноманітні організаційні форми реалізації змісту (спілкування, навчання, праця, гра).

Методичними засобами реалізації розвиваль­ного навчання є; подорожі до джерел рідного сло­ва, години творчості й улюбленої праці, емоційно-естетичне освоєння змісту фольклорних творів; складання самобутніх творів учнями і вчителями; піднесення розвивальної і виховної ролі пісні матері і бабусиної казки та розповіді про минуле (аспект родинної педагогіки); споглядання картин рідної природи та ін.

В.О.Сухомлинський зробив вагомий внесок у найскладнішу галузь дидактики — теорію і практику розвивального навчання, зінтегрував психологічні й педагогічні знання про взаємозв'язок навчання і роз­витку, пов'язав пізнавальну і трудову активність дітей із-культурним оточенням. Педагогічна творчість вче­ного спрямована на проектування особистості дити­ни, на перспективу її розвитку і є цілісною педа­гогічною системою розвивального навчання, яка витримала випробовування часом.