Загальна характеристика

Світогляд людини в історичну добу, яку звичайно називають «новітньою», значно відрізняється від світогляду, притаманного добі середньовіччя. Найголовніше те, що падав авторитет Церкви і дедалі зростав авторитет науки - з цими двома відмінами пов'язані всі інші. В культурі новітньої доби переважають уже не клерикальні, а світські елементи. Держава мало-помалу заступає Церкву як орган, що контролює культуру. Державне врядування спершу зосереджувалося переважно в руках монархів, потім, як і в стародавній Греції, монархії поступилися демократіям або ти­раніям. Протягом усієї доби (попри невеликі відхилення) поволі зростають могутність національних держав і розмаїття функцій, які вони виконують, проте в більшості випадків Держава менше впливала на мислення філософів, ніж Церква в добу середньо­віччя. Феодальна аристократія, що на північ від Альп аж до п'ятнадцятого сторіччя могла триматися незалежно від централь­них урядів, утратила спершу свою політичну, а згодом і еко­номічну вагу. її заступили монархи в союзі з багатими торгівцями: ці дві сили в різних країнах у різних пропорціях ділять між собою владу. Багаті торгівці мало-помалу вливалися в аристократію. З часу американської та французької революцій важливою політичною силою стала демократія в сучасному ро­зумінні слова. Соціалізм, що протистояв демократії, яка грунтува­лася на приватній власності, вперше став урядовою силою 1917 р. Ця нова форма врядування, якщо вона пошириться, очевидно ви­робить нові форми культури; проте культура, яку ми розглядати­мемо, здебільшого «ліберальна», тобто найприродніше пов'язана з торгівлею. Але є і важливі винятки, надто в Німеччині: світогляд Фіхте й Гегеля, наприклад, нітрохи не пов'язаний із торгівлею. Але для цієї доби такі винятки не типові.

Негативна прикмета доби проступила раніше за позитивну: спершу почали відкидати авторитет Церкви і тільки згодом стали визнавати авторитет науки. В італійському Ренесансі наука відігравала дуже мізерну роль, опір Церкві, здавалося людям, пов'язаний з античністю, і вони й далі дивились у минуле — тільки набагато дальше минуле, ніж доба раннього християнства

й середньовіччя. Першим поважним виступом науки стала публікація 1543 р. теорії Коперника; проте ця теорія поширилась і набула сили тільки тоді, коли в сімнадцятому сторіччі її попра­вили Кеплер і Галілей. Відтоді почалася довга боротьба між нау­кою і догматизмом, боротьба, в якій традиціоналісти весь час програвали молодій науці.

Авторитет науки, визнаний багатьма філософами новітньої до­би, дуже відмінний від авторитету Церкви, бо шанують не урядо­ву потугу, а розум. Ніяких кар не зазнають тцхто відкине науку, ніяка полохлива обережність не спонукає визнавати її. Наука пе­ремагає лише тому, що звертається до розуму. Проте авторитет її не повний і не безмежний. Наука, на відміну від католицької догми, не виробляє довершеної системи, що охоплює людську мо­раль, людські сподівання, минулу й майбутню історію світу. Нау­ка висловлює тільки те, що на даний момент видається науково доведеним, те, що є лише маленьким острівцем в океані незнан­ня. Існує, проте, ще одна відмінність: Церква проголошує свої постанови як абсолютно істинні й довіку незмінні, натомість нау­кові твердження пробні, вони грунтуються на ймовірності і мо­жуть змінюватись. Дух ученого цілком відмінний від духу серед­ньовічного догматика.

Поки що я говорив про теоретичну науку, яка є спробою пізнати світ. Практична наука, яка є спробою змінити світ, бу­ла важлива з самого початку, і вага її незмінно зростала, аж по­ки вона майже цілком витиснула теоретичну науку з людського мислення. Практичну вагу науки спершу визнали у воєнній справі; Галілеєві й Леонардо уряд надав роботу, коли вони заяви­ли, що можуть удосконалити артилерію й мистецтво фортифікації. Відтоді дедалі більше зростає кількість учених, що працюють на війну. Згодом вони братимуть участь у розвитку машинного ви­робництва, привчатимуть людей використовувати пару, потім електрику, а потужно впливати на політику почнуть тільки на­прикінці вісімнадцятого сторіччя. Тріумф науки здебільшого досяг­нений завдяки її практичній корисності, і тому з'явилися спроби відокремити ту корисність від теорії, наука таким чином дедалі більше ставала технікою і все менше - вченням про природу світу. Ця позиція поширилась між філософів тільки зовсім не­давно.

Визволення з-під влади Церкви призвело до посилення індивідуалізму, навіть до певної анархії. Дисципліна - моральна, інтелектуальна, політична - асоціювалась у людей ренесансної до­би зі схоластичною філософією і пануванням Церкви. Арістотелівська логіка схоластів була дуже обмежена, проте при­вчала розум до точності й уважності. А коли ця школа логіки вийшла з моди, на зміну їй попервах прийшло не щось краще, а тільки еклектичне наслідування античних зразків. Але до сімнадцятого сторіччя у філософії не відбувалося нічого важливо­го. Моральна й політична анархія в Італії п'ятнадцятого сторіччя

була просто разюча і стала грунтом для доктрин Макіавеллі. Вод­ночас свобода від духовних кайданів сприяла буйному розвиткові геніїв у мистецтві й літературі. Але таке суспільство нестабільне. Реформація й Контрреформація, а також залежність Італії від Іспанії поклали край і доброму, і лихому в італійському Рене­сансі. Коли Ренесанс поширився на північ від Альп, він уже не мав такого анархічного характеру.

Новітня філософія, проте, здебільшого зберегла

індивідуалістський характер. Це дуже помітне в Декарта, що опи­рає все пізнання на певність у власному існуванні і вважає ясність і виразність (обидві якості суб'єктивні) критеріями істини. У Спінози він майже не проступає, але знову з'являється в Ляйбніцевих безвіконних монадах. Локк, цілковитий об'єктивіст вдачею, проти волі мусив повернутись до суб'єктивістської докт­рини, що пізнання - це відповідність або невідповідність ідей, -погляду, такого нестерпного йому самому, що він утікав від нього коштом разючої непослідовності. Берклі, скасувавши матерію, вря­тувався від цілковитого суб'єктивізму тільки тим, що вдався до Бога, хоча послідовніші, ніж сам Берклі, філософи, це вважали недозволеним методом. У Юма емпірична філософія завершилася скептицизмом, якого ніхто не міг ні спростувати, ні визнати. Кант і Фіхте - суб'єктивісти і вдачею, і своїми доктринами, Ге­гель уник суб'єктивізму завдяки великому впливові Спінози. Рус­со й романтичний рух поширили суб'єктивізм з теорії пізнання на етику та політику і цілком логічно скінчили повною анархією, як-от у Бакуніна. Такий надмір суб'єктивізму - це своєрідне бо­жевілля.

Тим часом наука як техніка виховала в практичних людей світогляд, цілком відмінний від світогляду, властивого філософам-теоретикам. Техніка дала почуття сили: сьогодні людина набагато менше залежить від ласки природи, ніж у давніші часи. Проте сила, якою наділяє техніка, не індивідуальна, а суспільна: пе­ресічна людина, опинившись після кораблетрощі на безлюдному острові, могла б досягнути набагато більшого в сімнадцятому сторіччі, ніж тепер. Наукова техніка вимагає співпраці великої кількості людей під однією орудою, - отже, спрямована проти анархії і навіть проти індивідуалізму, потребуючи добре скріпленої соціальної структури. На відміну від релігії, вона етич­но нейтральна: запевняє людей, що вони можуть творити дива, але не каже, якими ті дива мають бути. Через те вона й недо-вершена. На практиці мета, якій служать ті або ті наукові досяг­нення, дуже залежить від випадку. Ті, хто очолює величезні об'єднання, яких потребує наукова техніка, можуть, залежно від обставин, у певних межах спрямовувати їх куди їм заманеться. Таким чином влада сягає масштабів, ніколи їй раніше не при­ступних. Філософії, натхнені науковою технікою, - філософії си­ли, все не-людське вони схильні трактувати як просто сировин­ний матеріал. На меті вже ніхто не зосереджується, важить

тільки майстерність самого виконання. Це теж своєрідне бо­жевілля. В наші дні це найнебезпечніша форма, саме проти неї має знайти протиотруту здорова філософія.

Стародавній світ покінчив з анархією, створивши Римську імперію, але Римська імперія була не ідеєю, а чисто ма­теріальним фактом. Католицький світ гадав покінчити з анархією, створивши Церкву, що була ідеєю, але ця ідея ніколи не могла адекватно втілитись у факт. Ні античний, ні середньовічний розв'язки не були задовільні - перший через те, що не міг ідеалізуватися, другий через те, що не міг реалізуватися. Сучас­ний світ, здається, йде до розв'язку, схожого на античний: суспільний лад насаджується силою, виражаючи радше волю мож­новладців, ніж сподівання простих людей. Проблему тривкого й задовільного соціального ладу можна розв'язати, тільки поєднавши міцність Римської імперії з ідеалізмом Божого Міста св. Августи­на. Щоб досягнути цього, потрібна нова філософія.