В гостях у Вирвизуба

Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:

- Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!

Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.

З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові - зведена набакир смушкова шапка.

Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:

- Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!

Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.

- Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, - пояснив друзям Швайка. - Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.

І погнав назустріч здорованеві.

- А ми вже бозна що передумали, - мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. - Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?

- Відпустив до діда, - ухильно відказав Швайка. - Нехай хоч трохи погуляє на волі.

Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.

- Зрозуміло, - сказав він. - Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?

Швайка сердито сплюнув на землю.

- Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.

- Ого! - присвиснув Вирвизуб. - То він до всього ще й з ними злигався?

- І, мабуть, уже давно.

Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.

- Хочу тебе попрохати ось про що, - почав він. - Цих огирів, - Швайка показав на коней, якими приїхав, - треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.

- Зрозуміло, - відказав Вирвизуб. - А де він буде?

- Біля Чатир-могили.

- Зробимо, - запевнив Вирвизуб. - Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, - Вирвизуб почухав тім’я, - нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?

- У Рашита не брати, - твердо мовив Швайка. - Нічого підозру на нього зводити.

- Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.

- Він так і зробить.

Вирвизуб перевів погляд на хлопців.

- А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?

- Чом не рано? Саме час, - відказав Швайка. - Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.

Вирвизуб насмішкувато примружив очі.

- А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, - і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.

Швайка весело розсміявся.

- А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.

- Невже? - Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. - Жартуєш…

- Я ніколи ще не був такий серйозний.

- То він що - і справді… того?

- Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться - і не бачать.

- Ти диви… Таке мале - і туди ж… - не міг отямитися Вирвизуб.

- Слухай, Штефане, - зупинив його Швайка. - За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.

- А й справді! Ні, ти диви…

Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.

- Таке дивне ім’я - Штефан, - тихо мовив Грицик до Швайки. - То він що - як пан Кобильський, так?

- Зовсім навпаки, - відказав Швайка. - Хіба що народилися неподалік один від одного.

Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.

- Барвінок! - вихопилося у Грицика.

- Ні, хлопче, це Сирітка, - сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: - А як там твій, помагає?

- Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.

- Так мало? - здивувався Вирвизуб. - Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?

- Та потроху прогулююся, - заперечив Швайка. - Слухай, а як там Байлемові хлопці - живі?

- А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли - а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк - не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!

- Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.

Вирвизуб гордовито випнув груди.

- Ну, я, припустімо, не будь-хто…

- Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?

Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.

- Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, - сказав він.

Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…

- А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? - не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. - Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?

- Та який там кожух серед літа? - зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. - Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…

Швайка відсахнувся, начебто від удару.

- Жартуєш? - схопився він на рівні. - Та як ти посмів?

Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.

- Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, - сказав він Швайці. - Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.

Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.

- Ну, гаразд. Слухаю.

- Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.

- Навіщо я їм потрібен?

- Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.

Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:

- Де вони?

- Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, - і подалися далі.

Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.

- Чом же ти їх не затримав?

- Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.

Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.

- Ось тобі й гостини, - сказав він. - І які ж вони на вигляд?

- Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…

- Як у коня? - втрутився Грицик.

- От-от! - вигукнув один з Вирвизубового товариства. - А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.

- Тепер зрозуміло, - посміхнувся Швайка. - Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.

- То ти його знаєш?

- Та трохи знаю. Тишкевич це.

- Той, що воронівців трохи не запродав?

- От-от. А тепер сам репетує: «Тримай злодія!» Отже, він і до вас зазирав?

- Еге ж, було таке.

- То краще переберіться в інше місце. Бо можете прокинутися з арканом на шиї.

- Та оце тільки-но вчора й перебралися, - заспокоїв його Вирвизуб. - А ти зараз куди зібрався?

- Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.

- То так пішки й підеш?

- А ти що - коней даси?

- Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.

- Розібрався?

- Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.

- Тим паче хотів би з ними зустрітися, - сказав Швайка, пересідлуючи коня. - Може, вони десь неподалік крутяться.

- Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…