Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Змістовий модуль 1. Економіка України, як єдність регіональних соціально-економічних систем




Між регіонами України існують значні відмінності, як за розмірами території, чисельністю населення, природно-ре-сурсним потенціалом, так і за рівнем соціально-економічного розвитку. В науковій літературі існує чимало варіантів класифікації регіонів нашої держави. Більшість фахівців виділяє три типи регіонів з якісно різними характеристиками стану економіки і соціальної сфери:

- розвинуті регіони з досить високим рівнем виробництва і життя населення;

- регіони з середнім економічним потенціалом;

- проблемні регіони з низьким рівнем соціально-еконо-мічного розвитку. У цій групі виділяються депресивні і відсталі регіони.

Інші науковці пропонують виділяти чотири типи регіонів:

- регіони-лідери;

- високорозвинені;

- розвинені;

- проблемні.

Найбільшу частку складають регіони з дуже низьким рівнем економічного розвитку (40% від загальної кількості). За класифікацією Інституту реформ – це регіони аутсайдери: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Чернігівська, Чернівецька області. Значна частка припадає на групу регіонів з низьким рівнем розвитку: Вінницьку, Івано-Франківську, Луганську, Полтавську, Сумську і Черкаську області (28%). До групи регіонів з середнім рівнем (12%) увійшли АР Крим, Київська, Одеська області. Запорізька та Львівська області мають високий рівень розвитку і їх частка становить 8%. До групи з дуже високим рівнем розвитку входять три області (12%): Дніпропетровська, Донецька, Харківська. Однак, необхідно зазначити, що така класифікація досить сумнівна, оскільки за рівнем індустріального розвитку Луганська і Полтавська області входять до найбільш розвинутої групи регіонів.

Розробка програм соціально-економічного розвитку та прийняття певних управлінських рішень базується на інтегральній оцінці стану розвитку території, яка включає оцінку економіки, фінансів, соціального розвитку, екології.

Основу інтегральної характеристики регіону складає економічний потенціал, який характеризується величиною валової доданої вартості, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції, вартості ресурсів, що витрачаються на виробництво. Він визначає загальні можливості регіону, його економічну спроможність,від якої залежать усі інші аспекти регіонального життя –соціальні, екологічні, фінансові.

Соціально-економічний потенціал регіону визначається не тільки його ресурсними можливостями, а й положенням його у загальноукраїнському економічному просторі, реальним впливом на стан цього простору, міжгалузеву і територіальну збалансованість, темпи соціально-економічного розвитку, рівень життя населення, стан регіонального бюджету, інтенсивність зовнішньоекономічних зв’язків, досягнення нової якості економічного зростання за рахунок розвитку ринкових структур та малого бізнесу.



Основним підсумковим показником використання виробничого потенціалу регіону є валова додана вартість. Економічний розвиток регіону характеризується темпами зростання валової доданої вартості (ВДВ) та її обсягами у розрахунку на душу населення. Цей показник залежить, в першу чергу, від структури виробництва, що склалася на окремій території, та індексу обсягів виробництва продукції у галузях господарського комплексу.

Структура промисловості та сільського господарства виявляється в структурі експорту та імпорту регіону.

Економічний розвиток перебуває у тісному зв’язку з темпами та обсягами інвестування. Найзагальнішими показниками, що характеризують інвестиційну діяльність на регіональному рівні, є: обсяги та темпи інвестицій у основний капітал, обсяги іноземних інвестицій, темпи та якість їх здійснення, галузева структура інвестицій. Інноваційну складовуінвестиційної діяльності характеризують обсяги та темпи впровадження прогресивних технологій у виробництво.

Для оцінки економічного розвитку регіону використовується шість груп показників: виробничо-економічні, структурні, інвестиційні, інституціональних перетворень і розвитку підприємництва, зовнішньоекономічні, науково-інноваційні.

1 Виробничо-економічні показникивідображають місце регіону у національній економіці, результати і тенденції функціонування господарського комплексу регіону, виявляють потенційні загрози в галузях господарства.



2 Структурні показники характеризують структуру господарського комплексу, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій сталості економіки. Структурні показники вказують на негативні відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3 Інвестиційні показникидають уявлення про темпи та структуру інвестування економіки регіону за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел.

4 Показники інституціональних перетворень відображають рівень конкурентного середовища,характер зміни форм власності у галузях господарського комплексу, роль малих підприємств в економічному розвитку.

5 Зовнішньоекономічні – розкривають експортний потенціал регіону, його роль у зовнішньоекономічних зв’язках держави, структуру експорту та імпорту, конкурентоспроможність продукції галузей господарського комплексу.

6 Науково-інноваційні – характеризують тенденції розвитку наукового потенціалу, рівень сприйнятливості сфери виробництва до інновацій знос основних фондів [50, с. 107].

Соціальний розвиток регіону оцінюється за допомогою показників, які характеризують рівень життя населення, його доходи та видатки. До першої групи належать показники прожиткового мінімуму, середньодушових доходів та середньої заробітної плати. При значному майновому розшаруванні та регіональних відмінностях необхідно використовувати систему відносних (а не абсолютних) показників, а саме: співвідношення середньодушових доходів та прожиткового мінімуму, співвідношення доходів та видатків.

Децильний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів (видатків) вищої децильної групи до частки нижньої децильної групи, де нижня децильна група –це 10% найбідніших домогосподарств, вища – 10% найбагатших.

Рівень бідності – питома вага сімей (домогосподарств), в яких рівень споживання (доходів) на одну особу нижчий від визначеної межі бідності. Нині межа бідності встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць.

До другої групи слід віднести показники, які відображають рівень забезпечення населення основними соціальними благами в житловій сфері, сфері охорони здоров’я, побуту, освіти (забезпеченість населення житлом, лікарями, лікарняними ліжками тощо), а також характеризують рівень злочинності.

Рівень злочинності (коефіцієнт злочинності) розраховується як кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення.

Четверта група показників характеризує стан трудових ресурсів (рівень зайнятості, безробіття, кількість вакансій, демографічне навантаження).

Потенційні можливості регіону щодо залучення фінансових ресурсів, характеризують такі показники, як податковий потенціал і податкоспроможність.

Податковий потенціал місцевої територіальної одиниці – це маса доходів, які може отримати місцевий бюджет від застосування податкового законодавства до діяльності суб’єктів господарювання і фізичних осіб, та відрахування до держбюджету.

Податкове навантаження – це співвідношення між сумою фактичних податкових надходжень і податковим потенціалом.

Податкоспроможність – це обсяг доходів, який потенційно може бути отриманий на території від оподаткування відповідних об’єктів.

Визначаються також індекси цих показників.

Екологічні показники. Дослідити екологічну ситуацію у регіонах можна, аналізуючи показники, які характеризують забруднення водних об’єктів зворотними водами, обсяги викидів шкідливих речовин в атмосферу, наявність промислових токсичних відходів, витрати на капітальний ремонт основних засобів природоохоронного призначення та поточні витрати на охорону природи.

Територіальна диференціація регіонів за рівнем розвитку економічного потенціалу.Як уже зазначалося, характерною особливістю розвитку України на сучасному етапі є існування глибоких диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів. Причинами їх виникнення є об’єктивні та суб’єктивні фактори.

До об’єктивних факторів можна віднести, по-перше, нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів; по-друге, територіальні відмінності в забезпеченні природними, трудовими ресурсами; по-третє, диференціацію розподілу капіталу по різних галузях; по-четверте, циклічні коливання, зміни в співвідношенні попиту та пропозиції.

До суб’єктивних факторів належать помилки при проведенні ряду реформ, які так і не були завершені, або залишились паперовими проектами та прорахунки в економічній політиці на різних рівнях влади. Тому цілком очевидно, що на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України актуальними є заходи економічної політики, зорієнтовані на скорочення існуючого розриву між регіонами. Розвиток регіонів має відбуватися інноваційним шляхом.

Критичним фактором реалізації економічної стратегії регіонального розвитку, що грунтується на моделі інноваційного розвитку, є стан основних фондів, ступінь зношеності яких становить 50%, у тому числі в промисловості -58%. Середній вік основних фондів у матеріальному виробництві 21.7 років. Потреби у їх оновленні задовільняються тільки на 37,3%. На ремонті старого обладнання в Україні зайнято близко 1 млн. працівників. А якщо при цьому врахувати повні витрати праці, тобто витрати праці робітників, що виготовляють матеріали та устаткування для ремонту, то його забезпечують 3 млн. осіб (кожен шостий працівник зайнятий у виробничій сфері).

На дуже низькому рівні, як в регіонах, так і в Україні в цілому знаходиться обсяг амортизації, кошти якої призначені для формування інвестиційних ресурсів. Частка амортизації в структурі операційних витрат у 2006 р. дорівнювала 2,5%, у тому числі в промисловості – 3,6%. В той же час у розвинених країнах світу частка амортизаційних відрахувань в структурі витрат на модернізацію становить близько 50%. Тому основним стратегічним завданням для будь-якого регіону є оновлення виробничих фондів. Це дозволить вирішити ряд проблем на місцях і забезпечить зростання економіки.

Найбільш загальним показником економічної діяльності є валова додана вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов’язаних з виробництвом та валовий прибуток. Аналіз галузевої структури економіки за показником створеної валової доданої вартості говорить про перевагу сфери послуг як в цілому по Україні, так і по регіонах. Лише у Донецькому (44,1%) та Придніпровському (35,5%) сумарно переважають обробна і добувна галузі, а у Подільському (37,9%) – сільське господарство. Це можна пояснити довготривалою кризою багатьох галузей обробної промисловості, особливо машинобудування і легкої промисловості.

Так, якщо за обсягами ВДВ в 1996 р. співвідношення мінімального (Закарпатська область – 0,7тис.грн.) та максимального (м. Київ – 1,9 тис. грн.) значень цього показника на душу населення в регіонах України становило 2,7 раз, то в 2007 р. – 3,9 рази (мінімальний показник ВДВ був у Чернівецькій області (1,5 тис. грн.), а максимальним в м. Києві (5,8 тис. грн.)).

Необхідно зазначити, що найбільш економічно розвиненими сьогодні є Донецький і Придніпровський райони, де виробляється понад третину валової продукції України. Тут зосереджено більш, ніж третина виробничих фондів і така ж кількість населення України. Досить значною є частка цих районів в зовнішньоекономічній діяльності країни. Їх експорт становить понад половину загальнодержавного експорту і забезпечує основні валютні надходження в Україну.

На другому місці за результативністю економічної діяльності йдуть Південний, Північно-Східний та Центральний економічні райони. І значно відстають в цьому плані Карпатський, Подільський та Поліський райони. Отже, однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки, яка матиме довготермінові наслідки, є значна територіальна диференціація.

Соціально-економічний розвиток регіонів в значній мірі залежить від інвестиційної діяльності. Обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 2000-2007 рр. зменшився майже в 4 рази.

Найбільш інвестиційно привабливими для інвесторів є індустріально розвинені регіони. Простежується залежність між іноземними інвестиціями, капітальними вкладеннями і обсягом промислового виробництва в регіонах України. Чим більші обсяги капітальних вкладень та іноземних інвестицій у регіон, тим більший обсяг промислового виробництва.

Формування сприятливого інвестиційного клімату, створення ефективної інвестиційної інфраструктури і законодавчого забезпечення інвестиційних процесів неможливе поза реаліями і тенденціями сучасного світу, без аналізу процесів глобалізації. Головне завдання для інвестиційної політики України та її регіонів – не наздоганяти світове співтовариство, а виробити на основі аналізу існуючого стану такі рішення, які б дали можливість зайняти їй належне місце у світових інвестиційних процесах.

Метою залучення інвестицій має стати акумуляція інвестиційних ресурсів та інвестування у найперспективніші галузі виробництва регіону. Тому цілком очевидно, що основним завданням формування інвестиційної політики є сприяння науково-технічному прогресу. Адже відомо, що науково-технічний прогрес і технічний розвиток господарств регіонів України дедалі більше починає залежати від інтелектуального потенціалу та розвитку науки і техніки інших країн світу, які найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки прагнуть мати великий ринок збуту для своїх товарів. Тому значна частина закупленого за кордоном обладнання вже не є найсучаснішим. Імпортування техніки вчорашнього дня призводить до переповнення економіки устаткуванням неконкурентноздатного виробництва. Країна, концепція розвитку господарства якої базується лише на досягненнях НТП інших країн, потрапляє у залежне від них становище. Крім того, при закупівлі техніки вчорашнього дня за кордоном, здійснюється фактичне інвестування зарубіжної, а не національної економіки.

Інвестиційні та інноваційні позиції регіонів є також виміром їх конкурентоспроможності. Регіональну конкуренцію визначають не лише за обсягами інвестицій, але й за допомогою показника регіональної ефективності (Е) прямих іноземних інвестицій:

 

, де (3.1.1)

ПІІ – прямі іноземні інвестиції;

ВРП – внутрішній регіональний продукт.

Соціально-економічний розвиток регіонів характеризується також значними міжрегіональними розбіжностями у зовнішньоекономічній сфері. Найбільш активно зовнішньоекономічну діяльність здійснюють Донецька, Дніпропетровська, Запорізька області і м. Київ, частка яких у загальноукраїнському експорті становить близько 65%. Найбільш вагомий експортний ресурс це продукція чорної металургії (від сировини і напівфабрикатів, до кінцевих виробів). Лідерами в її експорті є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька та Луганська області. Однак, темпи розвитку чорної металургії в цих регіонах мають тенденцію до зниження, що свідчить про поступове зменшення експортних можливостей даної галузі. Але й на світовому ринку попит на цю продукцію знижується внаслідок успішного використання замінників (пластмас, кераміки), підвищуються вимоги до якості металів. Внаслідок цього обсяги експорту продукції чорної металургії прямо залежать від рівня споживчих характеристик металопродукції.

Друге місце в експорті України посідає продукція хімічної промисловості (13,5%). Дана галузь є галуззю експортної спеціалізації в Луганській, Івано-Франківській і Черкаській областях, які забезпечують майже половину всього експорту продукції хімічної промисловості. В експорті хімічної промисловості переважають вироби неорганічної (основної) хімії, головним чином мінеральні добрива, а частка товарів органічної хімії досить низька. На світовому ринку зростає попит на якісні пакувальні матеріали, пластмаси, фармацевтичні товари, товари побутової хімії. Це є економічним стимулом для структурних якісних змін у хімічній промисловості регіонів. Крім того, слід зазначити, що експортні можливості даної галузі скорочуються через високу енергомістність, залежність від імпортної сировини (газу, нафти) та екологічну шкідливість.

Цікавим залишається той факт, що частка Житомирської, Кіровоградської, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Чернівецької, Чернігівської областей та м. Севастополя, кожного окремо, становить менше, ніж 1% загального обсягу експорту продукції. Таким чином, сучасні можливості експортного потенціалу регіонів України залежать від рівня розвитку економіки. Реалізації експортного потенціалу регіонів перешкоджають:

- низька конкурентоспроможність більшості готових виробів;

- повільний перехід на випуск нових товарів;

- відставання якості промислової продукції від світових аналогів;

- невідповідність продукції світовим стандартам;

- висока собівартість багатьох товарів (інколи вища за світові аналоги).

Проблеми соціального розвитку регіонів.Розвиток економіки України та її регіонів пов’язаний з вирішенням цілого ряду соціальних проблем. Соціальний захист є однією з головних функцій держави. Соціальна політика в Україні залишається витратною для держави і водночас неефективною для суспільства. Основною проблемою державної соціальної політики є її суто дотаційна спрямованість. Існуюча система соціального захисту призвела до оживлення утриманських настанов серед широких верств населення, зруйнувала страхові принципи пенсійного забезпечення та спровокувала „зрівнялівку” доходів переважної більшості непрацюючих громадян, спричинила абсолютно неприйнятне навантаження на бюджет. Хоча основною метою соціальної політики як в країні, так і в регіонах повинно бути забезпечення соціальних гарантій населення, підвищення рівня і якості його життя.

Рівень життя – це забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення раціональних потреб. Деякі дослідники враховують також умови життя (умови праці, побуту тощо), стан здоров’я, рівень освіти, стан навколишнього середовища та інші чинники, що характеризують широке коло проблем життєдіяльності людини. Такий підхід дає можливість всебічно оцінити становище людини в суспільстві, а також порівняти регіональні стандарти рівня життя з середньоукраїнськими показниками.

Узагальнюючими показниками оцінки рівня життя є фактичний і перспективний баланси грошових доходів та видатків населення. У них відображені джерела грошових надходжень, їхній обсяг, структура. Розрахунки використовуються для визначення пропорцій між доходами (грошовими) та роздрібним товарообігом, заощадженнями і можливими платними послугами. Ці показники балансу свідчать про стан соціального забезпечення населення та дають можливість визначити ступінь його забезпеченості грошовою готівкою, оцінити реальні доходи населення та його платоспроможність в цілому. Такі розрахунки дають можливість визначити перспективи соціально-економічного розвитку регіонів. Чинники соціального захисту населення можна згрупувати таким чином: по-перше, це узагальнюючі показники рівня життя населення, а також характеристика оплати праці та доходи, платні послуги. Всі ці показники розраховуються щомісячно на одного жителя. По-друге, показники, що характеризують рівні споживання основних продуктів і послуг у розрахунку на рік на одну особу. Їх доцільно обчислювати за віковими та статевими групами населення. По-третє, показники індексу вартості життя. По-четверте, показники безпосередньо соціальних гарантій у сфері доходів і споживання.

Важливе значення для визначення рівня життя населення мають показники мінімальних соціальних гарантій у сфері доходів і споживання, а саме:

- мінімальний рівень споживання матеріальних благ і послуг, тобто прожитковий мінімум, що базується на розрахунках продуктів харчування, продовольчих товарів, оплати послуг, обов’язкових платежів і внесків;

- рівень мінімальної заробітної плати;

- рівень мінімальних пенсій;

- рівень мінімальної допомоги, у тому числі і з безробіття;

- рівень допомоги на поховання;

- рівень допомоги багатодітним сім’ям і сиротам;

- рівень щомісячної допомоги на дітей до 16 років (учнів до 18років);

- рівень грошових виплат матерям (батькам), що доглядають троє і більше дітей віком до 16 років, дітей-інвалідів з дитинства.

Однією з найважливіших проблем в Україні залишається проблема формування, розподілу і використання трудових ресурсів. Роль і значення людського потенціалу багаторазово збільшується з огляду на демографічну кризу та хвилю депопуляції, що охопила практично всі регіони країни. Додамо, що процеси депопуляції відбуваються в умовах тривалої кризи, зубожіння великих мас населення, поглиблення майнового розшарування. І все це дає підстави стверджувати, що в найближчі роки в Україні неможливо подолати тенденцію скорочення чисельності населення. Крім того, серйозною проблемою є те, що на тлі скорочення чисельності населення працездатного віку спостерігається зростання кількості осіб старшого віку, а це, в свою чергу, призводить до збільшення навантаження на одного працюючого.

Крім того, загрозливою в регіонах України є тенденція до неефективного використання робочої сили. В останні роки практично не знижувалась кількість працівників, які перебували у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації та працівників, зайнятих неповний робочий день (тиждень). Економічна криза, що почалася в 2008 р. спричинила масове безробіття в усіх регіонах.

Потужним джерелом поповнення лав безробітних є вітчизняна молодь. Зростання молодіжного безробіття – це втрати інтелекту, зниження якості трудового потенціалу як основи економічного зростання нації у майбутньому. Вже нині питома вага молоді серед безробітних сягає понад 30%, причому більше 80% цієї категорії осіб мають дипломи про середню спеціальну та вищу освіти. Це свідчить про те, що набуті знання старіють, переривається зв’язок передачі майстерності та трудового досвіду між поколіннями, а затрати на підготовку кадрів ніколи не стануть належно використаними для суспільства. Безробіття серед молоді криє в собі й соціально-психологічну небезпеку, оскільки призводить до зростання злочинності, наркоманії, проституції тощо.

Враховуючи те, що зареєстроване безробіття не відображає його реального стану, органами державної статистики визначається рівень даного показника за методологією Міжнародної організації праці (МОП). Згідно з нею до складу безробітних відносяться громадяни у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані у державній службі зайнятості), які одночасно відповідають таким трьом вимогам: не мали роботи (прибуткового заняття); протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися організувати власну справу; впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи. Виходячи з цього, рівень реального безробіття (за методологією МОП) в період 2003-2007 рр. мав тенденцію до зниження. Так, в 2003 р. цей показник становив 9,3%, а в 2007 р. скоротився до 8%. Однак, протягом 2008-2009 рр. його значення зросло до 9,6%. Найбільшим цей показник є в Рівненській (12,5%), Вінницькій (10,5%), Житомирській (10,5%), Полтавській (10,1%), Тернопільській (11,0%), Черкаській (10,6%), Чернігівській (10,7%) областях, а найменшим в АР Крим (6,7%), Одеській області (6,6%), м. Києві (6,2%) та в м. Севастополі (6,5%).

З метою зменшення рівня безробіття і створення додаткових робочих місць в регіонах необхідно запровадити широкий спектр законодавчих, економіко-правових інструментів регулювання соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління.

Законодавчі заходи передбачають:

- пряме стимулювання зайнятості через розширення виробництва товарів і послуг у науково-технологічному секторі економіки, у трудомістких галузях, організацію суспільних робіт, створення робочих місць для молоді, інших неконкурентоспроможних категорій працездатного населення, обов’язкове працевлаштування випускників, підготовлених за кошти держави, надання пільг на створення нових робочих місць праці у приватному секторі тощо;

- опосередкований вплив на зростання зайнятості через залучення фінансово-кредитних важелів, наприклад, для створення нової техніки;

- стимулювання самозайнятості;

- сприяння розвитку малого та середнього підприємництва;

- забезпечення належної мотивації соціальної поведінки на ринку праці (зокрема, і через здобуття високого рівня освіти і кваліфікації, збереження здоров’я тощо);

- створення повномасштабної системи соціального страхування;

- протидія масштабній трудовій еміграції робочої сили.

Важливе значення належить заходам фінансового регулювання, які включають:

- інструменти податкового механізму (податкові та митні пільги технопаркам та інноваційним компаніям; інші пільги, пов’язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди, з прийняттям на роботу окремих категорій осіб випускників тощо);

- кредитні інструменти (преференції на виконання державних програм, фінансові штрафи при порушенні порядку квотування робочих місць, визначених чинним законодавством категорій населення, державної субсидії непрацюючим громадянам тощо).

Необхідність швидкого економічного зростання в умовах зниження рівня життя населення й скорочення його чисельності потребує покращення умов і посилення стимулів формування людського потенціалу та максимально ефективного його використання. На сьогоднішній день кожна четверта сім’я в Україні має прибутки нижчі за прожитковий мінімум, а третина населення перебуває за межею бідності. До цих категорій потрапляють одні з найважливіших професій, від яких залежить добробут держави – медики та вчителі. Трансформаційні процеси в українському суспільстві за останні 18 років призвели до катастрофічного зниження інтелектуального потенціалу держави.

Для того, щоб відновити статус інтелектуального потенціалу як головного фактору національної конкурентоспроможності в економіці знань, необхідно здійснити перехід до інтелектуально-інформаційної ідеї розвитку, органічно синхронізувати національний і регіональний розвиток. У цьому плані на чільне місце виходить розвиток національної системи освіти. Однак, вітчизняна система освіти, незважаючи на спроби реформування за європейськими стандартами, в основному лише виглядає європейською. І причини цього не тільки в недостатньому фінансуванні цієї сфери, а набагато глибші. Сучасна освіта повинна бути конкурентоздатною і відповідати інтересам економіки, суспільства та окремих людей.

З метою забезпечення конкурентоздатності освіти необхідно:

- переглянути кількість і структуру закладів вищої освіти, а також навчальних напрямів і спеціальностей, привести їх у відповідність до потреб держави. Адже більшість приватних вузів України готують спеціалістів трьох напрямків: економісти, юристи, комп’ютерні технології;

- провести акредитації навчальних закладів на відповідність їхніх акредитаційних рівнів;

- ввести систему моніторингу якості освіти. Контроль якості повинен зосередитися не тільки на навчальному процесі, кадрах, науково-методичному забезпеченні, матеріальній базі, а, в першу чергу, на контролі знань студентів, визначаючи їхню компетентність і спроможність задовольняти вимоги ринку праці;

- забезпечити прямий зв’язок між сферою освіти і ринком праці шляхом поширення практики соціально-економічного партнерства між суб’єктами ринку науково-освітніх послуг – закладами вищої школи, науково-дослідними установами, службою зайнятості, органами територіального управління, роботодавцями для працевлаштування випускників;

- створити регіональні навчально-науково-інноваційні центри, здатні забезпечувати перепідготовку, підвищення кваліфікації, набуття новітніх спеціальностей тими особами, які вже мають вищу освіту.

Важливе значення для формування та ефективного використання людського потенціалу має і політика збереження здоров’я нації. З огляду на надзвичайно високий рівень смертності населення, передусім чоловіків працездатного віку (ризик смертності у цьому віці складає 30%, а у віці 40-60 років – 22%), нагальною потребою є запровадження системи заходів, спрямованих на зниження захворюваності та передчасної смертності. Мова йде про формування міжгалузевої комплексної програми, яка охоплюватиме такі різнопланові сфери, як умови та охорона праці, медична допомога, якість доріг та безпека руху, економічні стимули здорового способу життя, охорона навколишнього середовища, якість продуктів харчування, що реалізуються через торгову мережу, доступність закладів масового спорту, реклама, шкільне та позашкільне виховання тощо.

Таким чином, нагальною необхідністю є проведення реформ соціальної сфери, яка повинна охопити всі її складові – від соціального страхування і соціальної допомоги до управління та фінансування освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.03 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал