Даринині записи. Епізод І. Про час.

«Я нахиляюся і зав'язую шнурки на черевиках. Наостанку заглядаю в дзеркало в міру критичним поглядом. Коли щось забуваєш і мусиш повернутися додому, тоді начебто треба подивитися в дзеркало перед тим, як вийти, і все буде добре. Що буде добре, я таки не знаю, але менше з тим. Хоча перш ніж вийти з дому, я кручуся довго й нудно туди та сюди, і не тому, що справді не можу зібратися вчасно, а якраз щоби збавити час, бо коли його надто багато, тоді жити стає зовсім паскудно. Переважно в домі, де я живу, — хаос. Навіть немає сенсу щось упорядковувати, бо порядок зникає буквально за півгодини — на очах звідкись з'являються аркуші паперу, бібліотечні замовлення, використані й невикористані автобусні квитки, дискети, олівці й ручки, монети та різне незрозуміле залізяччя, і ще подиву гідна кількість усіляких речей, від яких очам стає боляче, бо вони спотикаються об весь цей мотлох. Боляче одним словом. На столі в мене лежать старі чотки — тепер вони майже не використовуються, себто я їх не використовую. Хоча можливість скористатися ними часом надихає, а часом вселяє надію. Contra spem spero. Часом я просто беру їх до рук і дивлюся на них, а це вже достатньо багато. Часом, коли виходжу з дому, закидаю їх у торбину, й тоді ходити по місту мені спокійніше. Чотки коричневі (переважно у всіх моїх знайомих чорні, а ше мої зроблені дуже неохайно — всі намистинки майже однакової величини і пальцям доводиться напружуватись, щоб відрізнити намистинки між десятками — вони мають бути більшими, а на моїх — майже однакові. І тому можна пропустити цю більшу намистинку, для якої призначаються інші слова молитви). Не можу згадати, де я їх узяла — себто я знаю напевно, що я їх десь купила, але де саме, згадати не можу. І це мене найбільше дивує — не можу згадати місця, де продавалися так неохайно зроблені чотки. А мені, виходить, тоді на них справді залежало, якщо я їх поспішила купити, не шукаючи кращих. Ще у мене на столі стоять півники — майже такого кольору, які колись росли у мене в дворі. Тільки пахнуть вони зовсім інакше — бо ті, що росли у мене, пахли дуже солодко — медом і ще чимось. Найцікавіше те, що саме цього запаху я не можу знайти, але пам'ятаю його дуже добре. А ті півники, які тепер ростуть у мене вдома, пахнуть зовсім інакше. Ті, що мені потрібні, це, здається, якийсь із підвидів німецьких ірисів. Але їх дуже багато, цих підвидів, і я навіть не знаю, де їх треба шукати, і чи вдасться мені коли-небудь їх знайти. Це справді прустівський синдром. Чи, може, ще щось тут домішане, але все одно цей запах мені потрібен, хоча я просто не знаю, навіщо. Потім лежить складаний ніж — він не мій, але я ним час від часу користуюся. Безперечно, я його віддам господареві, але поки що мені подобається дивитися на нього й час від часу користуватись. Ніж майже завжди у мене був при собі — ще з раннього, передшкільного, дитинства — я носила його в кишені сукні, бо на той час не пам'ятаю, щоб дівчаток одягали у штани, тоді це не було заведено. І виглядало дуже смішно, коли я виймала з кишені сукні маленького складаного ножика з металевою срібною ручкою, а ній були олені. Ніж був дуже гарний, складаний, він уміщався в мене на долоні, коли його скласти. Ним можна було копати ямки та креслити лінії по землі, обтісувати й загострювати палички, і взагалі різати все, що потрапить під руку. Потім я десь загубила цього ножа й дуже довго за ним сумувала.

На столі у мене альбом божевільного Босха, я його дуже люблю, тому що він був такий божевільно гарний маляр. Від його картин хочеться помирати, постійно, коли я дивлюся на них, я помираю. У поля є очі, земля дивиться широко розкритими очима, дерева прислухаються до нас своїми гілками, стовбурами, корою, ми помираємо, і вони на нас дивляться. Є люди, у яких такі пильні очі, що під їхніми поглядами можна стати полем, деревом, лісом, небом, травою та бездомним собакою. А ще біля мене лежить листівка з Пієтою Мікеланджело. Мені дивно, що ця молода жінка (Марія була вже далеко не молодою, коли Христові було 33 роки) тримає на руках тіло дорослого чоловіка так, як тримають немовля. Бо Пієта нагадує образ Мадонни з немовлям. Тільки замість немовляти — мертве тіло дорослого чоловіка. Хоча тіло Христове зовсім не видається мертвим — він просто спить, бо губи в нього трохи розтулені. А на обличчі немає ні страждання, ні мертвої заціпенілості. Просто сон. І Марія також не страждає. Вона просто дивиться на Христа зі спокійною любов'ю. І навіть якщо ця любов печальна — все одно спокою у ній більше. Від цього спокою мені стає часом так само спокійно, а часом моторошно. Наскільки це все далеко від мене, від нас. Такий спокій, на який я нездатна. Від часу, у якому я є, це так далеко — і що мені робити з цим часом?»

Болить волосся. Болить шкіра на голові. Болить шкіра на обличчі, стягнута, і здається, що ось-ось вона почне з тріском розриватись. Болять очі, бо в очах пісок. Важко ними дивитися. Дарина нахиляється над столом, і пісок тоненькими цівочками починає висипатися з очей. Стає спокійніше, бо менш боляче. Але це здається, ненадовго. Потім знову піску насиплеться в очі. Дарина не знає, звідки він береться, постійно в неї в очах, заважає їй дивитися. На вулицях вона мружиться, контури предметів розмиваються, розпливаються і врешті-решт речі зникають. Дарина знає, що все це через пісок в очах, але від нього тепер нікуди не дінешся, бо він не завжди висипається. Так і доводиться ходити по вулицях. Інколи пісок висипається і стає часом. Майстри-го-динникарі насипають його в пісочні годинники, бо цим піском, що насипався з людських очей, добре міряти час, що стікає у вічність.

Інша історія про інших людей, яку розповідає дерево.

Вони любили ходити гуляти до супермаркету — двоє чоловіків у старих черевиках і витертих вельветових штанях, з пожовтілими пальцями від дешевих цигарок і трохи надщербленими голосами, як старий білий кухоль, пошкрябаними після гоління щоками та почервонілими втомленими очима — просто збавити час, повештатись, роздивитися, що там є. Це дуже гарне місце, тут час, якщо його забагато, спливає легко й непомітно, можна загубитися серед людей або серед високих полиць із усілякими яскравими розцяцькованими товарами, на які треба звертати увагу й перестати пам'ятати себе. Якщо час лякає, бо нічого з собою робити, або просто набридає те, що себе нікуди дівати, тоді можна піти до супермаркету й зависнути там дуже надовго. Вони намагалися побувати скрізь, переходячи з відділу до відділу, з поверху на поверх, не пропустити жодного ряду, перемацати речі, яких ніколи не купуватимуть, вони залишали на них відбитки пальців, принюхувалися, шморгали носами, кліпали очима, кашляли, мацали кишені, чи є там ще пачка з цигарками, і чи запальничка не випала крізь дірку, куштували чіпси з беконом та шоколадні молочні батончики, їли свіжі булочки із цинамоном, і зовсім не боялись, що їх десь знімає невидима камера. Вони любили приходити у той відділ, де продають свіжу рибу, і там стояли довго біля великих басейнів, у якому помирає риба. Вони просто довго дивляться на дохлих коропів із погаслими очима — як ті гойдаються на каламутній поверхні води. Зовсім не треба бути дохлим коропом, щоб так гойдатися. Вони виглядають так гарно, ці коропи, вони такі невагомі, на це можна довго дивитися, і тоді часом попускає, якщо до того фіг зна що коїлось і було маркотно на душі, й усе нависало, і щипали щоки після гоління, і ставало сухо в роті, і гула голова, наче знавіснілі оси. Потім вони любили розповідати знайомим, що ходять дивитися на дохлу рибу. Знайомі дивувались, кривились — як це неестетично — обурювалися, посміхались поблажливо — мовляв, що візьмеш із психопатів, їм уже й так ніщо не допоможе, краще нехай справді мирно стовбичать біля баків із каламутною водою і зирять на дохлих риб. Жінки із солом'яним волоссям посміхалися так, наче щось розуміють, хоча насправді нічого не розуміли. І двоє чоловіків хитро підсміюються, мружать очі, запалюють останню цигарку, і їх зовсім не цікавить, що там думають ті знайомі й ті біляві жінки із губами, які хочеться цілувати, вони все одно дуже мало що тямлять, і це насправді вони всі при-дурки, тому що сміються з того, що хтось ходить дивитися на дохлу рибу в супермаркеті. І вони йдуть собі неквапом їсти деруни зі сметаною в дешеву їдальню неподалік від метро, де в переході можна купити дерев'яні гребінці, льняні шкарпетки, капці зі свинячої шкіри, та ще багато всілякої всячини. У їдальні пахне помитою підлогою, рибними котлетами й томатним соком. Вони замовляють собі, як завжди, дві порції дерунів, і чорнява дівчина з надщербленим переднім зубом, схожим на півмісяць, усміхається до них, як усміхаються до давніх знайомих, яких завжди приємно бачити. І один із них каже, що треба взяти ще чогось гарячого ріденького, бо мама завжди казала, що не можна харчуватися тільки сухою їжею, бо це недобре для шлунка й узагалі для всього недобре. Другий киває головою, це дійсно недобре, і треба взяти щось ріденьке, та ще й якщо мама казала. І вони замовляють дві миски борщу до своїх дерунів і дуже тішаться тим, що день видався гарний. Вони їдять мовчки, заглибившись у спогади, яких уже назбиралося дуже багато, тільки один каже, що дуже рідка сметана тепер у цій країні, як вода, а другий докидає, що у цій країні все тепер, як вода. І вони мовчать собі далі.

Нарешті треба визначитись, що робити із собою, хоча в певний момент можна раптом зрозуміти, чи відчути, чи воно інакше прийде — таке знання того, що воно все саме по собі визначене, й тому можна із собою нічого не робити, бо воно й так потихеньку робиться — повсякчас, безугаву. Сточується, надломлюється, допасовується, треться одне об одне, перетирається, народжується, додається, віднімається, пришпилюється, здирається — хоча, що б воно там не було, але все одно дивно стає збагнути зненацька, що зношується тіло й що можна все це відчувати. І трохи злякано (чи, може, спантеличено) раптом розумієш, що починаєш думати про ті речі, про які ніколи не думалось, що можна думати так просто й всюди — за сніданком, у автобусі, будь-де. Просто з тілом щось дивне коїться — воно начебто перестає слухатися, живе своїм дивно незрозумілим життям і відокремлюється від тебе начебто, хоча ти носиш його постійно, бо воно таки ще. Є. Твоїм тілом. І однієї прохолодної осінньої ночі, коли надворі пахне уже мертвим листям, раптом відчуваєш, що більше не можеш спати на лівому боці, бо він увесь терпне й тяжчає від непосильного для нього тягаря. І ти раптом розумієш, що твоєму серцеві заважає твоє тіло, яким ти на нього тиснеш. І звідкись ти знаєш, що коли воно надто вже заважатиме й це дуже набридне твоєму серцеві, воно зупиниться, бо йому більше не захочеться калатати в цьому тілі, і кожному може урватися терпець, навіть найтерплячішим. Воно хоче піти собі — туди, куди йому вже давно хотілося піти. Просто на це треба було чекати — щоб просто піти, перестати, зупинитись. І це таке дивне, і так дуже невчасно воно приходить, але всі ці відчуття все одно нарощуються, гіпертрофуються, аж врешті-решт перетворяться на справжню манію, обсесію, чи як там ще називають усілякі від-чогось-залежності. Бо відчуваєш кайф саме, від того, що можна подумати про це, подумати такими думками — що от щось діється з тілом і так про це химерно й солодкувато думається. Йдеш, а в голові у тебе нічого іншого — тільки ось ця от шиза — і тому, коли вона проводить його на поїзд і йде по перону, і раптом чує, що за її спиною кажуть щось про світло в тунелі, — вона реагує миттєво, блискавично, щось її прошиває від голови до п'ят, наче спалах, і вона обертається, і бачить жменьку підлітків, які сперечаються, і тоді вона знає, що ось це ось саме воно, і вони зі мною, а я з ними. Тому що вони про те саме говорять, вони також знають те, що я знаю. «Життя — це типу хвороба, що закінчується смертю». (Ну ясно, це вони фільм подивились.) Ще тільки вклинюються у неї різні там інші хвороби, пристрасті, відриви, відірваності, залежності, заклинення, запої, депресії, таланти, манії — найнебезпечніша з них манія величі, гріхи — найтяжчий із яких гординя. І тому добре, що все врешті-решт закінчується — навіть смертю, бо чимось же воно мусить закінчитися врешті-решт. Для життя — це дуже непоганий фінал, це навіть прикольно, що от сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Просто дуже цікаво, як це. Чи схоже воно на те, як спиш, чи схоже на щось зовсім інше. І ось коли ти нарешті дізнаєшся, то ні з ким навіть про це порозмовляти, бо всі навколо займаються чимось іншим, тим, що тебе немає. Вони це бачать, кажуть, що тебе немає, готуються з тобою прощатися, посилають телеграми в якісь глухі села «похорон завтра 11.30», скидають такий же текст есемесками на мобільники. Твоя смерть стає важливою подією. Всі на неї звертають увагу. Твоє зношене тіло в центрі уваги — його миють, одягають, складають руки на грудях і перев'язують ноги — а то вони розскакуються в різні боки, і, може, щелепу також підв'яжуть. Сумують за тобою, плачуть, читають біля тебе псалми, говорять про упокій. Це дуже добре слово «упокій» — заспокоєння. Мертві здобувають спокій, і це, може, один із найцінніших здобутків. З тілом твоїм уже нічого не коїться, тільки ще вони — ті, чия смертельна хвороба ще триває, намагаються щось із ним зробити. Завжди було дуже шкода, що не можна ніяк поговорити з мертвими та про все дізнатися, і здавалося, що це нечесно — що вони так уперто мовчать. Але якщо добре подумати, то все воно навіть логічно й виправдано. Бо й не мовчать вони насправді, просто живі їх не чують. Не чують, що вони говорять. Хоча, може, про що їм говорити з тими, хто ще ходить тут, вони ж усе одно не знають, як це — бути нарешті без тіла, і що зупиняється серце, і ви разом із ним ідете потихеньку далі, і що з останнім видихом видихається багато чого іншого. Про смерть вже нічого не знаю, о smierci juz nic nie wiem, переді мною тисячі смертей, але тільки одна з них моя. Подивитися на себе збоку нарешті — іншим поглядом нарешті побачити, як виглядає власне — тепер уже не власне — тіло збоку. Дивнувато виглядає. Губи посинілі й кінчики пальців теж. Ось саме це найприкріше зачіпає. Могло би воно виглядати інакше. Може стати шкода свого власного тіла, але це вже востаннє. Шкода, що воно синіє, хоча це закономірно, бо йому дуже холодно. Хоча бувають мертві тіла, які виглядають дуже красиво, тільки це не одразу, ще має минути зо дванадцять годин, тіло захолодає остаточно, зморшки розгладжуються, обличчя молодшає, губи трохи посміхаються, спокій розливається по обличчі — це, може, сліди чогось іншого, небесної радості, побаченої в останні півсекунди, чи ще чогось — кожен може називати це по-своєму, я часом думаю, що це тоді, коли ти подаєш руку янголові й починаєш із ним розмовляти потихеньку й трохи несміливо, бо це ж не так просто — одразу почати розмовляти з ангелом, якщо досі ніколи не розмовляли. І ця радість проявляється на обличчі дуже повільно, як фотоплівка, біля якої треба довго помарудитись. Але ти вже осторонь від цього всього, бо тільки ті півсекунди важили, а тепер тобі легко й інакше. І можна на-• віть порадіти, що нарешті тебе немає, а все, що буде тут чи там далі, воно вже буде без тебе, і вони нехай самі дають собі раду зі своїми тілами. Переображення тіл — це щось інше, це не звідси, це також чиста музика, себто містика, цікаво, як мертві мене бачать, як вони одне одного бачать. Переображення — це уже не те тіло, це не матерія, що також тішить.

Нікуди не можна подітися від правил. Бо щоби бути тут, треба мати це на увазі. Виявляється, що доводиться пам'ятати багато правил, які потрібно виконувати, принаймні так воно виглядає. Треба від самого початку виконувати ці правила, і тоді все має бути добре. Можна для годиться трохи побунтувати, можна бунтувати перманентно, але, попри це, користуватися всіма благами та прислухатися до правил. Це може виглядати по-різному, але найпоширеніший, здається, такий варіант: здобути освіту, створити родину, народити дітей і також дати їм змогу отримати освіту й створити родину, жити порядно та спокійно, нікому не роблячи ні зла, ні добра, виконувати громадянські обов'язки, виконувати подружні обов'язки, виконувати інші обов'язки, ощадно витрачати гроші, не викидаючи їх на вітер та на зайві речі, ходити в дешеву перукарню жінкам — раз на два місяці, чоловікам — раз на півтора місяці, купувати одяг на дешевому базарі, приміряти його на очах у десятків перехожих, але тут настільки багато таких вимушених стриптизерів, що ніхто й не зверне уваги, улюбленою стравою називати салат «олів'є» і оселедець під шубою, коли захочеться просвітлення, пити кагор, заїдаючи його дешевим костромським сиром, не знаючи, де Кострома, свят не любити, але святкувати, до релігії ставитись із належною відстороненою пошаною, церкву відвідувати в міру регулярно, священиків боятися і не любити, співчувати молодим монахиням, бо їх життя боляче вдарило, нічого не знати про міжнародну політику, мало орієнтуватись у політиці внутрішній, не бувати в непотрібних місцях, не робити нерозважних вчинків, коли не треба й коли треба, не думати дуже багато про що, себто намагатись не думати зовсім, дивитись перед сном розважальні телепередачі, уже поклавши голову на подушку, мріяти про романтичне кохання, подорожі в заморські країни, уявляти, що було б, якби життя склалось інакше — життя все одно не складається так, як треба — виходить цілковите фіаско — з якого боку не подивись, все залишається незмінним, тому нарешті нічого більше не можна з цим усім зробити, і тоді тільки треба вчасно померти, востаннє зітхнувши, згадавши улюблений запах, улюблені іграшки ще з дитинства — у мене був жовтогарячий колобок і єнот, схожий на живого, і з таким товстенним смугастим хвостом. Так і не вийшло побачити справжнього єнота й жити так, як живуть польові лілії. А ще в дитинстві й справді бувало спокійно та затишно.

Згадати азовське море можна йти довго довго навіть за кілометр від берега води буде по коліна і будуть маленькі піщані острівці люди серед моря просто відпочивають підкладаючи хвилі під голову з морського дна визбирувати пальцями ніг черепашки коричневі мушлі жовтий пісок жовтий пісок очам спокійно тілові затишно просвічується вода м'яка і пружна і зовсім не солона думки витікають не солона вода потім уже навіть не залишається тіла

Харчуватися тільки солоним сиром, садовиною та мінеральною водою. Ходити тільки у сандалях на босу ногу. Носити полотняний одяг і розпущене волосся. Ходити в неділю до напівтемної монастирської церкви та слухати, як співають монахині. Застигати у церковних дверях і про все забувати. Ставити свічки: одну за маму, другу за рідних, друзів і всіх знайомих, а третю — за тих, хто потребує — у цій та в інших країнах. Більше мовчати, ніж говорити. Просити прощення у людей і птахів, у дерев і каміння. Грати на флейті посеред площі, на яку прилітають не тільки голуби, а й горобці. Годувати з рук бездомних собак і радіти, що вони виляють хвостами, отож їм приємно тебе бачити, радіти, що вони підходять до тебе й кладуть голову тобі на коліна або дивляться в очі сумними вологими очима. Ходити по вулицях і все дивуватися: «Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій країні, де люди похмурі й мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій країні, бо ноги мені прив'язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?»

Оточити себе огорожею спогадів і жити між них, майже не звертаючи уваги на іншу реальність, ту, що значно реальніша, та, що тече за вікном сьогодні. Вдивлятися у старі й нові фотографії, прислухатися до їхніх розповідей. На фотографії ситуація, про контекст якої може бути нічого не відомо. Але навіть не знаючи справжньої історії фотографії, можна придумати для неї контекст — нехай він навіть не матиме нічого спільного з тим, що було насправді. Дарина любить роздивлятися сімейні альбоми, які їй показують друзі. Вона вдивляється у кожен знімок, намагаючися побачити те, чого на ньому не видно, але що було напевно — до того, як фотограф зафіксував конкретну мить конкретного дня. Фрагментарну історію чийогось життя можна скласти (чи відтворити) із фотографій. Дарина возить із собою по всіх усюдах маленький фотоальбом, розкриває його й читає історії своєї родини, своїх друзів, які дарують їй на згадку свої знімки. Іванна присилає свої фотознімки з Мід-Вест Америки, звідти, де прерії, маїсові поля, руда земля та руде сонце. Придивившися до фотографії, на якій Іванна притискає до себе рудого пса, Дарина розуміє, що вона щаслива. Дарина кладе цю фотографію собі в альбом. Зберігати фотографії людей, яких любиш. Зберігати фотографії людей, яких хотілось би полюбити. Потім ще раз читає і дописує власну історію. Часом вона додає або забирає фотографії. Боїться дивитися на деякі фотографії та закриває їх іншими. Потім приходить час, і вона їх виймає.

«Коли у мене виросте коса до п'ят, я буду королівною», — каже Дарина мамі. Королівна може здійснювати всі свої бажання, досить їй тільки подумати — і воно збувається. Дарина хоче, щоб у неї був вороний кінь із пишною гривою, — вона розчісуватиме щоранку свою косу, а потім кінську гриву, вплітаючи в неї різнокольорові стрічки у неділю й свята. Годуватиме коня цукром і вівсяними коржиками. Кінь їй потрібен для того, щоб їздити на ньому в магазин по хліб, у ліс на озеро — дивитись на латаття та шукати галявини, на яких ростуть суниці й фіалки. Коли Дарина підросте, вона їздитиме на коневі до школи. Поки Дарина сидітиме на уроках, кінь пастиметься на шкільному подвір'ї та радісно іржатиме, коли Дарина вибіжить до нього на великій перерві й почастує його солодким печивом. Коли в мами був день народження, Дарина подарувала їй корону зі срібної фольги — це був справжній королівський подарунок.

ІІІ

Він приходить досить часто, хоча ніколи не відомо наперед, коли це станеться. Часом він з'являється через день, хоча видається, що між кожним його приходом пролягли десятиліття, часом — раз на тиждень, а часом його немає місяцями, і вона починає думати, що, може, з ним щось сталося або що він пішов уже звідси, бо все одно колись обов'язково піде. Але коли він з'являється після такого довгого непоявляння, їй здається, що вона бачила його тільки позавчора. Приходить, тихо відчиняючи двері — вона майже ніколи не замикає дверей, відчиняє їх так тихо, що вона майже ніколи не чує, як він появляється. Часом попереджає її, просто телефонуючи до неї, але, коли вона піднімає слухавку, нічого не говорить, а одразу її кладе. І тоді вона ще декілька митей слухає короткі гудки й знає, що він невдовзі прийде. Тож вона виходить на кухню і там його чекає, варячи каву; виймає з пакета вівсяне печиво, бо він його дуже любить, і кладе на мисочку. Це дуже добре, коли люди щось дуже люблять, бо можна приготувати це для них і знати, що вони зрадіють. Часом, коли вона заходить на кухню, він уже там, і вона ніколи не може сказати, скільки часу він уже там сидить — може, чекав на неї годину, може, пів, може, більше, а може, менше, може, щойно увійшов, але їй у такі хвилини все одно здається, що він тут є завжди й ніколи не виходив, і від цього багато залежить для неї — щоб отак просто заходити в кухню і його там бачити. Одного ранку вона вийшла на кухню заспана, ще, мабуть, не було й сьомої, він годував кота, побачивши її, сказав: «Ти багато забуваєш». Вона не встигла нічого сказати, бо він знов сказав: «Не думай, що тобі треба все одразу. Тобі треба трохи менше. Тільки подумай про свої очі». Вона хотіла спитати, що саме їй треба, і що таке «все одразу», і чому треба думати про очі, але він одразу пішов до виходу. Одного разу він прийшов тоді, коли вона дуже застудилася. Сказав, що зготує їй щось помічне та відправив у ліжко, а сам заварив якоїсь трави, те питво пахло липою, чебрецем, безсмертником і ще чимось. Він тоді сам приніс їй кухля в кімнату, і це, здається, вперше, бо ніколи раніше він не заходив так глибоко в її помешкання, залишався на кухні й, здається, навіть не думав, що в цьому помешканні є ще якісь місця, куди варто заходити. Вона сьорбала гарячий настій, схопившись обіруч за кухоль, бо руки в неї були ослабли й вона боялася, що не зможе того кухля втримати. Він роздивлявся книжки, часом виймав якусь, гортав декілька секунд, а потім ставив на місце, їй здавалося, що він бере ті книжки, які колись для нього були дуже цінними, знаходить там найважливіші для себе фрази, пригадує їх — і цього йому буде досить дуже надовго. Може, він уже прочитав усе це, і тепер книжки йому непотрібні, але цього вона не може знати напевно. Хоча нічого ні про кого не можна знати напевно. Вона допиває траву, і тепло розливається по її тілу; вона усміхається напівблаженною посмішкою, він бачить це й каже їй: «Спи, у сні ти видужаєш», — забирає в неї кухоль і зникає. І справді, наступного дня вона вже одужала. Потім його довго не було, і одного ранку вона прокинулася з якимось дуже прикрим відчуттям і не могла зрозуміти, що їй так муляє, бо ніби нічого не ставалося, аж тут зрозуміла, що вона просто не пам'ятає кольору його очей. Вона вийшла на кухню і побачила, що він миє руки, схилившися над раковиною. Він старанно тер їх милом, змивав водою і знову натирав милом. Нарешті вимкнув воду й сказав: «У мене сьогодні дуже брудні руки». Поки вона варила каву, він ще декілька разів мив руки й після кожного разу казав: «Це мені так заважає — коли брудні руки. А часом я ніяк не можу їх вимити». Ще якось, коли вона зайшла на кухню, він сидів на підлозі навпроти вікна, обійнявши руками коліна, і дивився вперед дуже пильно. Коли вона зварила каву, він жестом показав їй, щоб вона сіла поруч нього. І так вони посьорбували каву, жували вівсяні коржики й дивилися у вікно. Він тоді сказав: «Бог вибрав дуже гарний колір для неба, такий дуже добрий колір.-Я люблю осіннє небо й осінню воду, коли вона зацвітає. Люблю пізню осінь, і осінню мряку, й імлу, та примерзлу ще зовсім зелену траву. Міські люди дуже небагато з цього помічають». Вона хотіла щось заперечити, але він сказав тільки: «Ти дуже неспокійна й мучиш своє серце». Він доторкнувся до її пальців, і вона відчула, як сльози підступають їй до очей і печуть. І вона думала про те, що останній тиждень надворі стоїть такий густий туман. Але жодна сльоза не вийшла назовні. Саме того дня їй так не хотілося, щоб він ішов, тому що вона боялася, що коли він піде, вона вже не зможе так сісти на підлогу й так дивитися. І того дня він справді був довго, і вже сам зварив кави, і покликав її. Не хотів іти з кухні, все дивився на небо. Якось сказав їй, що, мабуть, невдовзі піде звідси. «Ати повернешся?» — спитала вона, тому що їй було треба, щоб він повернувся. «Я не знаю, цього я ще не знаю». Вона скрушно сказала, що вони ще дуже багато про що не поговорили, та що невідомо, чи колись поговорять. Він відповів: «Деякі розмови чекають на своє продовження багато років, і, може, саме так думки встигають вистоятись, подуматись добре, часом треба, щоб це тривало так довго». Насправді їхні розмови ніколи не були довгими, він скупо витрачав слова, вони перекидались короткими, уривчастими фразами. Але все одно відповідав на питання раніше, ніж вона встигала їх поставити. Він завжди знав, що їй треба почути. Або як йому треба з нею бути. І це виявлялося для неї найважливішим. Сама присутність. Те, що можна так бути, що цього досить. Врешті вона наважилась попросити у нього, щоб він писав їй електронні листи. «Я ж не пишу листів». Вона похопилась, бо справді зовсім забула, що він не пише листів, але їй так хотілося мати знаки того, що він є, і вона попросила, щоб він просто присилав їй порожні повідомлення, такий собі лист, у якому нічого не буде написано.

«Це багато,» — посміхається він, і вона вже знає, що він погодився і що вона дійсно отримуватиме від нього такі порожні листи. І коли приходять порожні електронні листи, вона радіє і дивиться на час, коли він їх відправив, і знає — з точністю до секунди — що у ті миті вони були ближчими. Вона зберігає ці листи всі до одного, і якби їй сказали, що там нічого немає, вона би здивувалася, бо там є все те, що їй потрібно. І часом їй смішно із себе, що вона так боїться загубити його слід у світі, і мусить мати свідчення того, що він є. І ці листи вона саме тому й зберігає, і так радіє, коли вони приходять, і так їх чекає, і починає хвилюватися, коли листа немає понад місяць. І сама пише йому листи, багато листів, часті листи, у яких описує все, що відбувається з нею і в ній, згадує свої дні до дрібниць, щоб не пропустити нічого важливого, описує те, що думає, те, що бачить, читає і що думає з того приводу. їй здається, що її життя тече одним потоком, і виливається в ці листи, і цей потік має бути відісланий у електронному вигляді одному адресатові, який наймудріше відповідає на її листи, тому що не відповідає на них словами — так як можна було би відповідати. Вона не сумнівається в тому, що він їх читає. Хоча для того, щоби написати все, вистачило б одного речення. Але можна й більше, можна багато речень.

Уривки з її листів.

«Я знову нещодавно була у Львові, — пише вона, — і заходила у вірменську церкву. Я прийшла туди на літургію, я зовсім не розуміла мови, але мене це не лякало. Я саме так і хотіла — прийти кудись, де я буду німою і глухою. Чутиму, але не розумітиму, могтиму тільки стенати плечима, коли мене щось спитають. Я знала, що я тут чужа, але мені було від цього добре. Правда, священик знав російську мову, але російською мовою він казав тільки «присаживай-тесь». Тому я завжди сідала останньою. Мені вистачало того співу, який я чула навколо себе, і якоїсь миті навіть зраділа, що не розумію слів, бо слова тут уже нічого не важать, і я знову перестала відчувати себе. Задовольняйтеся крихтами, але я отримала більше, ніж крихти. Потім я залишилась, коли відправа вже закінчилась і всі розійшлися, щоби знов подивитися на цю Тайну Вечерю, на якій немає Юди. У мене боліло серце, валідолу не було, я намагалась згадати, як почувалась, коли побачила цю Тайну Вечерю вперше, — здається, так само, як і тепер — хочеться кричати, бо це так, ніби прозріваєш, ніби зір повертається, а все, що до того, бачилось, як через плівку, густу й каламутну. Тоді там ще не було на чому сісти, і мені хотілося опасти під стіною і трохи побути розчиненою. Виходити не хотілося, і я знову думала, що пробула тут замало, хоча досить мені, мабуть, уже ніколи не буде. І я знову думала про те, щоб могти сюди повернутися. Уявляєш, я іще не дійшла до виходу, а вже думала про те, щоб повернутися. І одразу почала цього чекати. І так буває з листами до тебе — я не встигаю дописати одного листа, як уже чекаю, коли зможу почати наступного».

В іншому листі вона пише: «Сьогодні я прала постіль, а потім мусила все повикручувати. І знову відчула, що в мене немає на це сили. Є речі, з якими я зовсім не можу собі дати ради. І я знову згадала, що завжди сварилася через це з мамою, бо ніколи не могла викрутити постелі — ці напинала, простирадла, як я їх ненавиділа, тому що вони завдавали болю моїм рукам. Але мама мене змушувала це робити — мабуть, для того, щоб я зуміла подолати цей біль. Перестати його боятися. Але я тоді дуже боялася фізичного болю».

Ще вона пише: «Мені здається, що найбільше можна принизити людську гідність у безкоштовному громадському туалеті. Я мусила зайти до туалету, що біля нашого базарчика, там, як завжди, була черга, там завжди черга, бо туди ходять випорожнюватись товсті тітки-продавщиці, вони голосно матюкаються, одна тітка каже, що на хрін їй треба тут стояти, вона виходить, і я чую, як за дверима дзюркотить вода, навколо смердить, і потім, коли нарешті приходить моя черга й доводиться залазити у смердючу кабінку, повну людських нечистот, болота, я почуваюся так, наче мене товчуть лицем у цю гидоту, аби відчути, що я нічим не краща за цей бруд. Тільки я не хочу цього відчувати. І мене починає нудити, тому що все це так гидко. І я доповзаю до кабінки, і там на щастя двері зачиняються, бо є кабінки, в яких двері не зачиняються, і до тебе постійно заглядають — що ти там, мовляв, робиш? А там нічого особливого не можна робити — ноги зігнуті й думаєш, щоб тільки пошвид-ше та щоб нікуди не звалитися. А потім виходиш, ще треба помити руки, з умивальника тече смертельно холодна вода й пече руки. Я дуже не люблю, коли мене принижують».

«Мені сумно за те, що я не зробила багатьох речей для мами. Сумно за такі недоказаності, недоговореності, за скупість на ласку, на жести любові й розуміння, я завжди1 буду за цим жаліти. Мені шкода, що я на прощання не обняла її так міцно, щоб у мене заболіли руки, бо це було би востаннє. Тоді мене забракло — на цей один жест болісної любові, і мені його завжди не вистачатиме. Хоча насправді на багато жестів і вчинків мене забракло».

«Знаєш, у своєму житті я вчинила три крадіжки, принаймні я пам'ятаю тільки три. Вперше я вкрала булочку в магазині, коли мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».

«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».

«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»

«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.

За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».

«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».

«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».

«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».

«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не почуває до мене нічого, окрім ненависті — сухої та колючої, як прибережна галька. Для декого мене не існує, і тому ті сторінки, де я ніби є, але мене нема, шелестять по-іншому, коли перегортаються. Для декого я, ніби біль у горлі, — ковтаєш і тільки тоді пригадуєш, або відчуваєш прикро. Всі мої листи до тебе є принаймні у двох копіях. Всі вони вже записані. Я їх просто мушу пригадувати, я навіть не думала, що їх так багато. Для того, щоб прочитати книгу іншого, треба жити його життям.

Тому за життя можна прочитати лише одну-єдину книгу — свою, і безліч фрагментів з інших книг. Єдина книга проживається. Це те, що кожен може вмістити, не більше. Книги самогубців закінчуються розірваною сторінкою — так, ніби її засильно шарпнули, перегортаючи. Вони йдуть так по-різному звідси, тому що для них цього забагато, того всього, що є тут. Часом вони просто не витримують і хочуть бути по-іншому».

«У Божому Інтернеті є незліченна кількість веб-сторінок, а наші прохання миттєво потрапляють у Його скриньку. Він завжди вчасно читає листи. Він читає їх в окулярах, тому що коли отримувати так багато листів, то обов'язково треба читати їх в окулярах, інакше очам буде тяжко».

«Я думаю, що якби я втратила зір, то не бачити кольорів було би для мене справді трагічно, я могла би когось попросити читати собі, хтось міг би писати замість мене. Не бачити людських кольорів — це було би надто нестерпно. Тому я можу просто радіти, що цього зі мною не сталося. Знаєш, кожна людина має свій колір, правда у декого цих кольорів багато, дехто візерунчастий, дехто якийсь пастельний, дехто міниться кольорами веселки, дехто такий, як роса на сонці, ти для мене був сизого кольору, такого, як буває переддощове небо».

«Я пам'ятаю, що коли йшла босоніж по розпеченому від сонця піску на березі Дніпра, у мене спочатку була тільки одна думка: цікаво, скільки я зможу так витримати. А потім вона зникла, і на її місці з'явилась інша: тільки б не закричати. А потім ще інша: якщо я тепер впаду долілиць і поповзу вперед, це буде найкраще, що зі мною станеться, тільки би доповзти до трави. Я тоді так чекала трави, як ніколи в житті».

«У смерті є велика інтимність, померти — це дуже приватна справа, спочатку всі цього бояться і тому потребують бачити біля себе живі обличчя, щоб не було так страшно, але потім, коли надходить цей момент, випроваджують усіх. Великі святі насилали сон на тих, хто чував при них. Тут треба побути самому. Не можна позбавляти людину цієї приватності. Смерть у газовій камері — колективна смерть у муках — це ще страшніше. Люди сходились на страти — як я це ненавиджу. Людей карають не стільки смертю, як страхом смерті, завдавати комусь смерті — абсурдно, смерть із рук правосуддя — я також це ненавиджу. «Агонія» — грецькою означає «боротьба», а також «тривога». Ми тривожимося перед смертю і боремося, але, може, і не з нею, і не з життям, а з чимось іншим. Близькість цих двох слів — «агон» та «агонія» — така дивна, бо те й інше означає боротьбу, змагання. Обидва мають корінь «аго», що значить «вести». Ми називаємо «агонією» передсмертну боротьбу, хоча йдеться тільки про те, щоб нарешті бути переведеним. Нас відведуть туди, куди треба».

«Перестати бути посудиною для чужих думок. Не наливати у себе всякої непотрібної всячини. Бути глечиком, у якому тільки чиста джерельна вода». «Сьогодні я мусила розміняти собі 50 баксів. Бо, знаєш, час від часу мені треба різні речі, і тому доводиться мати гроші. Біля обмінного пункту пахло свіжим хлібом, і я думала, що є тільки декілька речей, про які я постійно думаю, а решта все мене не цікавить. Але гроші я все одно розмінюю. Навпроти на автобусній зупинці стояла ціла хмара людей, і я спочатку подумала, що, може, це якась галіма демонстрація — тих, кому хріново живеться. Тому що переважно людям тут живеться хріново. З різних причин, але хріново. Але виявилось, що то ніяка не демонстрація, а люди всього-на-всього чекають автобуса. І цей автобус ніяк не приїжджає, і вони переминаються з ноги на ногу, і вперто чекають. Тоді я подумала, що це, мабуть, ще гірше. Бо це таке витратне чекання».

«Сьогодні мені було дуже холодно, в будинку ще не ввімкнули опалення, у мене замерзли руки, пучки були такі тверді й холодні.

Я знову не могла зрозуміти, що я тут роблю — взагалі, що я тут роблю, так якщо по-справжньому. Якби мене про це спитали, я би вже не могла відповісти, якби мене спитали, чи я відкусила собі язика, я би, мабуть, тільки кивнула. Це ще було би схоже на виправдання — не мати язика, отож не говорити. І потім я згадала, що зовсім давно, мені було тоді не більше семи років, я пішла по хліб і, коли заходила до крамниці, звідти виходив якийсь чувак і в нього з рук випала пляшка горілки, бо він був уже п'яний і не міг її втримати в руках. І шматок скла поранив мені ногу. На мені тоді була коротка спідничка й бордові колготи, і тому на них зовсім не видно було крові. Чувак щез, матюкаючись, він взагалі мене не помітив, та й нащо я йому була треба. І мені стало страшно, тому що всі кудись зникли, і в мене на нозі рана, з якої тече кров, і ці бордові колготи, і крові не видно. Мені тоді дуже хотілося порятунку, я йшла й плакала, це було смішно, тому що ніхто не звертав уваги на те, що я плачу. Хоча, якби хтось з'явився і спитав, що сталося, я би не змогла нічого відповісти. І коли прийшла додому, вперто мовчала й нікому нічого не розповіла. Мені дивно, що я саме сьогодні про це згадала. Може, це від холоду. І тому, що мені тоді не хотілося говорити — так як зараз».

«Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує».

«Знаєш, якось мені приснилось, що є така собі свята Онуфрія, і є щоденники, з нею пов'язані, і я би мусила їх прочитати. Цей сон був дивного жовтого кольору. Я тоді зранку дивувалась і все відчувала навколо цю теплу жовтизну. А потім вирішила пошукати, чи є така свята, і зрозуміло, що нічого не знайшла, ні в яких книжках. І потім воно мені забулось — вийшло з пам'яті. І знаєш, нещодавно я про це згадала, і вирішила пошукати в інтернеті — і пошуко-вик видав мені багатьох святих Онуфріїв — чоловіків. І одне посилання на єдину серед них жінку. То була сестра Онуфрія, яка на другий день після того, як прийняла постриг, прокинулась із відчуттям, що Бога немає і що вона втратила віру. Вона жила так багато років, скільки, я не пам'ятаю, бо не про це йдеться, відчуваючи свою покинутість. До нас повертаються спиною, і ми самотні. Нас відпускають, а для нас це іще зарано або непосильно. До нас повертаються спиною, коли нам так бракне чийогось лиця. Коли я це читала, мені здавалося, що я божеволію, бо я просто знала, нащо це було потрібно. Щоб від нас так відвертались або відходили. Щоб так зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

«Сецесійне небо — ти можеш собі його уявити?»

«Малюю в себе над ліжком на стелі усміхнуте сонце. Тепер щоранку, щойно розплющую очі, воно до мене усміхається. А я усміхаюся до нього».

«У мене сьогодні знову дуже боліли очі, так, що було важко дивитися. Вони болять і сльозяться. Я міцно їх заплющую, але сльози все одно знаходять стежки, якими їм витекти. Маркіян приносить із крамниці пакет шоколадних пряників, таких, як коричневі серця, бо більше нічого мені не хочеться. Я думаю тільки про те, що хотіла би навчитись знати значно більше, ніж знаю тепер. І розуміти людей, і ставати їм у пригоді».

«Я почала боятися розчісуватися пластмасовими гребінцями. Розчісуюся тільки дерев'яними. Купую собі в переходах, де продається всяка всячина, кілька букових, чи ясенових, чи ялівцевих гребінців, розпихаю їх по кишенях, щоб коли загублю якогось, мати ще про запас. Можу довіряти тільки дереву».

«Не можна квапити події, бо коли на них приходить час, вони відбуваються легко й непомітно, так що тільки досить заплющити очі, а коли їх розплющуєш — уже все відбулося. Так само листи пишуться легко, коли їм час писатися. Відбуваються розмови, які мають відбутися. І всього можна дочекатися, а поки чекаєш, стає-ться безліч інших подій — не менш важливих, ніж та, на яку чекаєш».

«Я перестала пам'ятати, скільки мені років, перестала пам'ятати про те, що маю вік, бо це нічого не важить і не вирішує. Те, що зі мною відбувається, не можна міряти роками, чи днями, чи годинами, бо вони тут нічого не важать. Ти також не маєш віку».

«Мені дивно, що я майже нічого не знаю про тебе, про те, чим займаєшся, про твою родину. Не можу уявити, щоб ти міг чимось займатись і щоб у тебе була родина, себто якась історія. Не можу уявити тебе хлопчиком, взагалі не можу тебе уявити кимось іншим, ніж ти є тепер. Мені здається, що ти прийшов нізвідки, і що єдине, чим ти можеш займатись — це приходити та йти. Я знаю, що ти знаєшся на травах, умієш дивитися, адже Бог налляв тобі в очі незвичайної гостроти й пильності, любиш вівсяні коржики, і не пишеш листів, і відповідаєш на питання перш, ніж встигну їх тобі поставити, і такої твоєї біографії мені вистачає».

«Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися».

«Автобіографія як жанр завжди лякала мене найбільше. Пам'ятаю, у школі нас змушували писати автобіографії. І вже після слів: «Я така-то народилася...» ставало млосно й далі писати було страшно, бо все воно одразу переставало бути справжнім. Бо моя біографія почалася інакше, і ніколи невідомо, які саме події треба туди вписувати. Всі чи тільки вартісні. А вартісних подій багато. Може, всі вони й вартісні. Найкращі біографії на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті — хвиляста лінія — як знак усіх подій, що сталися. Якби я мусила писати автобіографію — якби мене змусили її писати, я би почала з того, що не пам'ятаю того дня, коли народилася, але кажуть, що він був теплий. Не пам'ятаю дня, коли почала себе пам'ятати, цілком певна, що за ці декілька перших років мого життя, яких не пам'ятаю, я дуже багато чого навчилась, не пам'ятаю, як мені це вдалося. Пам'ятаю день першої менструації, я про неї нікому нічого не сказала, навіть мамі, тому що мені здавалося, що це настільки інтимно, що я не можу про це говорити взагалі нікому. Бо хіба говорять про найінтимніші речі — навіть найближчим? Тепер я думаю, що треба вміти говорити і про найінтимніші речі, але цього вміння мені бракує й досі, так само, як і тоді. Вперше в житті закохалася у книжки — надовго, вдруге у шість років — себто дуже пізно — у чорноокого вірменського хлопчика, тому вважаю себе позбавленою національних упереджень із раннього дитинства. Потім закохувалася ще багато разів у різних людей, але не знаю, чи навчилася любити».

«Я перестала писати своє ім'я з великої літери. Тепер, пишучи листи, я пишу в кінці своє ім'я тільки з маленької. Мені дивно, що раніше я могла робити інакше, тепер власне ім'я для мене важить дуже мало. Колись я думала, що у моїх батьків немає імен, це були просто мама й тато. їхні імена кудись позникали. Колись моє ім'я також зникне, його й зараз майже немає. Я знала людей, яких ніколи не могла назвати на ім'я, досі не можу собі цього пояснити. Знаю, що я їх цим скривдила. Всі мають імена, всі звірі, птахи й комахи, всі трави й камені, всі хмари та піщинки, тому люди хочуть, щоби їхні імена пам'ятались. Але я майже могла би забути своє ім'я і нікому його не називати».

«У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени. Найдивніші події приходять разом із осінню. Найтерпкіші й найгустіші запахи — осінні».

«Дуже багато людей, яких я любила, померли в листопаді. Це були жінки й чоловіки, глибокі й світлі. Не знаю жодної поганої людини, яка би померла в листопаді. Може, листопад — це місяць, коли гарні люди йдуть звідси. Може, Бог по-особливому любить листопад. Іноді я думаю, що реквієми починають писатись у листопаді».

«У тому, що я пишу тобі, дуже багато недоречностей і банальностей. Але я хочу, щоб воно таке й було — недоречне та банальне. Бо нічого іншого зі мною не відбувається — все так просто, недоречно й банально. Навколо мене ті речі, які ти знаєш, і той маленький скляний ангел зі скляними крильцями, що грає на флейті. Я повісила його на батареї, там йому тепло й затишно, і він може грати безконечно».

«Я обіцяю багатьом людям, що пам'ятатиму про них. Намагаюся цього дотримуватись, тому часом мене тільки й вистачає на цю пам'ять. І я забуваю все інше — забуваю працювати, забуваю всі свої справи, забуваю листи до тебе, написані й ненаписані. Бо хочу пам'ятати їхні погляди й жести, їхні очі й руки, їхні кроки й рухи, їхнє вбрання та взуття, як вони сміються і які вони, коли сумні, як вони тривожаться та як вони думають. Часом боюся, що моє серце не витримає цієї пам'яті».

«Скучаю за твоїм голосом, м'яким, як молода трава; коли по ній іти босоніж, можна відчути цю м'якість, і ноги тоді з неї так дивуються. Я й тепер ходжу босоніж по вранішній траві, яка зранку вже вкрита інеєм, і згадую, як ти говориш».

«Пишучи листи до тебе, я зовсім позбулася почерку, я його вже не маю, і вигляд слів уже не залежить від кольору пасти, втоми моєї руки, натиску моїх пальців. Я уже цього не можу вибирати. Єдине, що можу вибрати, — це шрифт, і величину літер, і швидкість, із якою набираю. Але це нічим не відрізняє вигляду моїх листів від листів інших людей і тому вибираю слова, за якими ти безпомилково впізнаватимеш мене».

«На килимку в себе на порозі щоранку знаходжу мертве горіхове листя. Не знаю, звідки воно береться, бо ніколи не бачу його, коли повертаюся додому. Воно надто велике, щоби я могла принести його на черевиках і не помітити. Мию щовечора свої черевики й знаходжу на них тоненькі волосинки трави та шматочки рудої глини. Не знаю тому, звідки береться це листя. Вчора зранку було два листки, і я викинула їх назад надвір. А сьогодні — вже три. І я вирішила, що нехай собі там лежать, якщо їм там подобається, і взяла собі одного листка до кімнати — нехай буде при мені, поки я працюю, мені буде веселіше. Я навіть його не помила, бо негоже мити гостей без їхньої на те волі, а мені здавалось, шо листок не хоче, щоб я поливала його каламутною водою з крана. Він такого глибокого зеленого кольору — такого глибокого, що не одразу видно, що він зелений, і тому доводиться піднести його до очей, щоб роздивитися. А піднісши до очей, одразу відчуваю горіховий запах. Отож тепер у мене житиме ще й цей пошерхлий листок. Осіннє листя завжди пошерхле. А в мене шерхнуть губи на зиму».

«У будинку, де я живу, є великий плямистий пес. Не знаю, чий він, здається, тих людей, які живуть на поверх вище. Не знаю, як його звати, тому називаю його просто Псом. Не знаю, якої він породи, думаю, що, може, треба про це дізнатися, але нашим взаєминам це не перешкоджає. Спочатку Пес люто гавкав, коли бачив мене або чув. Мені не хотілося, щоби він на мене так сердився (хоча, може, він і мав на це право, бо ж це він господар на цій землі, а не я), і я вирішила, що треба з ним потоваришувати й треба йому щось принести, зробити йому подарунок, бо всім приємно, коли їм щось дарують. Я принесла Псові хліба, він спочатку гавкав і шарпався на ланцюзі, тому доводилося йому кидати хліб з віддалі.

За кілька днів він звик, і тепер, коли бачить мене, виляє хвостом і вже не гавкає. Сьогодні я підійшла до нього близько, так що могла його погладити, тільки ще не наважувалась. Пес так само ще не наважується їсти у мене з рук. Але в його очах я вже бачу, що він також думає про те, що між нами могла би початися дружба. Мені цікаво, скільки ще днів знадобиться, щоби він захотів їсти в мене з рук і щоб я наважилася його погладити».

«У мене ще залишилися парфуми від мами: така тоненька пля-щинка. Вони пахнуть густо, важко й трохи нестерпно. Це запах, що, здається, ніколи не вивітрюється. Одяг зберігає його тижнями, цей аромат не слабшає і перебиває пахощі всіх решти парфумів. Тільки я ніде не можу знайти цих парфумів, бо зараз їх немає, немає цього запаху початку дев'яностих. Я використовую їх дуже ощадно, дуже рідко, боюся, що коли вони закінчаться, я залишуся без цього запаху й почну тужити за ним».

«Сьогодні пес з'їв свій хліб і почав лизати мені руки. Хоча я ще не наважилась його погладити. Але все одно відчувала таку дивну довірливість у цій ситуації. Дуже важко завойовувати дружбу й робити в ній кроки далі».

«Мені нічого не соромно писати тобі, нічого не соромно, я знаю, що ти все зрозумієш. Я, здається, можу написати тобі про все, що відчуваю. Можу писати тобі про те, чого не знаю. Я би хотіла говорити з тобою багато про що, але це неможливо, тому мушу це описувати. Думаю, що часом мої листи не схожі на нормальні листи, але я, зрештою, і не хочу писати тобі нормальних листів».

«Часом мені думається, що треба тобі писати про все, нічого не пропускаючи, аби нічого не загубилося, і я знаю, що це майже неможливо, але потім думаю, що ти й так усе знаєш».

«Тільки щоб не обдурювати тебе своїми листами й не писати того, чого немає насправді».

Думати про чиюсь смерть, а потім почати про це писати. Не про смерть навіть, а про те, як про це можна думати. Не знаю, що про це думають мертві. Нічого про них не знаю, окрім того, що вони ідуть і більше не повертаються такими, якими ми їх знали. Не знаю, чи вони хочуть, щоб ми про них пам'ятали, бо ми не вміємо пам'ятати насправді. Може, це вони мають про нас пам'ятати. їхня пам'ять сильніша, бо вона вічна. їхній зір гостріший, бо вони бачать крізь стіни. Ми прийдемо до них і тоді навчимося бачити. Тут ми бачимо погано, нам не допомагають окуляри і контактні лінзи. Нам нічого не видно і при денному світлі. Часом я виймаю свої очі й посилаю їх поперед себе, щоб вони роздивилися, що діється навколо, а потім розповіли мені. Але часом очі повертаються і просто мовчать, і я знаю, що питати даремно. Інколи вони щось розповідають, але я не знаю, чи можна вірити своїм очам. Коли люди ходять по вулицях із вийнятими очима, вони нічого не бачать. Часом, коли я не хочу виймати очей, я вдаю, що не бачу — жебраків біля магазинів та їхніх простягнутих висушених рук, старих жінок із посірілими лицями, бомжа, що риється у смітнику, знуджених таксистів на стоянці, повій, що надто рано виходять на роботу. Я ховаюся, багато від чого ховаюся і багато чого не помічаю. Як добре, що я зустріла тебе саме сьогодні. Як добре, що мені вдалося тебе побачити, бо ж я відправила свої очі вперед. Спочатку я почула твою скрипку, то було дуже схоже на ті мелодії, які я завжди любила собі співати сама. Як ти граєш, ти дуже добре граєш, ти граєш — і це дуже добре, тому що хтось мусить так грати, щоб інші нарешті почули, як воно буває, я божеволію від такої музики, я взагалі завжди божеволію від музики. Ти так щедро розсипаєш її по асфальті. Серед цих сірих стін так багато такої світлої музики. Я тоді просто приростаю до місця і знаю, що вже не зможу звідси піти просто так. Музика дарує свободу, музика звільняє так легко й непомітно. Я відчуваю що мої очі одразу повертаються до мене, я навіть починаю краще бути й більше бачити. Саме тому, що це така безмежна й така шалено п'янка свобода. Поезія дарує таку свободу й музика дарує таку свободу та, може, щось інше, тільки я ще нічого про це не знаю. Ангели на небесах безупину співають «осанна», прикриваючи лиця крилами, бо і їм забагато своїх голосів. Якщо в раю можна буде співати разом із ними, це буде найкраща з усіх можливих вічностей, мені подобається така вічність, бо ще раніше мені було навіть страшно про це думати, тепер я це розумію, коли ціпенію на цій вулиці між усіма голосами, вирізняючи один голос. Коли я співатиму разом із ангелами, ти також прийдеш туди зі своєю скрипкою. Там всі нарешті вмітимуть співати й грати на різних інструментах: на цимбалах і бандурах, на тимпанах і барабанах, на флейтах, сопілках і денцівках, на скрипках і лютнях, на дримбах і трембітах. Знатимуть усі можливі мелодії. Туди можна буде прийти зі своїм улюбленим інструментом. І бути самим лише голосом. Це називатиметься блаженством. Я чекаю, доки цієї музики наллється у мене так багато, що я вже не зможу витримати. І не знаю, скільки часу минуло, скільки часу може так минути й чи взагалі ще є час. Потім я згадую про те, що у мене є годинник, і бачу, що вже давно почався новий день, тому мушу йти додому, ліхтарі горять так яскраво, що я бачу дуже багато. Майже все бачу, мені навіть здається, що я бачу зморшки на обличчях бомжів, які сплять на лавочках, підібгавши ноги та накрившися болоньєвими куртками. Під голови вони підмощують власні кулаки або торбинки зі своїм нехитрим маєтком. їм сняться гарні кольорові сни, і вони солодко посміхаються, а повітря над ними тепле, густе й також солодке.

Перш ніж лягти спати, Дарина намагається згадати, що з нею за сьогоднішній день сталося важливого, цікавого або вартісного.

Що запало у пам'ять, так що його звідти вже ніколи не виб'єш, і воно залишиться частиною її — надалі. Так багато відкладається у неї в голові — часом різним мотлохом, а часом кришталево-ясними й чіткими спогадами, від яких інколи робиться дурманно: смак канапки з маслом і сирими печерицями тепер просто переслідує її, затьмарюючи всі решту смаків. А ще звуки клавесина, які нагадують звучання бандури. Начебто немає жодного зв'язку між першим і другим, але для Дарини він є, і нікуди від нього не дінешся.

Не втрачати здатності дивуватися. Дивуватися, що люди приходять до тебе порозмовляти й щось довідатися. Ви ділитеся словами, легко розламуєте їх, як свіжий хліб, і дивуєтеся, що вони ламаються так легко. Приходите в чудернацькі крамниці, де можна купити все: найрізноманітніші сорти чаю, запахові свічки, глиняні й порцелянові кухлики, дерев'яні пляшки, свистки-відкривач-ки для пляшок і просто свистки, музичні компакт-диски та касети, картини талановитих і безталанних художників, футболки з написами та малюнками, дерев'яних розмальованих яскраво котів із примруженими очима, дерев'яні пляшки, дерев'яних ангелів із сурмами та ще багато всілякої всячини. І дивуватися, що тут усього так багато, що можна блукати серед цих речей безконечно. Дивуватися, що господарі крамниці такі привітні й запрошують випити з ними кави. Господар розливає її у крихітні філіжанки, і білі струни в його бороді бринять, і цей голос домішується до інших голосів.

«Розкажи мені, яка я, коли сплю», — просить Дарина Маркія-на. «Ти буваєш різною: часом ти усміхаєшся, часом ти насуплена, часом згортаєшся в клубочок і ховаєш обличчя — і тоді я не бачу твоїх думок; часом ти розкидаєш руки — як на розп'ятті, і тоді мені здається, що сни тебе розпинають цієї ночі. Часом ти співаєш без слів, тільки мугикаєш різні мелодії — тихенько, так що я майже не чую, тільки потім бачу, як срібні нитки пісень переплітаються з твоїм волоссям. Ти сивієш у своїх пісенних снах». «Мені снилося якось, що у мене буде пісенна смерть — одного ранку я прокинусь, а вона сидітиме скраєчку мого ліжка, і лущитиме горох у дзбанок, і наспівуватиме пісеньку. «Смерте, навіщо тобі цей горох», — питаю я. А вона каже: «Я просто чекала, коли ти прокинешся, не хотіла тебе будити». «Але ж ти співала?» «Я завжди співаю, коли чекаю, щоби хтось прокинувся. Ми можемо тепер співати вдвох», — каже смерть і одягає мені на палець глиняну обручку».

Наступного вечора Дарина просить Маркіяна розповісти їй історію, бо їй хочеться послухати чиюсь історію, а дерево кудись зникло. Маркіян каже, що йому хочеться намалювати японку в кімоно сріблясто-сірого кольору. «Це бажання — це одна з моїх давніх історій. Це ще було тоді, коли я вчився в університеті, може, на другому курсі й щодня ходив обідати у студентську їдальню приблизно в той самий час — близько третьої. Обід мій був простий — миска червоної рідини, яку називали борщем, і каламутна кава у пластмасовій скляночці без смаку й запаху. Добре пам'ятаю той день, коли я зустрів японку. Я йшов парком до їдальні. Накрапав дрібненький дощик — повітря було сизе й прохолодне, червнева спека вже не так дошкуляла. Дощ густішав, але мені не хотілося діставати парасолю. Раптом з бічної доріжки за декілька метрів попереду мене на центральній алеї вигулькнула дівчина. Японка, хоча я не роздивився її обличчя, бо вона швидко пішла вперед, накривши голову товстою коричневою книжкою, бо парасолі в неї не було. У дівчини було дуже довге блискуче волосся, як я собі визначив — до останнього спинного хребця, — і сам із себе посміявся, що так кажу про це місце. Воно було, як чорний шовк — лискуче та гладеньке, сліпило очі. Одразу хотілося намотати його на руку, як намотують тканину, щоб відчути її фактуру. Хотілося відчути його на руці — прохолодним і вологим від дощу. Мені стало майже боляче від цього такого раптового і трохи смішного бажання. Я одразу уявив цю дівчину в традиційному кімоно, але з нетрадиційно розпущеним волоссям, бо до кімоно пасує якась вигадлива та химерна зачіска, принаймні так мені здавалося. А одягнена вона була так, як одягаються всі європейці, і зовсім нічого особливого не було в її темно-синіх старих джинсах і світлій майці. Мені ж нестерпно захотілося побачити її обличчя — я майже не мав сумніву, що вона має бути красива. Я прискорив крок — до речі, міг би запропонувати дівчині парасолю, але не додумався до цього й узагалі забув, що вона в мене є. Ось якщо майже порівнятися з нею і йти трохи збоку, можна побачити її ліву щоку й довгу сріблясту сережку. Я обганяю дівчину, а потім обертаюся, щоби побачити її обличчя. Вона була красива, але звичайною красою — таких жінок можна зустріти дуже багато, їхні обличчя не запам'ятовуються нічим, окрім того, що вони красиві. Якби воно мене дуже вразило не красою, а чимось іншим, я б не витримав і заговорив би до неї. Але ніщо мене не вразило... Мабуть, мені хотілося, щоб на тому обличчі було щось написано, аби я відчув, що це обличчя зрадіє, коли побачить інше обличчя. Але цього я не побачив. Тому просто сповільнив ходу, а потім присів, вдаючи, що зав'язую шнурки на черевикові, щоб пропустити дівчину вперед і намилуватись на її волосся. Так я йшов за японкою майже до самої їдальні, але вона туди не зайшла, а попрямувала далі. Я її більше не бачив і нічого про неї не дізнався. Зрештою, звідки б я міг щось дізнатися? Думаю, що це було смішно й безглуздо, бо коли чогось не бачиш, ще не означає, що його немає. Я згрішив, бо недобре про неї подумав. Але цей образ залишився зі мною: печальна жінка в кімоно, з довгим волоссям, шовковим, прохолодним і мокрим від дощу». Дарина слухає Маркіяна дуже уважно і їй здається, що, можливо, він справді ніколи не намалює цієї картини. Потім вона каже: «Я дуже люблю жінок із важким довгим волоссям. Воно так красиво гойдається від швидкої ходи. Але сама не ношу довгого волосся, бо мені би тоді д