Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Інформація як об’єкт власності
|
|
Фактично сфера безпеки інформації – не захист інформації, а захист прав власності на неї. Щоб переконатися в цьому, розглянемо особливості інформаційної власності.
Історично традиційним об’єктом права власності є матеріальний об’єкт, а це означає, що фактично право власності було речовим правом.
Інформація ж не є матеріальним об’єктом, інформація – це знання, тобто відображення дійсності у свідомості людини (причому правильне чи помилкове відображення – неістотно, важливо, що у свідомості). І тільки згодом інформація може втілюватися в матеріальні об’єкти навколишнього світу. Однак, не будучи матеріальним об’єктом, інформація нерозривно пов’язана з матеріальним носієм: це – мозок людини чи відчужені від людини матеріальні носії, такі як книга, дискета та інші види «пам’яті» (запам’ятовуючі пристрої).
Можливо, з філософської точки зору можна говорити про інформацію як про деяку абстрактну субстанцію, що існує сама по собі. Але з конкретної, матеріальної точки зору ні збереження, ні передача інформації поки що без матеріального носія неможливі. Унаслідок цього можна сформулювати такі особливості інформації як об’єкта власності:
інформація як об’єкт права власності може копіюватися (тиражуватися) за допомогою матеріального носія. Матеріальний об’єкт права власності, як відомо, копіювати неможливо (принаймні поки що). Справді, якщо розглянути дві однакові речі (одяг, автомобіль тощо), то вони складаються з однакових структур, але все-таки вони різні (чим детальніше їх розглядати, тим більше вони будуть розрізнятися). Тим часом інформація при копіюванні залишається тою ж, це те саме знання;
інформація як об’єкт права власності легко переміщується до іншого суб’єкта права власності без очевидного (принаймні помітного) порушення права власності на інформацію. Переміщення ж матеріального об’єкта від одного суб’єкта (без його згоди) до іншого неминуче спричиняє втрату первісним суб’єктом права власності на цей об’єкт, тобто відбувається очевидне порушення його права власності;
небезпека копіювання і переміщення інформації збільшується тим, що вона, як правило, відчужувана від власника, тобто зберігається та обробляється в сфері доступності великого числа суб’єктів, що не є суб’єктами права власності на цю інформацію (автоматизовані системи, мережі ЕОМ і т. п.). Крім відзначених особливостей інформації як об’єкта власності в іншому, мабуть, вона нічим не відрізняється від традиційних об’єктів права власності.
Справді, право власності, як відомо, включає три повноваження власника, що становлять у цілому зміст права власності: право розпоряджання, право володіння, право користування. Стосовно інформації можна сказати, що суб’єкт права власності на інформацію може передати частину своїх прав (право розпоряджання), не втрачаючи їх сам, іншим суб’єктам, наприклад власнику матеріального носія інформації (це – володіння чи користування) чи користувачу (це – користування і, можливо, володіння).
Для інформації право розпоряджання передбачає виключне право (ніхто інший, крім власника) визначати, кому ця інформація може бути надана (у володіння чи користування). Право володіння передбачає володіння цією інформацією в незмінному вигляді. Право користування передбачає право використовувати цю інформацію у своїх інтересах. Таким чином, до інформації, крім суб’єкта права власності на неї, можуть мати доступ і інші суб’єкти права власності як законно, санкціоновано, так і (внаслідок відзначених вище особливостей) незаконно, не санкціоновано. Тому виникає дуже складна система взаємин між різними суб’єктами права власності. Ці взаємини повинні регулюватися та охоронятися, тому що відхилення від них тягнуть порушення прав власності на цю інформацію. Реалізацією права власності на інформацію звичайно займається певна інфраструктура (державна чи приватна).
Як і для будь-якого іншого об’єкта власності, для інформації така інфраструктура складається з ланцюжка: законодавча влада – судова влада – виконавча влада (закон – суд – покарання). Тому, незважаючи на ряд особливостей, інформація поряд з матеріальними об’єктами може і повинна розглядатися законом як об’єкт права власності.
Будь-який закон про власність з метою захисту прав власника, зафіксувавши суб’єкти та об’єкти права власності, повинен регулювати відносини між ними. Особливості регулювання цих відносин залежать від специфіки об’єктів права власності. У випадку інформаційної власності закон повинен регулювати відносини суб’єктів, а також суб’єктів і об’єктів права власності на інформацію з метою захисту прав як власника, так і законних власників і користувачів інформації для захисту інформаційної власності від розголошення, витоку, обробки (копіювання, модифікації чи знищення) інформації.
В Україні прийнято закони «Про інформацію» і «Про захист інформації в автоматизованих системах». У першому законі в статті 39 установлено, що інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян і юридичних осіб, що займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних відносин, регульованих цивільним і іншим законодавством. Інакше кажучи, інформація – це товар. Інформаційна продукція (стаття 40) – це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, закладів і організацій. Інформаційна послуга (стаття 41) – це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доставки інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їхніх інформаційних потреб.
|
|