Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії.

У зв'язку зі зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф. Рузвельта, а та­кож з необхідністю завершення війни проти Японії пот­рібні були нові переговори між лідерами союзних держав.

Західні керівники дедалі частіше висловлювали анти­радянські ідеї. Черчілль у бесіді з Д. Девісом, спеціальним представником Трумена, наприкінці травня 1945 р. загро­жував «негайно почати війну проти Радянського Союзу». У своєму звіті Трумену Девіс писав: «Я сказав йому, що був нечувано вражений, зустрівши настільки несамови­тий і розлючений настрій... Це жахливо. Я охоплений страхом, що віднині не може бути миру... Позиція Черчілля створює реальну загрозу миру не тільки в майбут­ньому, але й тепер».

У листі Трумену від 4 червня 1945 р. Черчілль висло­вив свої «найпохмуріші передчуття» через те, що «радян­ська держава опиниться в самому серці Західної Європи й між нами та всім тим, що розташовується східніше, опуститься залізна завіса».

Трумен у вузькому колі своїх прибічників теж став го­ворити про Радянський Союз як про майбутнього су­противника, натякаючи на великі можливості США у зв'язку з їхньою монополією на атомну зброю.

Проте можливості США й Англії виявилися значно меншими за бажання їх лідерів. Не були ліквідовані на­слідки війни з Німеччиною, ще тривала війна з Японією, союзники не могли вирішити ці питання без СРСР. Во­ни мусили також зважати на зростання могутності й між­народного авторитету Радянського Союзу, загальне праг­нення народів до зміцнення миру.

Отже, назріла необхідність нової конференції «Великої трійки». Така конференція відбулася в Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28 липня по 2 серпня 1945 р. (пе­рерва була викликана зміною англійського уряду після парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (після перерви — К. Еттлі).

Спочатку Трумен хотів провести переговори тільки з радянською делегацією, а потім запросити Англію. Але Черчілль надзвичайно обурився, з гіркотою заявивши: «Це — чорна невдячність за мою підтримку й дружбу з США». Трумен мусив відступити.

Чекаючи повідомлення зі США про випробування першої атомної бомби, президент відтягував початок кон­ференції в Потсдамі. Тільки одержавши коротке шифро­ване повідомлення («Немовлята благополучно народили­ся»), яке підтверджувало випробування атомної бомби на полігоні в штаті Невада 16 липня, Трумен дав згоду почи­нати конференцію наступного дня. Новий державний сек­ретар Дж. Бірнс визнавав, що атомна бомба була необхід­на США не стільки для приборкання Японії, скільки для того, щоб «зробити Росію більш зговірливою в Європі».

Потсдамська конференція проходила в палаці Цецілієнгоф. Вона стала останньою зустріччю «Великої трій­ки» в 40-ві роки. Наступна конференція керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже важливі угоди.

1. Прийнято ряд рішень про ліквідацію наслідків вій­ни, про майбутнє Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:

· демократизацію — демократичну перебудову політич­ного життя країни;

· демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військово-морського й торговельного флоту по­рівну між трьома союзними державами;

· денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і закладів.

Сторони по-новому домовилися про репарації. Аме­риканці відійшли від ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплат­но. В радянські репарації враховувалося також викорис­тання праці військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задоволь­няти шляхом вилучення промислового обладнання із за­хідних зон окупації. Але для США й Англії більше зна­чення мало те, що конференція узаконила захоплення ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної доку­ментації та закордонних активів у всіх країнах (крім Бол­гарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії й Східної Австрії).

2. Закріплено міжнародно-правовий статус Берліна як місця перебування верховного органу влади чотирьох со­юзників у Німеччині — Контрольної Ради.

3. Засновано Раду міністрів закордонних справ (5 со­юзних країн) з метою негайної підготовки мирних дого­ворів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінлян­дії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних дого­ворів три союзних уряди зобов'язалися підтримати про­хання цих країн про прийняття у члени ООН.

4. Знову розгорілася дискусія щодо кордонів Польщі. За­хідні делегації затято наполягали відкласти це питання до мирної конференції. Їм удалося записати застереження, що «остаточне визначення західного кордону Польщі відкла­дається до мирного врегулювання». І все ж були затвердже­ні пропозиції делегації СРСР. Вирішено тимчасово переда­ти Польщі німецькі території на схід від кордону по річках Одер і Західна Нейсе, Східну Пруссію (крім Кенігсберга й Мемеля, які відійшли до Радянського Союзу) та Данціг.

5. У спеціальному рішенні підтверджено передання Кенігсберга й прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено міжнародним.

6. Вирішено провести міжнародний суд над головними воєнними злочинцями. Союзні держави вважали «справою величезної важливості, щоб суд над цими головними злочинцями розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.

7. Радянська делегація підтвердила попереднє рішення Радянського Союзу про вступ у війну проти Японії'.

Потсдамська конференція мала дуже важливе міжна­родне значення.

По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнарод­ні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі.

По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих держав антигітлерівської коа­ліції в мирний час, як і в роки війни.

По-третє, рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи.

На жаль, західні держави досить скоро почали забува­ти й перекреслювати деякі з цих рішень. Проте потсдам­ські рішення протягом тривалого часу допомагали мирно вирішувати найскладніші міжнародні проблеми.

9. 8 серпня 1945 р. про приєднання до декларації Потсдама оголосив Радянський Союз, підкресливши, що вважатиме себе у стані війни з Японією з 9 серпня. Вступ СРСР у війну був оформлений так, щоб здавалося, що цей крок зроблений на прохання союзників і у відповідь на відмову Японії прийняти ультиматум Потсдама. Посилань на ялтинські домовленості, що все ще залишалися секретними для більшої частини урядів світу, зроблено не було. Питання про довготривалу підготовку до війни проти Японії, таким чином, виводився з поля зору. В день вступу СРСР у війну друга атомна бомба була скинута на м. Нагасакі. Від американських атомних бомбардувань в перші ж дні загинуло більше 220 тис. японців. У західній літературі поширені перебільшені оцінки психологічного ефекту, який ядерні бомбардування зробили на Сталіна. Події показують, проте, що радикальної зміни зовнішньополітичної лінії Москви після серпня 1945 р., в порівнянні з періодом до того, не послідувало. У цілому СРСР залишався у рамках домовленостей з союзниками.

Радянські війська почали бойові дії проти зосередженої в Маньчжоу-го і Внутрішній Монголії 800-тисячної Квантунской армії. Вже 10 серпня японський уряд заявив про готовність прийняти умови декларації Потсдама з єдиною обмовкою, що відстоює збереження прерогатив імператора. Між 10 і 14 серпня в Токіо йшли гострі дебати. Глава уряду і міністр закордонних справ були за негайну капітуляцію, військовий міністр і начальники штабів - рішуче проти. Знадобилося особисте втручання імператора, який підтримав прем'єр-міністра і 14 серпня видав едикт, що зобов'язав уряд підписати акт про капітуляцію.

Частина військових спробувала не підкорятися едикту і підняти заколот. Але путч не вдався. Проте імператорський едикт сам по собі ще не означав капітуляції: наказ військам про припинення опору відданий не був. Бойові дії на материку тривали до початку вересня. Перехід війни в завершальну стадію і введення радянських військ на територію Китаю привів до різкої активізації спроб Чан Кайши врегулювати усі аспекти політичних стосунків з Радянським Союзом.

Атомная бомбардировка должна была произвести, прежде всего, психологический эффект, так как материальные разрушения, учитывая военную обстановку и отсутствие точных знаний о последствиях радиоактивных осадков, не отличались от разрушений при массовых бомбардировках. Важно было дать понять японцам, что не существовало другого выхода, кроме капитуляции. Хиро-хито 8 августа получил сообщение о действительной мощности взрыва и немедленно отдал приказ окончить войну. Но пока японское военное командование потрудилось собраться для принятия решения, два новых события сделали ситуацию, если это было возможно, еще более мучительной в политическом и еще более тяжелой в военном отношении. В политическом плане —

Часть 2. Вторая мировая война

в связи с тем, что 8 августа русский посол информировал правительство Токио о вступлении СССР в войну с Японией 9 августа; в военном плане — поскольку Япония молчала, то американцы 9 августа сбросили вторую бомбу на город Нагасаки, которая произвела столь же мощные разрушения, что и первая, хотя и с меньшим числом жертв.

Действительно, кое-кто в высших военных кругах Японии сопротивлялся капитуляции, и только утром того же 9 августа состоялось заседание Высшего императорского военного совета в одном из безопасных мест Токио. Он собрался для ознакомления с решением Советского Союза, но во время работы был потрясен известием о новой бомбардировке Нагасаки. Развернулись горячие, но горькие дебаты. Судзуки предложил немедленно принять Потсдамскую декларацию и потребовать от союзников гарантий сохранения японского национального единства и императорской семьи. Военный министр генерал Коретика Анами с фанатизмом отстаивал тезис о возможности и необходимости сопротивляться до последнего солдата. В отчетах об этом заседании говорится о поистине драматических спорах, пока императора не попросили сделать свои выводы. Тогда Хирохито изложил свою позицию, содержавшую условия подписания мира: «Я глубоко изучил ситуацию, сложившуюся на родине и за рубежом и пришел к заключению, что продолжение войны означает продление кровопролития и жестокости и уничтожение нации. Я не могу больше переносить страдания моего народа.

Положить конец войне — вот единственный способ восстановить мир во всем мире и освободить страну от обрушившихся на нее жестоких бед... Я с болью думаю о тех, кто мне так преданно служил, о солдатах и матросах, убитых или раненных в далеких битвах, о семьях, потерявших все свое имущество и земли — а зачастую и свою жизнь — во время бомбардировок. Не стоит и говорить, как для меня невыносимо присутствовать при разоружении храбрых и честных японских ветеранов. И точно также невыносимо, что те, кто преданно служил мне, должны быть наказаны как подстрекатели войны. Но наступил момент, когда надо перенести то, что невыносимо. Когда я вспоминаю чувства моего великого деда, императора Мэйдзи, в период тройственного вмешательства [в 1895 г.]1, то глотаю слезы и даю согласие принять декларацию союзников».

10 августа стало известно решение императора. Оно выражало готовность принять все требования победителей, в нем также со

1 Имеется в виду совместная «рекомендация трех держав: России, Франции и Германии, которая вынудила Японию отказаться от части территориальных приобретений по Симонсекскому договору 1895 г. с Китаем. — Прим. редакции.

Глава 7. Победа союзников и подготовка послевоенного... 563

держалось пожелание гарантий относительно будущего императорской семьи и ее прерогатив. Первый ответ союзников был уклончивым и в некотором смысле походил на ответ итальянцам в 1943 г. Капитуляция была принята. С момента подписания перемирия власть императора и японского правительства зависели от Верховного главнокомандующего вооруженными силами союзников. От императора потребовали огласить рескрипт о капитуляции и отдать соответствующие приказы о форме правления согласно Потсдамской декларации.

В этом не было откровенного признания роли императора. Но в сравнении с декларацией от 26 июля здесь допускалось, что только император обладает достаточной властью, чтобы приказать японским войскам остановить войну. К счастью, со стороны союзников не было возражений, когда 14 августа стал известен ответ японцев в виде приказа, отданного императором своим войскам в соответствии с Потсдамской декларацией, прекратить войну и подчиниться распоряжениям Верховного командующего вооруженными силами союзников.

Именно эта форма предполагала сохранение власти императора. После нескольких часов ожидания пришел положительный ответ от американцев. Генерал Макартур был назначен Верховным главнокомандующим вооруженными силами союзников и облечен полномочиями принять акт капитуляции Японии, который должен быть подписан как можно быстрее.

Военные операции тем временем были прекращены. Действительно, жестокость ударов, нанесенных двумя атомными бомбами, и решение императора и его премьер-министра заложили основы для общего стремления положить конец ужасам войны, продолжению изнурительных, затяжных сражений. Япония была спасена от кровопролитного вторжения, хотя ей предстояло испытать последствия военной оккупации. Тем временем был подготовлен акт о капитуляции, подписанный 2 сентября на борту линкора «Миссури» в Токийском заливе, после того как флот союзников создал там свой небольшой плацдарм. Наиболее важная в политическом отношении статья документа касалась формы правления. В ней говорилось, что Верховный главнокомандующий союзных держав «будет осуществлять свои полномочия через правительственные структуры и японские власти, включая императора, в той мере, в какой это будет отвечать целям Соединенных Штатов». Японское правительство будет продолжать выполнять свои обычные управленческие функции в вопросах внутренней администрации, потому что союзническая политика заключалась в том, чтобы «использовать существующую форму правления, а не поддерживать ее». Два года военной оккупации в других странах,

Часть 2. Вторая мировая война

начиная с сентября 1943 г. в Италии, научили, наконец, кое-чему твердолобых военных бюрократов англосаксонских государств.

Подписание акта о капитуляции не положило сразу конец войне. В государства зоны Тихого океана сообщение об официальной капитуляции Японии пришло только 12 сентября. Лишь в середине сентября были достигнуты соглашения о разделе территории Кореи на две зоны оккупации: советскую — к северу от 38-й параллели и американскую — к югу от нее.