Поняття джерел МЕП.

З матеріально-правової точки зору джерелом права завжди виступає владна воля того чи іншого суверена. Зрозуміло, що у міжнародному праві для цього необхідно, як зазначається, що­найменше дві сторони, які юридично не підкорені одна одній, тобто є рівноправними¹. Інакше кажучи, джерелом МЕП має бу­ти, як правило, колективна (узгоджена) воля декількох чи ба­гатьох суверенів. Проте, сама по собі державна воля, індивіду­альна чи колективна, ще не породжує права: для того, щоб стати правом, така воля повинна набути вигляду правил поведінки, в яких вона матеріалізується. Більш того, державна воля стає правом лише тоді, коли дотримання вироблених у процесі фор­мулювання владних приписів забезпечується відповідним при­мусом. У такий спосіб владні приписи суверенів стають нор­мами права (гл. 1.2.6), відхилення від яких вважається непри­пустимим, а тому карається владою, що встановила ці приписи, шляхом застосування передбачених санкцій.

Тому, з формально-правової точки зору, джерелом МЕП бу­де та форма, в якій відтворено правила належної поведінки суб'єктів і інших учасників міжнародних економічних відносин у процесі здійснення цих відносин і яка надає зазначеним правилам якості норми права.

Відтворена в правовій нормі воля держав може бути різ­ною залежно від обумовленого рівнем економічної інтеграції кількісного складу суб'єктів (суверенів), що брали участь у про­цесі узгодження цієї колективної волі. В ідеалі у зазначеному процесі можуть брати участь усі держави світу, тому створені в результаті такого узгодження державних воль правила стосу­ються всієї міжнародної спільноти. Такі норми в міжнародному праві позначаються як універсальні (норми універсального рів­ня правового регулювання).

Коли кількість держав, що беруть участь у зазначеному про­цесі, зменшується, проте залишається достатньо значною і та­кою, що виходить за межі конкретного континенту, створені нор­ми стають міжрегіональними. Якщо переважна частина або на­віть усі держави, що беруть участь у переговорному процесі, зна­ходяться в межах певного регіону земної кулі (наприклад - на одному континенті), вироблені цими державами правові нор­ми іменуються регіональними. Подальше зменшення кількос­ті учасників норм, які виробляються, призводить до створення локальних або, частіше, двосторонніх міжнародно-правових норм.

Вироблені в процесі узгодження міждержавної волі (як безпосередньо на відповідних міжнародних конференціях, так і опосередковано у вигляді рішень міждержавних чи міжурядо­вих міжнародних організацій) правила поведінки можуть мати різний ступінь обов'язковості залежно від того, якою мірою їх дотримання забезпечується індивідуальним або колективним примусом. Держави можуть дійти згоди про те, що, зважаючи на важливість того чи іншого правила, відхилення від нього є не­припустимим узагалі. У такому випадку створюються власне міжнародно-правові норми, сукупність яких утворює те, що за сучасних умов позначається як жорстке право (hard law).

Проте, виробивши для МЕВ певне правило поведінки, дер­жави можуть не досягти згоди стосовно обов'язкового забезпе­чення його дотримання примусовими заходами, тобто щодо на­дання такій нормі імперативного характеру. Більше того, вони взагалі можуть і не ставити за мету створення такої імперативної норми, обмежившись фіксацією свого волевиявлення у ви­гляді певного бажаного (інколи - взірцевого) варіанта поведін­ки. Подібні норми отримали позначення рекомендаційних, і незайвим буде підкреслити, що в МЕП масив таких норм, скоріш за все, значно перебільшує кількість імперативних норм.

Нарешті, інколи в міжнародному праві (наприклад, за під­сумками конференції голів урядів певної кількості держав) має місце констатація узгодженості волі, хоча конкретних правил поведінки учасників взаємних відносин не пропонується, не ка­жучи вже про примусові заходи на випадок дій, що не відпові­датимуть вираженій ззовні колективній волі. В доктрині, з одно­го боку, стверджується, що подібні домовленості мають велике морально-політичне значення, і нерідко вони слугують підста­вою для внесення змін до національно-правового регулювання відповідних питань. Тому запропоновано навіть спеціальний тер­мін для позначення такого роду узгодження державних воль - м'яке право (soft law), улюбленою сферою дії якого вважається МЕП. Однак, з іншого боку, в ній же зазначається, що серйозної правової межі між «soft law» і «non-law» (неправом), очевидно, провести неможливо.

Безумовно, далеко не завжди consensus facit jus (згода тво­рить право). Проте, оцінюючи це реальне явище, багато авторів вважають, що відповідно до будь-якої слушної концепції права «м'яке право» відіграє важливу роль у визначенні відмінності між законом fife lege lata (законом, яким він нині постає) та зако­ном fife lege ferende (законом, яким може або має стати у майбут­ньому), між кодифікацією наявного права та подальшим його розвитком.

З урахуванням зазначеного всі джерела МЕП у даній роботі будуть розглянуті за такою двочленною класифікацією:

- ті, що є спільними для загального міжнародного права в цілому і МЕП (загальні джерела), та

- спеціальні джерела даної галузі міжнародного права.

2. Загальні джерела міжнародного економічного права.

До кола загальних джерел МЕП прийнято відносити:

- загальні принципи права;

- міжнародний звичай;

- міжнародні договори та

- рішення міжурядових міжнародних організацій або кон­ференцій.

Відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН за­гальні принципи права, визнані цивілізованими націями, є дже­релом міжнародного права. Не торкаючись делікатного питан­ня про те, чи всі нації на сьогодні є «цивілізованими», зосереди­мо увагу на першому з використаних у наведеному статутному положенні термінів - «загальні принципи права».

Загальні принципи права в першому розумінні цього тер­міна здебільшого були сформульовані ще в стародавньому рим­ському праві, і, як зазначається, римське походження ще й досі можна помітити в багатьох нормах права, які нині перетвори­лись на звичаєве. Вони використовуються в процесі застосуван­ня та тлумачення норм права і виявилися найбільш корисними у «нових» галузях міжнародного права, до яких слід віднести й МЕГІ.

Стосовно загальновизнаних принципів міжнародного права, які складають його jus cogens, слід зауважити, що поділя­ючи точку зору, за якою МЕП є спеціальною галуззю загально­го міжнародного права, навряд чи варто вдаватися до дискусії щодо того, які з цих принципів застосовуються в МЕП. Оскіль­ки всі вони відображають головний зміст міжнародного права, докорінні інтереси держав і міжнародного співтовариства в ці­лому, є тими ланками, що утворюють міжнародну нормативну систему та мають найвищу юридичну силу, всі ці принципи є обов'язковими і для будь-якої спеціальної галузі міжнародного права. У цьому зв'язку слід погодитися з думкою, за якою за­гальне управління процесами нормоутворення в системі міжна­родного права в цілому, а також у кожній з його галузей здійс­нюється за допомогою основних принципів.

Вважається, що більшість загальновизнаних принципів між­народного права закріплено в Статуті ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Разом із тим, стверджується, що не існує повністю авторитетного, вичерпно­го і точного переліку основних принципів міжнародного права. Спираючись на зазначені вище документи, більшість фахівців з міжнародного публічного права наводить такий перелік цих принципів:

- незастосування сили або погрози силою;

- суверенної рівності держав;

- рівноправності і самовизначення народів;

- невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави;

- співробітництва держав;

- сумлінного виконання зобов'язань, узятих відповідно до Статуту ООН;

- мирного вирішення міжнародних спорів;

- непорушності кордонів;

- поваги прав людини й основних свобод, включаючи сво­боду думки, совісті, релігії і переконань;

- територіальної цілісності держав.

Із зазначеного переліку загальновизнаних принципів міжна­родного права розглянемо детальніше ті, котрі найбільш широ­ко використовуються в МЕП.

2.1. Незастосування сили чи погрози силою. Міжнародно­му праву відомі лише два випадки правомірного застосування сили:

- з метою самозахисту (ст. 51 Статуту ООН) та

- за рішенням Ради Безпеки ООН (статті 39 та 42 Статуту) у випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії.

Оскільки в роботі не ставиться завдання вичерпного аналізу нормативного змісту тих принципів, про які йдеться, тут, як і в подальшому, наголос буде зроблено на тих частинах зазначеного змісту, які можуть мати безпосереднє відношення до МЕП. З та­кої точки зору, як застосування сили, можуть бути розцінені:

- використання економічних засобів з метою підриву еко­номічних основ держави;

- спричинення суттєвої економічної шкоди;

- підкорення держави або отримання від неї певних пере­ваг, зокрема шляхом економічної блокади, ембарго, засобами, що перешкоджають використанню своїх природних і економіч­них ресурсів, якщо вони посилюють фінансову заборгованість держав.

Узагалі, з точки зору МЕП забороненими вважаються будь-які засоби застосування економічної сили, якщо за своїми на­слідками вони подібні до воєнних засобів (так звана «економічна агресія»). Хоча при цьому виникає нелегка проблема відмежу­вання економічної агресії від законного застосування економіч­них репресалій.

Стосовно законних форм застосування державами неозбро­єної сили, то ними у міжнародному праві беззаперечно вважа­ються: повна або часткова перерва економічних зв'язків; заліз­ничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- та інших видів сполучень, а також припинення дипломатичних або консульських відносин.

2.2. Суверенна рівність держав. Всі держави, відповідно до цього принципу, мають право вільно вибирати форму організації зовнішньоекономічних зв'яз­ків та брати участь у міжнародних економічних організаціях. Крім того, для МЕП важливими є такі аспекти дії цього загаль­ного принципу:

- право вільно володіти, розпоряджатися, експлуатувати природні багатства, бути незалежними у своїй економічній ді­яльності;

- право на ефективний контроль над природними ресурса­ми та економічною діяльністю, включаючи контроль і регулю­вання інвестицій та діяльності ТНК;

- право визначати режим використання природних ресур­сів (концесії), форми і методу розвитку економіки, ступінь дер­жавного регулювання економіки;

- право на відшкодування за використання природних ре­сурсів;

- право на націоналізацію іноземної приватної власності з відшкодуванням збитків.

2.3. Невтручання у внутрішні справи. Взагалі під втручан­ням розуміють будь-які заходи держав або міжнародних орга­нізацій, за допомогою яких останні намагаються перешкодити суб'єкту міжнародного права вирішувати справи, які належать до його внутрішньої компетенції. Не порушуючи питання про справи, що належать до зазначеної компетенції, яке є дуже склад­ним і нерідко спірним, будемо мати на увазі, що видами прямо­го економічного втручання вважаються, наприклад, економіч­на блокада або відмова від здійснення великих програм еко­номічної допомоги як засіб підкорення інших держав власним інтересам. Видами непрямого економічного втручання можуть бути визнані певні дії, які здійснюються особами або організа­ціями, що підконтрольні іншій державі.

2.4. Співробітництво. Важливість цього принципу випли­ває хоча б з того, що глава IX Статуту ООН має назву «Міжна­родне економічне і соціальне співробітництво». Нормативний зміст цього принципу у Декларації про принципи міжнародно­го права 1970 р. викладено так: «Держави зобов'язані співробіт­ничати одна з одною, незалежно від відмінностей у їх політич­них, економічних і соціальних системах, у різних галузях між­народних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів і міжнародному співро­бітництву, вільному від дискримінації, яка має підґрунтям такі відмінності».

Інколи з цього принципу формулюється галузевий прин­цип, відомий як «Принцип економічного співробітництва». Не погоджуючись із цим, ми вважаю, що безумовно правильним є положення, відповідно до якого створений у такий засіб принцип безпосередньо пов'язаний з загальним принципом між­народного права, внаслідок чого всі можливі міркування щодо такого принципу стосуються специфіки дії відповідного загаль­ного принципу у МЕП. А ця специфіка полягає в тому, що дер­жави мають право:

- на вільний вибір партнерів у міжнародних економічних відносинах, форм і методів співробітництва в цих відносинах, поєднання двосторонніх та багатосторонніх форм міжнародних економічних відносин;

- отримувати вигоди від міжнародного розподілу праці, між­народної торгівлі;

- на участь у міжнародному процесі прийняття рішень що­до врегулювання світових економічних проблем.

Проте, згідно з цим принципом, держави зобов'язані:

- брати участь у загальній лібералізації міжнародної торгів­лі, сприяти вільному руху товарів та доступу до них;

- враховувати законні інтереси інших країн, особливо тих, що розвиваються, в тому числі шляхом вжиття заходів, спрямо­ваних на встановлення стабільних, справедливих і вигідних цін на сировину.

2.5. Сумлінне виконання міжнародних зобов'язань. Норма­тивний зміст цього принципу у Декларації принципів Заключ­ного акта НБСЄ 1975 р. сформульовано так: держави-учасни­ці погодились «сумлінно виконувати свої зобов'язання за між­народним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із договорів чи інших угод, які відповідають вимогам міжнарод­ного права і учасниками яких вони є».

Проте в різних правових системах існує своє розуміння сум­лінності, що призводить до певних труднощів у реальних жит­тєвих ситуаціях. Тому юридичний зміст сумлінності слід фор­мулювати на основі тексту розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) та «Тлумачення договорів» (статті 31-33) Ві­денської конвенції 1969 р. про право договорів. Видається, що немає потреби спеціально доводити, наскільки важливий цей принцип саме для МЕП.

2.6. Мирне вирішення спорів. За Декларацією 1970 р. та згі­дно із Заключним актом НБСЄ до нормативного змісту даного принципу належать такі зобов'язання держав:

- використовувати всі зусилля для того, щоб у найкоротший термін дійти до справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві;

- продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи мирного врегулювання спору;

- у тих випадках, коли спір не вдається вирішити, утриму­ватись від будь-яких дій, які можуть погіршити становище до такого ступеня, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки, що зробить мирне врегулюван­ня спору ще більш важким.

Стаття 33 Статуту ООН містить широкий спектр засобів мирного розв'язання спорів (гл. 5.3). З точки зору МЕП особ­ливо важливим є мирне вирішення комерційних спорів, яке за­безпечує функціонування та подальший розвиток економічного співробітництва, а в цьому відношенні важко переоцінити роль міжнародного арбітражу та відповідних органів і процедур, пе­редбачених у міжнародних економічних організаціях.

Міжнародний звичай, як джерело МЕП.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН серед дже­рел міжнародного права визначає міжнародний звичай «як до­каз загальної практики, прийнятої як правова норма». Колись звичаї відігравали першорядну роль у регулюванні міжнародних відносин. Сьогодні вони, можливо, посідають більш скромне міс­це серед джерел права, але й у сучасному міжнародному суспіль­стві вони не витіснені договорами. Більше того, існують думки, згідно з якими звичай - головна форма існування основних принципів міжнародного права (як і галузевих принципів МЕГІ).

Міжнародний звичай, аби бути джерелом міжнародного пра­ва, повинен мати характер прецеденту та водночас містити дум­ку, за якою ці прецеденти становлять юридичну норму (opinio juris sive necessatis). Інакше кажучи, прецеденти, тобто повто­рення дій чи бездіяльності суб'єктами міжнародного права, є об'єктивним критерієм міжнародного звичаю. Проте, саме по собі повторення є лише міжнародним узвичаєнням. Перетво­рює такі узвичаєння на звичай інший, психологічний елемент - визнання державами звичайного правила поведінки правовою нормою, тобто визнання тієї чи іншої поведінки обов'язко­вою, такою, що унеможливлює незастосування сталих форм відносин. Як зазначається, доказ цього психологічного елемен­ту дуже важко надати. Загалом прийнято, що його існування припускається, а саме через це нереально довести його не існування.

За сучасними уявленнями для створення звичаєвої норми вже не потрібна тривала практика і велика кількість прецеден­тів. Однак, відповідна практика все ж має бути. За її відсутності (концепція так званих «миттєвих звичаїв» - вираз, який не здається бездоганним з лінгвістичної точки зору) ми, як зазна­чається, будемо мати справу не зі звичаєм, а з якимось іншим (новим) джерелом міжнародного права.

Міжнародний договір.

Норма, що міститься у міжнародному договорі (так звана конвенційна норма), відрізняється від звичаєвої тим, що конвен­ційна норма завжди має письмову форму. Така форма, як зазна­чається, має цілий ряд цінних переваг:

- точність і конкретність правового регулювання відповід­них відносин;

- стабільність змісту;

- економічність з точки зору витрат часу, необхідного для її створення;

- рівноправність участі всіх зацікавлених сторін у створен­ні норми;

- передбачуваність нормотворчості.

Проте не слід перебільшувати переваги конвенційних норм. Справа в тому, що підготовка та переговори при укладенні бага­тостороннього договору інколи тривають багато років або на­віть декілька десятиріч, а текстам договорів, які є результатом компромісів, часом бракує точності та ясності. До того ж, для перегляду такої норми необхідне дотримання складної процеду­ри, а це заважає адаптації її змісту до умов життя, що постійно змінюються.

Протягом певного часу роль міжнародних договорів як дже­рел загального міжнародного права вважалася вкрай суттєвою. Однак, як зазначається, сьогодні ситуація змінилася і загалом прийнято, що договори не можуть змінити звичаїв, а також ін­ших джерел, зокрема загальних принципів.

Але почесне місце договорів у МЕП усе ж зберігається, не­зважаючи на всю жорсткість цих інструментів. Пояснюється це тим, що державам вдається внести до них потрібну гнучкість на стадії застосування. Надаючи перевагу короткостроковим договорам, збільшуючи кількість захисних умов, передбачаю­чи у випадках необхідності можливість тимчасового застосу­вання для прискорення набуття ними чинності, держави дося­гають поєднання правової забезпеченості з економічною ефек­тивністю.

У МЕП договірні норми розрізняються за видами так са­мо, як і у загальному міжнародному праві. Зокрема, у ньому роз­повсюдженим є розподіл договорів на «договори-закони» (правовстановлюючі договори) та «договори-угоди» (контракти), які мають обмежену сферу дії. До першої категорії можна віднести, наприклад, торговельні договори між державами, в яких вста­новлюються принципи торговельно-економічних відносин, до другої - угоди про будівництво великих комплексних об'єктів або про поставку товарів у межах економічної допомоги. Крім того, міжнародними договорами є також договори міжнародних економічних організацій з державами або між собою з тією різницею, що у МЕП їх важливість значно зростає порівняно із за­гальним міжнародним правом.

За об'єктом регулювання міжнародні договори у МЕП мож­на класифікувати (певного мірою умовно) на групи договорів, які регулюють комплекси таких міжнародних економічних від­носин:

- договори з питань міжнародної торгівлі товарами та по­слугами;

- договори з питань міжнародних фінансових (кредитних, валютних, податкових та ін.) відносин;

- договори з питань руху капіталовкладень (інвестицій);

- договори з питань міжнародної економічної допомоги;

- договори з питань міжнародного регулювання праці тощо.

Норми, які містяться у зазначених групах договорів, зазви­чай формують галузі МЕП: міжнародне торгове право, міжна­родне фінансове право, міжнародне інвестиційне право тощо.

Рішення міжурядо­вих міжнародних організацій або конференцій.

Щодо такого загального джерела, як рішення міжурядо­вих міжнародних організацій або конференцій, то його значення в МЕП, порівняно із загальним міжнародним правом, зростає. Справа в тому, що в МЕП існують не тільки звичайні конвен­ційні норми, вироблені міжнародними організаціями, а й велика кількість так званих рекомендаційних норм, створених під егі­дою цих організацій. Так, тільки в процесі роботи ЮНКТАД-І (23.03.1964-16.06.1964 р.) було прийнято близько 60 резолю­цій з питань торгівлі сировинними товарами, готовими вироба­ми, фінансування розвитку торгівлі тощо.

Необхідно наголосити, що термін «рекомендаційні» у кон­тексті МЕП стає значною мірою умовним. Для того, аби зрозу­міти, про що йдеться, розглянемо спочатку дві особливості цих норм у МЕП.

По-перше, вони мають чітко виражений правовстановлюючий характер. Справа в тому, що нерідко такі норми не просто рекомендують певне правило поведінки, а й - у разі його до­тримання - визначають, що відповідні дії чи бездіяльність є по­ведінкою правомірною. Тобто в таких випадках ми маємо си­туацію, коли, за відсутності рекомендаційної норми, відповідні дії (чи бездіяльність) могли б стати підставою для кваліфікації їх як неправомірних. Так, наприклад, у МЕП існує рекомендація, за якою країнам, що розвиваються, слід надавати знижки митних тарифів. Узагалі це було б неправомірною дискриміна­цією всіх інших держав, проте відповідно до Женевських прин­ципів зазначені дії держав отримують характер правомірних.

По-друге, неможливо не помітити, що рекомендаційні нор­ми мають також і відповідну обов'язковість. Так, якщо держава добровільно погодиться на застосування нею у своїх відносинах з іншими державами рекомендованих нормою правил поведін­ки, вона стає зобов'язаною виконувати встановлені цією нор­мою приписи повністю і до всіх передбачених нормою суб'єк­тів. Тобто свавільна зміна кола зобов'язань суб'єктом, який доб­ровільно запровадив цю норму, є неприпустимою.

Зазначені особливості рекомендаційних норм МЕП саме і дають деяким авторам підставу стверджувати, що вони, хоча й не є імперативними, проте мають як певний правовий характер, так і умовно-зобов'язувальне значення.

Зобов'язувальний характер рекомендацій у МЕП нерідко по­яснюється також їх характером. Так, ці норми можуть:

- конкретизувати, уточнювати зміст або взаємопов'язаність чинних принципів або норм загального міжнародного права з урахуванням специфіки міжнародних економічних відносин;

- встановлювати нові принципи або правила, які внаслідок згоди держав (opinio juris), без довгої практики і без прецеден­тів, стають звичаєвими нормами МЕП;

- містити положення, що мають велику зобов'язальну силу морально-політичного характеру. Це так звані «політичні нор­ми», які зазвичай є етапом на шляху формування власне норм МЕП, хоча вони майже відразу відтворюються у внутрішньодер­жавному праві.

Зазначені норми можуть міститися у найрізноманітніших міжнародно-правових документах. Наприклад, такі як Хартія економічних прав і обо­в'язків держав 1974 p.; згадувані раніше (гл. 1.2.2) Деклара­ція про новий міжнародний економічний порядок та Програма дій з встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974p. ін.

Рекомендаційні норми інколи містяться також у докумен­тах власне спеціалізованих установ ООН, які в МЕП відіграють украй важливу роль. Як приклад можна послатися на Принци­пи, що визначають міжнародні торгівельні відносини і торгову політику, що сприяють розвитку (згадувані вище «Женевські принципи»).

Нарешті, рекомендаційні норми нерідко наявні в рішеннях міждержавних економічних конференцій, що інколи отримують навіть обов'язкову силу, як, наприклад, це мало місце з розді­лом «Економічне співробітництво» у Паризькій хартії для но­вої Європи (ОБСЄ, 1990 p.).

3.Спеціальні джерела міжнародного економічного права.

Першим з цих видів є спеціальні (галузеві) принципи МЕП. Справа в тому, що, як справедливо зазначається, одних тільки основних принципів, про які йшлося вище, недостатньо для забезпечення внутрішньогалузевої єдності норм. Необхідна також конкретизація основних принципів на рівні імператив­них галузевих принципів, які в концентрованому вигляді відби­ватимуть своєрідність тієї чи іншої міжнародно-правової сфери. Імперативні галузеві принципи (з урахуванням специфіки об'єкта регулювання) уточнюють для даної галузі загальні межі право­мірного нормоутворення, що окреслені основними принципа­ми. Це сприяє розвитку галузі як внутрішньоузгодженої сукуп­ності норм.

Головною особливістю цих принципів є те, що вони, на від­міну від загальних (когентних), мають виключно конвенційний характер. Інакше кажучи, ці принципи діють лише в тих випад­ках, коли їх закріплено в текстах тих чи інших міжнародних до­говорів. Тобто, як зазначається, зазвичай «рекомендаційні», ці принципи в таких випадках стають обов'язковими (облігаторними).

Розглянемо, як спеціаль­ні принципи МЕП вимоги, що забезпечують:

- недискримінацію;

- взаємну вигоду;

- режим найбільшого сприяння;

- національний режим та

- надання преференцій.

1. Принцип недискримінації (nondiscrimination). Зміст цьо­го принципу зводиться до права держави на надання їй, її фізич­ним та юридичним особам або товарам з боку іноземного парт­нера загальних умов, які є не гіршими за тих, що надаються будь-якій іншій державі, її особам або товарам. До юридичного змісту цього принципу належить також право держав на участь у міжнародних економічних організаціях незалежно від будь-яких розрізнень у соціально-економічних системах.

Неважко помітити, що практично принцип недискримінації є засобом реалізації таких загальних принципів, як співробітниц­тво держав та їх суверенна рівність.

Принцип недискримінації має низку винятків, зокрема:

- переваги, що їх держави надають одна одній в рамках еко­номічних інтеграційних об'єднань;

- пільги, якими користуються держави в межах прикордон­ної торгівлі;

- засоби, за допомогою яких надаються можливості вільно­го доступу до моря країн, які не мають до нього виходу;

- надання загальних невзаємних преференцій державам, що розвиваються;

- засоби захисту внутрішнього ринку та національної еко­номіки (заборона імпорту чи експорту тощо);

- заходи у відповідь (контрзаходи), метою яких є забезпе­чення дотримання державою-порушником своїх зобов'язань.

2. Принцип взаємної вигоди. Цей принцип означає взаєм­не право держав на справедливий розподіл вигод і зобов'язань порівнюваного об'єму - формула, яка хоча й не є досить зрозу­мілою, проте достатньо переконлива.

Вимога взаємності у міжнародних економічних відносинах починається з обопільності інтересів держав, які вступають у взаємодію, тобто з політичної взаємності, яка знаходить свій вияв у спрямованості волі держав на правове врегулювання певного об'єкта чи об'єктів. Процес же узгодження волі у межах цієї вза­ємності, за своєю економічною сутністю, є ніщо інше, як обмін своєрідним «відшкодуванням», коли за кожну очікувану поступ­ку, право, перевагу, обов'язок тощо одна держава надає іншій відповідне «відшкодування» у вигляді, знов-таки, поступки, пра­ва, переваги, обов'язку тощо. Результат узгодження волі - між­народно-правова норма, яка відтворює досягнутий обопільний баланс інтересів. Інакше кажучи, спільна спрямованість во­лі держав переростає у взаємозумовленість, унаслідок чого по­літична взаємність трансформується у взаємність економічну (і юридичну).

Взаємність має дві сторони - формальну і матеріальну. Фор­мальна взаємність, тобто рівність у правах і обов'язках, їх, так би мовити, ідентичність, сама по собі не обов'язково гарантує ідентичність матеріальних умов. Можливі ситуації, коли з фор­мально рівних прав випливають нерівноцінні умови, вигоди або зобов'язання. Тому в деяких випадках (якщо ті вигоди, що ви­пливають з правовідносин, піддаються співставленню або кіль­кісному виміру), угодою держав може передбачатися так звана матеріальна взаємність, у процесі встановлення якої досяга­ється свого роду симетрія, рівнозначність, адекватність, еквіва­лентність тощо вигод або умов.

Проте, у міжнародних економічних відносинах матеріаль­на взаємність досягається далеко не завжди, бо визначення рів­нозначності «відшкодування» у цій сфері є практично нездійс­ненною справою. Крім того, забезпечення інтересів на шляху матеріальної взаємності може спричинити відрив цих інтересів від загальних інтересів світового співтовариства в цілому - за­безпечення рівноправного та взаємовигідного співробітництва. З урахуванням цього матеріальну взаємність можна кваліфіку­вати як особливий випадок взаємної вигоди, проте не єдиний, та й не найголовніший.

3.Принцип найбільшого сприяння (ПНС).

Під ПНС зазвичай розуміють юридичне зобов'язання відпо­відної держави надати партнерові (його особам чи товарам) піль­гові або інші найбільш сприятливі умови, які вже надані або мо­жуть бути надані будь-якій третій країні. Проте, як зауважуєть­ся, зазначені пільги або переваги можуть узагалі не виникнути, якщо уявити собі випадок, коли держава-«бенефіціар» практич­но не надавала раніше й не надає потім тих чи інших пільг і пе­реваг будь-якій третій державі (або державам). Таким чином, пільги на підставі ІІНС у чистому вигляді мають абстрактний характер.

Слід мати на увазі, що сферою застосування даного принци­пу може бути, наприклад, уся торгівля. Проте, його дія може бу­ти обмеженою і лише деякими конкретними видами відносин (митне обкладення, транзит тощо). Але найчастіше під дію ПНС підпадає вкрай широке коло відносин. У зв'язку з цим Комісія міжнародного права ООН протягом багатьох років намагала­ся узгодити документ, який містив би прийнятне тлумачення та розуміння умов, які підпадають під дію ПНС. Проте, вона так і не змогла досягти успіху в цьому питанні, надавши такий орієн­товний перелік сфер, щодо яких застосовується цей принцип:

1) Міжнародне регулювання торгівлі: митні збори; прави­ла і формальності, що застосовуються у процесі митної обробки товарів; податки та збори, у тому числі на обіг, споживання або обробку імпортованих товарів; експортні та імпортні кількісні і нетарифні обмеження та заборони; технічні стандарти; адміні­стративні правила, антидемпінгові процедури та деякі інші умо­ви ввозу та вивозу товарів.

2) Сфера валютно-фінансових відносин - податки з валют­них операцій; курси іноземних валют; умови валютного контро­лю; погашення боргів; умови надання концесій, кредитів, позик; уникнення подвійного оподаткування.

3) Правове положення іноземних фізичних і юридичних осіб - порядок створення та діяльності представництв інозем­них фірм; питання цивільного права.

4) Питання режиму транспортування - режим суден, ван­тажів під час входу, виходу або перебування в портах; режим ін­ших транспортних засобів; правила і формальності при транзи­ті; користування залізничними і водними шляхами сполучення.

5) Санітарні та карантинні формальності.

6) Питання інтелектуальної власності - режим отримання авторських прав і патентів.

7) Питання, пов'язані зі здійсненням правосуддя, - доступ до судів, визнання і виконання іноземних судових і арбітраж­них рішень тощо.

4. Принцип преференційного режиму. З точки зору МЕП безспірним є факт, відповідно до якого рівень розвитку націо­нальних економік не є однаковим. Це є наслідком як дії системи міжнародного розподілу праці, так і тих форм і методів, що істо­рично застосовувалися державами як інструменти розвитку сво­їх економік. Результатом визнання цього факту в МЕП було за­провадження в другій половині XX ст. розподілу всіх країн сві­ту на розвинені та ті, що розвиваються (гл. 3.1). Значення цієї класифікації для МЕП полягає в тому, що для країн, які розви­ваються, створюється більш сприятливий режим, ніж для розвинених, з тим, щоб компенсувати фактичну нерівність розвит­ку цих двох груп держав.

Юридичні підстави для такого нерівного ставлення можна знайти в численних документах ЮНКТАД. У них неодноразово наголошувалось, що надавати рівний режим країнам, які є еко­номічно нерівними, означає рівність режиму тільки з формаль­ної точки зору, проте насправді це рівнозначно його нерівності. Звідси саме і випливає необхідність надання преференцій на ко­ристь країн, що розвиваються.

На підставі цих документів розвинені держави у МЕВ поча­ли надавати пільги країнам, що розвиваються, а пізніше - й ці останні стали надавати пільги одна одній. Конкретних жорстких правил щодо рівня надання зазначених пільг у МЕП не існує. Тому на практиці склалося велике розмаїття встановлених на двосторонніх засадах чи в односторонньому прядку пільгових режимів, головним чином торгівельних, сукупність яких прий­нято позначати як режим преференцій або, що одне й те саме, - преференціальний режим (гл. 8.2.2).

У зв'язку із зазначеними преференціями в МЕП безумовно встановлено, по-перше, що розвинені держави зобов'язані такі преференції країнам, що розвиваються, надавати в обсязі, який кожна з них встановлює на свій розсуд; но-друге, самі держави, що розвиваються, за таких же умов, мають право надавати пре­ференції одна одній, і, по-третє, як уже згадувалося раніше, на­дання цих преференцій вилучено з-під дії РНС.

5. Принцип національного режиму (national treatment). Зміст цього принципу (гл. 8.2.3) зводиться до зобов'язання од­нієї держави забезпечити особам або товарам іншої (взагалі чи лише в окремо узгоджених сферах) ті ж самі умови, в яких пе­ребувають її власні особи чи вироблені на її території товари. Особливе значення цього принципу полягає в тому, що ним охоплюються всі питання, пов'язані з цивільною правосуб'єктністю, зокрема питання про доступ до судів та інші питання ци­вільного судочинства.

Серед інших, так званих «свіжих», видів спеціальних дже­рел МЕП на особливу увагу заслуговують такі три.

По-перше, як уже зазначалося (гл. 1.3.3), безумовним дже­релом МЕП стають певні односторонні акти держав. Це джере­ло, коріння якого сягає меж національних правопорядків, може мати форму національних законодавчих актів, актів відповідної виконавчої влади, рішень судів тощо, залежно від того, якою мі­рою вони стосуються макроекономічних відносин держав. На­приклад, використання державою курсу обміну національної ва­люти є, в принципі, внутрішньою компетенцією держави, але за умови дотримання нею своїх міжнародних зобов'язань (гл. 16.2.5) ці акти входять до кола джерел МЕІІ.

По-друге, широке розповсюдження в МЕП отримали нефор­мальні домовленості - акти, які з матеріальної точки зору від­творюють узгоджену волю держав, проте формально не є між­народними договорами. Внутрішня гнучкість таких актів часто значною мірою відповідає потребам економічних питань. Най­більш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрі­чі на найвищому рівні так званої «великої сімки» - представ­ників провідних держав світу (Велика Британія, Італія, Кана­да, США, ФРН, Франція та Японія), що були започатковані в 1974р. З 1997 р. до цього «елітарного клубу» було запрошено й Росію. Рішення, що на таких зустрічах приймаються, мають кардинальне, хоча й не правове значення. До кола питань, яке визначається самими державами-учасницями, можуть входи­ти будь-які серйозні міжнародні проблеми, в тому числі й еко­номічні, наприклад фінансові. В останньому випадку рішення приймаються у форматі «великої сімки» (тобто без участі Росії). Наслідком таких зустрічей є прийняття спеціального ко­мюніке, яке навіть не завжди публікується у повному вигляді. Зрозуміло, що ці комюніке не є міжнародними договорами, про­те добровільне і безумовне дотримання досягнутих домовленос­тей багатьма державами світу перетворюють ці акти в джерела МЕП.

По-третє, в процесі розвитку МЕП у ньому з'явилися типо­ві договори, які майже не відомі загальному міжнародному пра­ву. Вони увійшли до практики держав унаслідок постійного по­вторення складних ситуацій, що мають характерні особливос­ті. Типовий договір можна визначити як сукупність статей, що прийняті або у внутрішньодержавному, або в міжнародному по­рядку, і призначені слугувати основою на двосторонніх перего­ворах з відповідних питань. З точки зору права, таким чином, типовий договір не має юридичної сили, проте він може отри­мати певний авторитет де-факто, що є наслідком технічної до­сконалості тексту та політичної розповсюдженості тих цілей, що в ньому закладені. Типовий договір виконує дві функції:

- завдяки якості змісту, з формальної та матеріальної точок зору, він стає засобом міжнародного навчання, а з огляду на свою розповсюдженість може стати джерелом основних принципів МЕП.

Одним із прикладів використання типових договорів є прак­тика встановлення сприятливого інвестиційного клімату у від­носинах між розвиненими державами та такими, що розвива­ються, шляхом укладення двосторонніх договорів про заохочен­ня та захист інвестицій (гл. 14.2.3).

Велика кількість джерел обумовлює необхідність розгля­ду питання щодо їх субординації. Вирішення цього питання в МЕП не запропоновано. Внаслідок цього можна вважати слуш­ною думку, висловлену стосовно джерел загального міжнарод­ного права. Згідно з нею зазначені джерела, доповнюючи одне одного, в реальності часто застосовуються разом. Але у випад­ках явної суперечності між ними міжнародні договори мають перевагу над звичаями, а звичаї - над загальними принципами права та додатковими джерелами.

Вирішенню цього, як і багатьох інших питань МЕП, певного мірою сприяє кодифікація, завдяки якій норми права часто ста­ють точнішими та зрозумілішими. Специфіка кодифікації у МЕП полягає в тому, що завдяки їй нерідко виробляються положен­ня, які, не стаючи нормами міжнародного права взагалі або нор­мами договірного права зокрема, все ж імплементуються у внут­рішньодержавному праві. Провідну роль у цьому відношенні ві­діграє Комісія з міжнародного права ООН, яку було створено в 1947 р. і яка готує проекти кодифікаційних актів з МЕП для розгляду Шостим (юридичним) комітетом ГА ООН. Окрім за­значеної Комісії, кодифікацією та систематизацією норм МЕП займаються також ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, УНІДРУА та деякі інші міжнародні організації та установи.

Список використаної літератури:

1. Дахно І. І. Міжнародне економічне право / І. І. Дахно. – 3-тє вид., переробл. і допов. – К.: Центр учб. л-ри, 2009. – 1 електрон. опт. диск.

2. Дмитрієв А. І. Деякі особливості становлення міжнародного економічного права: історичний аспект / А. І. Дмитрієв // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – 2002. – Вип. 147. – С. 32–35.

3. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право: підручник / В. Ф. Опришко. – Вид. 2-ге. переробл. і допов. – К.: КНЕУ, 2003. – 311 с.

4. Чубарєв В. Л. Міжнародне економічне право: підручник / В. Л. Чубарєв. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.