Статистичні дані щодо розселення українців у світі

Необхідно підкреслити, що будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є, на жаль, досить умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці ще не існувало, записана в документах австрійцями, росіянами, румунами, поляками тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадське-культурних організацій і церковна, їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.

Потрібно брати до уваги й те, що донедавна українці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно само ідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялося в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, зазвичай не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого етнічного жаху.

Незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, ми будемо дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних. Будемо сподіватися, що майбутні переписи населення дадуть нам правдивіше ніж та, що існує сьогодні, інформацію стосовно українців у різних країнах світу.

Беремо, отже, за основу визначення чисельності українців дані офіційної статистики, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення, – статистику церковну та інших громадських організацій. Згідно з цими даними, в сьогоднішньому світі нараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походження частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.

Характер розселення народу, безумовно, впливає на збереження й розвиток ним своєї етнічності. Це добре помітно, якщо розглянути рівень самосвідомості, зокрема само ідентифікації, територіального ядра та діаспорних частин українського етносу. Провідний український етнолог Володимир Євнух пропонує в цьому випадку застосувати схему відомого англійського вченого Ентоні Сміта, згідно з якою структуру кожного етносу можна уявити у вигляді трьох концентричних кіл (схема2):

Для представників ядра українського етносу властивий найвищий ступінь самосвідомості й само ідентифікації. Це рівень, коли особа не просто від часу до часу згадує чи заявляє про свою належність до українського етносу, а й сприяє генеруванню, репродукції української етнічності. Ядро етносу, безумовно, перебуває в Україні. Проте до цього ядра, визначеного за найвищим рівнем самосвідомості, входять не всі представники територіального ядра етносу, тобто, не всі українці, що проживають в Україні. Значна частина територіального ядра перебуває в маргінальному прошарку або й поміж етнічних категорій.

До маргінального прошарку належать ті, кому властива подвійна, а нерідко й потрійна етнічна самосвідомість, що формується в процесі постійних або триває в такому засвоєнні нею культури та менталітету іншого етносу чи етносів, при якому людина перебуває ніби на межі між ними й, відповідно, ідентифікує себе з кількома етносами одночасно. Маргінальний стан – це щабель до асиміляції, яка первинно є об'єктивним процесом під час взаємодії двох або кількох етносів, але в подальшому може стимулюватися на рівні державної політики.

Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто, діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави – асимілюється.

Точних даних про загальну кількість українців, які емігрували до Західної Європи не існує. За деякими відомостями, лише стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається й інша цифра – близько 3 млн. Більш-менш достовірна статистика про українців у Німеччині почала вестися після того, як у листопаді 1945 р. на першому з їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі було створено її Центральне представництво (ЦПУЕ). У будь-якому випадку вже у перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. із тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені у табори.

Тут доречно звернути увагу й на те, що ще 10 січня 1945 р. була ухвалена таємна Постанова ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України», відповідно до якої з цих областей у східні та північні райони СРСР було депортовано кілька десятків тисяч українців. Новий етап депортації українського населення припадає на осінь 1947 р., коли на виконання постанови Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. виселенню на спец поселення підлягали «родини учасників банд ОУН, посібники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини». Затвердженим 3 жовтня «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезенню спец поселенців із західних областей УРСР» передбачалося виселити 75 тис. чоловік. Проте невдовзі Міністерство держбезпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. На початку 1950-х рр. чисельність українців, виселених на спец поселення, досягла близько 172 тис. чоловік.

Та частина українців, яка з політичних міркувань не повернулася на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала, головно, в таборах для біженців та переміщених осіб. «В таборах стрінулись українці з різних земель: з Великої України, Галичини, Волині, Закарпаття й Буковини. Була ще неймовірна мішанина людей партійні йбезпартійні; колишнів'язні; рядові червоноармійці й полковники; письменники й неписьменні; свідомі патріоти й русифіковані: селяни, робітники, фахівці, люди з вищою освітою». Згідно з даними ЦПУЕ, наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини проживало ще 177 тис. українців, зокрема в американській зоні — 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. Найбільше скупчення українців зафіксовано в Баварії.

У 1950-х рр. еміграція українців із Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади. В цілому з 1947 по 1957 р. до США переселилося приблизно 80 тис. українців, до Канади – 30 тис., до Австралії й частково Нової Зеландії - 20 тис., до Бразилії – 7 тис., до Аргентини - 6 тис., до Венесуели – 2 тис. Наприкінці 1960-х і в 1970-х рр. до Західної Європи та в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії та Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям-дисидентам, а також небагатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР. Слід зазначити, що українці в Західній Європі часто ідентифікувалися як росіяни.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції. З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – так звана східна українська діаспора.