Вітчизняна історіографія

Найдавніші пам’ятки української історичної думки – давньоруські літописи. Регулярне літописання почалося в Києві у Х ст. А вже на початку ХІІ ст. монах-літописець Нестор (або, можливо, ігумен Видубицького монастиря у Києві Сільвестр) додав до цього літопису передмову – «Повість минулих літ», у якій він виклав історію русинів починаючи від біблійного створення світу. Тобто це був перший власно історичний твір, при тому його автор у ряді випадків наводить різні версії і свою їх критику. З того часу літописи протягом декілька століть залишалися єдиною формою історичної думки. Їх завжди писали на замовлення князів, здебільшого монахи, іноді – бояри. Центрами літописання були, мабуть, всі значні міста Русі, та до нас дійшла лише «Повість минулих літ» з раннім київським літописом, та її продовження з Галича та Волині (а також з Новгороду та Суздальської землі). Правда, відома також книга ймовірно Х ст., тобто язичницької доби на кількох дерев’яних дошках (ці дошки не збереглися). Це – так звана Велесова книга, знайдена у 1919 р. в селищі Великий Бурлук на Харківщині. Проте більшість вчених не вірить у її справжність, вважаючи підробкою.

У XIV - XVI ст. традиції давньоруського літописання продовжилися у Великому князівстві Литовському та Польщі. Зокрема, відомі літописи з Волині, Львова, Києва та з Білорусії. За загальною побудовою вони були подібні до давньоруських: літописців цікавили головні політичні події, іноді – життя того монастиря або міста, де жив літописець, або якісь найбільші природні катаклізми. Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 роках на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно. У Києво-Могилянській академії в 1674 р. був надрукований «Синопсис» – перший підручник з історії України і сусідніх народів.

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII - поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва – «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи – Самовидця (про події 1648 – 1702 рр., вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710 р., про події від виникнення козацтва до 1709 р.) та Самійла Величка (1720 р., про події в Україні 1648 – 1700 рр.). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 р. У 1765 р. Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народе» з описом подій від найдавніших часів до 1751 р. Автором «Летописца или описання краткого знатнейших действ и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 роки був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 р. у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV - XVI ст. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури – щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін. Анонімна «История русов», написана у кін. XVIII або на початку XIX ст. з викладом подій від найдавніших часів до 1769 р., завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (тт. 1-4, 1834 р.). Вона містить величезний фактичний матеріал з історії України, при чому загальну схему його викладення наслідували і подальші загальні праці з історії України. Проте в цьому творі Д. Бантиш-Каменський переходить на російські позиції щодо оцінки історичних подій. Тобто він на відміну від автора «Історії русів» фактично відмовився розглядати історію України як історію окремої країни.

Взагалі для старої української історіографії були характерні три головні інтерпретації минулого України. Це корпус літописів та хронік, створених українським духовенством у XVI - XVII ст.; «автономіська» концепція, представлена козацькими літописами XVII - XVIII ст., та народницька історіографія XIX ст. Особливістю цих інтерпретацій була відсутність континуїтету (наступництва) між ними, коли внаслідок постійного занепаду та асиміляції вищих верств українського суспільства кожна нова культурна еліта концентрувала свою увагу на іншому, часом протилежному, аспекті минулого для власного самоствердження. Наприклад, коли автори Густинського літопису чи «Синопсису» писали переважно про Рюриковичів та про заново відкриту для українського суспільства у XVI ст. київську історичну традицію, то на сторінках козацьких літописів ця тема майже не була представлена.

Для козацького стану, який здобув владу силою в часи Хмельниччини, династичні категорії традиційної історичної думки попередньої епохи не були корисними, оскільки події 1648 р. за цією схемою були повстанням проти Богом встановленого порядку, і вище духовенство, до речі, не бажало підтримувати цього акту. Тому концепція української історії, сформульована в працях козацьких літописців, пов'язувала козацтво не з традиціями Київської Русі, а з подібними соціальними групами, які нібито існували ще задовго перед державою Рюриковичів. Проте поступове злиття козацької старшини з російським імперським дворянством призвело в особі Бантиш-Каменського до спроби «злити» із «загальноросійською» також історію України.

Натомість у першій половині ХІХ ст. виникає народницька історіографія XIX ст., яка фактично розірвала зв'язки з історіографічною традицією попереднього періоду і майже не зверталася до проблем елітарних груп чи держави, натомість зосереджувала свою увагу на історії широких народних мас, висуваючи на перший план лінгвістичні та етнічні критерії в українському історичному процесі. Це, наприклад, «Повесть об украинском народе» П. Куліша, численні роботи М. Костомарова. Подібна зміна інтересів дослідників тоді була загальноєвропейським явищем. Після Великої французької революції головну увагу стали приділяти історії народів, перш за все широких мас людей, особливо селян. Цей напрямок думок отримав назву романтизм. Романтики захоплювались народною культурою, вони першими стали масово записувати фольклорні твори, зокрема, в Україні – народні думи. Згодом романтики сформулювали ідею політичної нації: тобто у кожного окремого народу має бути і окрема державність. Саме в добу романтизму виникає сучасна література всіма європейськими мовами, в тому числі і українською. Тобто це була доба національного відродження.

Першою спробою подібного викладення історії України слід вважати працю російською мовою Я. Марковича «Записки про Малороссию» (1798 р.). Це була по суті перша спроба цілісного викладення історії українського народу за проблемно-тематичним принципом, починаючи зі скіфської доби. Проте доречно згадати, що сам Я. Маркович значною мірою спирався на підготовлені для Катерини ІІ «Описания наместничества» – Харківського, Київського та Чернігівського, що містять докладну етнографічну інформацію про населення Лівобережної України. Особливо слід відзначити «Опис Харківського намісництва», підготовлений у 1788 р. І. Перевєрзєвим. Вражає читке визначення цим автором українців (вже зустрічається саме цей термін!) як окремої нації: «Сие роковое отделение Южной от Северной или Великой России преобразило навсегда оные жители так, что из того явилась как будто бы иноплеменная какая нация; от сего произошел малороссийский, украинский диалект как удельный язык славенского племени». При тому І. Перевєрзєв ще й особливо підкреслював етнічну і культурну єдність східних українців із західними, «из Галиции и Лодомерии».

В першій половині ХІХ ст. склалося три центри українського національного відродження: у Харкові, Львові і дещо згодом у Києві. У Львові відродження почалося з діяльності у 1787-1809 рр. Руського інституту при Львівському університеті. Тут провідним істориком, етнографом та архівістом став Д. Зубрицький (1777-1862 рр.). Він видав велику кількість цінних матеріалів з історії Галичини, проте згодом перейшов на відверто проросійські позиції «единства русского народа», т. зв. москвофільство. Галицькі москвофіли завзято боролися проти польських зазіхань на Галичину, і при цьому намагались спиратися на допомогу Росії. Проте його діяльність створила умови для появи будителів – перших ідеологів українського руху у Західній Україні. Це перш за все «Руська трійця» – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони розгорнули широкі дослідження у напрямку історичного народознавства та етнографії, зокрема, Галичини та Закарпаття.

У Харкові центр дослідження історії України склався довкола заснованого у 1805 р. університету. Там професор І. Срезневський почав у 1833 р. видавати збірник «Запорожская старина», де вперше побачили світ наукові розвідки про козацьке минуле, уривки з козацьких літописів тощо. І. Срезневський написав першу історію Слобідської України. Його учнем був М. Костомаров – провідний історик, один із засновників першої української політичної організації Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмного документу «Книга буття українського народу» (1846 р.). Костомаров приділяв особливу увагу «народному духу», тобто національному характеру і ментальності, він яскраво показав ментальні розбіжності між українцями і росіянами. Проте виникла ця організація вже в Києві. Там у 1834 р. був заснований університет, першим ректором якого став Михайло Максимович (1804-1873 рр.), який заклав основи всього подальшого розвитку тут історичної науки. Зокрема, за його ініціативою у 1843 р. почала роботу «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторові», що видала 15 томів надзвичайно цінних документів з історії України. У цій Комісії певний час працював і Т. Шевченко. Згодом у 1873 р. у Києві були засновані Товариство Нестора Літописця та Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства. Ці установи почали у 1882 р. видавати часопис «Киевская старина», що став провідним історичним журналом України.

Слід згадати також діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, заснованого у 1839 р. Воно, а згодом також заснованний у 1865 р. в Одесі Новоросійський університет стали головним центрами дослідження історії Півдня України (Новоросії). Зокрема, тут почалися регулярні археологічні розкопки античних міст, А. Скальковський надрукував унікальні документи канцелярії Війська Запорізького. В цілому протягом ХІХ ст. археологія набула значного розвитку. Особливу увагу спочатку приділяли античним містам Причорномор’я та скіфським курганам. Проте згодом археологічні дослідження стали загальними. Слід відзначити відкриття у 1896 р. В. Хвойкою трипільської культури під Києвом.

У останній третині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. в Україні плідно діяла вже ціла низка історичних товариств, історичні кафедри п’яти університетів (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці) та ряд інших установ, виходили історичні часописи, був надрукований величезний масив історичних документів різних епох. Російський уряд ускладнював працю українських істориків, зокрема, кафедри історії України у Харкові, Києві та Одесі з’явилися лише після 1905 р. Проте в цілому історична наука в Україні тоді знаходилася на світовому рівні. Існували різні течії. Так, В. Антонович (1830-1908 рр.) був лідером народницького руху (у Західній Україні народників називали народовці), що був наступником романтиків попередньої доби. Він приділяв особливу увагу добі Великого князівства Литовського та археології. М. Драгоманов (1841-1895 рр.) перейшов на позиції «бездержавного соціалізму», він став редактором першого безцензурного українського часопису «Громада» у Швейцарії. Там він співпрацював із знаменитим географом (і анархістом) українського (харківського) походження Л. Мечниковим, який у багатотомному виданні «Земля і люди» французькою мовою дав докладне висвітлення історії і географії України як окремої європейської країни. Погляди М. Драгоманова сильно вплинули на його племінницю Лесю Українку та на Івана Франка, що теж, до речі, написав багато історичних праць. Натомість у Харкові працювала історик позитивістського напрямку О. Єфименко, яка видала у 1906 р. 2-томну «Историю украинского народа». Надзвичайно плідно також досліджував історію Слобожанщини професор Д. Багалій.

Та головною постаттю серед українських істориків того часу став М. Грушевський (1866-1935 рр.), що згодом став і визнаним політичним лідером українского руху. Він очолив створене у 1892 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові та створене у 1907 р. Українське наукове товариство у Києві. М. Грушевський є автором великої кількості історичних праць, серед яких головне місце займає його фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі», яку він починає з доби антів, тобто з IV ст. н. е. У своїх творах Грушевський грунтовно заперечував теорію про Київську Русь як попередницю Росії, приділив велику увагу прямії спадкоємності соціальних і політичних інститутів від Давньої Русі до Литовського князівства, Речі Посполітої і навіть козацької держави.

У бурхливі роки Першої світової війни, Української революції та відносно автономної Радянської України (1914-1929 рр.) розвиток історичної науки був дуже сильно пов’язаний з політичною боротьбою, яка точилася довкола. Важливою подією стало заснування у 1918 р. Української Академії наук (УАН) з історичним відділенням. Значну роль у ньому відіграв Д. Багалій, який у 20-ті роки почав приділяти значну увагу соціальним рухам і економічній історії. Продовжував плідну діяльність і М. Грушевський. Слід згадати також автора фундаментальної тритомної «Історії запорозьких козаків» Д. Яворницького, який жив у Катеринославі. Там він, до речі, у 1919 р. співпрацював з Н. Махно. Натомість В. Липинський був ідеологом гетьмана Скоропадського. У його працях особливу увагу приділено політичним інституціям та історії суспільних еліт. В. Липинський був прибічником широкого залучення до українського державотворення неукраїнців, будівництва України саме як політичної нації. На противагу йому Д. Донцов створив концепцію інтегрального націоналізму, що абсолютизував саме етнічні коріння. Це був аналог праворадикальних рухів Західної Євроип на зразок італійського фашизму. Під прямим політичним впливом комуністів, які захопили владу на більшості території України, тут виник марксистський напрямок у історичій науці. Його засновником був М. Яворський, який очолив Українське товариство істориків-марксистів. Але при тому він розглядав історію України окремо від історії Росії, що згодом коштувало йому життя. В цю бурхливу добу були видані нові підручники з історії України українською мовою, введено в обіг велику кількість нових історичних джерел, зокрема з новітньої історії України.

Проте в 1929-1934 рр. сталінський режим здійснив повне знищення української історичної науки. Більшість установ, зокрема, історична секція ВУАН були закриті, а більшість професійних істориків було репресовано. Потім, правда було знову відкрито Інститут історії УРСР, історичні факультети в університетах. Після смерті Сталіна у 1953 р. поступово відновлюються історичні дослідження, особливо із стародавньої і середньовічної історії, або із якіхось вузьких тем, які були не так заідеологізовані. З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал», з 1965 р. – «Архіви України», з 1969 р. – «Пам’ятки України». У 1967-1974 рр. було видано 27-томну «Історію міст і сіл України», у 1977-1980 рр. – 9-томну «Історію Української РСР». Проте історія ХХ ст. у всіх подібних виданнях викладалася у надзвичайно спотвореному вигляді. Це була скоріше не історія, а її фальсифікація. При тому, що основна кількість праць, що друкувалися, була присвячена саме радянській добі, вони часто взагалі не мали наукового значення. Скажімо, лише у 1971-1975 рр. було надруковано понад 400 монографій, брошур та збірок документів з їсторії КПУ і КПРС. Взагалі на середину 70-х років ХХ ст. у наукових установах і вузах України працювало понад 2 тис. істориків КПРС, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук. Це у 2, 5 рази більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки курс історії КПРС був обов’язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Проте і для «громадянських» істориків центральним завданням було визначено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала проходити як наскрізна для всієї історії України.

У дещо кращому становищі знаходилися українські археологи. Центром їх діяльності був Інститут археології у Києві, історичні факультети деяких вузів та деякі музеї. У Радянському Союзі згодом стверлидася така практика, що перед великими будовами район майбутніх земляних робіт досліджують археологи. В цілому українські археологи здобули великих досягнень. Особливо це стосується сенсаційного відкриття поселень-гигантів (протоміст) трипільської культури. Їх відкрив військовий топограф К. Шишкін на аерофотознімках, а вперше розкопав у 1971 р. М. Шмаглій. Надзвичайний резонанс у світі мало також відкриття Д. Телегіним середньостогівської культури мідної доби, де вперше в світі приручили коня і почали їздити верхи. У тому ж таки 1971 р. Б. Мозолевський знайшов у кургані Товста Могила один з найбільших шедеврів ювелірного мистецтва всіх часів і народів – скіфську золоту пектораль.

З 1920 р. дуже важливе значення мали закордонні емігрантські центри української історичної науки. Головним з них був Український вільний університет у Празі (після 1945 р. переїхав до Мюнхена). Провідною постаттю у ньому був Д. Дорошенко, автор двотомної «Історії України», яка була максимально наближена за стилем і структурою викладення матеріалу до тогочасних праць західних істориків. Згодом він видав «Історію України» англійською мовою. Він же у 1923 р. створив перший науковий «Огляд української історіографії». У міжвоєнний час українські історики продовжували працювати також у Західній Україні. Зокрема, у Львові І. Тиктор і М. Голубець видали «Велику історію України», на Закарпатті плідно працював В.Пачовський. Але ж під час Другої світової війни ці землі також увійшли до Радянської України. Отже, емігрантська наука залишилась єдиним осередком справжньої професійної історичної науки України. Вчені-емігранти (в тому числі ті, що виїхали під час Другої світової війни) першими розпочали реальне дослідження найбільш гострих питань історії України сталінських часів: репресій, голодомора 1932-1933 рр., Другої світової війни, післявоєнного руху ОУН-УПА, політичної історії України у післявоєнний період. Їхнім головним органом став журнал «Український історик», який з 1963 р. видається у м. Денвер (США). У 1965 р. було засноване Українське історичне товариство, яке очолив О. Оглоблін.

З 1989 р. репресії і тиск комуністичної влади припинилися. Почали з’являтися раніше заборонені імена «буржуазно-націоналістичних» істориків. Проте на відміну від доби революції 1917-1921 рр. тепер сучасні історики в цілому майже не відіграли самостійної ролі у ствердженні нової національної свідомості. У перше десятиліття після здобуття Україною незалежності видана велика кількість раніш секретних документів і матеріалів, з’явилось багато нових цікавих робіт. Особливо слід відзначити розвідки В. Верстюка з історії Української революції 1917-1921 рр., монографію С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)». Велике значення мав вихід 15-томного видання «Україна крізь віки» під редакцією академіка В. Смолія, директора Інститута історії НАНУ. Проте головним процесом цієї доби було все ж таки повернення Україною собі своєї власної історії – всього різноманіття думок дорадянських та емігрантських істориків. Головним було саме засвоєння забороненого у радянські часи ідейного спадку української історіографії.

Проте цей процес йшов і йде дуже непросто. Не випадково Україна визнала голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду лише у 2006 р., після «Помаранчевої революції». Процес звільнення історії від міфів не закінчився й досі. Наприклад, лише у 2006 р. з’явилася перша справді наукова праця А. Скоробогатова «Харків у часи німецької окупації», заснована на реальних архівних документах. Взагалі історія Другої світової війни – чи не найбільш спірна тема сучасної історії України.

В цілому новий етап розвитку історичної науки відрізняється багатоманітністю думок. В деяких випадках виникають альтернативні концепції історії України, часом з містичним присмаком, як у книзі Ю. Канигіна «Шлях аріїв», або відверто епатажні, як в книгах О. Бузини «Вурдалак Шевченко» та ін. Але все це – прояви тої свободи думок, яка повинна існувати у нормальному цивілізованому суспільстві.