Розділ 9. Черкащина в першій половині ХІХ СТ.

· Соціально-економічний розвиток краю

· Суспільно-політичне життя

· Освіта і культура Черкащини

· Повітові міста

Соціально-економічний розвиток краю. В першій половині століття головним сектором економіки регіону залишалося сільське господарство, а стан аграрних відносин значною мірою визначав життя населення краю, чисельність якого перевищувала 800 тис. чоловік. Виділялися такі основні соціальні стани як дворяни, міщани, козаки, кріпаки, державні селяни, військові поселенці.

У правобережних повітах проживало 672 тис. чоловік, в тому числі кріпаків – 209, 3 тис,. державних селян – 34, 7 тис., військових поселенців – 22, 4 тис., вільних селян – 8, 7 тис., дворян – 4, 1 тис., дворових – 3, 1 тис.[1, 5 – 6; 2, 203 – 205]. Населення лівобережного Золотоніського повіту складало 138 тис, чоловік. Співвідношення станів тут було дещо іншим ніж на правобережжі: козаків – 64, 5 тис., кріпаків – 55, 5 тис., державних селян – 8, 1 тис., міщан і цехових – 3, 2 тис., дворян – 1, 6 тис. [3, 35 – 78].

Великі земельні угіддя концентрувалися в руках царських сановників, російських і польських поміщиків. Зокрема, графи Бобринські мали 44386 десятин землі в Черкаському і Чигиринському повітах, а графи Воронцови тільки в Чигиринському повіті володіли 70442 десятинами. Князям Кантакузенам належало понад 18 тис. десятин у Золотоніському і Роменському повітах [4, 27].

Посилюється експлуатація селян. Хоч закон 1797 року офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона доходила до 6 днів на тиждень [5, 185]. По 4 дні на тиждень працювали селяни пана Енгельгардта з Вільшаної (нині – Городищенський район) [4, 135], а у Ладиженці (нині – Уманський район), якою володів Я. Потоцький, панщина була доведена до 6 днів на тиждень [4, 581]. Поміщиця М. Михайлова віддавала селян Ломоватого (Черкаський повіт) “в найми” різним торговцям, самовільно вводила додаткові повинності і грошові збори [8, 1].

Незважаючи на значну концентрацію землі в руках поміщиків, їхні господарства деградують і занепадають. Головними чинниками такого становища були рутинний стан техніки та відстала система землеробства. Землю обробляли тими ж знаряддями, що й століття тому – плугом, ралом, серпом, косою. В середині століття в Геронимівці (нині – Черкаський район) збирали всього по одній четвертині жита (неповні 4 ц) з десятини (1 десятина = 1, 45 га), або менше 3 ц з гектара [4, 627]. Близько 4 ц з гектара збирали в господарствах поблизу Монастирища [6, 44].

Прогресуючий занепад поміщицьких господарств проявлявся й у зростанні заборгованості поміщиків. Так, борг маєтку О. Потоцького на Уманщині в середині 1830-х років складав понад 297 тис. крб. в асигнаціях, 6, 5 тис. червонців і 479, 2 тис. крб. сріблом [7, 67].

Певні зміни у перерозподілі земельної власності та аграрних відносин на Черкащині відбулися у зв’язку з поразкою польського повстання 1830 – 1831 рр. Власність багатьох поміщиків – поляків була конфіскована і передавалася державній казні. Так, уманський маєток О.Потоцького, до якого входило 43 населені пункти із 16699 жителями, бів конфіскований і у 1838 році переданий у розпорядження Міністерства військових поселень [7, 66]. У тому ж році Умань і навколишні села стали військовими поселеннями, жителі яких поєднували військову службу з веденням сільського господарства.

Військовими поселеннями були Городецьке, Бабанка, Доброводи, Маньківка, Чорна Кам’янка та інші села західної частини краю. Міністерству військових поселень на Уманщині належало 21 тис. селян, 129 тис. десятин землі. Військові поселенці сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох, просо, займалися бджільництвом. Життя їх було тяжким – на роботу ходили за військовими сигналами, обробляли не тільку землю, а й заготовляли корм для кавалерійських частин, будували військові споруди. Порядок наводився шпіцрутенами [7, 68 - 69].

В умовах поглиблення кризи феодально-кріпосного ладу селяни і представники інших верств населення все активніше займаються торгівлею і промислами, оскільки саме у цій сфері швидше ніж у традиційному сільськогосподарському виробництві відбувалося нагромадження первісного капіталу.

Із селянського середовища та жителів невеликих містечок краю виділялися фахівці, які займалися виключно або в поєднанні з землеробством обробкою каменя, добуванням глини, домашнім ткацтвом, вичинкою шкіри, гончарством, помолом зерна, чумацтвом тощо. Ці заняття давали додаткові кошти для ведення свого господарства і задоволення власних потреб, а при можливості – для нагромадження заощаджень.

Спеціалізація промислової діяльності значною мірою залежала від природно-географічних умов. Зокрема, близьким до поверхні заляганням твердих порід граніту поблизу Трахтемирова Канівського повіту обумовлювалося поширення тут такого промислу як виготовлення жорнових каменів, які розвозились потім по усій Україні. Виготовлені місцевим населенням різної величини млинові і жорнові камені, а також будівельний граніт, можна було купити на торгах, що відбувалися у 1840-х роках двічі на тиждень у Чигирині [9, 48].

В прилягаючих до річок та водойм повітах жителі займалися рибальством. За кількістю рибалок виділявся Чигиринський повіт, де цим промислом займалося 278 чоловік, які впродовж року виловлювали понад 4 тис. пудів риби. Однак продавали її лише на суму 510 крб. В той же час річна виручка від торгівлі рибою в менш заводненому Уманському повіті складала 3579 крб., що пояснюється, напевне, більшим попитом на рибу в даній місцевості. В Канівському повіті виловлювалося 848 пудів риби з продажем її на суму 2393 крб., в Черкаському – відповідно 315 пудів на 650 крб. [10, 221].

Заможні селяни мали змогу засновувати млини та інші дрібні підприємства по переробці сільськогосподарської продукції. В Чигиринському повіті, наприклад, державним селянам належало 237 вітряних і 43 вітряні млини [11, 334 – 335].

Подальшого розвитку набув такий вид торгово-транспортного промислу як чумацтво. Важливим предметом транспортування був ліс і лісоматеріали, що здебільшого перевозилися від дніпровських пристаней, в тому числі і Черкас, на десятки і сотні верств, зокрема в чорноморські та азовські порти, а також в Крим [12, 56]. Чумаки краю на півдні торгували виробами з дерева, лісом і продукцією переробки деревини. В 1842 році лише з Звенигородського повіту всіх цих товарів було вивезено на суму до 42 тис. крб. Крім того з ряду повітів (Черкаського, Звенигородського) чумаки вивозили на південь дьоготь, смолу, деревне вугілля, будівельний ліс.

З інших товарів місцевого виробництва, якими широко торгували чумаки, слід назвати гончарні вироби, які виробляли в Звенигородському і Черкаському повітах. З Черкаського повіту чумаки возили на південь різні овочі, особливо картоплю і цибулю [12, 72 – 74]. Із села Ломовате щорічно на південні торги відправлялося більше 30 тис. вінків цибулі [13, 38].

Основою формування чумацької верстви були державні селяни, однак серед чумаків було немало й селян-кріпаків. Так, серед чумаків, які в травні – липні 1803 року купували сіль в Криму, був кріпак Хлівний із Попівки Звенигородського повіту, який мав 80 пар волів (паровиць). Панщину за нього на його волах відбували спеціально найняті ним чотири наймити і козачок. Нагромадивши значні кошти, багаті чумаки прагнули викупитися на волю. У 1848 році так поступив один з найбагатшіх чумаків Онисько Тупчій. За викуп з кріпацтва разом з усією сім’єю він заплатив дуже великі гроші. Викупившись на волю, Тупчій придбав хутір поблизу села Багва (нині – Маньківський район) з 300 десятинами землі [7, 90 – 92].

В умовах зростання товаризації селянських господарств на противагу роздрібленому виробництву йшов процес складання простої капіталістичної кооперації. Прикладом може бути діяльність селян села Панське Золотоніського повіту. Втративши орні землі, вони зайнялися масовим виробництвом селянського сукна на водяних млинах – сукновальнях заможних селян. Сировина збиралася в південних губерніях України – районі інтенсивного розвитку вівчарства. Цей промисел давав селянам необхідні засоби для життя, а власникам сукновалень – прибуток [13, 44].

Свій внесок у розвиток торгівлі і окремих видів промислів на Черкащині вносила і церковна економіка, яка у першій половині ХІХ ст. намагалась у своїх господарствах інтенсифікувати товарне сільськогосподарське виробництво, приділяючи увагу крім землеробства ще й садівництву, вівчарству та іншим продуктивним галузям.

Більшість православних монастирів мали вдосталь землі, а також володіли млинами, пасіками, займалися різними ремеслами і промислами. Наприклад, Мотронинському монастирю, де перебувало 22 ченці, належало 270 десятин орних земель, сіножатей і лісу, тобто на одного ченця припадало в середньому понад 12 десятин. [16, 84]. Мошногірський Вознесенський монастир Черкаського повіту володів садом, городом, лісом, а також орною землею і сінокосом, всього 269 десятин і ще 25 десятин так званих неудобів. Монастир мав млин на річці Ірдинь і озеро поблизу села Сокирного [14, 14 – 19]. Жаботинський Свято-Онуфріївський монастир в середині століття мав 233 десятини землі, 30 десятин лісу, вітряк і два хутори. З цього монастир мав щорічного прибутку до 1000 крб., а загальний його капітал досяг 9593 крб. [15, 3 – 5]. В більшості випадків ченці і причетники тримали пасіки – біля садиби, на хуторі і в лісі. У середині 1840-х років у Канівському повіті 10 причетників мали 511 пнів пасіки [16, 86].

Поряд з кустарним виробництвом розвиваються поміщицькі і купецькі мануфактури, зароджується фабрично-заводська промисловість. Поміщики та купці, нагромадивши значні капітали, вкладали їх у вигідні галузі виробництва.

Прикладом поміщицької мануфактури є Таганчанська суконна мануфактура Й. Понятовського, яка виникла у 1808 році як примітивне кустарне підприємство. Однак, завдяки здійсненій машинізації виробничих процесів, вона стала найбільшою у Київській губернії. У 1840 році із Англії було виписано парову машину потужністю у 45 кінських сил та інше обладнання. Парова машина приводила в дію такі верстати: 27 чесальних, 4 тіпальних, 2 тонкопрядильних, 2 ткацьких, 4 полоскальних, 2 бастувальних, 1 валяльну машину і 1 машину для рубання дерева. Виробничі потужності крім Таганчі, розміщувалися ще й в селах Шендерівці, Бучаках і Полствині. Процес машинізації у цей час охопив й інші поміщицькі суконні мануфактури, насамперед Корсунську і Мокрокалигірську [17, 119 – 130].

Згодом Таганчанська мануфактура перетворилася у фабрику, яка в основному працювала на привозній вовні. В 1846 році кількість вовни, що поступала з власних вівчарень, зменшилася до 800 пудів, а купована становила понад 5000 пудів. Виробництво сукна того року становило понад 107 тис. аршинів. Вироблене сукно продавалося у Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Московську, Курську та Калузьку губернії.

На суконних мануфактурах Черкащини у 1845 році працювало: 1289 робітників, а випуск продукції досяг 339, 7 тис. крб. [19, 115].

Крім цього поміщик Понятовський володів у Таганчі шкірообробним заводом, який обробляв сировину, закуплену у Київській та Херсонській губерніях. У 1837 році завод виробив продукції на 100 тис. крб. [18, 35 – 39].

У селі Гута-Селищанська поблизу Корсуня працював завод по виробництву скла, який у 1845 році виробив більше продукції ніж усі інші 10 подібних заводів Київської губернії. Серед продукції – скло жовтого, білого і зеленого кольору, яке використовувалося переважно для потреб поміщицького маєтку [39, 134].

Провідне місце за кількістю підприємств і обсягом продукції належало харчовій промисловості. В середині ХІХ ст. на правобережній Черкащині діяло 44 цукроварні і 22 броварні [1, 48 – 82]. Поширеним було водяне та вітряне млинарство. У 1847 році в Чигиринському повіті налічувалося 453 водяні і кінні млини та вітряки, в Черкаському – 308, в Звенигородському – 272. Особливо багато було вітряних млинів – всього на правобережній Черкащині налічувалося 1608 вітряків, понад 900 – на лівобережжі краю [20, 184].

У першій половині ХІХ ст. Черкащина стає центром цукроваріння – галузі, в якій дуже швидко відбувався перехід від мануфактурного виробництва до капіталістичного. В селі Трощині Канівського повіту у 1824 році було збудовано першу в Україні цукроварню [20, 328]. У 1843 році підприємці К. Яхненко і Ф. Симиренко спорудили у селі Ташлику (нині – Смілянський район) перший в Росії механічний пісково-рафінадний завод, а у 1846 році у селі Млієві – машинобудівний завод по випуску і ремонту устаткування для цукроварної промисловості [4, 28].

У 1847 році на Черкащині діяло 39 цукроварень, з них 11 парових і 28 вогневих, тобто більше третини їх належали вже до підприємств фабрично-заводського капіталістичного типу. На них працювало 9940 робітників, в тому числі жінок – 2828 і дітей – 1087. У сезоні 1847 – 1848 рр. ці заводи виробили 60740 берківців цукру (майже 10 тис. тонн). Найбільше цукроварень було в Чигиринському (12), Черкаському (11) і Канівському (10) повітах [4, 28].

Далеко за межами України стала відомою фірма “Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків”. Склади і магазини фірми були в Москві, Нижньому Новгороді, Харкові, Одесі [21, ……].

У 1823 році в Мошнах, при впадінні річки Вільшанки у Дніпро місцевими кріпаками-умільцями було збудовано перший дніпровський пароплав “Бджілка”. Сільський коваль Вернигора встановив на ньому паровий двигун потужністю 6, 5 кінських сил [4, 640]. Пароплав призначався для буксирування барок. Через два роки його було переведено через пороги до Херсона, звідки він робив рейси до Миколаєва [22, 56].

Розвиток товарного виробництва зумовлював зростання торгівлі. Продовжували функціонувати ярмарки, за допомогою яких відбувався розподіл товарів по містах, містечках, селах і хуторах. У другій чверті ХІХ ст. в Черкаському й Канівському (без Богуслава) повітах щороку відбувалося 25 ярмарків, на які привозилось товарів на 40620 крб. [17, 526].

Серед містечкових базарів виділялися базари у Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт). Значний торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі і Таганчі був зумовлений, насамперед, тим, що тут знаходились крупні на той час промислові підприємства з великою кількістю робітників. У 1835 році в Смілу привозилось товару на 15 тис. крб., а продавалось на 13 тис. крб., в Городищі – на 12 і 10 тис. крб. На базарах у Смілі бувало 800 – 1000 селян, 350 – 500 дворян, духовенства, купців і дрібних торговців; у Городищі – 400 – 500 селян, 130 – 190 дворян, духовенства, купців і дрібних торговців [18, 118].

Суспільно-політичне життя. Перша половина ХІХ ст. на Черкащині, як і в інших регіонах України, характеризується загостренням суспільно-політичної ситуації. Посилення експлуатації селянства, яке складало основну частину населення, в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію, яка набувала різних пасивних і активних форм.

У 1803 році відбулися масові виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту [23, 188]. У 1804 році власті жорстоко розправилися з жителями Корсуня, які виступали проти закріпачення. Організаторів заворушень К. Тетянченка і Г. Калюжного було заслано на вічне поселення до Сибіру, 29 чоловік кинуто до богуславської в’язниці. Решту так нещадно покарано канчуками і різками, що, за свідченням очевидців, каміння навколо панського палацу почервоніло від крові [4, 386].

Посилення феодально-кріпосницького гніту спричинило численні втечі селян, що були також однією з поширених форм протесту. Станом на 15 березня 1816 року за даними Київського губернського прокурора з Уманського повіту втекло 5592 поміщицьких і державних селян, з Черкаського – 2253, Звенигородського – 2122, Чигиринського – 1361. Частина з них, рятуючись від поміщицької сваволі, тікала в південні губернії, на Дон і Слобожанщину, інші переховувались в межах Київської губернії. Чигиринські поміщики в своєму зверненні до київського генерал-губернатора в 1828 році писали, що після видання указу від 9 листопада 1827 року (за цим указом втікачі могли легально переселятися на південь України) втечі селян набрали загрозливого характеру. За підрахунками Чигиринського нижнього земського суду, лише за період з 9 листопада 1827 року по 10 серпня 1828 року з повіту втекло 847 осіб обох статей [24, 75 – 76].

Доведені до відчаю селяни нерідко вдавалися до погромів і підпалів поміщицьких господарств. Так, восени 1825 року двічі горіла поміщицька винокурня в селі Попівці Уманського повіту. Її підпалював 18-річний кріпак Микита Пастушенко [26, 87].

Набуло розмаху заворушення селян, що розпочалося у квітні 1826 року на Уманщині під проводом солдата Семенова. Повертаючись у січні того ж року з домашньої відпустки в Дніпровський полк, що дислокувався поблизу Умані, він ознайомився з життям селян навколишніх сіл. Він оголосив себе царським флігель-ад’ютантом, якому нібито наказано заарештувати всіх поміщиків Київської губернії і відправити до Петербурга.

В селі Іваньки Семенов наказав соцькому зібрати караул в 40 чоловік і виготувати для поміщиків і прикажчиків кайдани. Селяни, підбадьорені такою звісткою, приєдналися до Семенова й активно допомагали йому виконувати “царський указ”. А він, роз’їжджаючи округою, закликав жителів Романівки, Мошурова, Тального до боротьби і з їх допомогою карав панів. Виступаючи перед селянами Мошурова (нині – Тальнівський район), Семенов заявив: “Я присланий від царя взяти вашого пана і оголосити вам, що ви з цього часу вільні, щоб ніхто вас не панщину не вимагав; ідіть же за мною і допоможіть взяти його “ [25, 521]. Озброєнні селяни карали найбільш ненависних їм поміщиків.

Після придушення цього повстання з допомогою військової сили в Уманському повіті до суду було притягнуто понад 150 його учасників. Семенова суд засудив до смертної кари, а найактивніших учасників – Захара Катерного, Семена Кучеренка, Якова Нікітіна, Василя Кириченка і Федора Чередниченка було жорстоко побито канчуками й відправлено в Сибір на каторжні роботи [24, 111].

Однак селянський рух не припинявся і в наступні роки. В травні 1831 року селяни села Пруси (нині – Михайлівка Кам’янського району) вбили поміщика Рушиця, який жорстоко поводився з закріпаченими селянами [24, 64]. Весною наступного року розпочалося заворушення селян у маєтках польського магната Собанського (Чигиринський повіт). Селяни Мельників, Головківки і Медведівки після безуспішної скарги генерал-губернатору на надмірну панщину і сваволю управляючого Перловського не тільки відмовились виконувати повинності, а й вчинили рішучий опір урядовцям. Згодом відбулися виступи селян в Косарах, Матвіївці та в інших селах повіту.

У виступах селян виділялися ватажки, які, не боячись переслідувань, гуртували селян на боротьбу проти кріпацтва. В організації антикріпосницьких виступів у маєтках Собанського особливу роль відіграли Павло Гончар, Павло Стадник, Мусій Ковтун і Аврам Чиженко [24, 114].

В червні – липні 1848 року спалахнуло повстання в містечку Жаботині і проходило одночасно з виступом селян Матусівського ключа. Для його придушення прибув загін донських козаків. Коли загін, придушивши заворушення в Матусові і Буртах (нині – села Шполянського району), 6 липня направились в Жаботин, то жителі, озброївшись, хто чим міг, розгромили його. Влада у містечку перейшла до рук повсталих, які встановили зв’язки з селянами сусідніх сіл Голов’ятине, Сунки, Пруси, Березняки, Плескачівка. Ватажками повсталих були Наум Мокренко, Аврам Кикоть, Семен Плужний, Семен Юрченко, Нечипір Бобошко, Пилип Харченко.

Залучивши додаткові військові сили, власті придушили повстанський рух і, щоб посіяти страх серед селян, влаштували над повсталими жорстоку розправу. Черкаський справник повідомляв генерал-губернатору Бібікову, що “дана екзекуція справила на уми їх (селян – авт.) сильне враження і завдала страху”. Однак повстання в Жаботині – одному з центрів гайдамацького руху, де жили традиції Коліївщини, посіяло в середовищі поміщиків і царської влади неспокій. Тому тут ще тривалий час перебували військові команди.

Того літа відмовилися працювати на панщині багато селян Звенигородського повіту. Повітовий предводитель дворянства з приводу цього інформував Бібікова: “Багато ланів не початі або початі тільки в невеликій частині. Можна вважати, що більша частина його (хліба – авт.) залишиться на полі незібраною” [24, 128].

Населення Черкащини брало участь у Вітчизняній війні 1812 року. Тут було сформовано 2 козацькі і 2 ополченські полки. Козаки мужньо билися під час облоги польської фортеці Нове Замостя, а ополченці брали участь у визволенні Белорусії, зокрема у здобутті Могилева. Уродженець села Прохорівка (нині Канівського району) генерал Д.П.Невіровський (жив у Золотоноші в 1773 – 1776 рр.) прославився як один з героїв Вітчизняної війни 1812 року. Його дивізія проявила героїзм під Красним і на Бородинському полі. Загинув генерал у 1813 році в бою за місто Лейпціг [27, 201].

Одним з центрів декабристського руху в Україні була Кам’янка, де в маєтку місцевого поміщика, відставного полковника і учасника війни 1812 року В.Л. Давидова збиралися на свої наради члени Південного товариства. 1823 року в Кам’янці вирішувалося одне з основних питань програми Південного товариства – про встановлення в Росії республіканського устрою та знищення царської родини.

Кам’янську управу Південного товариства очолювали В.Л. Давидов і С.Г. Волконський. Вона мала підготувати полки військових поселень до повстання [28, 4 – 31; 28, 205].

Ланкою в ланцюгу декабристських осередків в Україні була Умань, хоч тут і не було окремої управи на зразок Тульчинської чи Кам’янської. В місті у 1819 – 1825 рр. жив один із керівників Кам’янської управи Південного товариства С.Г.Волконський, на квартирі якого проводилися наради за участю П.І.Пестеля та В.Л.Давидова.

4 грудня 1825 року в Умані було затверджено остаточний план повстання на Півдні, але 13 грудня був арештований П.Пестель. За кілька днів на нараді в Умані О. Поджіо пропонував підняти повстання, захопити Тульчин і звільнити П. Пестеля. Але вичікувальна позиція деяких членів організації спричинила страту ініціативи, а потім – арешти. Волконський був арештований 7січня 1826 року, а його маєток і квартиру в Умані було обшукано. На початку лютого його доставили в Петербург, але на допитах він мовчав або повторював те, що вже було відомо слідству [29, 363].

Генерал С.Г.Волконський був одним з 121 засудженого декабриста. Смертний вирок йому було замінено каторгою, а через дев’ять років – сибірським поселенням. Весь сибірський шлях поруч з ним була його дружина, яка потім висловилась так: “Якщо навіть дивитися на переконання декабристів як на безглуздя та політичну нісенітницю, то треба справедливо сказати, що той, хто жертвує життям за свої переконання не може не заслуговувати поваги співвітчизників” [30, 129].

В історії суспільно-політичного життя Черкащини 1830 років помітне місце посідають події, пов’язані з польським національно-визвольним повстанням 1830 – 1831 рр. Розуміючи, що самостійно звільнитися від влади Російської імперії практично неможливо, польські патріоти висунули гасло: “За вашу і нашу свободу” й звернулися до народів України, Білорусії та Литви. Однак розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними, оскільки поляки відстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство. До того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а знову включалися до польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Тому повстання підтримало переважно польське населення [23, 196 - 197].

Польська шляхта краю, насамперед Уманщини, теж не стояла осторонь. Від графа Олександра Потоцького до дрібного шляхтича – всі взяли участь у підготовці та розгортанні повстання. Потоцький – власник Умані і багатьох навколишніх сіл і містечок, власним коштом формує польський полк кінноти, задля чого виїжджає до Варшави, звідки вже не повертається, оскільки повстанський рух зазнав поразки.

Влітку 1831 року в уманському маєтку Потоцького було проведено обшук, під час якого вилучено 132 одиниці різної зброї. Тоді ж на власність Потоцького було накладено секвестр, а пізніше конфісковано. За причетність до повстання заарештовані та ув’язнені шляхтичі Уманщини – М. Рафалович (власник села Коржова) та його син Михайло, К. Запольський (поміщик), Х. Конкович (ксьондз), Ф.Пулиховський (вчитель), С. Оршигодський (посесор), Є. Радзиєвський та багато інших, навіть ті, кому вдалося втікти за кордон [7, 63 – 65].

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвиток польського визвольного руху, який набув піднесення у наступні десятиріччя.

Освіта і культура Черкащини. З розвитком продуктивних сил першої половини ХІХ ст. все нагальнішою потребою ставало підвищення освітнього рівня працюючих. Це змушувало царський уряд більше уваги приділяти освіті. З цією метою у 1802 році було створено міністерство народної освіти, яке розпочало здійснення реформи системи освіти.

Мережа закладів народної освіти складалася з чотирьох “розрядів”: приходські школи; повітові училища; гімназії; ліцеї і університети. Приходські школи (училища) призначалися для дітей “найнижчих станів”; повітові училища – для дворян, духовенства, купців, чиновників, заможних ремісників та інших жителів міста; ліцеї і університети, яких на Черкащині тоді не було, – головним чином для дворян. Діяли навчальні заклади й інших типів.

На початку столітя на Черкащині існували переважно старі приходські (“дяківські”) школи при церквах. Нова мережа освітніх закладів формувалася дуже повільно, оскільки на це відпускалися мізерні суми. Перші державні початкові школи відкривалися в лівобережних населених пунктах Богодуховці, Кропивні, Жовнині і Гельмязеві [4, 32].

Лише в 1830-х роках почали відкриватися приходські училища: у 1833 році – в Звенигородці [27, 225] і Черкасах, 1835 році – в Каневі [31, 30]. В них навчалося дуже мало дітей. В Черкасах – 25 учнів, Каневі – 23, Звенигородці – 20. В них діти вчилися читати і писати, опановували “закон божий” і арифметику. Причому навчання в приходських школах у селах тривало всього 4 – 6 місяців, а в містах – до 1 року [26, 203].

В системі початкового навчання до другого ступеня належали повітові училища – в них вивчалася російська мова, географія, історія, арифметика, геометрія, фізика, природознавство, малювання і обов’язково “закон божий”. Спочатку вони були двохкласними, а з 1828 року – трьохкласними. Штат складався з наглядача (директора), двох учителів, “законоучителя” і учителя малювання. Таке училище у 1820 році було відкрите у Золотоноші [4, 32], а 1832 року – у Каневі на базі існуючого училища при уніатському монастирі. У 1835 році повітове училище реорганізоване у повітове дворянське [32, 138 – 139]. В ньому 4 вчителі навчали 84 учні [34, 76].

Однак державні заклади впроваджувалися дуже повільно і більшість закладів, як і раніше діяли при церковних парафіях (за статутом 1804 року – “парафіяльні”). Основна увага в них приділялася “закону божому”, церковнослов’янському читанню і церковним співам [33, 318].

В 1818 році відкрилися духовні школи (училища) в Черкасах [31, 30] і Умані [4, 550]. В Черкаському духовному повітовому училищі 2 учителі навчали 8 учнів. В Уманському духовному училищі на 105 учнів було 5 учителів. Училище у Звенигородці відбідувало 30 учнів, а в Чигирині – 36 [34, 74 – 76].

На території Черкащини діяли також школи католицької церкви. Відомо, що в 1784 році за кошти Станіслава Понятовського – племінника польського короля, у Каневі було закінчено будівництво двохповерхового кам’яного приміщення на три під’їзди з ганками та балконами над ними, та передано ченцям Канівського василіанського монастиря [32, 137 – 139]. Така ж школа діяла і при Уманському василіанському монастирі [7, 62]. Після придушення польського повстання 1830 – 1831 рр. школи були закриті.

В цілому мережа освітніх закладів краю охоплювала незначну частину дітей і давали їм лише елементарну початкову освіту. Більшість не навчалася і залишалася неписьменною.

У першій половині ХІХ ст. уродженці Черкащини зробили помітний внесок у розвиток української науки і культури. Величезну роль відіграв великий український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко (народився в селі Моринцях, нині – Звенигородського району), в літературних і художніх творах якого відбито події, що відбувалися в Україні, звучав гнівний протест проти соціально-національного гноблення українського народу. Черкащина знайшла відображення в таких його літературних творах як “Гайдамаки”, “Чигрине – Чигрине”, “Великий льох”, “Стоїть в селі Суботові”, “Холодний Яр”, “Назар Стодоля”, а також у великій кількості творів образотворчого мистецтва.

Чимало зробив для розвитку науки і видатний український учений-енциклопедист, перший ректор Київського університету М.О. Максимович (народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина, нині – Золотоніський район). Багато його праць присвячено історії Київської Русі, українського козацтва, визвольній боротьбі українського народу; проблемам філософії, природознавства, археології, регіональної історії. Особливу увагу він приділяв вивченню минулого Черкащини, зокрема історії Золотоноші та інших населених пунктів краю. Він вперше ввів до наукового обігу топонім “Черкащина”.

На Черкащині народилися українські письменники П.П. Гулак-Артемовський (1790 р., м. Городище), К.Д. Думитрашко (1814 р., м. Золотоноша). Тут в різний час жили і працювали Г.С. Сковорода, І.П.Котляревський, Є.П. Гребінка, О.С. Пушкін, П.І. Чайковський, Адам Міцкевич, Юліуш Словацький [4, 32 – 33].

Розвивалася архітектура. До самобутніх творів пізнього класицизму на території Черкащини належить палац середини ХІХ ст. у Шполі. Таким же стилем відзначається садибний будинок у селі Добра (нині – Маньківський район). Однією з ранніх світських споруд в Україні в стилі неоготики був палац у Корсуні (1787 р.), всесвітнього визнання набув збудований у 1796 – 1805 рр. пейзажний парк “Софіївка” в Умані.

Визначним пам’ятником культової архітектури стала споруджена в кінці XVIII – в першій половині ХІХ ст. Преображенська церква Красногірського монастиря поблизу Золотоноші (1767 – 1771 рр.) Рідкісним твором архітектури романтизму є Петропавлівська церква (1808) в селі Мойсівка (нині – Драбівського району). Не менш рідкісним твором типу храм-ротонда є збудована у 1843 році Олександрівська церква в селі Лебедівка (нині – Кам’янський район). У стилі пізнього класицизму був збудований Успенський костьол в Умані (1827 р.). Оригінальністю відзначається Преображенська церква в селі Мошни (нині – Черкаський район). Її було збудовано у 1830 – 1840 рр. за проектом архітектора Торічеллі в стилі романтизму з використанням елементів тюдоровської готики [4, 32 – 34; 35, 112 – 114].

Творчість населення краю знайшла відображення в різних видах народних промислів, зокрема в килимарстві. У першій половині століття, килими виробляли в Драбові, Келеберді (нині – Канівський район), Шполі та в інших місцях Черкащини. Відомим в Україні осередком художньої кераміки стали села Сунки (нині – Смілянський район), Гнилець (нині – Звенигородський район). Уманщина славилася настінними розписами, вишивками [4, 33 – 34].

Повітові міста. В першій половині ХІХ ст. в суспільно-культурному та соціально-економічному житті Черкащини помітну роль починають відігравати повітові міста. Уявлення про них дає їх характеристика середини 1840-х років.

Черкаси. У 1845 році в місті проживало 9400 жителів, в тому числі 4744 чоловіків і 4656 жінок. Основну частину населення становили міщани – 8613 чоловік. На той час в Черкасах було 1166 дерев’яних і лише 2 кам’яних будинки (в них розміщалися присутственні місця).

В місті діяло 4 салотопні заводи, два цегельних і одна тютюнова фабрика, 5 заїжджих двори, одна корчма, 20 шинкових будинки. Ремісників було 167, з них: кравців – 28, шевців – 32, пічників – 11, штукатурів – 10, ковалів – 19, слюсарів – 6, столярів – 3, годинникарів – 2. Близько 125 чоловік займалися виключно чумацтвом. За домовленістю з поміщиками вони возили до Одеси пшеницю, а на зароблені гроші купували сіль. Щотижня в місті був базарний день, щороку – сім ярмарків.

Діяли духовне повітове училище і парафіяльне цивільне училище, в яких навчалось 153 учні і працювало 8 учителів. Медичне обслуговування здійснювали лікарня з одним лікарем і аптека.

Жителі міста сповідували різні релігії. Було 3 дерев’яні православні церкви, римо-католицька каплиця, два старообрядницьких монастирі (чоловічий і жіночий), 2 єврейські синагоги [34, 74; 36, 463 – 365].

Умань. Населення міста нараховувало 8267 жителів (4078 чоловіків і 4189 жінок). Налічувалося 1806 будинків, з них – 20 цегляних. На річці Уманці, що протікала через місто, було збудовано міст, дві греблі та два млини.

В місті діяли миловарний, два свічкових, шкірообробний, медоварний заводи і тютюнова фабрика. 23 робітники, що працювали там, виробляли продукції на суму 4299 крб. сріблом. Було два готелі, корчма, харчовня, 15 шинкових будинки. Кількість ремісників – 148, з них: кравців – 65, шевців – 30, кушнірів – 15, мідників – 10, теслярів – 8, годинникарів – 4, мулярів – 4, ковалі – 3, каретних майстрів – 2, токарів і відрядних майстрів – по одному.

Важливим заняттям населення була торгівля, переважно пшеницею. ЇЇ оборот коливався від 50 до 60 тис. крб. сріблом. Постійних ярмарків в Умані не було, але кожні два тижні відбувалися базари, на які звозили різноманітні господарські товари, хліб, сіль, рибу, худобу. Річний оборот цієї торгівлі сягав 50 тис. крб. сріблом.

Частина міщан займалася чумацтвом. З середини квітня, вози з пшеницею вирушали до Одеси, обертаючись 3 і 4 рази впродовж літа. На виручені гроші купувалась сіль та риба і зі значною вигодою продавалися у місті та на ярмарках у сусідніх містечках.

Із навчальних закладів у місті діяло духовне училище (105 учнів і 5 учителів). Дворяни і чиновники навчали своїх дітей у гімназіях та училищах інших міст губернії.

Серед культових споруд – 2 кам’яні і 1 дерев’яна церкви, 1 кам’яний костел і 2 кам’яні єврейські синагоги [34, 74 – 75; 36, 463 – 465].

Звенигородка. У місті проживало 7501 житель (3529 чоловіків і 3972 жінки). Із 644 будинків – лише 6 цегляні. Через річку Гнилий Тікич споруджено міст на палях, а на її берегах стояли два млини і два вітряки.

Заводів і фабрик у місті не було. Ремісників числилося 127, з яких: 33 кравці, 35 ткачів, 13 кушнірів, 25 шевців, 10 ковалів, 6 теслярів, 3 слюсарі, 2 склярі. Крамниць у місті – 49, одна корчма, 20 шинкових будинки.

Жителі Звенигородки чумакували, торгували ремісничими виробами і продуктами городництва. Основним заняттям населення було землеробство. Денний заробіток зайнятих у сільському господарстві: піший робітник одержував 20 коп., з кіньми – 75 коп., а з волами – 1 крб.

Ярмарки в місті не проводилися, але кожні два тижні відбувалися торги, на які збиралися і жителі міста, і приїжджі з навколишніх сіл і містечок. За рік продавалося товарів на 18 тис. крб. сріблом.

Діяло приходське училище, в якому навчалось 20 учнів і працював один учитель. Послугами однієї лікарні користувалися 363 жителі [34, 75; 36, 449 – 450].

Чигирин. У місті проживало 5821 жителів. Із 673 будинків лише один був із цегли.

Фабрик і заводів у 1840-х роках не було. Лише на Кам’яній горі, на місці колишнього замку, у каменоломні вироблялися млинові і жорнові камені (у 1831 році було вироблено 1100 жорен). Близько 300 міщан займалися візництвом, а ще майже 100 – торгівлею зерном та рибою.

Через кожні два тижні по неділях у Чигирині були торгові дні. На торги (базари) з’їзджалися 4 – 5 тис. жителів навколишніх сіл і містечок. Вони привозили на продаж фабричні і селянські сукна, коноплі, льон, сушені фрукти, мед, віск, сало, овечі шкіри, а також будівельне каміння, жорна. Щорічний торговий оборот досягав 16 тис. крб. сріблом. Торгували і перепродували тут рогату худобу і коней, які щовесни приганяли з Херсонської губернії. Місто мало 15 крамниць, трактир і 16 “питейних” закладів.

1830 року побудовано лікарню, пошту. 2 учителі у парафіяльному училищі навчали 36 учнів [4, 659; 34, 75 – 76].

Канів. Населення міста складало 5423 жителі. Із 651 будинка – два цегляних. Повітовим центром Канів став у 1837 році, коли до міста було переведене повітове управління і поліцію із Богуслава.

У 1849 році у місті працювала цегельня, 16 водяних млинів і 6 вітряків, що належали дрібним власникам. Неподалік від міста добували бутовий камінь, який вивозився до Києва. Деякі жителі Канева вичиняли сиром’ятні овечі шкіри, з яких потім шили кожухи та інший одяг. Цим ремеслом займалося 87 чоловік, а продукції виготовляли на 3800 крб. сріблом на рік.

На базари Канева поступало товарів на суму 2500 крб. сріблом. Сучасник зазначав, що “в торговельному відношенні Канів вельми непримітний, торгівля його бідна… Канів має щотижневі базари і 9 ярмарків… вони дуже мало відвідуються купцями”. Місто мало 18 крамниць, трактир і 11 пивних рундуків.

З 1830 року в місті діяла повітова лікарні на 15 ліжок [4, 326; 34, 75].

Золотоноша. Населення міста у 1803 році складпло понад 4, 5 тис. жителів (99 чиновників, 205 дворян, 122 відставних військовослужбовців, 105 купців, 1841 міщанин, 1358 козаків, 195 казенних і 600 поміщицьких селян [37, 43]. В наступні роки число жителів зменшилось до 3766 у 1848 році.

Місто мало 6 водяних млинів і 9 вітряків. 109 жителів ремісникували (20 – кравців, 19 – ткачів, 16 – шевців, 10 – ковалів, 10 – різників, 10 – кушнірів, 10 – пекарів, 4 – пічників, 4 – ювелірів, 3 – слюсарів, 3 – столярів). Чимало козаків займалося промислами і чумакуванням, а малоземельні та безземельні міщани ходили на заробітки в південні губернії.

У Золотоноші щотижня відбувалися торги і 4 рази на рік ярмарки. Торговці з Переяслава, Прилук, Пирятина, Лубен, Черкас, Канева привозили на них рибу, сіль, дьоготь, скло, тютюн, горілку, дерев’яний посуд тощо. В місті було 22 крамниці і 10 шинків.

Діяли повітова школа, парафіяльне училище і приватний пансіонат Бондаревської.

У місті діяли Успенська і Троїцька православні церкви, приміщення яких відзначалися оригінальним архітектурним стилем [4, 260].

* * *

Як і в попередній період, основною галуззю економіки краю у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство, характерними рисами якого було переважання поміщицького землеволодіння, загострення кризи усієї кріпосницько-феодальної системи, яка супроводжувалася посиленням експлуатації селянства. В умовах кризового стану феодальних відносин розвивається промислово-торгівельна діяльність населення як форма нагромадження первісного капіталу. Поміщицька мануфактура поступово витісняється капіталістичним виробництвом як основи впровадження нових виробничих відносин.

Суспільно-політичне життя Черкащини характеризувалося розгортанням суспільних рухів під гаслом боротьби за соціальне і національне визволення. Однак їх основа – селянські виступи, незважаючи на активність, не набули організованих форм, відзначалися стихійністю і носили локальний характер.

На території краю були також осередки загальноросійських рухів – декабристського руху і польського національно-визвольного повстання 1830 – 1831 рр.

Освітньо-культурна сфера краю у першій половині ХІХ ст. розвивалася в руслі загальних тенденцій цього періоду – починає формуватися мережа освітніх закладів, насамперед їх початкової ланки, в населених пунктах відкриваються школи, училища. Однак ця робота велася повільно і не відповідала потребам, внаслідок чого абсолютна більшість населення краю залишалася неписьменною.

Як майбутні центри соціально-економічного та культурного життя Черкащини формуються повітові міста, хоча в цілому вони ще мало чим відрізнялися від інших населених пунктів краю.