Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ 8. Черкаський край у хvііі СТ.






 

· Адміністративно-територіальний устрій на землях Черкащини

· Соціально-економічні процеси

· Гайдамаччина та інші визвольні рухи в краї

Адміністративно-територіальний устрій на землях Черкащини. Після завершення Визвольної війни землі сучасної Черкащини були розділені на дві частини. Менша – лівобережна, опинилася у складі Російської імперії, а правобережна – у складі Речі Посполитої. Належність лівобережної і правобережної Черкащини до різних держав зумовила значні відмінності їх політичного і адміністративного устрою.

На початку ХVІІІ ст. на лівобережних землях Черкащини у адміністративному відношенні, як і в попередні роки, мав поширення полковий устрій. Більша частина населених пунктів входила до Переяславського полку, який ділився на сотні. Центрами сотень на час його ліквідації у 1782 році були Гельмязів, Золотоноша, Кропивна, Іркліїв, Канівці, Піщане, Домантове, Бубнов (Бубнова Слобідка), Ліпляве, Трахтемирів. Окремі з них до цього входили до Канівського та Черкаського полків [1, 289]. Містечко Жовнине як центр однойменної сотні входило до Лубенського полку [2, 238].

Адміністративна, військова та судова влада на території лівобережних полків належала полковникам, посади яких формально вважалися виборними. Однак ще з часів Б.Хмельницького їх призначав гетьман, а з кінця XVІІ ст. прерогатива призначення полковників і полкової старшини поступово перейшла до царського уряду.

До складу сотенної адміністрації на лівобережних землях Черкащини входили сотник, писар, хорунжий, осавул. Виборність сотників, як і полковників, залишалася номінальною. До того ж межі та кількість сотень і навіть їх полкова підпорядкованість нерідко змінювалися. Згодом призначення сотників теж перейшло у відання царського уряду [3, 356].

Після ліквідації традиційного полкового устрою на Лівобережній Україні вводиться загальноросійський поділ спочатку на намісництва, а потім на губернії, які в свою чергу ділилися на повіти і волості. Сотенні містечка лівобережної Черкащини стають центрами волостей, а Золотоноша з 1781 року – центром однойменного повіту Київського намісництва, а з 1802 року – Полтавської губернії [4, 259].

На землях правобережної Черкащини після укладення Прутського мирного договору між Росією і Туреччиною (1711) фактично перестав існувати козацький адміністративно-територіальний устрій. Натомість утверджується відновлений і характерний для Речі Посполитої поділ на воєводства. Західна частина правобережної Черкащини входила до Брацлавського воєводства, а східна – до Київського воєводства [5, 88].

Впродовж усього ХVІІІ ст. межі цих двох (як і інших) воєводств були не врегульовані і навколо них постійно точилися суперечки, відбувалися зміни, часом дуже суттєві. Так, у 1716 році до Брацлавського воєводства було віднесено землі на схід від Гірського Тікича аж до Дніпра з містами Чигирин, Звенигородка, Вільшана та іншими.

Справа розмежування Київського і Брацлавського воєводств продовжувала перебувати в центрі уваги і в наступні роки, оскільки комісії, обрані на місцевих сеймиках для вирішення спірних питань, бездіяли. Не приймалося олстаточного рішення і у Варшаві. І лише у листопаді 1791 року обрана сеймом депутація (комісія) встановила межу воєводств по лінії Богуслав – село Бурти (нині Шполянського району) – Новомиргород [6, 88 – 94].

Воєводства ділилися на повіти, кількість і межі яких теж зазнавали змін. Східна частина правобережної Черкащини входила до Київського повіту (були ще Житомирський і Овруцький) Київського воєводства, а західна – до Звенигородського (були ще Брацлавський, Вінницький і Надбузький) Брацлавського воєводства. В окремі роки згадок про Звенигородський повіт немає [6, 90 – 99; 7, 30 – 34].

Повітовий устрій відзначався тим, що на зміну традиційним повітам старост-державців сформувалися повіти як шляхетські округи зі своїм судовим устроєм і формою шляхетського самоуправління [7, 35 – 36]. Адміністративні функції по управлінню ними покладалися на сеймики, на які періодично збиралися магнати і шляхта. Зникли посади підстарост і з’явилися економи (або коменданти) та адміністратори, яких іноді називали губернаторами, чи головними комісарами [3, 373].

Адміністративне управління приватновласницьких міст значною мірою залежало від волі феодалів, яким вони належали. До таких міст належала Умань, якою з 1726 року став володіти граф Франциск Силезій Потоцький. Він був також власником земель та лісів на Київщині та Поділлі, 400 тис. кріпаків, 40 інших міст і містечок та кількох сотень сіл, серед яких – Тальне, Маньківка, інші населені пункти краю [8, 65]. Власником Черкас був волинський воєвода Сангушко [4, 92].

У ХVІІІ ст. ряд міст правобережної Черкащини отримали магдебурзьке право. У 1760 році його надано Умані [9, 45], 1773 року – Смілі [21, 426], 1791 року – Черкасам (існує версія, що магдебурзькі привілеї місто мало раніше, а в 1791 році вони були лише поновлені) [10, 43], 1792 року – Звенигородка [4, 205].

Після приєднання правобережної України в 1793 році до Росії, на землях правобережної Черкащини утверджується адміністративно-територіальний устрій Російської імперії. Канів і Корсунь увійшли до Київського повіту Київського намісництва. Уманський, Катеринопільський, Чигиринський і Черкаський повіти увійшли до Вознесенського намісництва.

В 1797 році після введення губернського поділу усі правобережні повіти – Черкаський, Уманський, Звенигородський, Чигиринський і Канівський (переведений з Богуслава) увійшли до Київської губернії [4, 26 – 27].

Соціально-економічні процеси. В обох частинах Черкащини соціально-економічні процеси визначалися станом сільськогогосподарства, яке було стрижнем тогочасної економіки. Земельна власність у цей час служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування і гарантом незалежності та умовою отримання привілеїв.

В лівобережній частині Черкащини у руках козацької старшини та шляхти концентрувалися значні земельні володіння. Зростання старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору автономії України при прогресуючому обмеженні прав та вольностей. За цих обставин старшина перетворювалася у великих землевласників.

На початку ХVІІІ ст. переяславський полковник Василь Томара володів “хуторами з полями пахотними, гаями, козаками, конями і дробним бидлом з городами”. До його володінь належали хутори Коврайський, Золотоніський, Леплявський, Прохорівський та інші. Золотоніський сотник К.Леонтович у 1762 році володів 20 дворами з 28 родинами та 10 хатами із 38 родинами [11, 161].

З розвитком феодально-кріпосницьких відносин на лівобережних землях Черкащини все помітнішою стає майнова диференціація. Згідно із затвердженим сенатом указом правління гетьманського уряду у 1735 році було складено нові козацькі компути, до яких включено заможних козаків, що дістали назву виборних. Виборні козаки мали привілеї, але зобов’язувалися відбувати військову службу з власним спорядженням і кіньми. Переважна ж більшість рядових козаків стала так званими підпомічниками [12, 275].

В Канівецькій сотні (нині – Чорнобаївський район) козаки-підпомічники мали землі втроє менше ніж виборні. З них 28, 6 відсотка не ніякої землі, 34 відсотка не мали робочої худоби. Ще в гіршому становищі тут були селяни, 70, 3 відсотка яких взагалі не мали землі [13, 53 – 73]. В Золотоніській сотні 41 відсоток козаків-підпомічників теж не мали землі, а кожен четвертий змушений був обробляти чужу землю за частину врожаю [14, 18 – 19].

Ще гіршим було становище селян, обмеження прав яких проявлялося в тому, що дедалі більшого поширення почала набувати феодальна рента, інтенсивність якої у ХVІІІ ст. значно зросла. Наприклад, селяни Драбова у 1730-х і наступних роках платили загальний збір, а також окремі грошові збори (показанщине, покуховне, столове), збори на полкових і сотенних служителів (на адміністрацію, артилерійську прислугу, сторожів, музику); вони обслуговували пошту і несли витрати на утримання війська, відбували по три дні панщини на казенних землях, працювали на кінному заводі [15, 231].

Логічним завершенням обмеження прав селянства став царський указ 1783 року, який узаконив закріпачення селян на Лівобережжі і Слобожанщині.

Серед інших форм земельних володінь на лівобережжі краю були землі сільських громад. В Канівецькій та Іркліївській сотнях місцеві жителі “розорали степ і володіють оним без поділу…”. В Кропивнянській сотні вільними землями спільно володіли жителі Кропивної, Чехівки, Панського, Чорнобая, Богодухівки. Тут орали, косили, рубали ліс козаки, “державці”, їх підсусідки і посполиті в громадському порядку, міняючись місцями [16, 573].

Свої особливості мали аграрні відносини на правобережних землях Черкащини. Оволодівши ними на початку ХVІІІ ст., поляки почали відновлювати свої порядки, насамперед повертати землі колишнім власникам. Нащадки власників маєтків Потоцькі, Сангушки, Любомирські та представники інших магнатських родин зосереджували в своїх руках величезні володіння. Щоб забезпечити свої маєтки робочими руками, феодали закликали селян на слободи, звільняючи їх від повинностей на 15 – 30 років. Завдяки цьому правобережні землі Черкащини швидко залюднювалися. В Черкаському старостві в 1736 – 1746 рр.кількість господарств збільшилася з 1270 до 2252.

Спочатку найбільш поширеною в регіоні формою феодальної експлуатації була грошова рента (чинш). Її розмір залежав від кількості худоби в селянському господарстві. Ті селяни, що не мали робочої худоби (піші), платили по 1 злотому, а ті, що мали її (тяглі) – по 8 злотих від кожного вола чи коня. У 1753 році селчни Ботвинівки і Циберманової Греблі Соколівського ключа на Уманщині платили в середньому по 12 злотих чиншу, 2 злотих осипу (данина натурою), давали по 2 курки і 6 яєць, підвозили по 2 вози дров, косили сіно по дню на рік [4, 22]. Грошова рента забезпечувала землевласникам великі прибутки. В Черкаському старостві, наприклад, прибутки в 1736 – 1759 рр. зросли з 40655 до 61955 злотих.

У 1720 – 1730 рр. на правобережній Черкащині набуває поширення фільварково-панщина система. Характерною рисою стає повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти. Утвердження панщини припадає на 1760 – 1770 рр. В 1768 році тільки на Уманщині було 17 фільварків. Панщина досягла тут 90 днів на рік [17, 36 – 53].

На правобережній Черкащині у відносинах господар – виробник з’явилася нова постать – посередник-орендар. Найбільш поширеною формою оренди була посесія – на період від одного до трьох років, хоча нерідко посесор (орендар) отримував село на більш довгий період, періодично поновлюючи контракт з власником. Так, в 1770 – 1780 рр. село Подібна (нині – Маньківський район) перебувала в оренді у поміщика Фелікса Понятовського, а Ладиженка (нині – Уманський район) в 1772 – 1784 рр. була в посесії в іншого магната – А.Злотницького [9, 52].

Поміщицькі господарства спеціалізувалися переважно на скотарстві, яке використовувало добру кормову базу. В кінці ХVІІІ ст. з відкриттям чорноморських портів більше уваги починає приділятися зерновій галузі.

Помітні зрушення відбувалися також й в інших секторах економіки краю – промисловості, торгівлі. Основою розвитку промисловості у той час були ремесла і промисли. Одним з істотних джерел прибутку феодалів було гуральництво. Тільки Іванківська гуральня (нині – Маньківський район), що належала С.Потоцькому, в 1797 році за п’ять тижнів переробила 1020 корців зерна (корець – 6 пудів) й отримала 6350 спустів (спуст – 3 відер) горілки [17, 155 – 158]. Гуральні Потоцького постачали горілку навіть в Санкт-Петербург [31, 88].

В населених пунктах з’являються лісопилки, воскобойні, олійниці, цегельні заводи тощо. В Умані у 1786 році працювала цегельня, скляна фабрика, а в навколишніх селах Ладиженці і Звірки діяли винниці [9, 53 – 54]. Броварні були в Умані, Колодистому [31, 88]. У 1760-х роках в Золотоноші було 5 олійниць, 3 водяні млини, 2 вітряки [4, 259].

Подальшого розвитку набуло чумацтво. В лівобережній частині краю найбільшого поширення воно набуло в подніпровських населених пунктах між Золотоношею на півночі і гирлом річки Орель на півдні, вздовж притоків Дніпра – Сули, Псла, Хорола, Ворскли. А на правому березі межа його поширення йшла від Канева на Богуслав – Звенигородку – Шполу і далі до Дніпра дещо північніше Чигирина.

Прикладом чумацького поселення може бути лівобережне містечко Єреміївка (сучасне село Вереміївка Чорнобаївського району). Лише в 1779 році з цього містечка до Криму по сіль чумаки прибували на 715 возах. Тоді ж за сіллю вирушало багато чумаків з Кропивни, Золотоноші, Ірелієва та інших місць лівобережної Черкащини. На правобережжі особливого розвитку чумацтво досягло в селах навколо Чигирина [18, 3].

Різноманітною господарською діяльністю займалися також монастирі. Так, у Медведівському монастирі у середині століття було 8 коней, 82 голови великої рогатої худоби, 110 овець, 23 кози та 21 голова свиней і поросят. На монастирській пасіці налічувалося 300 бджолиних пнів. Монастир мав на двох своїх ставках та річках Медведівці, Новоселиці, Тясмині і Яничі 6 невеликих млинів, які за частину прибутку від помолу здавали в оренду професійним мірошникам. Дедалі більше використовувалася в церковному господарстві праця найманих робітників. Мошногірський Вознесенський монастир, наприклад, наймав щороку на косовицю по 170 і більше косарів. Таку ж кількість косарів наймав на початку 1790-х років і Мотронинський монастир [32, 41 – 61].

Господарство краю все більше втягувалося у сферу товарно-грошових відносин. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. В 1770-х роках по 3 – 4 ярмарки на рік відбувалися в лівобережних Вереміївці, Золотоноші, Гельмязеві та інших містечках [19, 19]. У Смілі, наприклад, у дні річних або храмових свят відбувалися ярмарки, а тричі на тиждень – базари. Привозилось товару на 15 тис. крб. На смілянських базарах збиралось до 1000 селян, 350 – 500 дворян, духовенства, купців і дрібних торговців. Головними товарами торгівлі були бакалійна продукція, зерно, мед, борошно, полотно, гончарні вироби, залізно-скоб’яні товари тощо [32, 119]. В Умані щороку проводилося 12 ярмарків, а червневий тривав два тижні. Уманські ярмарки збирали багато українських та іноземних купців. Із Запорозької Січі сюди доставляли коней, рибу, сіль, вовну, хутро тощо [4, 548]. У цій торгівлі брали участь і монастирські господарства. Зокрема, ченці Мошногірського монастиря у середині ХVІІІ ст. двічі на рік, весною і восени, возили свої товари на Січ, де, в свою чергу, купляли сіль, солону рибу, лимонний сік, вино тощо [32, 56].

Торгівля із Запорожжям зустрічала в правобережній частині Черкащини різкий спротив польської влади, яка часто вдавалася до розправ над запорожцями, що торгували. Так, 1737 року в Черкасах було повішено козака Титарівського куреня Т.Чорнобита, а його майно – 6 коней, 3 вози риби та одяг – одібрано поляками. В Смілі у 1739 році було страчено 7 козаків Левушківського куреня, які прибули в місто торгувати рибою [23, 65]. У 1743 році в подібний спосіб за наказом черкаського губернатора (старости) стратили вже дев’ятьох козаків Курилвського куреня, відібравши в них 18 коней та дев’ять возів риби [22, 3]. Така ж доля спіткала трьох запорожців у 1740 році в Умані, де вони торгували рибою [4, 548].

Розвиток сільського господарства, ремесел та промислів і подальша товаризація виробництва зумовлювали не тільки пожвавлення місцевих ринків, а й розширенню торгівлі між регіонами. Незважаючи на політичну розчленованість велась торгівля між Лівобережною і Правобережною Україною. Важливу роль у цьому відігравали торгові шляхи, які проходили територією Черкащини, зокрема через Корсунь, Лисянку, Умань, Чигирин, які водночас ставали й важливими торгівельними центрами [20, 284]. В міжрегіональній торговлі брали участь і жителі краю. Так, у 1769 році Марко Бандурченко з Лисянки привіз з лівого берега 50 пудів конопляної олії і 20 чорних смушків, а Олекса Колісник навпаки – продав на лівобережжі 55 пудів солі й привіз 65 пудів тарані.

Про асортимент транзитних товарів, що проходили Черкащиною у XVIII ст. можна судити з реєстру митної служби Канівського староства у 1769 році. В ньому зроблено такі записи: “анісу – 4 пуди, паперу білого – 2 стопи, паперу сірого – 9 стоп, гребінців рогових – 100, імбіру сірого – 2 пуди, галуну – 2 пуди 20 фунтів, каламайки – 100 аршин, мила простого – 2 пуди, полотна – 3949 аршин, риби – 304 пуди, перснів олов’яних – 1000” [12, 189].

Гайдамаччина та інші суспільні рухи в краї. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян правобережної частини Черкащини, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, викликали невдоволення українського населення, яке переросло у відкриті виступи проти поневолювачів.

Безпосереднім наслідком нарастаючої соціальної напруги став гайдамацький рух, який виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, а потім охопив і землі Черкащини, яка стала одним з основних осередків формування гайдамацьких загонів. Повстанці, які називали себе гайдамаками (від турецького “гайда” – гнати, переслідувати, турбувати), громили панські маєтки, розправлялися з визискувачами.

У 1730 році повстанці напали на Смілу, 1731 року – на Вільшану. Заворушення охопили всю Черкащину, поступово набираючи сили [4, 24]. 1734 року селяни Жаботинського ключа на чолі з січовими козаками С. Чалим і Д. Борщем захопили місцевий замок, вбили адміністратора і забрали майна майже на 6 тис. злотих [24, 67].

Повстанський рух активізується у 1736 – 1738 рр. Загони, очолювані ватажками гайдамаків Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем діяли навколо Умані, Лисянки, Сміли, Лебедина, Медведівки. В грудні 1736 року гайдамацькі загони вели запеклі бої з каральними військами в районі Чигирина, Боровиці, Лисянки, Умані. Карателям вдалося нанести поразку окремим загонам під Уманню. Тоді ж кошовий отаман Запорозької Січі за вимогою царського уряду направив в гайдамацькі загони своїх посланців, щоб відкликати з них запорожців. Частина козаків повернулася на Запорожжя, але більшість вважало за краще схоронитися в лісах, степових байраках і балках. У 1737 році гайдамацький загін Медведя оволодів Чигирином [4, 24; 25, 296]. Про тактику дій повстанців польська газета 5 жовтня 1737 року писала, що вони “малими досить групами нападають на села і містечка. Минулого тижня, напавши на Умань, забрали гроші та худобу, однак вбивств ніяких не чинили. І перш ніж підійде військо – зникають, а тому, що ватаги малі, надто важко напасти на слід…” [11, 164].

Бойові дії гайдамацьких загонів на території Черкащини з різною інтенсивністю тривали і в наступні роки. У 1743 році повстанці вчинили напад на Корсунь і Звенигородку. 1750 року гайдамацькі загони оволоділи Мошнами, Корсунем, Уманню та іншими населеними пунктами Правобережжя [26, 133]. Того ж року загін О. Майстренка зайняв Лебедин, вигнав шляхтича Вержинського з його фільварку, зруйнував панську садибу, а все збіжжя, худобу і реманент роздав селянам. Панський маєток в Таганчі був розгромлений загоном О. Ляха [27, 51 – 76].

Найбільшого піднесення гайдамацький рух досяг 1768 року під час повстання Коліївщини, основною ареною якого стала правобережна Черкащина, землі якої перебували під гнітом шляхетської Польщі. Назва Коліївщина походить, очевидно, від слів “кіл” (кіл був зброєю частини повстанців), “колоти” або “колій” (повстанець, гайдамака).

Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Головною економічною причиною було збільшення панщинних тягарів, виконання додаткових робіт та сплата численної данини (чиншу) натурою і грішми.

Гостру реакцію українського населення краю викликав масований наступ уніатів на права православних, особливо застосування військ, ув’язнення священослужителів та інші форми насильства. В липні 1766 року за допомогою жовнірів польські власті намагалися нав’язати жителям Черкас уніатського священника, однак ті (незважаючи на знущання, внаслідок яких троє черкасців померло) відповіли категоричною відмовою [22, 3]. Тоді ж озброєні загони робили розбійницькі напади на православні церкви й монастирі в селах і містечках навколо Корсуня, а в міському замку катували прихильників православної віри [4, 385].

Одна з подій цього часу – страта мліївського титаря Данила Кушніра 27 липня 1766 року відображена у вірші “Захотіла Смілянщина віру утвердити” (автор невідомий):

 

Да вчинили вражі ляхи

у Вільшані славу,

Да отняли Данилу

млієвському главу,

Тіло єго повеліли

огнем іспалити,

Главу єго а до палі

із гвоздем прибити…

[33, 15].

 

1768 року єзуїти підтримані шляхтою, напали на Калниболото (Катеринополь) й вчинили розправу над селянами, схопили православного священника Василя Шумовецького, завезли його до Звенигородки і там закатували [24, 462]. У травні 1768 року поляки вчинили дику розправу над селянами Жаботина. Впродовж трьох днів вони ловили людей по лісах і убивали їх киями [27, 110].

Всі ці обставини сприяли швидкому розгортанню повстанського руху. Навесні 1768 року запорожець Максим Залізняк (уроженець Медведівки Чигиринського староства) сформував в Холодному Яру повстанський загін, ядром якого були запорожці, навколо яких згуртувалися тисячі селян. Гайдамацький загін, вийшовши з Холодного Яру, оволодів Медведівкою, Чигирином, Жаботином, Смілою, Черкасами, Корсунем, Каневом, Мошнами, Лисянкою.

Важливу роль у збереженні православ’я і розгортанні національно-визвольної боротьби відіграли монастирі Черкащини. Серед них – Корсунський, Лебединський, Ірдинський, Межигірський, Мошногірський і особливо Мотронинський. Зокрема, оборону православної церкви організував мотронинський ігумен Мельхіседек (Матвій) Значко-Яворський. Своїми листами і проповідями він підносив дух населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість українців [11, 173].

У другій половині травня й на початку червня повстання досягло Корсуня і Умані. На бік повстанців перейшов сотник уманських надвірних козаків Іван Гонта (родом із села Росішок – нині Христинівського району). Керовані Залізняком та Гонтою гайдамаки 9 – 10 червня здобули Умань і розправилися з шляхтою [24, 15; 24, 359 - 362]. Оволодіння добре укріпленого міста-фортеці стало однією з найважливіших подій Коліївщини і робило досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху по усій Україні.

Налякані його розмахом урядові кола шляхетської Польщі звернулися за допомогою до царського уряду, який, в свою чергу, боявся поширення антифеодальних виступів на Лівобережну Україну. В другій половині червня 1768 року Росія, розпочинає каральні акції проти повстанців. Царські війська вступили до Сміли, Канева, Умані, Чигирина [4, 25].

Впродовж липня – серпня більшість гайдамацьких загонів було розгромлено об’єднаними силами польських і російських урядових військ. 27 червня були захоплені в російський полон М. Залізняк та І. Гонта [28, 202].Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише у містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. Переданого полякам І. Гонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева [29, 169]. Особливо люто розправлявся з непокірними польський регіментар Стемпковський, що укрив свій шлях тисячами шибениць і паль. В одній тільки Лисянці польська шляхта повісила 60 селян без суду і слідства [4, 25].

Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демострації, щоб переконати Польщу і Туреччину у непричетності Росії до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, царський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру [29, 169].

Однак повстанський рух на Черкащині тривав і далі. На Смілянщині, в районі Лисянки та багатьох інших місцях краю збройні виступи тривали ще й в 1768 – 1770 рр. [4, 26].

Стихійною, але дієвою формою протесту проти соціального гніту в кінці XVIII ст. на правобережній Черкащині були втечі селян, оскільки вони позбавляли феодалів найголовнішого – робочої сили, а отже, й прибутків. У рапорті на ім’я Потоцького від 1785 року повідомлялось, що протягом 1768 – 1785 рр. з Умані і 22 навколишніх сіл утекло 539 кріпаків на слободи під Кагарлик, Арханград, Єлисаветград та інші міста Новосербії. А згодом на берегах Дністра і Чорного моря було виявлено селян Потоцького і повернуто йому 120 чоловік. У повідомленні сейму від 18 лютого 1789 року зазначалося, що озброєнний загін Чуба на Смілянщині підбурює населення до повстання [17, 35 – 37].

Нелегким було життя й на лівобережній Черкащині. На плечі селян, козаків та незаможні верстви міського населення важким тягарем лягали численні податки – з роздрібної торгівлі, мито з товарів, орендні збори тощо. Зростала питома вага панщини. Ще на початку XVIII ст. дводенна панщина вважалася за норму. Указом від 3 травня 1783 року царський уряд юридично оформив закріпачення селян, а українські феодали одержали права і привілеї російського дворянства.

Посилення феодально-кріпосницької експлуатації, переслідування селян і козаків викликало соціальну напругу. Яскравим прикладом протесту проти гноблення був виступ у селі Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (нині – Чорнобаївський район). Козаки протестували проти незаконного закріпачення. Багато років вони намагалися захистити свої права, але царська влада і старшинська адміністрація захищали власників. У травні 1767 року жителі села вчинили напад на маєток пана – генерального писаря Туманського, а військову команду, що прибула для придушення повстання, вигнали з села. Очолили повстання селяни Опанас Ворона і Трохим Білик. Рік господарство велося без поміщика, а коли в 1768 році до Кліщенців прибув військовий загін з 300 чоловік, селяни не допустили і його [4, 26]. Лише 1769 року царському уряду вдалося придушити повстання. За вироком суду козаків і селян Кліщенців визнано “підданими” Туманського і генерального судді Лисенка. 120 найактивніших повстанців засуджено до тюремного ув’язнення та довічного заслання, 185 – до побиття канчуками.

Для виконання вироку в Кліщенці прибув каральний загін з яким 21 вересня 1770 року повстанці вступили в нерівний бій. Маючи перевагу, карателі зломили мужній опір повсталих. 7 жителів села загинуло, понад 60 закатовано [30, 395].

З 1770-х років у виступах активну участь брав Семен Гаркуша. У 1772 році він із загоном здобув Канів, а в серпні 1783 року вчинив напад на маєток поміщика Левицького в селі Ліплявій неподалік Канева [4, 26].

 

* * *

Таким чином, у XVIII ст. територія сучасної Черкащини перебувала у складі двох держав – лівобережна частина відійшла до Російської імперії, а правобережна – до Речі Посполитої. Певний час на лівобережжі зберігались елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648 – 1676 рр., а на правобережжі – відбулося відновлення польсько-шляхетських порядків та реставрація феодальних відносин. В кінці століття за третім поділом Польщі землі краю опинилися у складі Росії, що однак не зняло проблеми іноземного панування.

Впродовж століття в обох частинах Черкащини відбувалися помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, промисловому виробництві, торгівлі. Характерними особливостями соціально-економічних процесів були зростання крупного феодального землеволодіння, обезземелення та закріпачення селянства, розвиток промислів і ремесел, збільшення товарності виробництва.

Суспільний рух на землях краю розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення, що знайшло відображення у стихійних виступах та повстаннях населення. Довготривалістю і стійкістю відзначався гайдамацький рух, в який були втягнуті значні маси людей. Велику роль у формуванні визвольних традицій жителів Черкащини мало повстання Коліївщина, що вибухнуло на території краю у 1768 році.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.