Розділ 7. Згасання Визвольної боротьби. Руїна

· Громадянська війна

· Землі Черкащини в добу Руїни

· Культура і побут населення

Громадянська війна. Після смерті Хмельницького загострююється боротьба за владу, багато сюжетів якої безпосередньо пов’язані з Черкащиною. Зокрема, зібрана невдозі в Суботові таємна нарада частини козацьких полковників вирішила, щоб до часу повноліття сина гетьмана Юрія гетьманські функції виконував І Виговський. На початку вересня 1657 року старшинська рада обрала його гетьманом – “ поки змужніє” Юрій. А в другій половині жовтня розширена старшинська рада у Корсуні підтвердила це рішення, тим самим усунувши династію Хмельницьких від влади [3, 94-95].

Новообраному гетьманові не вдалося стабілізувати ситуацію в державі, а його політика в соціально-економічній сфері і недооцінка політичної ролі козацтва призвели до конфлікту між гетьманською владою і Запорожжям та Полтавським полком, який навесні 1658 року переріс у відкриту громадянську війну.

Зібравши 20-тисячне військо, до якого входили козаки Черкаського та Корсунського полків, та найнявши татар, а також волохів і німців, І.Виговський у травні рушив на Лівобережжя для придушення повстанців. У братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців [2, 169; 1, 62-63].

6 вересня 1658 року черкаська старшина брала участь у козацькій раді неподалік Гадяча, де була укладена угода з польськими представниками про входження України у формі рівноправного автономного Руського князівства до складу Речі Посполитої. Цим кроком фактично і юридично денонсувався українсько-російський договір 1654 року і Україна, а відповідно і територія краю, змінили свій державний статус [10, 62].

Внаслідок внутрішніх протиріч ослаблювалася гетьманська влада, а Україна ставала дедалі вразливішою з боку сусідніх держав. Вже за гетьманування Юрія Хмельницького нова Переяславська угода 1659 року з Москвою ще більш посилила нерівноправність української сторони. Одним з негативних моментів нового договору було призначення воєвод і збільшення московських гарнізонів в українських містах. В Умані московським воєводою був князь Григорій Козловський [4, 39].

На початку 1660 року військово-політична ситуація в Україні погіршується. В січні кримські татари спустошили чимало сіл Черкаського, Чигиринського та Корсунського полків [1, 63], а у лютому 10-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом С.Потоцьким робить безуспішну спробу оволодіти Уманню [3, 100].

Після ряду поразок, яких зазнали українсько-російські війська від поляків, Ю.Хмельницький 17 жовтня 1660 року під тиском правобережної старшини підписує Чуднівський договір про повернення України до складу Речі Посполитої на засадах автономії [3, 100]. Після цього реальнішою стала загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина, орієнтуючись на Москву, взяла курс на відокремлення від Правобережжя.

У січні 1663 року Ю.Хмельницький зрікається гетьманської булави і правобережним гетьманом старшинська рада обирає П.Тетерю, а на лівобережжі старшина своїм гетьманом обрала І.Брюховецького. Цим самим територіальний розкол України доповнився політичним.

В лютому 1664 року на Правобережжі розпочалося повстання під проводом Д.Сулимки, С.Височана та інших ватажків. Їхні загони оволоділи Лисянкою, однак невдозі зазнали поразки від військ правобережного гетьмана П.Тетері, за наказом якого 27 березня під стінами Вільховця (нині – Звенигородського району) було страчено екс-гетьмана І.Виговського [3, 103].

В цілому ж повстання, спрямоване проти відновлення польсько-шляхетського панування і підтримане запорожцями на чолі з І.Сірком, набувало розмаху. З одного боку в протистоянні брали участь очолювані гетьманом П.Тетерою правобережні козаки і польські війська, а з іншого – лівобережні полки гетьмана І.Брюховецького, запорожці і московські загони на чолі з Г.Косоговим.

В епіцентрі жорстоких сутичок опинилися Умань, Лисянка, Черкаси, Сміла, Канів, Стеблів, Корсунь, Вільшана, Маньківка та інші населені пункти краю, які неоднаразово переходили з рук в руки. При цьому чинились характерні для громадянської війни розправи і значні руйнування. Так, у травні 1664 року лівобережні війська, оволодівши Черкасами, пограбували місто і спалили замок за підтримку польської сторони. Водночас і поляки, захопивши місто, згубили багато людей [1, 64].

Після певного спаду повстання з новою силою спалахнуло в 1665 році. Аж до середини літа тривали запеклі бої в західній частині краю, особливо в районі Умані, де загинув один із захисників міста полковник І.Сербин [3, 103-104]. Криза державності і внутрішній розбрат глибоко непокоїли патріотично налаштовану старшину і спонукали її до дій по об’єднанню українськиї земель в єдиній державі. Виразником прагнень цих сил став новий правобережний гетьман Петро Дорошенко, який прийшов до влади у серпні 1665 року.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року – угодою між Росією і Польщею, прийнятою за спиною України, менша лівобережна частина сучасної Черкащини опиняється у складі Росії, а правобережна – Польщі [5, 658-659].

Намагання П.Дорошенка переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність не дала бажаних результатів. На короткий час йому навіть вдалося об’єднати Лівобережжя і Правобережжя під однією булавою. Однак на заваді цьому стали постійна боротьба козацької верхівки за владу, невдалі кроки і помилки, зради союзників, постійні втручання в українські справи Польщі, Росії та Туреччини.

Події цього драматичного періоду української історії не обминули і Черкащину. Зокрема, в грудні 1671 року розпочалися бої між військом П.Дорошенка і татар проти поляків під Уманню і Ладиженом, внаслідок яких польська армія змушена була відступити.

На початку 1674 року територією краю оволоділи російські війська Г.Ромодановського і лівобережного гетьмана І.Самойловича. У відповідь на це турецькі війська рушили на Правобережжя. У серпні після запеклих боїв турки захопили Умань, зруйнували місто і знищили його жителів [3, 108-111].

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати і союзником турків, і татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 року становище стає безвихідним: спроби порозумітися з Росією і відмовитись від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно. У такій критичній ситуації П.Дорошенко у вересні 1676 року приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції [2, 177].

У центрі зусиль Туреччини, яка розширювала свою агресію проти України, було здобуття гетьманської столиці Чигирина. Перший похід відбувся у серпні – вересні 1677 року. 120-тисячна турецька армія підійшла до міста, при ній був і Ю.Хмельницький. Протягом трьох тижнів гарнізон фортеці (24 тис. російських стрільців і близько 5 тис. українських козаків) тримав облогу до підходу об’єднаних російсько-українських військ. Турецька армія змушена була відступити.

У червні 1678 року турецька армія вдруге облягла Чигирин і протягом місяця безперервно його штурмувала. Залишивши місто, його гарнізон разом з прибулими на допомогу російсько-українськими військами під командуванням Ромодановського і Самойловича ще сім діб вів кровопролитні бої, в ході яких турецька армія зазнала значних втрат і відступила. Туреччина, спромігшись зруйнувати гетьманську столицю, надалі була змушена припинити завойовницькі походи в Україну [6, 442].

Землі Черкащини в добу Руїни. 60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію нашого краю та всієї України, як “доба Руїни”, яка характеризується спустошенням і знелюдненням земель правобережної Черкащини. Територія краю увесь цей період була ареною невщухаючих боїв, міжусобиць і каральних операцій.

Безпосередніми наслідками поразки визвольної боротьби середини XVII ст. були значні демографічні втрати від воєнних дій, голоду, епідемій. Втрати населення на Правобережжі складали за різними оцінками 65 – 90 %. Занепадало господарство і культурне життя [2, 178; 7, 345].

Під час воєнних дій загарбники неодноразово руйнували Канів, Корсунь, Золотоношу, Умань, Лисянку, Черкаси, Чигирин та інші населені пункти краю. Щоб врятуватися від майже безперервних спустошень уціліле населання правобережної Черкащини намагалося переселитися на лівий берег Дніпра. Про відхід населення на Лівобережжя М.Грушевський писав: “неспокій і війни протягом шістдесятих і сімдесятих років гнали ще масу нового народу з правого боку до Гетьманщини” [8, 365].

Рятуючись від нападів татар, у вересні 1663 року за два прийоми перейшли жителі Лисянки з сім’ями, заявивши, що в них татари відібрали весь хліб і потравили поля, а люди харчуються тільки дикими грушами [9, 63]. Наступного року розправа С.Чарнецького над Бояркою (нині – Лисянський район) і Ставищем та інші звірства поляків спричинили відхід багатьох жителів цих населених пунктів, а також Корсуня, Черкас та інших правобережних містечок за Дніпро [10, 52].

В 70-х роках агресивні дії шляхетської Польщі і султанської Туреччини спричинили нову хвилю переселень. За словами літописця народ “численими купами й таборами збирався з усіх повітів і з болісними серцями та слізотечними очима, навічно попрощавшись зі своїми красними тамтешніми поселеннями й угіддями, якнайшвидше перебиралися на цей бік Дніпра” [11, 178-179]. На тисячі підвод жителі Звенигородки і Ольхівки (Вільхівця) у вересні 1675 року переправилися на лівий берег Дніпра [12, 243]. Рятуючись від спустошень, жителі Сміли змушені були теж залишити обжиті місця і перейти на Лівобережжя, де ними поблизу Ромен було засноване поселення Сміле [13, 484]. Як зазначає літописець, у 1674 році така ж участь спіткала й Лисянку, яка “уся уступила за Дніпр и испалена” [14, 121].

Протягом 1675-1676 рр. на лівобережні землі перейшла значна частина жителів Уманщини, які осіли переважно на території Полтавського полку [15, 43]. Про це свідчить повідомлення золотоніського сотника князеві Волконському, в якому йде мова про те, що козак Михалко з 11 козаками з-під Полтави їздили в містечко Бабани поблизу Умані відкопувати ями свої з хлібом, оскільки вони там раніше проживали [12, 510].

Після того як в 1678 році турки оволоділи Чигирином, значну частину навколишнього населення, зокрема жителів Корсуня, Черкас, Мошен, Жаботина та інших населених пунктів, за наказом лівобережного гетьмана І.Самойловича було силоміць спроваджено на лівий берег Дніпра, де їх розселили вздовж степового порубіжжя понад річкою Орелею. Ці масові перегони людей з правого берега “на Задніпря”, які значно посилили міграційний потік на Лівобережжя, увійшли в історію під назвою “згону” [8, 354; 14, 132].

Калейдоскопічний перебіг подій на українських землях припинився після того як, прагнучи вийти із безперспективного протистояння, Росія і Туреччина уклали у січні 1681 року Бахчисарайський мирний договір, за яким під контролем Туреччини опинилися Південна Київщини, Брацлавщина і Поділля. Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 6 травня 1686 році підписанням “Вічного миру” між Росією та Польщею, який ще раз підтвердив попередні угоди (починаючи з Андрусівської) про поділ української етнічної території на Лівобережжя у складі Росії і Правобережжя – у складі Польщі.

Статус подніпровських козацьких земель Черкащини – від Трахтемирова до Чигирина – знову не був визначений. Сьома стаття договору стверджувала, “что те места оставатись имеют пусты, так как ныне суть” [ 16, 774 – 776]. Таким чином, Черкаси, як і Чигирин, Канів та інші населені пункти черкаського Подніров’я перебували нібито на “нічийній землі” і втрачали свою роль центрів економічного, політичного і культурного життя України.

Та це не означало, що землі Черкащини повністю занепали. Вже з початку 1680-х років у спустошені правобережні землі краю починають поступово повертатися уцілілі жителі та вихідці з інших регіонів України. Польський же уряд змушений був рахуватися і з тим, що козацтво залишилося тут реальною силою і намагався використати його для охорони своїх південних кордонів. Королівським універсалом від 20 червня 1684 року землі між Тясмином і Тікичем разом з землями Київського Полісся віддавалися козакам [17, 94].

Сеймова постанова від 16 лютого 1685 року [18, 350], затвердивши рішення короля, відкривала широкі можливості для заселення краю. Так звані “Приповідні листи” з правом вербування козацьких полків, одержували спершу представники польської шляхти [17, 43].

Однак з часом ситуація змінилася. Процес заселення правобережних земель й організації тут полків очолили старі, заслужені козаки Семен Палій, Захар Іскра, Андрій Абазин. Відновлення козацького стану відбувалося за рахунок як покозачення корінного населення, так і значної кількості втікачів з інших земель.

На Черкащині осередком відродження козацького устрою став Корсунський полк, очолюваний в 1684-1707 рр. полковником З.Іскрою. Він, як і його сподвижники С.Палій та А.Абазин, зумів поєднати старі та нові методи управління полком, надаючи перевагу осілому, землеробському населенню, а не традиційному військово-авантюристичному елементу. Такі заходи сприяли колонізації і відродженню краю [20, 117-118].

З кінця 80-х років, одночасно з триваючим переселенням жителів Правобережжя на лівий берег, спостерігається міграційний рух і у зворотному напрямку. Зокрема, досить частими були переселення на подніпровські землі, які за угодою 1686 року вважалися нейтральною смугою між Росією і Польщею. Користуючись тим, що на територію від Трахтемирова до Чигирина формально не поширювалася влада польсько-шляхетської адміністрації, все частіше козаки і селяни заселяли запустілі села і містечка. Уже в 1687 році на землях в басейні Тясмину, де заборонялися поселення, нараховувалося 14203 двори, заснованих втікачами [19, 5].

Культура і побут населення. Незважаючи на складні умови політичної нестабільності і насильницького розчленування України, на землях Черкащини, які теж були розкраяні навпіл, продовжувався розвиток духовної і матеріальної культури.

Усна народна творчість другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. на Черкащині, як і в інших регіонах України, була позначена утвердженням національної самобутності українського населення. В народній творчості знаходять відображення найголовніші події цього часу – визвольна боротьба проти іноземного поневолення, виступи проти соціального гніту, опір намаганням денаціоналізації і покатоличення українців.

У процесі визвольної боротьби зростала національна самосвідомість черкащан, що знайшло прояв в історичних думах та піснях. У цих фольклорних жанрах оспівувалась мужність народних ватажків, відображалися події, що відбувалися на території краю. Зокрема, в таких думах як “Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, в народних піснях “Максим Залізняк”, “Пісня про Івана Гонту”. Народні твори виконувалися у супроволі кобзи і були пройняті визвольним духом, оспівували тяжкі дороги ратної слави. Як у пісні про Максима Залізняка:

Зібрав війська сорок тисяч

В місті Жаботині,

Обступили город Умань

В обідній годині.

В історичних думах і піснях цього періоду часто зустрічаються імена народних проводирів, життя і діяльність яких була пов’язана з Черкащиною – Самійла Кішки, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка, Михайла Кричевського. Частими є згадки й про населені пункти краю – Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь, Трахтемирів, Умань [21].

В роки Визвольної війни і становлення української козацької держави на Черкащині набула дальшого поширення освіта. Сирійський мандрівник, церковний діяч і письменник Павло Алеппський (Халебський), супроводжуючи свого батька, антіохійського патріарха Макарія до Москви, двічі (1654 і 1656) проїжджав землями Черкащини, зупинявся в Умані, Буках, Маньківці, Лисянці, Вільшані, Чигирині та інших населених пунктах краю. Він писав, що “люде тут вчені, кохаються у науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і вченої філософії, розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду. По всій козацькій землі дивний і гарний факт спостерігали ми: всі вони, малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи; священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях… А дітей тут більше, ніж трави, і вміють читати, навіть сироти” [22, 28].