Форми господарського права

У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радян­ської правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з господарського права основними його джерелами визна­валися саме закони та інші нормативні акти [17, c.320].

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт — документ компе­тентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою (кон­ституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним юридичним джерелом права» [9, c.25].

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела пра­ва» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «дже­рела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організова­но і виражено зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [13, c.335] .

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціально-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори [8, c.293].

Першість серед форм господарського права належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетент­ними органами правотворчості і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження — на закони, тоб­то акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, що засно­вані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу має основний закон — Конституція України, яка вста­новлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб'єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Підзаконні акти — це Укази Президен­та, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої влади — Верховною Радою — Основний закон (Консти­туція), закони; Президентом — Укази і розпорядження; органом вико­навчої влади (Кабінетом Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення.

Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні — закони, які приймаються на основі і на вико­нання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозу­вання та розроблення програм економічного і соціального розвитку Ук­раїни», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі термін дії (напри­клад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасову­ють, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію До­говору між Україною та Туркменістаном про довгострокове торговель­но-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані — нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питан­ня про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Госпо­дарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Деякими правниками демократизм правової та економічної систе­ми пов'язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з при­ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування рин­кової економіки неможливе без державного контролю за діяльністю всіх суб'єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з приватно-правовим і публічно-правового регулювання.

Неупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому су­спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народ­ного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин» [14, c.21] .

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов пе­рехідного періоду охоплює широкий-спектр суспільних відносин і по­требує наукової відповіді на питання, що стосується, скажімо, загаль­них основ державного регулювання господарських відносин, привати­зації майна державних підприємств, індикативного планування тощо.

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Феде­рації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптималь­ним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позна­чається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгод­женості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає в тому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства.

Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше дифе­ренціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особли­во у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства.

Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснен­ня ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує пе­реосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, зако­нодавства і його кодифікації.

Підзаконні нормативні акти, як уже зазначено, — це акти, які прий­маються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов'язковими для виконан­
ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно­
ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення
для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри­
мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера­
тивних поточних питань Президент видає розпорядження (наприклад,
«Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит­
ку України до 2011 року»);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є
постанови, які є обов'язковими до виконання і містять найважливіші
рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних
підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії
на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних,
поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор­
ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г) нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у
формі розпоряджень, наказів;

ґ) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д) локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга­
нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи­
тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де­
талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко­
лективу.

У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосуван­ня таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов'язки її суб'єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні Договори поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, уста­новчі договори про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори (угоди, конвенції тощо).

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об'єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї—рідкісне явище. У правовій системі Укра­їни дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньотор­говельних угод. Правовою формою є і юридичні прецеденти — принци­пи, які покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають загальнообов'язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.